Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах станом на 01.04.2025 року

Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах

станом на 01.04.2025 року

 

Відповідно до п.3.6.плану роботи Кременчуцького районного суду Полтавської області на 2026 рік, затверджений наказом голови Кременчуцького районного суду Полтавської області 15.12.2025 року № 60/ОД,  мною судовим розпорядником Катериною Щербиною був проведений аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області станом на 01.04.2026 року.

Аналіз проведено на підставі: копії ухвал (рішень) колегій суддів судової палати з розгляду цивільних справ (наряд № 02-03 «Копії рішень Полтавського апеляційного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) та копій постанов колегій суддів судової палати Касаційного цивільного суду (наряд № 02-04 «Копії рішень Великої палати Верховного суду Касаційного цивільного, кримінального, адміністративного судів у складі Верховного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) кожного із суддів, працюючих впродовж  І кварталу 2026 року.

Аналізом роботи Кременчуцького районного суду встановлено, що у звітний період 2026 року за захистом своїх законних прав, свобод та інтересів звернулось 127 громадян.

Слід звернути увагу на те, що в порівнянні з аналогічним періодом минулого року кількість: цивільних справ позовного провадження –  збільшилась на 343 справи та склала 1112 справ; справ окремого провадження –  збільшилась на 10 справ  та становить 42 справи; заяв про видачу судового наказу – зменшилось на 147 справ та становить 75 справ; заяв про забезпечення (скасування забезпечення) позову або доказів – зменшилось на 4 справи та становить 4 справи; справ про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду – не змінилося та становить 0 справ; заяв про виправлення помилки у судовому рішенні – зменшилось на 8 справ та становить 13 справ; заяв про ухвалення додаткового рішення – зменшилось на 2 заяви та становить 8 заяв; заяв про роз’яснення судового рішення - не змінилося та становить 0 справ; заяв про перегляд рішень, ухвал суду чи судових наказів у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами – збільшилось на 2 та становить 4 справи; інших скарг та заяв в процесі виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – зменшилась на 8 справ та становить 15 справ; справ щодо виконання судових доручень іноземних судів –  зменшилась на 2 справу та становить 0 справ; заяв про скасування судового наказу – зменшилось на 12 справ та становить 1 справу; справ, що стосуються інших процесуальних питань – зменшилось на 4 справи та становить 1 справу; заяв про відвід судді - збільшилось на 3 справи та становить 6 справ.

 

Згідно статистичних даних впродовж зазначеного періоду

• до Полтавського апеляційного суду всього направлено 22 справи, з них: 2 справи повернулось з Полтавського апеляційного суду та 20 цивільних справ перебувають на розгляді в Полтавському апеляційному суді.
• до Верховного Суду (Касаційний цивільний суд) направлено 1 цивільна справа та 1 справа повернулась з Касаційного цивільного суду.

Якість розгляду цивільних справ станом на 01.04.2026 року по суддям становить:

 

суддя  Світлана Клименко  – по 8 цивільним справам , з яких:

• 8 цивільні справи перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді

 

суддя Олександр Колотієвський  – по 5 цивільним справам, з яких:

• 5 справ перебуває на розгляді у Полтавському апеляційному суді

 

суддя Жанна Баранська –  по 2 цивільним справам з яких:

• 2 справи перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді

 

суддя Анна Река –  по 6 цивільним справам з яких:

• 2 справи повернулися з Полтавського апеляційного суду:

                  - по 1 справі рішення скасовано;

                  - по 1 справі було відмовлено у відкритті апеляційного провадження.

• 4 справи перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді.

 

Варто зазначити, що з Полтавського апеляційного суду повернулося 23 справи, які були направлені до апеляційної інстанції у 2023-2025 роках, але розглянуті у 2026 році. Із цієї кількості справ по 11 справах було винесено постанови про скасування рішення (ухвал) Кременчуцького районного суду Полтавської області, по 12 справам – рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Як правило, рішення суду відповідають вимогам ст. 263 ЦПК України, тобто є вмотивованими і ясно викладеними. Поряд з цим мають місце факти постановлення рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість.

Причинами скасування рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області протягом вказаного періоду було:

• порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права;
• неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;
• невідповідність висновків суду обставинам справи.
• справа розглядалась не за встановленою юрисдикцією.

Вважаю за необхідне розглянути випадки скасування рішень суду з метою недопущення подібних порушень в подальшій роботі суду.

Найчастіше причинами скасування (зміни) рішень (ухвал, постанов) у справах є порушення судом норм процесуального права (рішення суду основане на висновках, які не відповідають обставинам справи або не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не повно з’ясовано обставини справи, без належної оцінки доказів).

Порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення, тільки тоді коли це порушення привело до неправильного вирішення справи. Істотними порушеннями при ухваленні рішення суду є відсутність вказівки у рішенні про те, на яких доказах ґрунтуються висновки суду, відсутність мотивів прийняття рішення, відсутність висновку про задоволення однієї частини позову і про відмову в другій його частині.

З урахуванням викладеного, вважаю за необхідне звернути увагу суддів на дотримання норм матеріального та цивільно-процесуального права, на недоліки, які мали місце при розгляді суддями справ та шляхи їх усунення.

Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи – це означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою.

 

Станом на 01.04.2026 року повернуто 11 цивільних справ, які були направлені в 2023-2025 роках і по яким рішення скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:

 

1.Цивільна справа №536/2120/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю." до Щ. про стягнення заборгованості за кредитним договором

У вересні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю “Ю.” звернувся до суду з позовом до Щ. про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись, що 17.11.2021 року між ТОВ «М.» та відповідачкою укладено кредитний договір № 512404388 у формі електронного документа з використанням електронного підпису, створеного за допомогою одноразового персонального ідентифікатора. Заповнюючи анкету заяву відповідачка підтвердила прийняття відповідних умов надання кредиту, а також засвідчила, що він повідомлена кредитодавцем у встановленій законом формі про всі умови, повідомлення про які є необхідним відповідно до вимог чинного законодавства України, після чого ТОВ “М.”перерахувало їй грошові кошти в сумі 6 900 грн на її банківську картку на умовах строковості, зворотності та платності. 28.11.2018 між ТОВ “М.”та ТОВ «Т.» укладено договір факторингу № 28/1118-01, та додаткові угоди, які продовжили строк дії договору, за умовами якого до ТОВ “Т.”перейшло право вимоги до відповідачки за кредитним договором № 512404388 від 17.11.2021. 30.10.2023 року між ТОВ “Т.”та ТОВ «ФК “О.”укладено Договір факторингу № 30/1023-01, за умовами якого до ТОВ «ФК “О.”перейшло право вимоги до відповідачки за кредитним договором № 512404388 від 17.11.2021. 04.06.2025 року ТОВ «ФК “О.”та ТОВ “Ю.” уклали договір факторингу № 04/06/25-Ю, відповідно до умов якого ТОВ “Ю.” було відступлено право грошової вимоги до відповідачки Щ.на загальну суму 17 769 грн 22 коп.

Просили стягнути з Щ.на користь ТОВ «Юніт Капітал» заборгованість за кредитним договором № 512404388 від 17.11.2021 в сумі 17 769 грн 22 коп та судові витрати, що складаються з судового збору в сумі 2 422 грн 40 коп та витрат на правничу допомогу в сумі 7 000 грн.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ТОВ «Ю.» не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, просить рішення суду скасувати, задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Вважає беззаперечним факт переходу права вимоги за договорами факторингу, які у встановленому законом порядку недійсними не визнавалися, а презумпція їх правомірності не спростована.

Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з підстав передбачених п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 17.11.2021 року ТОВ “М.”та відповідачка Щ. уклали кредитний договір № 512404388 у формі електронного документа з використанням електронного підпису, створеного за допомогою одноразового персонального ідентифікатора, за умовами якого товариство зобов’язувалось перерахувати на рахунок відповідачки грошові кошти в сумі 6 900 грн на умовах строковості, зворотності та платності. ТОВ “М.”виконало свої зобов’язання та перерахувало відповідачці грошові кошти у вказаній сумі на її банківську картку, що підтверджується платіжним дорученням від 17.11.2021 та листом АТ КБ «Приват Банк» від 01.10.2025, що на ім'я Щ.в банку було емітовано картку № 5168757411127733, на яку 17.11.2021 надійшли грошові кошти в сумі 6 900 грн.

28.11.2018 між ТОВ “М.”та ТОВ “Т.”укладено договір факторингу за №28/1118-01, згідно з п.2.1. якого ТОВ “М.”зобов`язується відступити ТОВ “Т.”права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а ТОВ “Т.”зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти у розпорядження ТОВ “М.”за плату на умовах, визначених цим договором, який у Додатковій угоді № 26 від 31.12.2020 року виклали у новій редакції, де строк договору закінчується 31.12.2021. Строк договору факторингу неодноразово продовжувався додатковими угодами, а саме Додатковою угодою № 19 від 28.11.2019 року до 31.12.2020 року, Додатковою угодою № 27 від 31.12.2021 року до 31.12.2022 року , Додатковою угодою № 32 від 31.12.2023 року до 31.12.2024 року.

30.10.2023 між ТОВ «ФК О.», як фактором, та ТОВ «Т.», як клієнтом, укладений договір факторингу №30/1023-01, відповідно до якого ТОВ “Т.”відступило ТОВ «ФК О.» право грошової вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги.

04.06.2025 між ТОВ «Ю.», як фактором, та ТОВ «ФК О.», як клієнтом, укладений договір факторингу №04/06/25-Ю, предметом якого є зобов`язання клієнта відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та сплатити обумовлені грошові кошти.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд виходив із того, що у позовній заяві представник позивача вказує, що право вимоги від первісного кредитора ТОВ “М.”перейшло до ТОВ «Т.», від ТОВ “Т.”до ТОВ «ФК “О.”та від ТОВ «ФК “О.”до ТОВ “Ю.” на підставі договорів факторингу, які були укладені 28.11.2018, 30.10.2023 та 06.03.2025, та на підставі додаткових угод, якими продовжено строк дії договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, однак до матеріалів справи не долучає належних доказів на підтвердження оплати за вказаними договорами.

Також, районним судом установлено, що правовідносини за кредитним договором №163384147 від 29.12.2021 між ТОВ “М.”та відповідачем виникли значно пізніше, ніж було укладено договір факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, у якому предмет договору не індивідуалізовано належним чином.

Із підстав викладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що ТОВ «Юніт капітал» не довело порушення його прав з боку відповідача та права звернення до суду з позовом про стягнення з З. заборгованості за кредитним договором №163384147 від 29.12.2021.

Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погодився з огляду на наступне.

Згідно із позицією Великої Палати Верховного Суду, сформованою у справі №129/1033/13-ц від 18.03.2020, принцип змагальності передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Відповідно, цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

У справі, що переглядається матеріалами справи підтверджено, що укладання договорів факторингу між ТОВ “М.”та ТОВ «Т.», між ТОВ “Т.”та ТОВ “О.”до виникнення кредитних правовідносин з Щ. не свідчить про недійсність передачі прав вимоги за таким договором новому кредитору, оскільки станом на момент укладення кредитного договору договори факторингу були чинними.

Тоді як, право вимоги по кредитному договору передані ТОВ “М.”на користь ТОВ «Т.», ТОВ “Т.”на користь ТОВ «О.», а в подальшому позивачу ТОВ «Ю.» на підставі реєстрів, які оформлені належним чином.

Відповідні реєстри про передачу права вимоги, наявні у матеріалах справи, та є належними доказами щодо передачі відступлення права вимоги у спірних правовідносинах, оскільки умовами договору передбачалося, що перехід права вимоги здійснюється в момент підписання реєстру права вимоги.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачем факту відступлення права грошової вимоги за кредитним договором від первісного кредитора до ТОВ «Таліон Плюс», і відповідно до наступних кредиторів.

При цьому колегія суддів ураховує, що при визначенні дійсності вимоги підлягають застосуванню норми статті 204 ЦК України, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, поки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Наведене відповідає сталій позиції Верховного Суду, зокрема, сформованій у справах №916/1171/18 від 16.04.2019, №910/8682/18 від 14.11.2018, №904/8978/17 від 30.08.2018.

Апеляційний суд приймає до уваги відсутність у справі доказів, які б свідчили про недійсність переданих вимог в силу прямого припису статті 204 ЦК України. Отже, відповідні договори факторингу є чинними, а тому підлягають виконанню.

Стосовно підставності стягнення заборгованості за кредитним договором, колегія суддів урахувала наступне.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

Із матеріалів справи убачається, що 17.11.2021 року ТОВ “М.”та відповідачка Щ. уклали кредитний договір № 512404388, підписавши його одноразовим ідентифікатором. Крім одноразового ідентифікатору реквізити сторін договору мають інші відомості про відповідача, а саме: дані паспорту та ідентифікаційний код, тобто в розумінні Закону України «Про електронну комерцію» договір кредитної лінії, підписаний відповідачем, і є належним та допустимим доказом на підтвердження кредитних зобов`язань.

Доказів, що указані в договорі та паспорті споживчого кредиту одноразові ідентифікатори та персональні дані належать третім особам, а не позичальнику, останнім не надано, тоді як наведений позивачем алгоритм укладення договорів виключає підстави вважати, що без їх погодження позичальник міг отримати кредитні кошти.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №127/33824/19, від 23.03.2020 у справі №404/502/18, від 09.09.2020 у справі №732/670/19, від 10.06.2021 у справі №234/7159/20, від 12.08.2022 у справі №234/7297/20, від 09.02.2023 у справі №640/7029/19.

Отже, підписавши указаний договір, відповідач добровільно погодилась на визначені у ньому істотні умови кредитування та взяла на себе відповідні зобов'язання. При цьому, нерозуміння умов зобов'язання не звільняє сторону від його виконання. Це загальний принцип цивільного права, який означає, що особа, яка прийняла на себе зобов'язання, несе відповідальність за його виконання. До того ж, діючи добросовісно, позичальник, будучи попередньо ознайомленим із умовами кредитування, викладеними у паспорті споживчого кредиту, мав можливість відмовитися від договору без пояснення причин. Відповідач таким правом не скористалась та до звернення позивача в суд із відповідним позовом не ставила під сумнів умови кредитування, зокрема, розмір відсотків, у контексті їх несправедливості.

За встановлених обставин, колегія суддів дійшла висновка, що позичальник, будучи вільним в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, погодив істотні умови зобов’язання та допустив порушення його виконання. Доводів на спростування викладеного відповідачем не надано, як і заперечень щодо підставності стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками.

Стосовно стягнення судових витрат, колегія суддів ураховує наступне.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України).

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).

Як убачається із матеріалів справи представництво інтересів ТОВ «Ю.» в судах першої та апеляційної інстанцій забезпечувалося адвокатом Т. на підставі договору про надання професійної правничої (правової) допомоги №05/06/25-01 від 05.06.2025.

25.06.2025 складено Акт прийому-передачі наданих послуг, де наведено обсяг наданої допомоги, що оцінена у 7 000 грн.

Установивши, що заявлений до стягнення розмір правничих витрат, понесених позивачем не є співмірним зі складністю справи, та обсягом наданих адвокатом правничих послуг. Зокрема, в контекст того, що відшкодування витрат на правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу, що узгоджується із позицією Верховного Суду у справі №127/9918/14-ц.

Отже, з огляду на рівень складності справи та реальності правничих витрат, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 500 грн. правничих витрат, пов’язаних із розглядом справи. В іншій частині стягнення слід відмовити з підстав їх невідповідності критерію пропорційності у цивільному судочинстві.

Враховуючи викладене, полтавський апеляційний суд постановив задовольнити апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю.» та скасувати рішення суду першої інстанції.

2.Цивільна справа №536/1091/25 за позовом К., заінтересовані особи: Міністерство оборони України, неповнолітній К., неповнолітня К., в особі законного представника неповнолітніх К., про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

У травні 2025 року К.звернулася до суду з вищевказаною заявою, в якій просила встановити факт проживання К. та К., однією сімꞌєю без реєстрації шлюбу у період часу з листопада 2011 року по 03 березня 2024 року.

Заява мотивована тим, що вона з червня 2006 року перебувала з К. у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02 листопада 2011 року. Від даного шлюбу у них народилося двоє дітей: син К. та донька К. Вказала, що після розірвання шлюбу К. та К. продовжували перебувати у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу. Вони спільно проживали за адресою с. П., вели домашнє господарство, мали спільний побут та сімейний бюджет. Факт їх перебування у фактичних шлюбних відносинах також підтверджується показами свідків, сусідів, спільними фото, з яких вбачається, що вони постійно проводили час разом як подружжя.

09 листопада 2024 року К.  було призвано по мобілізації до лав ЗСУ. Після проходження підготовки у навчальному центрі його направили на службу для виконання бойових завдань у ВЧ. К. отримала від Кременчуцького РТЦК та СП Полтавської області сповіщення сім`ї № 351 від 03.03.2025 року про те, що її цивільний чоловік, солдат К., 25.04.1983 р.н., військовослужбовець військової частини при виконанні обов`язків військової служби, зник безвісти 25.02.2025 року, поблизу населеного пункту Б.

За даним фактом ВП Кременчуцького РУП ГУНП в Полтавській області внесено відомості до ЄРДР за №  від 03.03.2025 року за ч. 1 ст. 115 КК України де потерпілою визнана К. цивільна дружина К.

Вказала, що підтвердження факту шлюбних відносин заявнику необхідно з метою можливості отримання інформації щодо руху кримінального провадження, внесеному до ЄРДР за №  від 03.03.2025 року, для подачі документів до Міністерства оборони, ТЦК та СП, слідчого управління та інших установ і отримання відповідей та документів.

Встановлення факту шлюбних відносин дозволить заявниці реалізувати права, передбачені Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», які дозволять, як близькому родичу та члену сім`ї особи, зниклої безвісти за особливих обставин, у тому числі право на отримання достовірних відомостей про місцеперебування особи, зниклої безвісти за особливих обставин, обставини її загибелі (смерті), місце поховання (якщо воно відоме); право на отримання достовірної інформації про хід та результати проведення розшуку безвісти зниклого чоловіка у порядку, визначеному цим Законом та іншими законами України; право на отримання інформації про хід та результати розшуку у порядку, встановленому цим Законом.

Підтвердження факту шлюбних відносин заявнику необхідно також для отримання частини грошового забезпечення сім`ї зниклого безвісти військовослужбовця, а також в подальшому, отримати грошову допомогу членам сім`ї загиблого військовослужбовця у випадку визнання останнього загиблим.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 листопада 2025 року у задоволенні заяви К., заінтересовані особи: Міністерство оборони України, неповнолітній К., неповнолітня К., в особі законного представника неповнолітніх К., про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу відмовлено. Рішення суду обґрунтоване тим, що заявником не надано достатніх доказів на підтвердження факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, а сам факт спільного відпочинку не є достатнім для визнання факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Не погодившись з вказаним рішенням місцевого суду його в апеляційному порядку оскаржила представник К. адвокат М., просила його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що після розірвання шлюбу у 2011 році К. та К. продовжували перебувати у фактичних шлюбних відносинах, спільно проживали, вели домашнє господарство, мали спільний побут та сімейний бюджет. Вказала, що сповіщення про зникнення безвісти К. адресоване К. із зазначенням її як дружини, що свідчить про те, що К. заповнюючи анкети (заяви) в ТЦК та СП та (або) у військовій частині вказав заявницю як дружину.

Окрім того, після ухвалення оскаржуваного рішення, К.  дізналася, що до заяви про встановлення юридичного факту її адвокатом не були долучені всі докази на підтвердження факту проживання однієї сімꞌєю з К., зокрема: довіреність від 02.07.2024 видана К. на ім’я К. стосовно ведення спадкової справи після смерті його батька; нотаріально посвідчена заява К. від 11.01.2025 в якій він просив перераховувати належні йому види грошового забезпечення та всі належні йому кошти на рахунок К., витяг з листування між К. та К.

Вважає, що необізнаність заявниці про перелік поданих адвокатом до суду першої інстанції доказів є поважною причиною для їх долучення та дослідження в апеляційному суді. Таким чином, наявними в матеріалах справи доказами доведено наявність сімейних стосунків між К. та К., зокрема ведення спільного господарства та бюджету, спільного побуту, взаємних прав та обов’язків як у подружжя.

Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення заявниці та її представника, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 1, 5 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

У постанові Верховного Суду від 19 березня 2021 року у справі № 643/14985/18-ц (провадження № 61-14325св19) вказано, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов`язаний з`ясувати, які фізичні особи і організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, в необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них. Тобто критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у третіх осіб внаслідок встановлення певного факту навіть за відсутності заперечень таких осіб. З точки зору закону під спором про право у справах окремого провадження розуміється конфлікт інтересів заявника та хоча б однієї із заінтересованих осіб внаслідок заперечення такої особи проти задоволення заяви про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів або неоспорюваних прав, а також можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у третіх осіб внаслідок задоволення відповідної заяви.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із вказаною заявою, К. просила встановити факт проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу з К., який, будучи військовослужбовцем, зник безвісти 25.02.2025 поблизу населеного пункту Б.

Встановлено, у К. та К. у шлюбі народилися діти - син К. та донька К. В поданій заяві К. вказала, що підтвердження факту шлюбних відносин заявнику необхідно, зокрема, для отримання частини грошового забезпечення сім`ї зниклого безвісти військовослужбовця, а також в подальшому, отримати грошову допомогу членам сім`ї загиблого військовослужбовця у випадку визнання останнього загиблим. Таким чином, встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу К. та К. може впливати на права та інтереси їх дітей, зокрема в частині розміру грошового забезпечення, оскільки така грошова допомога у них може зменшитися, що як результат впливає на їх права.

Отже, факт, про встановлення якого просить К. не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви та встановлених обставин у справі вбачається спір про право.

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене апеляційну скаргу було задоволено частково, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 листопада 2025 року скасовано та залишено без розгляду К. про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

3. Цивільна справа 536/2166/24 за позовом  Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «У.» про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада.

У серпні 2024 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «У.» звернулось до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що 14.12.2007 відповідно до умов Кредитного договору АБ «У.» надав Т. кредит в розмірі 56700 доларів США з терміном користування кредитними коштами по 12.12.2014.

Відповідно до виконавчого листа Козельщинського районного суду Полтавської області по справі № 2-22/2010 з Т. стягнуто заборгованість в сумі 53630,71 доларів США на користь ПАТ АБ «У.». 03.08.2022 року позичальник Т. помер, у зв`язку з чим приватним виконавцем Райдою О.С. була винесена постанова про закінчення виконавчого провадження у зв`язку зі смертю боржника.

АБ «У.» було спрямовано претензію кредитора на адресу Козельщинської державної нотаріальної контори, яка повідомила, що на майно померлого Т. заведена спадкова справа № 01/2023, станом на 05.01.2024 свідоцтво про право на спадщину не видавалось.

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, заявник просить визнати відумерлою спадщину, що відкрилась після смерті Т., який помер та передати спадщину у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер, яка знаходиться за адресою: с. К., у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 травня 2025 року позов у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «У.» про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада – відмовлено.

З рішенням місцевого суду не погодився заявник. У поданій апеляційній скарзі, посилаючись на порушення суд норм матеріального права, просить рішення скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги заяви в повному обсязі.

Зазначає, що висновок районного суду про недоведеність відсутності спадкоємців Т. є безпідставними, оскільки в ході судового розгляду не було встановлено факту звернення будь кого до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, не встановлено також спадкоємців, які могли б прийняти спадщину в порядку ст. 1268 ЦК України. Також зазначає, що наявність накладеного арешту на майно спадкодавця не може бути перешкодою для визнання спадщини відумерлою, оскільки законом прямо не передбачена така заборона.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні заяви місцевий суд дійшов висновку, що про неможливість задоволення вимог заявника про визнання спадщини що відкрилась після смерті Т., та подальшу передачу спадщини у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер, яка знаходиться за адресою:  с. К., у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради, оскільки на даний час на вказане майно накладено арешт із забороною розпорядження ним, а також оскільки не встановлено коло спадкоємців Т.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком місцевого суду з огляду на наступне.

Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Частиною третьою статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

У частині першій статті 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно із частиною першою статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини

Відповідно до статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

Заява про визнання спадщини відумерлою може також бути подана кредитором спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення - власниками або користувачами суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов`язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу. Якщо власниками відумерлого майна стали декілька територіальних громад, вимоги кредиторів спадкодавця задовольняються територіальними громадами пропорційно до вартості відумерлого майна, набутого у власність кожною з них.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 19 листопада 2019 року у справі № 199/353/17-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 644/3546/17, від 08 листопада 2021 року в справі № 646/6443/18. Так, з матеріалів справи вбачається, що в ході судового розгляду не було достовірно встановлено, що після смерті Т. наявні спадкоємці як за законом, так і за заповітом, а також не встановлено, що ці спадкоємці у встановленому законом порядку прийняли спадщину.

З моменту відкриття спадщини до часу звернення банку до суду минуло два роки. Відомості про те, що спадкоємці Т. вчинили будь-які дії щодо прийняття спадщини, чи є такими, що прийняли спадщину в силу закону, матеріали справи не містять і таких доказів суду не надано. Висновок суду про можливість прийняття спадщини особами, що були зареєстровані за місцем проживання спадкодавця ґрунтується на припущеннях, оскільки відомостей про їх спільне проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини матеріали справи не містять.

Також, колегія суддів не погодилася з висновком місцевого суду про неможливість задоволення вимог заявника про визнання спадщини що відкрилась після смерті Т. та подальшу передачу спадщини у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради, оскільки на даний час на вказане майно накладено арешт із забороною розпорядження ним. Так, колегія суддів зазначила, що арешт майна не зупиняє процес визнання спадщини відумерлою, оскільки суд виносить рішення про передачу спадщини територіальній громаді. При цьому, відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається з моменту реєстрації цього права. Зміст зазначених норм права свідчить про те, що спадщина набуває статусу відумерлої саме після набуття чинності рішенням суду про визнання її такою, а право власності на зазначене майно набувається у територіальної громади з моменту реєстрації цього права за громадою.

Отже, питання зняття арешту з майна може бути вирішене вже після передачі майна територіальній громаді.

Із урахуванням встановлених у цій справі обставин, колегія суддів дішла до висновку про задоволення позовних вимог заявника.

 

4. Цивільна справа №536/648/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія “К.” до Я. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

12.03.2025 ТОВ «ФК “К.” звернулося в суд із указаним позовом, у якому просило стягнути з Я. на користь товариства заборгованість за кредитним договором №100447357 від 09.12.2023 у розмірі 37823,50 грн та суму сплаченого судового збору, який склав 2422,40 грн.

В обґрунтування підстав позову зазначає, що 09.12.2023 між ТОВ «М.» та Я. укладено кредитний договір №100447357, за умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11000,00 грн, зі сплатою процентів за користування кредитом та інших платежів та можливих штрафних санкцій, що передбачені цим договором. Відповідач, користуючись коштами наданими йому кредитодавцем, не виконав своєчасно та у повному обсязі свої зобов’язання - не вносив платежі, передбачені умовами договору, на повернення отриманих коштів, також сплату процентів за користування кредитом. У зв’язку із відсутністю здійснення платежів на виконання умов договору у відповідача утворилася заборгованість у розмірі 37 823,50 грн, із якої: 11 000,00 грн - прострочена заборгованість за сумою кредиту; 26 053,50 грн - прострочена заборгованість за відсотками; 770,00 грн - прострочена заборгованість за комісією.

26.04.2024 між ТОВ «М.» та ТОВ «ФК “К.” укладено договір відступлення права вимоги №107-МЛ/Т, за яким останній набув право вимоги до Я. за кредитним договором №100447357 від 09.12.2023. Позивачем вжито заходів досудового врегулювання спору та направлено позичальнику досудову вимогу про погашення кредитної заборгованості, яка залишена останнім без належного реагування. Із підстав викладеного позивач просить суд захистити порушене право згідно із заявленими позовними вимогами.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05.05.2025 у задоволенні позову ТОВ «ФК «К.» до Я.  про стягнення заборгованості – відмовлено.

Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладення кредитного договору відповідачем, а також первинних бухгалтерських документів, за якими можна було б установити факт дійсного перерахунку та отримання позичальником кредитних коштів, а також користування ними.

Не погодившись із таким рішенням позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Із підстав раніше викладених у позовній заяві доводить, що підписання відповідачем кредитного договору свідчить про ознайомлення позичальника із правилами надання коштів у позику та вимогами частини другої статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки ознайомлення із даними правилами передують укладенню договору. Наведене, на думку позивача, свідчить, що відповідач був у повній мірі поінформований про умови надання кредиту відповідно до вимог чинного законодавства. Зазначає, що на підтвердження надання відповідачу кредитних коштів позивач надав суду копію платіжного доручення, з якої слідує, що ТОВ «М.» перерахувало на ім’я отримувача Я. кредитні кошти в сумі 11 000,00 грн, у дорученні вказано номер транзакції, її суму та дату, що збігається із датою укладення кредитного договору та реквізитами платіжної банківської картки, вказаної у договорі.

Наголошує, що товариство не є банківською установою, а тому не здійснює відкриття, обслуговування банківських рахунків фізичних осіб, відтак, не має обов’язку формувати облікові документи за кредитними зобов’язаннями позичальників у відповідності до вимог Закону України «Про банки та банківську діяльність».

Зазначає, що товариство надає послуги з кредитування фізичних осіб шляхом переказу кредитних коштів на підставі укладеного кредитного договору на банківські реквізити, що указана самим позичальником в тексті анкети-заяви на отримання кредиту. При цьому, з боку позивача порушень не відбулося та з урахуванням вимог законодавства здійснено захист інформації щодо клієнта від третіх осіб.

Зауважує, що на виконання вимог п.8 ч.3 ст.175 ЦПК України позивачем одночасно із позовною заявою повідомлено суд про неможливість надання виписки за 09.12.2023 з особових рахунків, відкритих у ТОВ «ФК «Контактовий дім», та заявлено клопотання про витребування відповідних доказів судом, яким таке клопотання залишено без належного реагування.

Натомість, на підтвердження заявлених вимог позивачем надано відомості про щоденні нарахування та погашення, які містять деталізовані щодення нарахування процентів, комісій та штрафів, що дозволяє установити рух коштів та розмір заборгованості. Крім того, позивачем надано суду усі кредитні документи, отримані ним від первинного кредитора на підтвердження заборгованості за відповідним договором про споживчий кредит.

Наголошує, що неістотні недоліки в документах, які містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання такої операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу та містять відомості про дату, назву підприємства, зміст та обсяг операцій.

Просить врахувати, що відповідачем не надано суду жодних власних контррозрахунків на спростування наявності та розміру заборгованості.

Перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення в межах вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд виходив із того, що позивачем не надано належних доказів, які б підтверджували укладення кредитного договору в електронній формі, а також не підтверджено факт перерахування первинним кредитором на користь позичальника кредитних коштів. При цьому, районний суд вказав, що належними доказами, які підтверджують перерахування коштів та їх отримання, наявність заборгованості за укладеним кредитним договором та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», а тому надана позивачем копія виписки з особового рахунка за кредитним договором не є належним та допустимим доказом.

Апеляційний суд із висновками суду першої інстанції не погодився із таких підстав.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про електрону комерцію», якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: 1) електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; 2) електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; 3) аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Відтак обґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що факт надання кредитних коштів підтверджується копією договору про споживчий кредит, який є дійсним в силу приписів статті 204 ЦК України про правомірність правочинів.

При цьому колегія суддів ураховує, що зміст договору про споживчий кредит дозволяє установити істотні умови кредитування, а також умови виконання зобов’язання, у тому числі обов’язок кредитодавця надати позичальнику кредитні кошти безготівково на вказаний останнім рахунок з використанням карти 414962******7436.

На виконання умов такого зобов’язання позивачем надано платіжне доручення №78212861 від 09.12.2023, за яким ТОВ «ФК «Контрактовий дім» не відкриває карткових рахунків для перерахування кредитних коштів, а надсилає суму позики на існуючий рахунок позичальника, який вказано самим позичальником (414962******7436). За змістом частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частини перша, друга статті 13 ЦПК України).

Згідно із частиною сьомою статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відтак, ставлячи під сумнів факт перерахування коштів позичальнику згідно із наданим позивачем платіжним дорученням №78212861 від 09.12.2013, суд першої інстанції мав можливість перевірити приналежність карти 414962******7436 позичальнику, установити у банківській установі факт зарахування кредитних коштів, рух коштів по рахунку в спірний період, а отже наявність заборгованості в цілому, про що заявляв позивач, ініціювавши клопотання про витребування доказів, які районний суд залишив не вирішеним, безпідставно надавши перевагу стороні відповідача, яка мала можливість, проте не спростувала факт належності їй карти 414962******7436 та зарахування на неї кредитних коштів у розмірі 11000,00 грн 09.12.2013.

При цьому належність виконання зобов’язання є предметом доказування і у справі про стягнення заборгованості, доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач. Наведене відповідає позиції Верховного Суду, сформульованої у справі №913/618/21 від 08.06.2022. Тоді як не може бути визнаним неукладеним договір, зобов’язання за яким виконуються його сторонами.

У справі, що переглядається відповідачем не спростовано факт надання ним всіх особистих ідентифікуючих даних, його платіжної картки, без надання яких і відповідного підтвердження, ознайомлення з відповідними умовами та правилами отримання та повернення кредитних коштів, відповідний кредит не міг бути наданий.

Також суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не надано первинних бухгалтерських та платіжних документів на підтвердження наявності у відповідача непогашеної заборгованості. Оскільки поза увагою районного суду залишився той факт, що позивач є не банківською (фінансовою) установою, та відповідно не здійснює відкриття, обслуговування банківських рахунків фізичних осіб, не має обов`язку формувати облікові документи за кредитними зобов`язаннями позичальників згідно з Закону України «Про банки та банківську діяльність», у тому числі Інструкції, затвердженої Постановою Національного банку України від 27.12.2007 за №481. Товариство надає послуги з кредитування фізичних осіб шляхом переказу кредитних коштів на підставі укладеного кредитного договору на банківські реквізити (банківську картку), що вказує сам позичальник в тексті анкети-заяви на отримання кредиту.

Із урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що позивачем надано достатні, переконливі та достовірні докази щодо: укладення договору про споживчий кредит №100447357 від 09.12.2023, перерахування кошів на банківську картку, зазначену у договорі, відсутність доказів, які б спростовували отримання позичальником кредитних коштів чи неналежності банківської картки на яку були зараховані кошти, що є підставою для стягнення заборгованості за тілом кредиту в розмірі 11000,00 грн та разовою комісією погодженою позичальником у розмірі 750,00 грн.

Визначаючи розмір заборгованості за процентами, колегія суддів врахувала наступне. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Згідно із частиною другою статті 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

В свою чергу, частини перша, друга статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» реальна річна процентна ставка обчислюється відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України. Для цілей обчислення реальної річної процентної ставка визначаються загальні витрати за споживчим кредитом.

Частини перша та п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції станом на час укладення договору) вказує у договорі про споживчий кредит зазначаються, зокрема: 2) тип кредиту (кредит, кредитна лінія, кредитування рахунку тощо), мета отримання кредиту; 3) загальний розмір наданого кредиту; 4) порядок та умови надання кредиту; 5) строк, на який надається кредит; 8) процентна ставка за кредитом, її тип (фіксована чи змінювана), порядок її обчислення, у тому числі порядок зміни, та слати процентів; 9) орієнтовна річна процентна ставка та орієнтовна загальна вартість кредиту для споживача на дату укладення договору про споживчий кредит.

Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. Договір про споживчий кредити, укладений з порушенням вимог частини першої цієї статті, є нікчемним. Законом України від 22.11.2023 №3498-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» були внесені зміни до Закону України «Про споживче кредитування», зокрема, статтю 8 цього Закону доповнено частиною п`ятою: «Максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1%».

Закон України від 22.11.2023 №3498-ХІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» набрав чинності 24.12.2023.

Пунктом 17 Прикінцевих та Перехідних положень Закону «Про споживче кредитування» передбачено, що тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг», установити, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати: протягом перших 120 днів - 2,5 %; протягом наступних 120 днів - 1,5 %.

Частиною 2 розділу 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що дія пункту 5 розділу І цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені до набрання чинності цим Законом, якщо строк дії таких договорів продовжено після набрання чинності цим Законом.

Отже, у цій справі денна відсоткова ставка має обраховуватися у відповідності до вимог пункту 17 Прикінцевих та Перехідних положень Закону «Про споживче кредитування». Зокрема: за період із 09.12.2023 по 24.12.2023 - 0,95% на день (визначено самим договором про споживчий кредит); за період із 25.12.2023 по 23.03.2024 – 2,5% на день.

Відповідно, визначаючи розмір заборгованості за відсотками, колегія суддів виходить із наступного розрахунку:

- за період із 09.12.2023 по 24.12.2023 заборгованість становить 1567,50 грн (104,50 грн (0,95%) х 15 дні);

- за період 25.12.2023 по 23.03.2024 заборгованість становить 24 750,00 грн. (275,00 грн (2,5%) х 90 днів);

За таким розрахунком загальна сума заборговані за відсотками становить 26 317,00 грн, що узгоджується із положеннями Закону «Про споживче кредитування», із яких позивачем заявлено до стягнення 26 053,50 грн.

Доводів на спростування такого розміру стягнення заборгованості за відсотками сторонами не надано. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Із огляду на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, із постановленням нового рішення про задоволення позову та стягнення з Я. на користь ТОВ «ФК “К.” заборгованості у загальному розмірі 37823,50 грн.

 

5. Цивільна справа №536/878/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ф.» до Д. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

У травні 2023 року ТОВ “ФК " Ф." звернулося з позовом до суду про стягнення з Д. заборгованості за договором № 4531532 від 28.07.2021 у розмірі 55104,00 грн, в якому також просили стягнути з відповідача судові витрати у справі - сплачений судовий збір у розмірі 2684,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8000 грн. Позов обґрунтовано тим, що 28.07.2021 року між ТОВ «А.» та Д. укладено електронний договір № 4531532 про надання споживчого кредиту.

ТОВ «А.» свої зобов`язання перед відповідачем за кредитним договором виконало та надало кредит в сумі 16800 грн, шляхом зарахування кредитних коштів на платіжну картку відповідача. В свою чергу відповідач свої зобов`язання перед кредитором щодо повернення кредиту та нарахованих процентів не виконала.

03.05.2022 року між ТОВ «А.» та ТОВ «ФК» Ф.» укладено договір факторингу № 03-05/2022 згідно з умовами якого Клієнт відступив Фактору права грошової вимоги за Кредитним договором.

Про відступлення права грошової вимоги за кредитним ТОВ «А.» повідомило відповідача шляхом направлення на електронну пошту, зазначену при укладенні кредитного договору, відповідного повідомлення.

Отже до ТОВ «ФК» Ф.» відповідно до укладеного договору факторингу перейшло право грошової вимоги до відповідача у розмірі 55104 грн, яка складається з 16800 грн - тіло кредиту, 38304 грн - нараховані проценти.

Станом на 19.04.2023 року заборгованість за кредитним договором не погашена, тому просив суд ухвалити рішення, яким:

- стягнути з Д. на користь ТОВ «ФК» Ф.» суму заборгованості в розмірі 55104 грн, інфляційні витрати – 16641,40 грн , три відсотки річних - 2305,31 грн.

- стягнути з Д. на користь ТОВ «ФК» Ф.» сплачений судовий збір у розмірі 2684 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 8000 грн.

Також, з матеріалів справи вбачається, що 14.06.2024 позивачем була подана заява про зменшення позовних вимог, в якій позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість у розмірі 55104,00 грн; інфляційні втати – 330,62 грн; сплачений судовий збір - 2684,00 грн; витрати на правову допомогу – 8000,00 грн.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 серпня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних доказів укладання електронних договорів, перерахування коштів позичальнику, що в свою чергу свідчить про недоведеність позовних вимог.

Не погодившись з рішенням суду, ТОВ «ФК «Ф.» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, невірну оцінку зібраних по справі доказів, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Вказує, що матеріали справи містять достатній об`єм доказів, що свідчать про отримання боржником кредитних коштів та наявності заборгованості.

Зазначає, що оскільки ТОВ «А.» не є банківською установою, то, відповідно, позбавлене можливості відкривати будь-які рахунки для клієнтів, і, як наслідок, формувати платіжні доручення та виписки за такими рахунками не може

Звертає увагу, що судом першої інстанції було проігнороване клопотання про витребування доказів, тому задля всебічного та об’єктивного розгляду справи просить задовольнити клопотання про витребування доказів.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник Д. – адвокат Г. зазначала, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів щодо підтвердження переходу права вимоги від первісного до нового кредитора за договором № 4531532 про надання споживчого кредиту від 28.07.2021.

Крім того, вказує на те, що посилання скаржника про неможливість самостійно отримати належні докази перерахування коштів відповідачу за договором споживчого кредиту, слід оцінювати критично, оскільки надання доказів на підтвердження своїх вимог є обов`язком сторони, яка ці вимоги заявила у відповідності до вимог принципів змагальності та диспозитивності та ст. ст.76-80 ЦПК України. При цьому позивач не надав жодної відмови ТОВ «А.» в наданні належних доказів перерахування коштів відповідачу.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу зазначала, що заявлена сума є завищеною та не відповідає тумовам критеріїв реальності наданих адвокатських послуг, розумності їх розміру, складності справи.

Просить суд апеляційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» залишити без задоволення та стягнути з позивача на користь А. понесені судові витрати у розмірі 4500 грн.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Враховуючи категорію справи, ціну позову, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що 28.07.2021 року між ТОВ «А.» та Д. укладено електронний договір № 4531532 про надання споживчого кредиту. Ухвалюючи рішення, суд дійшов висновку про недоведеність наявності заборгованості, відсутність доказів перерахування кредитних коштів останньому та відповідно факту користування ними, що виключає підстави для задоволення вимог про стягнення заборгованості, існування якої не доведено в ході розгляду справи.

Як вбачається з матеріалів справи, 28.07.2021 між ТОВ «А.» та Д., укладено договір № 44531532 про надання коштів на умовах споживчого кредиту, згідно якого товариство надає позичальнику кредитні кошти в сумі 16800 грн строком на 30 днів (по 27.08.2021), шляхом перерахування у безготівковій формі на платіжну карту Д.

Пунктом 1.5 договору визначено тип процентної ставки – фіксована.

Стандартна ставка становить 1,9 % (пункт 1.51), знижена процентна ставка 0,57% (пункт 1.5.2).

Згідно п.п.1.7.1, 1.7.2 п.1.7 договору орієнтовна реальна річна ставка на дату укладення договору складає: за стандартною ставкою 24079,41%, за зниженою ставкою 582,51%. Відповідно до п.п.1.8.1, 1.8.2 п.1.8 договору орієнтовна загальна вартість кредиту на дату укладення договору складає: за стандартною ставкою 26376 грн, за зниженою ставкою 19672.80 грн.

В розділі «Реквізити та підписи сторін» з боку відповідача міститься підпис «Підписано електронним підписом одноразовим ідентифікатором С657516, 28.07.2021 11:18:03 Д.

Відповідно до Довідки ТОВ «Контрактовий Дім» №1968 від 16.05.2022 року, 28.07.2021 о 11:19 на картку №516875******7563 перераховано 16800 грн.

Згідно картки обліку договору, станом на 25.11.2021 загальна сума заборгованості відповідача за договором № 44531532 від 28.07.2021 складала: тіло кредиту – 16800,00 грн, заборгованість за процентами – 38304,00 грн, а загалом - 55104 грн. Вказаний борг розрахований ТОВ «А.» в формі поденного розрахунку заборгованості, у відповідності до умов договору.

27 травня 2024 року між ТОВ «А.» та ТОВ «ФК «Ф.» було укладено договір факторингу №03-05/2022, згідно з умовами якого клієнт (первісний кредитор) відступив фактору (позивачу) права грошової вимоги за кредитними договорами, в тому числі і за кредитним договором укладеним з Д.

Направлена новим кредитором вимога про погашення заборгованості залишилися без належного реагування, що стало підставою для звернення до суду.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Із прийняттям ЗУ «Про електронну комерцію» від 03 вересня 2015 року, який набрав чинності 30 вересня 2015 року, на законодавчому рівні встановлено порядок укладення договорів в мережі, спрощено процедуру підписання договору та надання згоди на обробку персональних даних.

Згідно ст. 3 ЗУ «Про електронну комерцію» електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 зазначеного Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частина четверта статті 11 Закону).

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (частина шоста статті 11 вказаного Закону).

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі частина дванадцята статті 11 Закону №675-VIII.

Статтею 12 вказаного Закону визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Матеріалами справи доводиться факт укладання між ТОВ «А.» та Д. кредитного договору, який був укладений в електронному вигляді та підписаний позичальником за допомогою одноразових ідентифікаторів С657516 (а.с. 9-11, том №1).

При цьому, сторонами були узгоджені та підписані додатки №1 до кредитного договору з таблицею обчислення загальної вартості кредиту та реальної процентної ставки та Паспорт споживчого кредиту (а.с.11 на звороті, 12-13, том №1).

На підтвердження перерахування кредитних коштів позивачем було надано Довідку ТОВ «Контрактовий Дім» №1968 від 16.05.2022 року, 28.07.2021 о 11:19 на картку №516875******7563 перераховано 16800 грн (а.с.14, том №1).

Окрім того, позивачем був направлений запит до АТ КБ «П.» з метою отримання інформації про перерахування кредитних коштів відповідачу, наявність карткового рахунку, банківської картки на ім`я Д. (а.с. 171 том №1), на що було отримано відповідь, що запитувана інформація містить банківську таємницю (а.с. 211, том №1).

Під час розгляду справи в суді першої інстанції, позивачем було заявлено клопотання про витребування інформації про належність платіжної картки №516875****7563 Д. та зарахування кредитних коштів на неї, оскільки зазначеними обставинами обґрунтовані заявлені вимоги, проте у товариства відсутня можливість надати таку інформацію суду з огляду на її приналежність до банківської таємниці (а.с. 170, том №1).

Колегія суддів зауважує, що вказане клопотання районним судом розглянуто не було, що призвело до неповного з`ясування всіх фактичних обставин справи, а в подальшому використано - як підстава для відмови в задоволенні заявлених вимог з огляду на відсутність даних про надання позичальником кредитору реквізитів свого карткового рахунку.

Зазначені дії свідчать про недоотримання судом вимог ст. 12 ЦПК України в частині обов`язку суду сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними своїх процесуальних прав, в тому числі і витребувати докази в порядку ст. 84 ЦПК України.

Згідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Письмовими доказами, якими є документи, що містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України). Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З метою усунення неповноти з`ясування судом першої інстанції обставин справи та задля перевірки доводів апеляційної скарги, апеляційним судом було здійснено запит до банківської установи АТ КБ «Приватбанк» з метою з`ясування належності відповідачу банківської картки №516875****756, та підтвердження зарахування кредитних коштів.

З наданою банківською установою відповіді вбачається факт емітування банком картки №5168757376027563 на ім`я А. Також банком повідомлено, що по рахунку №5168757376027563 було зарахування коштів на суму 16800,00 грн від 28.07.2021.

Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

В постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду по справі №200/564/7/18 від 16.09.2020 зазначено, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Згідно ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.\

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що матеріалами справи в повній мірі доводиться факт укладання Д. кредитного договору, перерахування банком коштів на банківську карту останньої, яка випущена АТ КБ «П.».

При цьому, матеріали справи не містять доказів сплати Д. заборгованості по тілу кредиту чи відсоткам, що призвело до утворення заборгованості.

За вказаних, обставин колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги щодо стягнення заборгованості по кредитному договору, яка утворилась внаслідок невиконання позичальником своїх обов`язків.

Так, умовами договору споживчого кредитування передбачено, що строк кредиту становить 30 днів, однак відповідно до пункту 1.4. кредитного договору строк кредиту може бути продовжено у порядку та на умовах визначених в розділі 4 договору.

Укладаючи кредитний договір, сторони передбачили згідно розділу 4 кредитного договору порядок пролонгації строку кредиту, зокрема: за ініціативою споживача на кількість днів, зазначену в пункті 1.4. договору, якщо між сторонами буде досягнута домовленість про таке продовження у порядку, визначеному пунктом 4.2. (пункти 4.2.1.-4.2.4.) договору; або в порядку автопролонгації, на кількість днів та відповідно до умов визначених в пункті 4.3 (пункти 4.3.1-4.3.2) договору.

Пунктом 4.2. передбачено порядок продовження строку кредиту за ініціативою споживача. Зокрема, споживач, у випадку якщо заборгованість за кредитом складає не менше 400,00 грн (включно) може ініціювати продовження строку користування кредитом, відповідно до пункту 4.2.2. договору (пункт 4.2.1. договору).

Згідно пункту 4.2.2. пропозиція (оферта) споживача щодо продовження строку користування кредитом вчиняється шлях здійснення платежу на користь товариства у розмірі не менше суми нарахованих та несплачених на дату платежу процентів, відповідь на яку товариство може надати протягом 24 годин з моменту вчинення вказаних дій споживачем. Якщо споживач здійснюючи вказаний платіж не бажає продовжувати строк користування кредитом, споживач зобов`язаний повідомити про це товариство в один із вказаних нижче способів: перед здійсненням платежу здійснити в особистому кабінеті дії, що направлені на часткове повернення заборгованості за кредитом, а саме натиснути в особистому кабінеті в розділі «Мої кредити» клавішу «внести платіж» в меню «часткове погашення кредиту»; або протягом 24 годин з моменту внесення платежу направити на поштову скриньку товариства (в тому числі з використанням сервісу направлення повідомлень товариству, що розміщений на веб-сайті в розділі «зворотній зв`язок» вибравши категорію звернення «часткове погашення без пролонгації») повідомлення про необхідність зарахування такого платежу в часткове погашення заборгованості за кредитом, з обов`язковою вказівкою в такому повідомлені номеру та дати цього договору та суми здійсненого платежу. В іншому разі здійснений споживачем платіж буде розцінений товариством як пропозиція (оферта) споживача щодо продовження строку користування кредитом.

Порядок автопролонгації строку кредиту (далі - автопролонгація) передбачений пунктом 4.3. даного договору.

Сторони домовились, що у випадку, якщо у споживача на дату закінчення строку кредиту (нового строку кредиту після пролонгації або автопролонгації) наявна заборгованість за кредитом, строк кредиту продовжується кожен раз на один наступний календарний день, що слідує за днем закінчення такого строку, але не більше ніж на 90 (дев`яносто) календарних днів поспіль, крім випадку, якщо в цей день повинна відбутися пролонгація строку кредиту за ініціативою споживача, відповідно до пунктів 4.2.2- 4.2.4. договору. Тобто в даному випадку кожен день автопролонгації є новою датою повернення кредиту пункт 4.3.1 договору).

Споживач, дає згоду на автопролонгацію строку кредиту на умовах передбачених в пункті 4.3.1 договору (пункт 4.3.2. договору).

Договором передбачено, що споживач здійснює платежі у такій черговості: у першу чергу здійснюються платежі з повернення простроченої суми кредиту та прострочені проценти за користування кредитом. Якщо коштів, що направляються для погашення заборгованості передбаченої даною чергою, недостатньо для її повного погашення, погашення повинно здійснюватися у такій черговості: прострочені зобов`язання по процентам, прострочені зобов`язання по кредиту (пункт 6.3.1. договору); у другу чергу сплачується сума кредиту та проценти за користування кредитом. Якщо коштів, що направляються для погашення заборгованості передбаченої даною чергою, недостатньо для її повного погашення, погашення повинно здійснюватися у такій черговості: строкові зобов`язання по процентам, строкові зобов`язання по кредиту (пункт 6.3.2. договору); у третю чергу здійснюється сплата інших платежів за договором (пункт 6.3.3. договору).

Слід зауважити, що визначений порядок погашення заборгованості є таким, що не суперечить нормам цивільного законодавства, зокрема статті 534 ЦК України.

За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У разі автопролонгації договору строк кредитування складає 120 календарних днів (30 днів згідно графіку платежів та 90 календарних днів поспіль нового строку кредиту після автопролонгації) та процентна ставка за кредитом відповідно до підпункту 1.5.1 пункту 5.1 Договору становить 1,90% в день.

27.08.2021 відповідач свої зобов’язання перед перед кредитором щодо повернення кредиту та нарахованих процентів не виконала, а також не уклала угоду щодо пролонгації строку Кредитного договору, в зв’язку з чим, відповідно до п.4.3, Кредитний договір було автопролонговано, а строк користкуваня кредитом було продовжено на 90 календарних днів.

Таким чином, нарахування процентів повинно було здійснюватись до 25.11.2021.

Слід зауважити, що нарахування відсотків за користування кредитними коштами здійснювалося товариством до 25.11.2021, тобто у межах пролонгації строку дії договору, що було узгоджено сторонами кредитного зобов`язання.

Разом з тим, п.3 п.5.1 Кредитного договору передбачено, що ТОВ «А.» має право укладати договори щодо відступлення права вимоги за Договором або договори факторингу з будь-якою третьою особою без окремої згоди відповідача.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 516 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1077, ч. 1 ст. 1084 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми сплаченої фактором клієнтові.

03.05.2022 року між ТОВ «Авентус Україна», як клієнтом, та ТОВ «ФК«Ф.», як фактором, було укладено Договір факторингу № 03-05/2022, згідно з умовами якого клієнт відступив фактору права грошової вимоги за кредитним договором. (а.с. 15-16, том №1).

Про відступлення права грошової вимоги за кредитним договором ТОВ «Авентус Україна» повідомило Д. шляхом направлення відповідного повідомлення на електронну пошту, зазначену при укладенні кредитного договору (а.с.19, том №1).

ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» є фінансовою установою, що підтверджується долученими до матеріалів справи документами.

Відповідно до п. 1.1. Договору Факторингу №03-05/2022 за цим договором Фактор зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта (ціна продажу) за плату, а Клієнт відступити Факторові Право грошової Вимоги, строк виконання зобов`язань за якою настав або виникне в майбутньому до третіх осіб Боржників, включаючи суму основного зобов`язання (кредиту), плату за кредитом (плату за процентною ставкою), пеню за порушення грошових зобов`язань та інші платежі, право на одержання яких належить Клієнту.

Згідно з п. 1.2 Договору Факторингу №03-05/2022 перехід від клієнта до фактора до боржників відбувається в момент підписання сторонами акту прийому-передачі реєстру боржників згідно додатку №2, після чого Фактор (Позивач) стає кредитором по відношенню до Боржників стосовно заборгованостей та набуває відповідні права вимоги.

Відповідно до Витягу з Реєстру боржників до договору факторингу від 01 грудня 2022 року ТОВ «ФК «Ф.» набуло права грошової вимоги до Д. за кредитним договором № 4531532, в загальному розмірі 55104,00 грн, з яких: 16800,000 грн - основна сума боргу, 38304,00 грн - заборгованість за відсотками (а.с.16, том №1).

Враховуючи зазначене, до позивача відповідно до укладеного Договору факторингу № 03-05/2022 перейшло право грошової вимоги до відповідача за Договором № 4531532 від 28.07.2021 року заборгованості у розмірі 55104,00 грн.

Отже, звертаючись до суду з позовом, ТОВ «ФК «Ф.» надало належні докази, які підтверджують право вимоги позивача за кредитним договором, а також наявність у Д. грошового зобов'язання та заборгованості за ним перед позивачем.

За вказаних обставин, колегія суддів з доводами апеляційної скарги про стягнення з відповідача на користь позивача, як нового кредитора, заборгованості за кредитним договором у розмірі, що існував на момент переходу права вимоги.

Таким чином, за результатами апеляційного розгляду, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми кредиту 16800,00 грн, процентів за користування кредитом 38304,00 грн, що в загальному складає 55104,00 грн.

Щодо вимог позивача про нараховуваня інфляційних втрат і 3% річних, апеляційний суд зазначає наступне.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан в Україні, і наступними Указами воєнний стан був продовжений, а Указом Президента № 254/2023 від 01.05.2023 строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб.

Відповідно до вимог п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Відповідно до вказаної норми, вимога про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат підлягає стягненню лише за грудень 2021, січень 2022 та лютий 2022.

Сукупний індекс інфляції за вказаний період = 103,54 % (100,60% (грудень 2021) × 101,30% (січень 2022) × 101,60% (лютий 2022)).

Таким чином інфляційні витрати складають: 1950,68 грн ((103,54х55104,00):100)-55104=1950,68.

Щодо розрахунку 3% річних.

Враховуючи вимоги п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, розрахунок 3% річних слід розрахувати таким чином: з 26.11.2021 по 24.02.2022.

Таким чином, до стягнення 3 % складає: 398,56 грн (55104,00х3):100:365:88 (кількість днів прострочення).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача зазначеної вище заборгованості у розмірі 55104,00 грн, інфляційних втрат у розмірі 1950,68 грн та 3 % річних у розмірі 398,56 грн, а всього 57453,24 грн.

Щодо судових витрат у частині професійної правничої допомоги.

Відповідно до частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як вбачається з матеріалів справи, професійна правова допомога у суді першої інстанції надавалась ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» адвокатом К. на підставі договору про надання правової допомоги.

З рахунку на оплату №313/19/04 від 19 квітня 2023 року за змістом якого вбачається, що правова допомога надана на загальну суму 8000,00 грн, із відповідним описом правових робіт.

На підтвердження факту надання професійної правової допомоги в суді першої інстанції надано звіт про надання правової допомоги від 07.07.2022 за змістом якого вбачається, що правова допомога надана на загальну суму 8000 грн, із відповідним описом правових робіт.

В апеляційній скарзі ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» заявлено клопотання про стягнення з відповідача 8 000 грн витрат на правову допомогу надану в суді апеляційної інстанції, адвокатом К.

Враховуючи положення статті 141 ЦПК України, зважаючи на співмірність витрат на правову допомогу та складність даної справи, з урахуванням характеру виконаної адвокатом роботи та обсягу фактично витраченого часу за надані послуги, критерію реальності адвокатських витрат, а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи апеляційний суд дійшов до висновку, що заявлені ТОВ «Ф.» витрати у розмірі 8000,00 грн за складання в суді першої інстанції позовної заяви та 8000,00 грн за складання апеляційної скарги не відповідають критерію розумності, та не є співрозмірними із складністю виконаної роботи, а їх відшкодування, за відсутності достатнього обґрунтування з огляду на обставини справи, матиме надмірний характер.

З огляду на зазначене у сукупності, апеляційний суд дійшов висновку, щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Фінтраст Україна» витрат пов`язаних з наданням правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 3000 грн та у суді апеляційної інстанції в розмірі 3000 грн, разом - 6000 грн.

Враховуючи викладене, апеляційний суд постановив задовольнити апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» Ф.» частково, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 серпня 2024 року – скасувати та ухвалити нове.

 

6. Цивільна справа №536/1759/24 за позовом заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації, до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, М., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 року та визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯК № 224926 від 23.09.2011 року, витребування з володіння земельної ділянки.

У липні 2024 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, М., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 року та визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯК № 224926 від 23.09.2011 року, витребування з володіння земельної ділянки.

Позовна заява обґрунтована тим, що відповідно до рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 року «Про надання земельної ділянки у власність громадянину М. в с. К.» затверджено проект землеустрою та надано у власність М. земельну ділянку загальною площею 0,1200 га з кадастровим номером, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі К.

На підставі зазначеного рішення відповідачем отримано Державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.

Окружною прокуратурою встановлено, що вищезазначена земельна ділянка сформована та вибула у приватну власність на підставі рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 року всупереч вимогам земельного і лісового законодавства, оскільки в силу положень ст. ст. 20, 57, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель державної власності лісогосподарського призначення та повинна використовуватись для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України.

Згідно інформації Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об’єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 згідно матеріалів лісовпорядкування 2017 року земельна ділянка з кадастровим номером площею 0,1201 га накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1201 га.

Факт віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування Філії «Кременчуцьке лісове господарство» Слобожанського офісу ДП «Ліси України», листом Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об’єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 року та висновком судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064.

З огляду на викладене та враховуючи, що спірна земельна ділянка відносилась до земель лісогосподарського призначення державної власності, а не до земель комунальної форми власності, рішення Піщанської сільської ради від 16.05.2011 року прийняте з перевищенням наданих законом повноважень та всупереч п. «ґ» ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56, ч. 5 ст. 116, ч. 3 ст. 122 Земельного кодексу України.

Відтак відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Кременчуцької РВА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.

Таким чином, земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення. І оскільки держава в особі Кременчуцької РВА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Піщанська сільська рада відчужила її без вираження на це волі власника.

На підставі вищевикладеного, просив суд ухвалити рішення, яким:

-визнати незаконним та скасувати рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 «Про надання земельної ділянки у власність громадянину М. в с. К.» щодо надання у власність М. земельної ділянки загальною площею 0,1201 га з кадастровим номером, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі К.

-визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1201 га з кадастровим номером серія ЯК №, який 23.09.2011 зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі під № .

-витребувати на користь власника Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації з володіння М.земельну ділянку площею 0,1201 га з кадастровим номером.

-скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки загальною площею 0,1201 га з кадастровим номером з одночасним припиненням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо даної земельної ділянки.

-стягнути з відповідачів на користь Полтавської обласної прокуратури судовий збір в сумі 12112 грн.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

З рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив його до апеляційного суду. Посилаючись на неповне з’ясування фактичних обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Зокрема звертає увагу суду, на те, що районний суд не надав об’єктивної оцінки доказам, наданим позивачем.

Посилаючись на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду вказує, що місцевий суд не проаналізував надане позивачем викопіювання кварталу 47 Градизького лісництва з плановокартографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «Кременчуцький лісгосп» 1979, 1989, 2007 та 2017 років (планшет № 13), які відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України є документами, що підтверджують право постійного користування державних лісогосподарських підприємств на раніше надані землі та наданій інформації Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 зі схемою, відповідно до якої спірна земельна ділянка накладається на землі Державного лісового фонду України, площі перетину 100% загальної площі земельних ділянок (квартал 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України»). Зазначена схема в силу викладеної Верховним Судом позиції у постанові від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16-ц є допустимим доказом.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №368/1158/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, та від 13.06.2018 у справі № 369/1777/13-ц, постановах Верховного Суду від 08.02.2018 у справі № 910/9256/16, від 15.01.2019 у справі №907/459/17, від 19.06.2019 у справі № 911/604/18, від 27.01.2020 у справі № 617/964/15-ц та від 22.06.2020 у справі № 297/2935/16-ц, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 07.04.2021 у справі № 367/3877/15-ц, від 01.03.2018 у справі № 910/19932/16, від 04.08.2021 у справі № 925/889/19.

Також, звертає увагу суду на висновок судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064, відповідно до якого спірна земельна ділянка знаходиться в межах земель Державного лісового фонду в межах кварталу 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство».

Відповідачем Піщанською сільською радою подано відзив на апеляційну скаргу, у доводах якого вважає рішення місцевого суду законним та обґрунтованим, просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду – без змін.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Місцевим судом встановлено, що згідно рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 «Про надання земельної ділянки у власність громадянину М. в с. К.» затверджено проект землеустрою та надано у власність М. земельну ділянку загальною площею 0,1200 га з кадастровим номером, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі К.

На підставі зазначеного рішення М.отримано Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером ЯК №, який 23,09.2011 зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі під. №.

Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за параметрами запиту по кадастровому номеру земельної ділянки відомості відсутні.

Відмовляючи у задоволенні позову районний суд вказав, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів, на підтвердження того, що спірна земельна ділянка отримана на підставі оскаржуваного розпорядження накладається на землі лісового фонду.

Колегія суддів не погодилася з таким висновком районного суду.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із вимогами статті 1 ЛК України усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 20 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

За змістом статті 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивачем надано наступні докази: викопіювання кварталу 47 Градизького лісництва з плановокартографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «Кременчуцький лісгосп» 1979, 1989, 2007 та 2017 років (планшет № 13), інформацію Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція». Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 зі схемою, відповідно до якої спірна земельна ділянка накладається на землі Державного лісового фонду України, площі перетину 100% загальної площі земельних ділянок (квартал 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України»), висновок судової комплексної земельно-технічної, оціночноземельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064, відповідно до яких спірні земельні ділянки знаходиться в межах земель Державного лісового фонду в межах кварталу 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство».

У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Визначальним для вирішення цієї справи є встановлення того, чи входить спірна земельна ділянка до земель лісового фонду.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №368/1158/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, та від 13.06.2018 у справі № 369/1777/13-ц, постановах Верховного Суду від 08.02.2018 у справі № 910/9256/16, від 15.01.2019 у справі №907/459/17, від 19.06.2019 у справі № 911/604/18, від 27.01.2020 у справі № 617/964/15-ц та від 22.06.2020 у справі № 297/2935/16-ц, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 07.04.2021 у справі № 367/3877/15-ц, від 01.03.2018 у справі № 910/19932/16, від 04.08.2021 у справі № 925/889/19.

Звернувшись до суду із цим позовом, прокурор зазначив, що земельна ділянка, площею 0,1201 га, з кадастровим номером накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1201 га (квартал 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України»), посилаючись на лист ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 12 травня 2023 року № 194 (т. 1 а.с. 38).

У вказаному листі зазначено, що згідно матеріалів лісовпорядкування 2017 року межі земельної ділянки з кадастровим номером (8) накладаються на землі державного лісового фонду кварталу 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України». Площа перетину меж земельної ділянки з кадастровим номером (8) з кварталом 47 становить 0,1201 га. із загальної площі ділянки 0,1201 га.

Відхиляючи наведений доказ, суд першої інстанції не врахував, що Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання «Укрдержліспроект» (далі - ВО «Укрдержліспроект»), структурним підрозділом якого є ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція», створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. ВО «Укрдержліспроект» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування (див. постанови Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 361/6826/16-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 940/751/20).

До листа ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 12 травня 2023 року № 194 долучено додаток: схему розташування земельних ділянок, у тому числі з кадастровим номером (8) відносно земель лісогосподарського призначення Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України» (квартал 47 Градизького лісництва, згідно з матеріалів лісовпорядкування 2017 року) (т. 1 а.с. 40), що також дозволяє візуально визначити розташування кварталу. Цьому доказу оцінка судом не надавалась.

При цьому, відповідачами не надано доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірна земельна ділянка накладається на землі кварталу 47 Градизького лісництва.

З огляду на наведене, висновок місцевого суду про недопустимість як доказу накладення меж спірної земельної ділянки на межі земель Державного лісового фонду висновку судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064 з підстав того, що дана експертиза ґрунтувалася на матеріалах лісовпорядкування 2007 та 2017 років, та листах, які не є підставою для набуття права постійного користування спірною земельною ділянкою ДП "Ліси України" є помилковим.

Отже, колегія суддів дійшла до висновку, що звертаючись до суду позивачем надано належні та допустимі докази в обґрунтування позовних вимог, а саме того, що спірна земельна ділянка відносилась до земель лісогосподарського призначення державної власності.

Вирішуючи позовні вимоги, колегія суддів зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування норм статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження  № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

З огляду на наведене, колегія суддів доходить висновку, що задоволенню підлягають позовні вимог щодо витребування на користь власника Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації з володіння М. земельної ділянки площею 0,1201 га з кадастровим номером.

Отже, рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

 

7. Цивільна справа № 537/3019/25 за позовом Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх Ш., Ш., Ш., до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, треті особи: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., Крюківський відділ державної виконавчої служби у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Ш., про зняття арешту з майна.

2.05.2025 Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх Ш., Ш., Ш., звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, про зняття арешту з майна, в якому просила суд скасувати арешт з усього майна, що належить Ш., накладений на підставі постанови про арешт майна боржника.

Позовна заява мотивована тим, що 10.01.2024 помер Ш. Після його смерті відкрилася спадщина на рухоме та нерухоме майно. Спадкоємцями першої черги спадкування за законом є: неповнолітні діти спадкодавця – Ш., Ш., Ш.; дочка спадкодавця - Ш. В установлений законом шестимісячний строк після смерті Ш., законним представником неповнолітніх спадкоємців, їх матір’ю Ш., було подано заяву про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., за заявою дочки Ш. була відкрита спадкова справа після померлого. У розмові з приватним нотаріусом з’ясувалося, що на все належне померлому майно накладено арешт. На примусовому виконанні у Крюківському ВДВС у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебував судовий наказ від 28.11.2017 №537/4537/17, виданий Крюківським районним судом м. Кременчука про стягнення з Ш. на користь Ш. аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 1/2 заробітку, але не менше 50% мінімального прожиткового мінімуму та не більше 10 прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку, на кожну дитину, щомісячно, починаючи з 10.10.2017, і до досягнення дітьми повноліття. Оскільки документом, поданим для державної реєстрації обтяження, є постанова про арешт майна боржника, тобто номер виконавчого провадження, де стягувачем є Ш., а провадження про стягнення аліментів з Ш., позивач, звернулася із письмовою заявою до Крюківського ВДВС у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про скасування арешту, оскільки заборгованості за аліментами немає, боржник помер, виконавче провадження закінчено, а тому необхідності в арешті майна померлого немає, на що було отримано відмову у скасуванні арешту нерухомого майна з посиланням на п.1 ч. 1 ст. 59 ЗУ «Про виконавче провадження», особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, окрім цього, повідомлено, що арешт неможливо скасувати, оскільки його було накладено в інтересах інших стягувачів за виконавчими провадженнями, в яких померлий був боржником, виконавче провадження було об’єднано в зведене виконавче провадження №. На дату смерті боржника несплаченими залишилися виконавчі провадження №., які були закінчені у зв’язку зі смертю боржника. 21.03.2024 виконавчі провадження № були завершені на підставі п. 3 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку зі смертю боржника. Станом на дату подачі позову, відкриті виконавчі провадження відсутні, що підтверджується Інформацією з Автоматизованої системи виконавчого провадження. У подальшому 04.04.2025 позивач, в інтересах неповнолітніх спадкоємців, звернулася із заявою про видачу свідоцтв про право на спадщину за законом до приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., на що отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв’язку з арештом майна, яке належало спадкодавцю. Так, через арешт, накладений на спадкове майно, нотаріус не має можливості видати спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину за законом, тому порушене право неповнолітніх спадкоємців підлягає судовому захисту. Відповідачами у справі про зняття арешту з майна боржника є стягувачі, в інтересах яких було накладено арешт. Одним із стягувачів, зокрема у, було ТОВ «С.», яке відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, юридичну особу припинено, тому воно не може бути відповідачем у справі.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2025 року відмовлено Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх Ш., Ш., Ш.у позові до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, треті особи: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., Крюківський відділ державної виконавчої служби у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Ш., про зняття арешту з майна.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. З урахуванням принципу диспозитивності, суд не має право проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи. Позивачем та її уповноваженим представником клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення співвідповідача не заявлялося. З огляду на викладене, суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив.

В апеляційній скарзі представник Ш.. – адвокат Г., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачем у справі було подано відзив на позовну заяву, в якому було підтверджено, що відповідач є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчук, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №628 від 22.08.2018 реорганізовано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області шляхом приєднання Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області та інших управлінь. Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області є правонаступником усіх прав та обов’язків вказаного управління. Окрім цього, було підтверджено, що з 23.08.2013 у Крюківському ВДВС у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 02.04.2013 Полтавським окружним адміністративним судом про стягнення з Ш. на користь Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці заборгованості зі сплати єдиного внеску у розмірі 22 202,15 грн. На виконанні у відділі перебували інші виконавчі документи стосовно Ш. В рамках об’єднаного виконавчого провадження накладено арешт на майно боржника. Натомість, відповідачем помилково було зазначено, що він не порушував прав позивача, тому не може бути відповідачем у цій справі, проте, саме позов до стягувача в цьому випадку захищає його права, які можуть бути порушені в наслідок ухвалення рішення про зняття арешту з майна боржника. Законом у спірних правовідносинах передбачений саме такий спосіб судового захисту порушеного права шляхом подання позову про зняття арешту з майна до відповідача, який був правильно визначений позивачем.

У відзиві на апеляційну скаргу Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області просить її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що згідно постанови про арешт майна боржника від 12.10.2021 (а.с. 18), на все нерухоме майно Ш., який помер 10.01.2024 (а.с. 12), Крюківським відділом державної виконавчої служби у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) накладено арешт.

04.04.2025 приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В.відмовив неповнолітнім Ш., Ш., Ш., які діють за згодою свого законного представника – матері Ш., у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого батька Ш. на ¼ частку у спадковому майні кожному, що складається з земельної ділянки площею 0,1487 га, яка розташована за адресою: Полтавська область Кременчуцький район село К., вид цільового призначення земельної ділянки: 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); земельної ділянки площею 0,1335 га, яка розташована за адресою: Полтавська область Кременчуцький район село К., вид цільового призначення земельної ділянки: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, у зв’язку з тим, що на вказане майно накладено арешт (а.с. 33-34).

Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору.

Відповідно до положень статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 12.06.2009 №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснив, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

За змістом ст. 51 ЦПК України належними є сторони, які є суб`єктами спірних правовідносин. Належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред`явленим позовом.

Апеляційний суд у складі колегії суддів не погодився із таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Предметом даного позову є скасування арешту з усього майна, що належить Ш., накладеного на підставі постанови про арешт майна боржника.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що позов пред`явлений до неналежного відповідача.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з висновком суду першої інстанції, що Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, є неналежним відповідачем у вказаній справі, виходячи з наступного.

Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва. Під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права.

Особливістю публічного правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права. При цьому можна виділити дві форми публічного правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за компетенцією) та 2) процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво.

Перша форма публічного правонаступництва фактичне правонаступництво передбачає передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.

Натомість процесуальне публічне правонаступництво передбачає заміну судом сторони чи третьої особи іншим суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від сторони до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона чи третя особа (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.04.2022 у справі №8252/21, від 15.03.2023 у справі №910/4516/20).

Матеріалами справи встановлено, що з 16.11.2012 у Крюківському ВДВС у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження №35263278, в якому стягувачем було ТОВ «С.» (а.с. 30).

З 23.08.2013 у Крюківському ВДВС у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 02.04.2013 Полтавським окружним адміністративним судом про стягнення з Ш.на користь Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці заборгованості зі сплати єдиного внеску у розмірі 22 202,15 грн (а.с. 30).

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №628 від 22.08.2018 реорганізовано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області шляхом приєднання Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області та інших управлінь.

Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області є правонаступником усіх прав та обов’язків вказаного управління.

На примусовому виконанні у Крюківському ВДВС у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебував судовий наказ від 28.11.2017 №, виданий Крюківським районним судом м.Кременчука про стягнення з Ш. на користь Ш. аліментів на утримання неповнолятніх дітей., у розмірі 1/2 заробітку, але не менше 50% мінімального прожиткового мінімуму та не більше 10 прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку, на кожну дитину, щомісячно, починаючи з 10.10.2017, і до досягнення дітьми повноліття (ВП №55271668) (а.с. 18-20).

Вказані виконавчі провадження були об’єднані у зведене виконавче провадження № та постановами державного виконавця від 21.03.2024 були закінчені у зв’язку зі смертю боржника (а.с. 20-22).

У виконавчому провадженні № стягувачем було ТОВ «С.», яке відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, юридичну особу припинено 25.02.2021 (а.с. 31).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №905/386/18 (провадження №12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.

Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 (провадження №11-680апп19) та у постановах Верховного Суду від 06.12.2021 у справі №554/5912/19-ц (провадження №61-12594 св 21), від 08.12.2022 у справі №331/1383/20 (провадження №61-7109 св 22), від 06.05.2024 у справі №725/3352/23 (провадження №61-292св24).

Отже, Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області є належним відповідачем у вказаній справі.

Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

При зверненні до суду Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх Ш., Ш., Ш., посилалася на порушення своїх прав та неповнолітніх дітей, оскільки не мають можливості успадкувати майно після смерті її чоловіка та батька дітей Ш.. через накладений на нього арешт, посилаючись на статті 317, 321, 391 ЦК України та статтю 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 24.05.2021 у справі №712/12136/18 (провадження №61-4726сво19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №643/3614/17 (провадження №14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).

По справі вбачається, що Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про зняття арешту з нерухомого майна, однак відповідно до ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» не заявила вимоги про визнання права власності на спадкове майно.

Отже, колегія суддів зауважує, що у даному випадку законом передбачений інший спосіб судового захисту порушеного права Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом пред»явлення позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту, відповідачами у якому мають бути особи, в інтересах яких накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06.02.2023 у справі №463/2924/22 та від 03.05.2023 у справі №463/3251/22.

З наведених підстав оскаржуване судове рішення про відмову у задоволенні позову Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, про зняття арешту з майна - підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту прав.

Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно п. 4 ч.1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, Полтавський апеляційний суд постановив частково задовольнити апеляційну скаргу представника Ш.- адвоката Г., а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2025 року - скасувати і ухвалити нове рішення

8. Цивільна справа № 536/1905/24 за позовом Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району, Р. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.

У липні 2024 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області Х. звернувся до суду із позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Р. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки.

В обґрунтування позову вказував, що рішенням Піщанської сільської ради Кременчуцького району від 29.10.2021 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Р. для індивідуального садівництва з земель не наданих у власність або постійне користування за адресою, с. К. та передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером площею 0,1200 га.

На підставі зазначеного рішення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.11.2021 зареєстровано право приватної власності на вказану земельну ділянку. Номер запису про право власності, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна.

Установлено, що вказана земельна ділянка знаходиться в межах захисної прибережної смуги річки Дніпро.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м (частина друга статті 88 ВК України, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173).

В ході досудового розслідування в рамках кримінального провадження від 22.06.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України з залученням спеціалістів проведено огляд земельної ділянки з кадастровим номером та встановлено, що відстань від лінії узрізу води річки Дніпро станом на 09.05.2024 до крайньої межі земельної ділянки становить 46-50 м., вказане однозначно свідчить про перебування земельної ділянки в межах 100м. зони прибережної захисної смуги.

Згідно інформації отриманої від Кременчуцької районної військової адміністрації у Відділі містобудування та архітектури зберігається генеральний план с. Кривуші Кременчуцького району затверджений Рішенням 29 сесії 7-го скликання Піщанської сільської ради від 22.01.2018 згідно якого межі прибережної захисної смуги річки Дніпро не встановлені, інша містобудівна документація відсутня.

Земельні ділянки водного фонду не можуть вибувати у приватну власність фізичних осіб. На підставі вищевикладеного, просив суд ухвалити рішення, яким:

1. Усунути перешкоди Піщанській сільській територіальній громаді у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером №шляхом:

- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацю права приватної власності Р. на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером №із одночасним припиненням права власності Р.на вказану земельну ділянку;

- зобов’язати Р.повернути Піщанській сільській територіальній громаді Кременчуцького району земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером №

2. Стягнути з відповідачів на користь Полтавської обласної прокуратури понесені витрати на сплату судового збору в сумі 6056 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 07 липня 2025 року у задоволенні позову заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області Х. в інтересах держави в особі органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Р.про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки відмовлено.

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

Не погодившись з цим рішенням заступник керівника Полтавської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зазначає, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах захисної прибережної смуги річки Дніпро. Вказане підтверджується звітом щодо визначення місцеположення кутів повороту меж земельної ділянки та відстані до берегової лінії р. Дніпро Кременчуцького р-ну Полтавської обл. с. К. Крім того, зазначає, що Кам`янське водосховище є штучноствореним, а рівень води в ньому залежить від пусків Кременчуцької та Середньодніпровської ГЕС, а тому є неправильним рівнятися на меженний період для здійснення замірів.

Доказів, що спірна земельна ділянка на момент її надання у приватну власність не перебувала в межах прибережної-захисної смуги р. Дніпро матеріали справи не містять.

У відзивах на апеляційну скаргу представник Піщанської сільської ради Є. та представник Р. адвокат С. посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Колегія суддів, заслухавши прокурора М., представника відповідача Р. адвоката С., дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступного висновку.

Встановлені обставини справи

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що рішенням 31 березня 2021 року Р. звернувся до Піщанської сільської ради із заявою, де просив видати рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва в с.К.  на території Піщанської сільської ради.

14 травня 2021 року шостою сесією Піщанської сільської ради восьмого скликання винесено рішення «Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам, яким надано Р.дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га для індивідуального садівництва в с.К. Піщанської сільської ради Кременчуцького району.

09 серпня 2021 року Товариством з обмеженою відповідальністю «К.» розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Р. для індивідуального садівництва, площею 0, 1200 га за адресою: с.К.  Кременчуцького району Полтавської області за рахунок земель сільськогосподарського призначення комунальної власності, що перебувають у запасі на території Піщанської сільської ради.

В результаті виконаних робіт вирахувано загальну площу земельної ділянки, що становить 0, 1200 га, підготовлено матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування, а також складено кадастровий план земельної ділянки з відображенням суміжних землекористувачів, відомості координат кутів зовнішніх меж землекористування, таблиць відомостей про цільове призначення земельної ділянки та переліку земельних угідь, відомості про встановлені межові знаки, відомості про перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, прибережних захисних смуг і пляжних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель та меж земельної ділянки.

З проекту вбачається, що при його складанні використано дані Публічної кадастрової карти України, а саме інформація про кадастровий поділ, координати поворотних точок суміжних земельних ділянок, інформація з інших допоміжних шарів.

04 жовтня 2021 року Р. звернувся до Піщанської сільської ради із заявою, де просив затвердити проект землеустрою та видати рішення про передачу у власність земельної ділянки для індивідуального садівництва, площею 0,1200 га з кадастровим номером №в с.К. Кременчуцького району на території Піщанської сільської ради.

29 жовтня 2021 року одинадцятою сесією восьмого скликання Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області прийнято рішення «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок», яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Р. для індивідуального садівництва за адресою: с.К. Кременчуцького району Полтавської області та передано Р.безоплатно у власність земельну ділянку (кадастровий номер) площею 0,1200 га для індивідуального садівництва за адресою: с.К. Кременчуцького району Полтавської області на території Піщанської сільської ради.

З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.08.2024 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером, площею 0, 1200 га, вбачається, що вказана земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення, вид цільового призначення для індивідуального садівництва, право власності зареєстровано за Р. на підставі витягу з рішення «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок», Піщанська сільська рада Кременчуцького району Полтавської області від 29.10.2021 року.

З інформації з сайту Державного агентства водних ресурсів видно, що річка Дніпро відноситься до категорії великих річок.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції посилався на те, що позивачем не доведено, що земельна ділянка з кадастровим номером №розташована в межах прибережної захисної зони річки Дніпро, та належить до земель водного фонду, тому відповідно до положень ст. 4 Водного кодексу України та ст. 58, 59, 84 Земельного кодексу України, і з огляду на її цільове призначення, не може бути відведена у приватну власність за категорією земель - землі сільськогосподарського призначення, відтак, вимоги позову є необґрунтованими, а докази недостатніми.

Колегія суддів не погоджується із відповідними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини

Згідно зі статтями 19,20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83,84 цього Кодексу.

Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц.

Відповідно до частини 1 статті 182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно ч. 4 статті 182 ЦК України, порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом

Відповідно до ч. 4 статті 334 ЦК України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Згідно п. 3 ч. 1 статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.

За змістом ст. ст.125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до ч. 13 статті 79-1 ЗК України, земельна ділянка припиняє існування як об’єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Відповідно до ч. 10 статті 24 Закону України «Про земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі, зокрема, ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Судом першої інстанції не враховано вищезазначених норм законодавства, та неналежним чином досліджено докази надані позивачем, у зв’язку із чим прийнято помилкове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності Р.на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером №із одночасним припиненням права власності відповідача на вказану земельну ділянку.

Враховуючи, що в Державному земельному кадастрі категорія земельної ділянки з кадастровим номером №площею 0,1200 га, яка знаходиться в межах захисної прибережної смуги р.Дніпро, відноситься до земель водного фонду та може перебувати виключно у державній власності, визначена як землі сільськогосподарського призначення (для індивідуального садівництва), колегія суддів, з метою відновлення порушених прав держави, вважає за необхідне задовольнити вимоги про скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером №загальною площею 0,1200 га, розташованої на території с.К. Піщанської сільської ради Кременчуцького райну Полтавської області, реєстрацію права приватної власності Р., з припиненням усіх речових прав на неї, з припиненням приватної власності Р., та інших речових прав на вказану земельну ділянку.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Відповідно до частин перших статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані зпозбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

У постанові від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред’явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15.09.2020 в справі № 469/1044/17.

Отже належним способом захисту у разі передання у власність особі земельної ділянки із земель водного фонду будуть вимоги про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зобов’язання володільця земельної ділянки повернути її законному власнику.

Таким чином рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді в особі Піщанської сільської ради у здійсненні користування та розпорядження земельною ділянкою кадастровий номер шляхом зобов’язання відповідача Р., повернути територіальній громаді в особі Піщанської сільської ради зазначену спірну земельну ділянку є необґрунтованими та підлягає скасуванню із ухваленням нового про задоволення відповідної вимоги.

Колегія суддів не приймає до увагу посилання, представника відповідача С. на неналежність як доказу по справі звіту ТОВ ВФ «К.» від 09.05.2024, враховуючи наступне.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов’язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв’язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, які за чіткими та однозначними формулюваннями норм законодавства не можуть передаватися у приватну власність.

При цьому використання земельних ділянок водного фонду, яке не сприятиме досягненню визначених для них профільним законодавством цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об’єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об’єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина другастатті 59 ЗК України).

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (частина першастатті 50 Конституції України).

У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина першастатті 50 Конституції України, частина третястатті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті18,19, пункт «а» частини першої статті91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови ВП ВС від 14.11.2018 №183/1617/16, пункт 53 постанови ВП ВС від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані норми права, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності поточного власника спірної земельної ділянки Р. критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес у поверненні земельної ділянки водного фонду, розташованої в межах прибережної захисної смуги, стале існування якої становить значну суспільну вагу та потребує особливого ставлення, спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні захисної смуги, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, та їх передання у власність.

Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Відповідачі не надали належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження знаходження земельної ділянки, наданої Р. поза межами прибережної смуги.

Також колегія суддів звертає увагу, що земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина першастатті 60 ЗК України, частина першастатті 88 ВК України).

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог є необгрунтованими, не відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, тому рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового про задоволення позовних вимог.

 

9. Цивільна справа №536/2949/24 за позовом Б. до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу С., про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

У листопаді 2024 року Б.. звернувся з позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу С. про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 20 листопада 2023 року померла Б., після смерті якої залишилося спадкове майно, яке складається з житлового будинку з господарськими будівлями, земельної ділянки 0,25 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та земельної ділянки площею 0,2360 га для ведення особистого селянського господарства, розташованих за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, село П. На день смерті з померлою була зареєстрована мати позивача Б.

У вересні 2024 року позивач виявив серед речей померлої заповіт, про існування якого він не знав. Як вбачається із заповіту Б., усе своє майно, де б воно не було і з чого б не складалося б, заповіла племіннику Б. Після цього, маючи намір отримати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вищевказане майно, 24 вересня 2024 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області С., однак нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після померлої Б.у зв’язку з пропущеним строком на прийняття спадщини. У зв’язку з вищевикладеним Б. просить суд визначити додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті 20 листопада 2023 року Б., строком в 2 місяці з дня набрання рішенням суду законної сили.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 квітня 2025 року в задоволенні позову Б. до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа:приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу С. про визначення додаткового строку для прийняття спадщини – відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржив позивач Б. Скарга мотивована тим, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування скарги Б. вказує, що йому не було відомо про заповіт, який склала Б., що є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а також, що він не є спадкоємцем за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців у зв'язку з чим, наявні підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Також зауважує, що спадкове законодавство засновується на принципі переваги формального волевиявлення спадкодавця (заповіту) над положеннями закону, спадкоємці за законом спадкують тільки у випадках відсутності заповіту, визнання його недійсним, нерозподілення заповідачем усієї спадщини або неприйняття (відмови від прийняття) спадщини спадкоємцями, призначеними у заповіті (частина друга статті 1223 ЦК України).

Зважаючи на викладене Б. просить скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 квітня 2025 року та постановити нове , про задоволення його вимог.

Судом встановлено, що 27 листопада 2008 року Б. склала заповіт, посвідчений секретарем Майбородівської сільської ради Ф., згідно якого все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, заповідає племіннику Б.

Б. була власницею житлового будинку з господарськими будівлями, який знаходиться за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. Загальна площа житлового будинку – 55,2 кв.м.; житлова площа 39,3 кв.м, що підтверджується копією свідоцтва про права власності на нерухоме майно серії САС №  від 20.11.2008 року

У відповідності до копії Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №, Б. належала земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 0,2360 га, кадастровий номер, яка розташована за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. Також, Б. належала земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2500 га, кадастровий номер, яка розташована за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., що підтверджується копією Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №  (а.с.13).

20 листопада 2023 року Б. померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії І-КЕ №.

З довідки про реєстрацію/останнє місце проживання спадкодавця (довідка для оформлення спадщини) виконавчого комітету Піщанської сільської ради № 10-11.2/149 від 20.09.2024 року вбачається, що Б. яка померла 20 листопада 2023 року, до дня смерті була зареєстрована, проживала і померла в с. П. З померлою на день смерті була зареєстрована Б.

Відповідно до частини 1 статті 367Цивільного процесуальногокодексу України (далі ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У статті 263 ЦІК України визначено, що судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим.

Оскаржуване рішення вказаним вимогам не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що вказані позивачем причини пропуску строку на звернення з заявою про прийняття спадщини не можуть вважатись об’єктивними та непереборними перешкодами.

Колегія суддів не погодилася з таким висновком суду, виходячи з слідуючого.

Відповідно до ч. 1 ст.1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з положеннями ч. 3 ст.1222, ч. 1 ст.1220, ч. 1 ст.1270 ЦК України, право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

За правилами ч. 1 ст.1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до ч. 1 ст.1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до ч. 3 ст.1272 ЦК України, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Тобто право на спадщину належить спадкоємцеві з моменту її відкриття й закон зобов’язує спадкоємця, який постійно не проживав із спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Враховуючи викладене, правила ч. 3 ст.1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо:

1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви;

2) ці обставини визнані судом поважними.

Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня2017року (справа №6-1320цс17). З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини.

При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема:

1) тривала хвороба спадкоємців;

2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна;

3) складні умови праці, які, зокрема, пов’язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними;

4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України;

5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 24 Постанови «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня2008року №7, особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272ЦК.

Відповідно до положень ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

3 матеріалів справи вбачається, що згідно свідоцтва про смерть серії І-КЕ №, Б. померла 20 листопада 2023 року .

Після смерті Б. з заявою про прийняття спадщини, в установлений законом строк на прийняття спадщини, позивач не звертався, але спадкова справа заводилась на підставі заяви Б. про прийняття спадщини за заповітом, та в подальшому позивачу було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії.

Відповідно до заяви Б. від 24 вересня 2024 року, після смерті Б. залишилось спадкове майно, що складається з житлового будинку з господарськими будівлями, земельної ділянки 0,25 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд кадастровий номер та земельної ділянки площею 0,2360 га для ведення особистого селянського господарства кадастровий номер:, розташованих за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, село П.

Відповідно до ст. ст.1296-1298ЦІК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, яке видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

У той же час, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Виходячи з вищевикладеного можливо зробити висновок , що прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власної волі.

Так, для прийняття спадщини спадкоємцем, який на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, необхідно особисто подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Це є обов’язковим для обох названих видів спадкування.

У зв'язку з цим, для прийняття спадщини за заповітом йому слід вчинити ті ж дії, що і при спадкуванні за законом, а саме, подати до нотаріальної контори відповідну заяву, яка б свідчила про його дійсний намір прийняти спадщину в порядку спадкування за заповітом.

При цьому, такі дії теж повинні бути вчинені у встановлений законом для прийняття спадщини строк.

Пропуск такого строку, позбавляє спадкоємця можливості прийняти спадину через нотаріальну контору і потребує пред’явлення ним позову про визначення додаткового строку, достатнього для подання заяви про прийняття спадщини.

3а змістом статті1272ЦК України поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті1272ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини.

Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім`єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови.

Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця яке залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач Б. як спадкоємець за заповітом звернувся до нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадкового майна. Проте у зв`язку із пропуском останнім строку на прийняття спадщини, нотаріусом було відмовлено , вказано , що видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу не має можливості , так як Б. пропущено строк на прийняття спадщини.

Позивач вказував , що є племінником спадкодавця , відповідно є спадкоємцем п’ятої черги , тож не вбачав підстав для звернення до нотаріуса , оскільки не вважав , що успадкує бодай якесь майно. Окрім того на момент смерті Б., разом із спадкодавицею проживала Б.

Під час вирішення питання про надання особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини важливим також є факт прийняття спадщини іншими спадкоємцями за законом, оскільки в такому разі може відбутися втручання у право власності інших осіб, порушення принципу правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно реалізувала власні цивільні права. Наведене зумовлює потребу в дотриманні принципу «пропорційності» втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину.

У спірних правовідносинах дотримання принципу пропорційності безпосередньо залежить від наявності об`єктивних, непереборних та істотних обставин, які є підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини. Судом встанвоелно, що Б. є єдиним спадкоємцем за заповітом, відповідно у справі що переглядається відсутній факт втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину. В даному ж випадку варто звернути увагу на свободу заповіту , та відсутність у позивача підстав вважати що він є спадкоємцем щодо майна померлої до вересня 2024 року, оскільки за законом він є спадкоємцем п’ятої черги та не був обізнаний про наявність заповіту.

У даному випадку , необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту.

Так, згідно висновків викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2026 справа №686/5757/23 необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини винятково для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом (закликані до спадкування).

Б. в позові та апеляційній скарзі просив встановити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті Б., яка померла 20 листопада 2023 року. Причиною пропуску строку на прийняття спадщини вказував те, що на момент смерті Б. йому не було відомо про існування заповіту, він тільки у вересні 2024 року дізнався про наявність заповіту на його ім’я, у зв`язку із чим не вбачав підстав для звернення до нотаріуса до 2024 року з метою отримання спадщини. Таким чином, на думку суду, підстави пропуску строку для прийняття спадщини зазначені Б. можна вважати поважними .

Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає доведеними обставини на які позивач посилається в обгрунтування позовних вимог, у зв`язку із чим колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 квітня 2025 року, та ухвалити нове про задоволення позовних вимог Б.

 

10. Цивільна справа №536/2430/24 за позовом Заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради, Ш., П. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.

У вересні 2024 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради, Ш., П.про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 серпня 2025 року позовну заяву Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району залишено без розгляду.

Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що позивач у встановлений судом строк не усунув недоліки, зазначені в ухвалі Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 червня 2025 року про залишення позовної заяви без руху щодо необхідності внесення коштів на депозитний рахунок суду.

Не погодившись з даною ухвалою суду, заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Зазначає, що на час звернення з позовом до суду позовна заява відповідала всім вимогам ст. 177 ЦПК України і підстав для залишення її без руху в суду не було.

Так, 09.04.2025 набрали чинності зміни до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача, якими доповнено ч. 4 ст. 177 ЦПК України необхідністю подання доказів щодо внесення коштів на депозитний рахунок. Між тим відсутні норми, що вказана частина ст. 177 ЦПК України має зворотню дію в часі.

Оскільки позовна заява відповідає вимогам ст. 177 ЦПК України у редакції, чинній на 23.09.2024 року, підстав для подання прокурором до суду документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в сумі вартості земельної ділянки немає.

Окрім того, звертає увагу, що позов пред’явлено до недобросовісних набувачів, що взагалі виключає внесення коштів на депозитний рахунок суду.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступних висновків.

Відповідно до ст. 374 ч. 1 п.6 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Згідно ст. 379 ч. 1 п.п. 3,4 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Як вбачається з матеріалів справи, в вересні 2024 року Заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави, в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області, звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради, Ш., П. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.

Ухвалою Кременчуцького районного суду від 08 жовтня 2024 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Судове засідання призначено на 06 листопада 2024 року. При цьому зазначено, що повна заява відповідає вимогам ст. 177 ЦПК України і перешкод для відмови у відкритті провадження по справі не має.

При подачі позову до суду, згідно платіжної інструкції, позивачем був сплачений судовий збір в розмірі 3028 грн.

В подальшому розгляд справи відбувався в судових засіданнях призначених на 18.12.2024, 11.02.2025, 04.06.2025.

Ухвалою Кременчуцького районного суду від 04 червня 2025 року клопотання представника відповідача П.- адвоката Д. задоволено.

Позовну заяву Заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області залишено без руху, з зазначенням необхідності внесення позивачем на депозитний рахунок суду коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка якого здійснена в порядку, визначеному законом, та чинна на дату подання позовної заяви 24.09.2024.

Ухвалою Кременчуцького районного суду від 25 серпня 2025 року позовну заяву залишено без розгляду, оскільки позивачем не було усунуто недоліки, визначені ухвалою про залишення позовної заяви без руху, щодо необхідності внесення позивачем на депозитний рахунок суду коштів у розмірі вартості спірного майна.

При цьому суд вказав, що зміни, які були внесені до ЦПК України хоча й набули чинності після подачі позову, між тим відповідно до прикінцевих та перехідних положень мають зворотню дію в часі.

Колегія суддів не погодилася з вказаним висновком суду.

Так, 09 квітня 2025 року набрав чинності ЗУ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року, згідно з яким ст. 390 ЦК України доповнено ч. 5 наступного змісту: «Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Одночасно з цим, зміни також були внесені і в редакцію ч. 4 177 ЦПК України, яку доповнено абзацом 2 такого змісту: «У разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Між тим, положеннями ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Так, з матеріалів прави вбачається, що на момент подачі прокурором вказаної позовної заяви, тобто станом на 24.09.2024, редакція статей 175, 177 ЦПК України не містила вказівки на необхідність внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна по даній категорії справ.

Такою вказівкою була доповнена стаття 177 ЦПК України лише у квітні 2025 року.

Тобто, станом на час вчинення такої процесуальної дії як подача позову до суду та відкриття провадження у справі такої вимоги ЦПК України не містив.

За своїм змістом нова редакція ч. 4 ст. 177 ЦПК України, яка набула чинності 09 квітня 2025 року, фактично встановлює нові обов’язки для позивача як учасника судового процесу, а відтак в розумінні положень ст. 3 ЦПК України зворотної вимоги в часі не має.

При цьому, п. 2 розділу ІІ ЗУ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Однак, зазначені вище вказівки щодо зворотної дії в часі Закону в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості витребуваної земельної ділянки мають вирішуватись судом вже за результатами розгляду справи по суті заявлених вимог.

Разом з цим, положення про зворотність в часі дії даного Закону не можуть поширюватись на вимоги ЦПК України, які містять чітку вказівку про застосування норм процесуального права на момент вчинення тієї чи іншої процесуальної дії. При цьому, містять застереження про неможливість зворотної в часі дії того закону, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання.

Окрім того колегія суддів вважає слушними доводи апелянта, що співвідповідачі Ш.та П. не мають статусу добросовісних набувачів спірної земельної ділянки, оскільки їх добросовісність чи не добросовісність буде встановлена лише в ході розгляду справи, оскільки відноситься до предмета доказування.

В даному випадку, при пред’явленні позову прокурор стверджував про недобросовісність останніх, у зв’язку з чим в разі підтвердження такої обставини спірне майно буде витребовано судом саме у недобросовісного набувача, а якщо обставини недобросовісності не будуть доведені прокурором і відповідач виявиться добросовісним, у витребуванні майна у нього з підстав його недобросовісності може бути відмовлено.

При цьому прокурор не позбавлений права заявити окремий позов про витребування у відповідача майна, як у добросовісного набувача, з доведенням підстав за яких майно згідно закону може бути витребуване від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Отже, питання добросовісного набуття прав на спірний об`єкт набувачем має бути оцінене судом під час судового розгляду справи. Зазначена обставина (добросовісності/недобросовісності набуття) залишатиметься невизначеною до закінчення розгляду справи та ухвалення судом рішення по суті спору.

Враховуючи викладене, колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали, як постановленої з порушенням норм процесуального права, з направленням справи для продовження розгляду.

 

11. Цивільна справа №536/2378/24 за позовом Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району, Л., Ш.про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки та визнання недійсним договору купівлі-продажу.

У вересні 2024 року до суду звернувся заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області із позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району, Л., Ш. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки та визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13.05.2025 позовну заяву Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, роз`яснивши, що в іншому випадку позовна заява буде залишена без розгляду.

В судовому засіданні прокурор А. вказала, що недоліки, зазначені в ухвалі суду не усунені, та подала письмове клопотання, яке підтримала в судовому засіданні, вказавши, що Кременчуцька окружна прокуратура вважає, що в законодавстві України, в тому числі у Законі України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» відсутні норми, які вказують на те, що абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України має зворотну дію в часі. Посилання суду на пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону при застосуванні абзацу другого частини четвертої статті 177 ЦПК України є безпідставним, оскільки цим пунктом передбачено зворотну дію закону в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права. Умови та порядок компенсації викладено законодавцем у частині п’ятій статті 390 ЦК України. Порядок обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна в добросовісного набувача викладено у статті 388 ЦК України. Натомість абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України не містить умов та порядку компенсації вартості нерухомого майна, а також порядку обчислення та перебігу граничного строку, оскільки є нормою процесуального права, а не нормою матеріального права. Стаття 177 ЦПК України лише встановлює вимоги до документів, що додаються до позовної заяви. Таким чином, абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України не має зворотної дії в часі. Позовна заява прокурора на час направлення до суду відповідала вимогам, викладеним у цій статті, тому підстав для подання прокурором до суду документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в сумі вартості земельної ділянки немає. Окрім того, за змістом наведених норм вбачається, що механізм компенсації вартості майна, яке незаконно вибуло з володіння держави чи територіальної громади, застосовується виключно у разі, якщо відповідачем за позовом прокурора є добросовісний набувач. Прокурор вважає відповідачів недобросовісними набувачами, а вирішення питання щодо добросовісності / недобросовісності відповідача у спірних правовідносинах має здійснюватися судом на стадії ухвалення рішення і суд не вправі відхиляти ці твердження позивача ще на стадії розгляду справи.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 травня 2025 року позовну заяву Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району, Л., Ш. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки та визнання недійсним договору купівлі-продажу – залишено без розгляду

Не погодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржив позивач. Скарга мотивована тим, що ухвала прийнята з порушенням норм процесуального права.

Апелянт вказує, що позовну заяву окружною прокуратурою подано до суду 16.09.2024. Станом на момент реалізації прокурором повноважень з представництва інтересів держави в суді шляхом звернення з позовом до суду діяла редакція статті 177 ЦПК України, яка визначала перелік документів, що додаються до позовної заяви. Позовна заява прокурора на час направлення до суду відповідала вимогам, викладеним у цій статті.

Водночас, суд зазначає, що 09.04.2025 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким доповнено частину четверту статті 177 ЦПК України абзацом другим такого змісту: «У разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативноправові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Слід зазначити, що в законодавстві України, в тому числі у Законі України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» відсутні норми, які вказують на те, що абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України має зворотну дію в часі.

Таким чином, абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України не має зворотної дії в часі. Також варто взяти до уваги те, що ця норма і не могла б мати зворотної дії в часі в силу статті 58 Конституції України, оскільки абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України погіршує становище позивача внаслідок встановлення додаткових вимог до позовної заяви, а не пом'якшує. Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Оскільки позовна заява відповідає вимогам статті 177 ЦПК України у редакції, чинній на 16.09.2024, підстав для подання прокурором до суду документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в сумі вартості земельної ділянки, немає.

Зважаючи на викладене апелянт просить скасувати ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 травня 2025 року , та направити справу для продовження розгляду.

Залишаючи позов без розгляду суд першої інстанції вказував на те, що ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 травня 2025 року позовну заяву прокурора було залишено без руху та вказано про зобов`язання позивача внести на депозитний рахунок суду грошові кошти у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого буде здійснена в порядку, визначеному законом, станом на дату подання позовної заяви.Оскільки , позивач у встановлений судом строк не усунув недоліки, про які вказано в ухвалі Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 травня 2025 року, позов відповідно до положень п. 8 ч. 1ст.257 ЦПК України підлягає залишенню без розгляду.

Колегія суддів не погодилася із вказаним висновком зважаючи на наступне.

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п.4 ч.1ст.379 ЦПК України підставою для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направлення справи для подальшого розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Визнаючи позову заяву неподаною та повертаючи її позивачу, суд першої інстанції виходив з того, що у визначений судом строк, недоліки позовної заяви не були усунуті представником позивача.

Колегія суддів не погодилася з даним висновком суду першої інстанції.

За загальним правилом під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Звертаючись до суду з цим позовом прокурор просив, з посиланням, зокрема на приписи статті 391 ЦК України, усунути перешкоди Піщанській територіальній громаді Кременчуцького району Полтавської області у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі з одночасним скасуванням права приватної власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов`язанням повернути ділянку територіальній громаді.

Як на підставу позову прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, а тому не може перебувати в приватній власності фізичних осіб в силу закону (статті 88 89 Водного кодексу України, статті 19, 20 21, 58 61, 83, 118, 152, 186-1 Земельного кодексу України).

Право визначення предмету і підстав позову належить виключно позивачу (частина перша статті 13, пункти 4, 5 частини третьої статті 1175 ЦПК України).

Так, віндикаційний позов застосовується для витребування речі законним власником від її фактичного, але незаконного володільця, а негаторний для усунення порушень права власності, які перешкоджають використанню майна її законним власником, але не позбавляють його володіння цим майном.

Тобто правовою підставою подання віндикаційного позову є статті 387, 388 ЦК України, а негаторного стаття 391 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду в основу розмежування віндикаційних і негаторних позовів стосовно земель водного фонду запропонувала такий підхід: оскільки перехід права власності на землі водного фонду до громадян та юридичних осіб не допускається, крім випадків, передбачених Земельним кодексом України, то зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України має розглядатися як не пов`язане з позбавленням права володіння держави чи відповідної територіальної громади (пункти 70, 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18).

Стаття 391 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позовної заяви, визначала, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Законом № 4292-IX цю статтю доповнено частиною другою такого змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та / або розпоряджання, та / або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу».

Тобто спори щодо володіння та / або розпоряджання, та / або користування майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, мають вирішуватися за правилами віндикації, передбачивши у пункті 2 прикінцевих і перехідних положень Закону № 4292-IX його зворотню дію у часі до тих правовідносин, щодо яких на момент набрання ним чинності не було ухвалено судового рішення.

Отже цей Закон з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства саме на позивача покладає обов`язок у справах про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою водного фонду, право власності на яку внаслідок прийняття відповідних рішень органу державної влади чи місцевого самоврядування, спрямованих на відчуження земельної ділянки у приватну власність, у яких до 09 квітня 2025 року не ухвалено рішення суду, змінити предмет позову з усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою на її витребування із застосуванням відповідних наслідків такої зміни, зокрема й подання документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.

Про це ж свідчить і зміст абзацу 2 частини четвертої статті 177 ЦПК України, доповненого Законом № 4292-IX, згідно з яким уразі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.

Тобто вимога про подання разом із позовом документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, стосується виключно віндикаційного позову, поданого на підставі статті 388 ЦК України.

Якщо ж позивач, зокрема прокурор, який діє в інтересах держави в особі відповідного органу місцевого самоврядування, наполягає на продовженні розгляду саме негаторного позову, посилаючись при цьому на умисні дії відповідача, який знав чи за обставин справи не міг не знати про те, що земельна ділянка, право власності на яку за ним зареєстроване, в силу закону не може перебувати у його власності, то суд не мав підстав самостійно визначати предмет позову у зв`язку зі зміною законодавства та, відповідно, вимагати приведення позовної заяви, поданої 16 вересня 2024 року, до вимог процесуального закону, які набрали чинності 09 квітня 2025 року.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду є помилковим, а тому ухвала Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 травня 2025 року була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.

 

У звітному періоді в 2026 році  була повернута 1 цивільна справа із Верховного Суду (Касаційного цивільного суду) із частковим зміненням рішення суду першої інстанції та постанови Полтавського апеляційного суду, а саме:

 

1. Цивільна справа №536/1500/17 за позовом за об’єднаними в одне провадження позовами:  - С. до Г., С. про стягнення заборгованості за договором позики; - С. до С., Г. спро визнання договору позики недійсним.

У серпні 2017 року С. звернулась до суду з позовом до Г., С. про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов мотивовано тим, що 20 травня 2013 року між нею та С. було укладено договір позики, за яким С. отримала в борг грошові кошти в сумі 4 300,00 дол. США та 127 000,00 грн на придбання квартири за адресою: м. К., про що було видано розписку. 21 травня 2013 року С. придбала цю квартиру. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 06 жовтня 2014 року у справі шлюб, зареєстрований між С. та С. розірвано. 16 липня 2016 року між С. та Г. було укладено шлюб, внаслідок чого змінено прізвище.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 05 квітня 2017 року у справі №, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2017 року, було встановлено, що кошти, надані С. у позику Г.  були отримані для поліпшення житлових умов сім’ї С.. та Г., а відтак є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя відповідно до вимог частини третьої статті 61 СК України.

14 червня 2017 року вона направила вимоги про повернення коштів Г. та С., які отримані 15 червня 2017 року. У подальшому повторно направлені вимоги про повернення коштів, які Г. та С. отримали 21 червня 2017 року. Станом на 26 серпня 2017 року грошові кошти за договором позики від 20 травня 2013 року відповідачі їй не повернули.

В силу вимог частини четвертої статті 65 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Зважаючи на наведене, Г. та С. є солідарними боржниками за договором позики від 20 травня 2013 року.

За таких обстави з відповідачів підлягають стягненню, крім основної суми боргу в розмірі 127 000,00 грн та 4 300,00 дол. США, також 3 % річних та інфляційні відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, відсотки за користування чужими грошовими коштами згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України. Оскільки вимоги про повернення коштів були отримані відповідачами 15 червня 2017 року, тридцятиденний термін на повернення – до 15 липня 2017 року, тому розрахунок 3 % річних та інфляційних збитків слід обраховувати за період з 16 липня 2017 року по 26 серпня 2017 року.

С. просила суд стягнути з Г. та С. як солідарних боржників на її користь 383 019,91 грн заборгованості, з яких: 236 822,00 грн - основна сума боргу за договором позики, 838,30 грн – 3 % річних, 145 359,61 грн - відсотки за користування грошовими коштами, а також судові витрати.

У вересні 2017 року С. звернувся до суду з зустрічним позовом до С., Г. про визнання договору позики недійсним.

Зустрічний позов мотивований тим, що 20 травня 2013 року між С. та С. було укладено договір позики, відповідно до умов якого С. нібито отримала у борг грошові кошти у сумі 4 300, 00 дол. США та 127 000,00 грн. Про існування вказаного договору позики йому стало відомо з позову до нього про поділ спільного сумісного майна подружжя, поданого Г. 19 травня 2016 року до Автозаводського районного суду м. Кременчука.

Вважає, що вказаний договір позики укладений з порушенням вимог чинного законодавства, внаслідок чого підлягає визнанню недійсним, оскільки згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів щодо цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином відсутність його підпису на оскаржуваному договорі має наслідком його недійсність та не може створювати для нього будь-яких боргових зобов’язань.

Цинічні та зухвалі дії відповідачів, які оформили договір позики лише на папері, та всіляко намагаються збагатитися за його рахунок спричиняють йому значний нервовий стрес, який проявляється порушенням сну та апетиту, тривогою, дратівливістю, постійним переживанням за своє майбутнє та гнітючім відчуттям несправедливості. Всі ці обставини в сукупності визначають розмір нанесеної йому моральної шкоди, яку він оцінює в 10 000 грн.

С. просив суд: визнати недійсним договір позики, укладений 20 травня 2013 року; стягнути солідарно з С. та Г. на його користь компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року позов С.  задоволено. Стягнуто з Г. та С.в солідарному порядку на користь С. 383 019,91 грн, з яких: 236 822,00 грн - основна сума боргу за договором позики; 838,30 грн – 3 % річних, 145 359,61 грн - відсотки за користування грошовими коштами. Стягнуто з Г. та С. в солідарному порядку на користь С. судові витрати, пов’язані зі сплатою судового збору в розмірі 3 830,20 грн. У задоволенні позову С. відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що станом на 26 серпня 2017 року грошові кошти за договором позики від 20 травня 2013 року відповідачі С. не повернули. З урахуванням того, що вимоги про повернення коштів були отримані відповідачами 15 червня 2017 року, тридцятиденний термін на повернення закінчується 15 липня 2017 року, а тому розрахунок 3 % річних та інфляційних збитків обраховується за період з 16 липня 2017 року по 26 серпня 2017 року. Загальний розрахунок ціни позову становить 383 019,91 грн.

Заперечуючи проти позову та заявляючи зустрічні позовні вимоги про визнання договору недійсним, С. посилався на те, що спірний договір укладено без його згоди, вказаний договір не підписував, тому такий не може створювати для нього будь-яких боргових зобов’язань. Надаючи оцінку вказаним доводам судом встановлено, що згідно з рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука у справі № від 05 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2017 року, є встановленим факт отримання Г. від С. у борг грошових коштів в сумі 4 300,00 дол. США та 127 000,00 грн на підставі договору позики, що вказані кошти є спільною сумісною власністю подружжя Г. та С., С. не спростував обставини щодо надання коштів у позику, у тому числі не надав будь-які належні і допустимі докази на підтвердження наявності у сім’ї С. та Г. достатніх власних коштів та фінансової можливості (без одержання коштів у борг від сторонніх осіб) на поліпшення житлових умов, зокрема, на придбання спірної квартири, її ремонту, придбання меблів, надані

С. у позику Г. кошти були отримані для поліпшення житлових умов сім’ї С. та Г.

З огляду на викладене суд вважає встановленим факт надання С. грошових коштів Г. в інтересах сім’ї останньої та С., тому суд відхиляє доводи останнього про необхідність його підпису при укладанні такого договору чи дозволу на його укладання.

В обґрунтування підстав позову С. вважав, що договір позики укладений з порушенням, а саме у зв’язку з відсутністю його згоди та його підпису на такому, що спростовується обставинами справи та нормами закону. При цьому, С. не вказував як на підстави позову про те, що вказаний договір позики є фіктивним відповідно до статті 234 ЦК України та відповідно не посилався на відповідні норми закону. В той же час, поза вимогами вказаним у позовній заяві, зокрема поза визначеного ним предмету позову, під час судового розгляду заявляв клопотання про призначення судових експертиз на встановлення фіктивності спірного договору. Незважаючи на це, судом призначалися судові експертизи для вирішення питання фіктивності спірного договору позики, а саме: 10 квітня 2018 року за клопотанням С. призначено судову технічну експертизи давності документа, проведення якої доручено Харківському НДІСЕ, за наслідками чого виготовлено висновок експерта №, відповідно до якого вирішити питання поставлені перед експертом неможливо, оскільки в експертних установах Міністерства юстиції України відсутня криміналістична науково-розробленої методики з встановлення давності нанесення штрихів, виконаних чорнилом для друкуючих пристроїв зі струминно-крапельним способом друку, та через відсутність у Харківському НДІСЕ спеціального обладнання; 09 листопада 2018 року за клопотанням представника С. призначено судову технічну експертизи давності документа, проведення якої доручено Київському НДІСЕ. 01 квітня 2019 року до суду надійшло повідомлення від Київського НДІСЕ про неможливість надання висновку судово-технічної експертизи документів у зв’язку з недостатністю вихідних даних. Після отримання всіх можливих документів, 22 листопада 2019 року ухвалою суду за клопотанням С. призначено судову технічну експертизу давності документа, проведення якої знову доручено Харківському НДІСЕ. На виконання вказаної ухвали виготовлено висновок експерта № 857, відповідно до якого вирішити питання поставлені перед експертом неможливо, оскільки в експертних установах Міністерства юстиції України відсутня криміналістична науково-розробленої методики з встановлення давності нанесення штрихів, виконаних чорнилом для друкуючих пристроїв зі струминно-крапельним способом друку, та через відсутність спеціального обладнання. Також суд враховує тривалість розгляду справи, кількість призначених експертиз та неспростування спірного договору, тому приходить висновку, що позовні вимоги С. недоведені.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2024 року апеляційну скаргу С. задоволено частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року змінено в частині порядку стягнення боргу. Стягнуто з Г. та С. на користь С. по 191 509,95 грн заборгованості за договором позики та по 1 915,09 грн судового збору з кожного. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду в частині стягнення коштів з Г.  та С. в солідарному порядку. В іншій частині вказав, що доводи апеляційної скарги не спростовують по суті висновки суду першої інстанції, а є лише підставою для часткової зміни оскаржуваного рішення.

23 лютого 2024 року через засоби поштового зв’язку С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про залишення без задоволення позовних вимог С., а його зустрічний позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що з огляду на предмет та підставу його зустрічного позову, ухвалою Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року було задоволено його клопотання про призначення судової технічної експертизи давності документа, за результатами проведення якої судовим експертом ТОВ «Експертно-правова консалтингова компанія «ЮРЕКС» Ю. виготовлено висновок експерта № від 26 серпня 2022 року, відповідно до якого давність виконання підписів С., С., Б. та К.  в розписці датованій 20 травня 2013 року не відповідає вказаній в розписці даті. Підписи вказаних осіб в розписці датованій 20 травня 2013 року про надання С. в борг грошових коштів виконані в один період часу, а саме в 2015-2016 році, що значно пізніше дати зазначеній в розписці. Проте оскаржена постанова апеляційного суду від 25 січня 2024 року жодних згадувань про такий висновок експерта не містить, не зважаючи на те, що усі засідання з 18 червня 2021 року і до 25 січня 2024 року зводились до вирішення питань, пов’язаних із проведенням експертизи давності складення спірної розписки. Суд апеляційної інстанції грубо порушив норми процесуального законодавства, не розглянув його зустрічний позов в межах заявлених ним вимог, і повністю проігнорував подані ним до суду докази, так само як і висновок експерта, здійснений на підставі постановленої цим же судом.

06 травня 2024 року С. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що відповідно до пункту другого частини першої статті 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. В розписці від 20 травня 2013 року не зазначено строк повернення цих коштів, відтак борг має бути повернутий у порядку та строки, що встановлено частиною першою статті 1049 ЦК України, тобто протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це. З урахуванням того, що вимоги про повернення коштів були отримані відповідачами 15 червня 2017 року, тридцятиденний термін на повернення закінчується 15 липня 2017 року. Крім того, ухвалою суду від 29 серпня 2017 року було відкрито провадження у справі та запропоновано відповідачам подати до початку судового засідання письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються. Відповідні заперечення С. не надавав. На стадії апеляційного провадження клопотання про застосування строку позовної давності С. не має права заявляти, оскільки його заперечення проти позову не були обґрунтовані позовною давністю.

Дійсність та достовірність договору позики від 20 травня 2013 року відповідачами не спростована, факт отримання від неї грошей у борг підтверджений належними доказами у справі.

Не можна погодитись з доводами касаційної скарги про те, що судові рішення у справі № ц для неї не має преюдиційного значення, оскільки в цій справі беруть участь С. та Г., щодо яких були встановлені обставини, та вказане рішення підтверджує, що Г. отримала від неї кошти у борг для поліпшення житлових умов сім'ї та витратила ці кошти на придбання квартири, що є спільною сумісною власністю відповідачів. С. та його представник не оспорювали у судовому порядку договір позики, а також не спростували обставини щодо надання коштів у позику, у тому числі не надали будь-які належні і допустимі докази на підтвердження наявності у сім 'ї достатніх власних коштів та фінансової можливості без одержання коштів у борг від сторонніх осіб на поліпшення житлових умов. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції.

31 серпня 2022 року апеляційний суд, задовольняючи клопотання С., ухвалив рішення доручити проведення експертизи експертам ТОВ «Експертно-правова консалтингова компанія «Ю.». 09 грудня 2021 року на адресу Полтавського апеляційного суду надійшов лист щодо призначення експерта та дозволу на пошкодження оригіналу документу. При цьому до листа надано копію свідоцтва експерта Ю. про присвоєння йому кваліфікації судового експерта з правом проведення експертизи фізико-хімічним методом за спеціальністю: 8.4.Дослідження нафтопродуктів і пально - мастильних матеріалів. При погодженні кандидатури експерта апеляційний суд допустив помилку, оскільки відповідно до Переліку видів судових експертиз та експертних спеціальностей, за якими присвоюється кваліфікація судового експерта фахівцям науково-дослідних установ судових експертиз Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Мін’юста України № 1540/5 від 28 квітня 2020 року, для визначення відносної давності нанесення передбачено проведенням технічної експертизи документів, виконання яких покладено на експертів зі спеціальностями 2.1 та 2.2. «Дослідження реквізитів документів» та «Дослідження матеріалів документів» відповідно. Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судовопсихіатричних експертиз. Враховуючи зазначене, а саме проведення фізико-хімічної експертизи замість необхідної технічної експертизи недержавною установою, суперечливий та неоднозначний висновок експерта, всупереч дорученню ухвалою апеляційного суду проведення експертизи у місті Запоріжжі, а не у місті Києві, протиріччя в позиціях експерта Ю. в суді, такий експертний висновок є неналежним доказом.

Безпідставними та надуманими є вимоги С. щодо стягнення моральної шкоди.

10 травня 2024 року Г.  засобами поштового зв’язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу.

Доводи відзиву Г. є аналогічні аргументам, викладених у відзивах, поданих С.

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року заяву С. про зупинення виконання судових рішень задоволено. Зупинено виконання рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2024 року до закінчення перегляду справи в касаційному порядку.

Суди встановили, що 20 травня 2013 року між С. та С.укладено договір позики, за яким С. отримала в борг грошові кошти в сумі 4 300,00 дол. США та 127 000,00 грн на придбання квартири за адресою: м. К., про що було видано розписку.

21 травня 2013 року С. було придбано квартиру за адресою: м. К.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 06 жовтня 2014 року у справі № ц шлюб, зареєстрований між С. та С. 06 вересня 2008 року, розірвано.

16 липня 2016 року між. та Г. було укладено шлюб, внаслідок чого змінено прізвище.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 05 квітня 2017 року у справі №, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2017 року, встановлено, що кошти надані С. у позику Г. були отримані для поліпшення житлових умов сім’ї С. та Г., а відтак є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя у відповідності до частин третьої статті 61 СК України.

14 червня 2017 року С. направила вимоги про повернення коштів на адресу Г. та С., які отримані 15 червня 2017 року.

21 червня 2017 року С. повторно направила вимоги про повернення коштів на адресу Г. та С., які отримані 21 червня 2017 року.

Станом на 26 серпня 2017 року грошові кошти за договором позики від 20 травня 2013 року відповідачами С. не повернуто.

У цій справі апеляційний суд апеляційну скаргу С.  задовольнив частково та змінив рішення суду першої інстанції в частині порядку стягнення боргу, стягнув з Г. та С. на користь С.  по 191 509,95 грн заборгованості за договором позики та по 1 915,09 грн судового збору з кожного. Апеляційний суд вважав, що за обставин цієї справи немає підстав для стягнення коштів з відповідачів в солідарному порядку.

Касаційна скарга не містить жодних доводів та відповідних їм підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині наведеного висновку суду.

Г. постанову апеляційного суду про стягнення з неї відповідної частини заборгованості за договором позики та судового збору не оскаржувала. Така процесуальна поведінка Г. та зміст її відзиву на касаційну скаргу С. свідчить про її повну згоду з судовим рішенням про задоволення позовних вимог С. до неї. У касаційній скарзі С. не навів переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в указаній частині порушують його права та інтереси за умови, що Г. не оскаржила судові рішення в цій частині, тобто погодилася з ними.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Колегія суддів вважає частково слушними доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не надав жодної оцінки доводам апеляційної скарги С. щодо зробленої ним заяви про застосування позовної давності, а також висновку експерта № 110/22, виконаного на виконання ухвали Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року (т. 3, а. с. 95-110), оскільки відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду; проте Верховний Суд вважає, що зазначене процесуальне порушення не призвело до ухвалення незаконного судового рішення апеляційним судом та/або порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства з огляду на таке: у судів в цій справі не було підстав для призначення та проведення експертиз давності виконання спірної розписки та її реквізитів за ініціативою С., так само як і для врахування їх результатів – в разі проведення, у зв’язку з викладеними висновками щодо преюдиційного значення судового рішення у справі № 524/3853/16-ц при розгляді цієї справи;

С. (його представник) брав участь у розгляді справи судом першої інстанції і не подав заяву щодо застосування до вимог С.  позовної давності у суді першої інстанції. Тому не було підстав для вирішення апеляційним судом його заяви про застосування позовної давності.

За таких обставин суди зробили правильний висновок про наявність підстав для задоволення первісних позовних вимог С. до С. та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог С., проте оскаржені судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог С. до С. про стягнення заборгованості за договором позики та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог С. належить змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині – залишити без змін.

У зв′язку з цим підлягає поновленню виконання судових рішень, зупинене ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року. Оскільки оскаржені судові рішення змінені тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

 

Судовий розпорядник                                                                       Катерина ЩЕРБИНА