Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах
станом на 01.07.2026 року
Відповідно до п.3.6.плану роботи Кременчуцького районного суду Полтавської області на 2026 рік, затверджений наказом голови Кременчуцького районного суду Полтавської області 15.12.2025 року № 60/ОД, мною судовим розпорядником Катериною Щербиною був проведений аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області станом на 01.07.2026 року.
Аналіз проведено на підставі: копії ухвал (рішень) колегій суддів судової палати з розгляду цивільних справ (наряд № 02-03 «Копії рішень Полтавського апеляційного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) та копій постанов колегій суддів судової палати Касаційного цивільного суду (наряд № 02-04 «Копії рішень Великої палати Верховного суду Касаційного цивільного, кримінального, адміністративного судів у складі Верховного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) кожного із суддів, працюючих впродовж ІІ кварталу 2026 року.
Аналізом роботи Кременчуцького районного суду встановлено, що у звітний період 2026 року за захистом своїх законних прав, свобод та інтересів звернулось 268 громадян.
Слід звернути увагу на те, що в порівнянні з аналогічним періодом минулого року кількість: цивільних справ позовного провадження – збільшилась на 809 справи та склала 2032 справи; справ окремого провадження – збільшилась на 8 справ та становить 62 справи; заяв про видачу судового наказу – зменшилось на 98 справ та становить 184 справи; заяв про забезпечення (скасування забезпечення) позову або доказів – зменшилось на 5 справ та становить 9 справ; заяв про виправлення помилки у судовому рішенні – зменшилось на 11 справ та становить 26 справ; заяв про ухвалення додаткового рішення – зменшилось на 8 заяви та становить 10 заяв; заяв про роз’яснення судового рішення - збільшилась на 2 заяви та становить 2 заяви; заяв про перегляд рішень, ухвал суду чи судових наказів у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами – збільшилось на 1 та становить 4 заяви; інших скарг та заяв в процесі виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – збільшилась на 37 справ та становить 73 справ; справ щодо виконання судових доручень іноземних судів – зменшилась на 3 справи та становить 1 справу; заяв про скасування судового наказу – зменшилось на 11 справ та становить 4 справи; справ, що стосуються інших процесуальних питань – збільшилась на 9 справ та становить 15 справу; заяв про відвід судді - зменшилась на 7 справ та становить 1 справу; заяв про відстрочку або розстрочку виконання судового рішення – збільшилась на 1 справу та становить одну справу; заяв про заміну сторони виконавчого провадження – збільшилася на 2 справи та становить 2 справи.
Згідно статистичних даних впродовж зазначеного періоду
Якість розгляду цивільних справ станом на 01.07.2026 року по суддям становить:
суддя Світлана Клименко – по 13 цивільним справам , з яких:
- по 2 справам рішення скасовано;
- по 1 справі рішення залишено без змін.
суддя Олександр Колотієвський – по 13 цивільним справам, з яких:
- по 1 справі рішення скасовано;
- по 1 справі рішення частково змінено;
- по 1 справі рішення залишено без змін.
суддя Жанна Баранська – по 8 цивільним справам з яких:
суддя Анна Река – по 12 цивільним справам з яких:
- по 1 справі було повернуто апеляційну скаргу;
- по 1 справі рішення скасовано;
- по 1 справі було відмовлено у відкритті апеляційного провадження.
Як правило, рішення суду відповідають вимогам ст. 263 ЦПК України, тобто є вмотивованими і ясно викладеними. Поряд з цим мають місце факти постановлення рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість.
Причинами скасування рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області протягом вказаного періоду було:
Вважаю за необхідне розглянути випадки скасування рішень суду з метою недопущення подібних порушень в подальшій роботі суду.
Найчастіше причинами скасування (зміни) рішень (ухвал, постанов) у справах є порушення судом норм процесуального права (рішення суду основане на висновках, які не відповідають обставинам справи або не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не повно з’ясовано обставини справи, без належної оцінки доказів).
Порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення, тільки тоді коли це порушення привело до неправильного вирішення справи. Істотними порушеннями при ухваленні рішення суду є відсутність вказівки у рішенні про те, на яких доказах ґрунтуються висновки суду, відсутність мотивів прийняття рішення, відсутність висновку про задоволення однієї частини позову і про відмову в другій його частині.
З урахуванням викладеного, вважаю за необхідне звернути увагу суддів на дотримання норм матеріального та цивільно-процесуального права, на недоліки, які мали місце при розгляді суддями справ та шляхи їх усунення.
Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи – це означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою.
Станом на 01.07.2026 року повернуто 19 цивільних справ, які були направлені в 2023-2026 роках і по яким рішення скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:
1.Цивільна справа №536/2120/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю." до Щ. про стягнення заборгованості за кредитним договором
У вересні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю “Ю.” звернувся до суду з позовом до Щ. про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись, що 17.11.2021 року між ТОВ «М.» та відповідачкою укладено кредитний договір № 512404388 у формі електронного документа з використанням електронного підпису, створеного за допомогою одноразового персонального ідентифікатора. Заповнюючи анкету заяву відповідачка підтвердила прийняття відповідних умов надання кредиту, а також засвідчила, що він повідомлена кредитодавцем у встановленій законом формі про всі умови, повідомлення про які є необхідним відповідно до вимог чинного законодавства України, після чого ТОВ “М.”перерахувало їй грошові кошти в сумі 6 900 грн на її банківську картку на умовах строковості, зворотності та платності. 28.11.2018 між ТОВ “М.”та ТОВ «Т.» укладено договір факторингу № 28/1118-01, та додаткові угоди, які продовжили строк дії договору, за умовами якого до ТОВ “Т.”перейшло право вимоги до відповідачки за кредитним договором № 512404388 від 17.11.2021. 30.10.2023 року між ТОВ “Т.”та ТОВ «ФК “О.”укладено Договір факторингу № 30/1023-01, за умовами якого до ТОВ «ФК “О.”перейшло право вимоги до відповідачки за кредитним договором № 512404388 від 17.11.2021. 04.06.2025 року ТОВ «ФК “О.”та ТОВ “Ю.” уклали договір факторингу № 04/06/25-Ю, відповідно до умов якого ТОВ “Ю.” було відступлено право грошової вимоги до відповідачки Щ.на загальну суму 17 769 грн 22 коп.
Просили стягнути з Щ.на користь ТОВ «Ю.» заборгованість за кредитним договором № 512404388 від 17.11.2021 в сумі 17 769 грн 22 коп та судові витрати, що складаються з судового збору в сумі 2 422 грн 40 коп та витрат на правничу допомогу в сумі 7 000 грн.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ТОВ «Ю.» не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, просить рішення суду скасувати, задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Вважає беззаперечним факт переходу права вимоги за договорами факторингу, які у встановленому законом порядку недійсними не визнавалися, а презумпція їх правомірності не спростована.
Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, з підстав передбачених п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 17.11.2021 року ТОВ “М.”та відповідачка Щ. уклали кредитний договір № 512404388 у формі електронного документа з використанням електронного підпису, створеного за допомогою одноразового персонального ідентифікатора, за умовами якого товариство зобов’язувалось перерахувати на рахунок відповідачки грошові кошти в сумі 6 900 грн на умовах строковості, зворотності та платності. ТОВ “М.”виконало свої зобов’язання та перерахувало відповідачці грошові кошти у вказаній сумі на її банківську картку, що підтверджується платіжним дорученням від 17.11.2021 та листом АТ КБ «Приват Банк» від 01.10.2025, що на ім'я Щ.в банку було емітовано картку № 5168757411127733, на яку 17.11.2021 надійшли грошові кошти в сумі 6 900 грн.
28.11.2018 між ТОВ “М.”та ТОВ “Т.”укладено договір факторингу за №28/1118-01, згідно з п.2.1. якого ТОВ “М.”зобов`язується відступити ТОВ “Т.”права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а ТОВ “Т.”зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти у розпорядження ТОВ “М.”за плату на умовах, визначених цим договором, який у Додатковій угоді № 26 від 31.12.2020 року виклали у новій редакції, де строк договору закінчується 31.12.2021. Строк договору факторингу неодноразово продовжувався додатковими угодами, а саме Додатковою угодою № 19 від 28.11.2019 року до 31.12.2020 року, Додатковою угодою № 27 від 31.12.2021 року до 31.12.2022 року , Додатковою угодою № 32 від 31.12.2023 року до 31.12.2024 року.
30.10.2023 між ТОВ «ФК О.», як фактором, та ТОВ «Т.», як клієнтом, укладений договір факторингу №30/1023-01, відповідно до якого ТОВ “Т.”відступило ТОВ «ФК О.» право грошової вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги.
04.06.2025 між ТОВ «Ю.», як фактором, та ТОВ «ФК О.», як клієнтом, укладений договір факторингу №04/06/25-Ю, предметом якого є зобов`язання клієнта відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та сплатити обумовлені грошові кошти.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд виходив із того, що у позовній заяві представник позивача вказує, що право вимоги від первісного кредитора ТОВ “М.”перейшло до ТОВ «Т.», від ТОВ “Т.”до ТОВ «ФК “О.”та від ТОВ «ФК “О.”до ТОВ “Ю.” на підставі договорів факторингу, які були укладені 28.11.2018, 30.10.2023 та 06.03.2025, та на підставі додаткових угод, якими продовжено строк дії договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, однак до матеріалів справи не долучає належних доказів на підтвердження оплати за вказаними договорами.
Також, районним судом установлено, що правовідносини за кредитним договором №163384147 від 29.12.2021 між ТОВ “М.”та відповідачем виникли значно пізніше, ніж було укладено договір факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, у якому предмет договору не індивідуалізовано належним чином.
Із підстав викладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що ТОВ «Юніт капітал» не довело порушення його прав з боку відповідача та права звернення до суду з позовом про стягнення з З. заборгованості за кредитним договором №163384147 від 29.12.2021.
Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погодився з огляду на наступне.
Згідно із позицією Великої Палати Верховного Суду, сформованою у справі №129/1033/13-ц від 18.03.2020, принцип змагальності передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Відповідно, цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
У справі, що переглядається матеріалами справи підтверджено, що укладання договорів факторингу між ТОВ “М.”та ТОВ «Т.», між ТОВ “Т.”та ТОВ “О.”до виникнення кредитних правовідносин з Щ. не свідчить про недійсність передачі прав вимоги за таким договором новому кредитору, оскільки станом на момент укладення кредитного договору договори факторингу були чинними.
Тоді як, право вимоги по кредитному договору передані ТОВ “М.”на користь ТОВ «Т.», ТОВ “Т.”на користь ТОВ «О.», а в подальшому позивачу ТОВ «Ю.» на підставі реєстрів, які оформлені належним чином.
Відповідні реєстри про передачу права вимоги, наявні у матеріалах справи, та є належними доказами щодо передачі відступлення права вимоги у спірних правовідносинах, оскільки умовами договору передбачалося, що перехід права вимоги здійснюється в момент підписання реєстру права вимоги.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачем факту відступлення права грошової вимоги за кредитним договором від первісного кредитора до ТОВ «Таліон Плюс», і відповідно до наступних кредиторів.
При цьому колегія суддів ураховує, що при визначенні дійсності вимоги підлягають застосуванню норми статті 204 ЦК України, за змістом якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, поки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Наведене відповідає сталій позиції Верховного Суду, зокрема, сформованій у справах №916/1171/18 від 16.04.2019, №910/8682/18 від 14.11.2018, №904/8978/17 від 30.08.2018.
Апеляційний суд приймає до уваги відсутність у справі доказів, які б свідчили про недійсність переданих вимог в силу прямого припису статті 204 ЦК України. Отже, відповідні договори факторингу є чинними, а тому підлягають виконанню.
Стосовно підставності стягнення заборгованості за кредитним договором, колегія суддів урахувала наступне.
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
Із матеріалів справи убачається, що 17.11.2021 року ТОВ “М.”та відповідачка Щ. уклали кредитний договір № 512404388, підписавши його одноразовим ідентифікатором. Крім одноразового ідентифікатору реквізити сторін договору мають інші відомості про відповідача, а саме: дані паспорту та ідентифікаційний код, тобто в розумінні Закону України «Про електронну комерцію» договір кредитної лінії, підписаний відповідачем, і є належним та допустимим доказом на підтвердження кредитних зобов`язань.
Доказів, що указані в договорі та паспорті споживчого кредиту одноразові ідентифікатори та персональні дані належать третім особам, а не позичальнику, останнім не надано, тоді як наведений позивачем алгоритм укладення договорів виключає підстави вважати, що без їх погодження позичальник міг отримати кредитні кошти.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №127/33824/19, від 23.03.2020 у справі №404/502/18, від 09.09.2020 у справі №732/670/19, від 10.06.2021 у справі №234/7159/20, від 12.08.2022 у справі №234/7297/20, від 09.02.2023 у справі №640/7029/19.
Отже, підписавши указаний договір, відповідач добровільно погодилась на визначені у ньому істотні умови кредитування та взяла на себе відповідні зобов'язання. При цьому, нерозуміння умов зобов'язання не звільняє сторону від його виконання. Це загальний принцип цивільного права, який означає, що особа, яка прийняла на себе зобов'язання, несе відповідальність за його виконання. До того ж, діючи добросовісно, позичальник, будучи попередньо ознайомленим із умовами кредитування, викладеними у паспорті споживчого кредиту, мав можливість відмовитися від договору без пояснення причин. Відповідач таким правом не скористалась та до звернення позивача в суд із відповідним позовом не ставила під сумнів умови кредитування, зокрема, розмір відсотків, у контексті їх несправедливості.
За встановлених обставин, колегія суддів дійшла висновка, що позичальник, будучи вільним в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, погодив істотні умови зобов’язання та допустив порушення його виконання. Доводів на спростування викладеного відповідачем не надано, як і заперечень щодо підставності стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками.
Стосовно стягнення судових витрат, колегія суддів ураховує наступне.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України).
Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (частина перша статті 11 ЦПК України).
Як убачається із матеріалів справи представництво інтересів ТОВ «Ю.» в судах першої та апеляційної інстанцій забезпечувалося адвокатом Т. на підставі договору про надання професійної правничої (правової) допомоги №05/06/25-01 від 05.06.2025.
25.06.2025 складено Акт прийому-передачі наданих послуг, де наведено обсяг наданої допомоги, що оцінена у 7 000 грн.
Установивши, що заявлений до стягнення розмір правничих витрат, понесених позивачем не є співмірним зі складністю справи, та обсягом наданих адвокатом правничих послуг. Зокрема, в контекст того, що відшкодування витрат на правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу, що узгоджується із позицією Верховного Суду у справі №127/9918/14-ц.
Отже, з огляду на рівень складності справи та реальності правничих витрат, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3 500 грн. правничих витрат, пов’язаних із розглядом справи. В іншій частині стягнення слід відмовити з підстав їх невідповідності критерію пропорційності у цивільному судочинстві.
Враховуючи викладене, полтавський апеляційний суд постановив задовольнити апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю.» та скасувати рішення суду першої інстанції.
2.Цивільна справа №536/1091/25 за позовом К., заінтересовані особи: Міністерство оборони України, неповнолітній К., неповнолітня К., в особі законного представника неповнолітніх К., про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
У травні 2025 року К.звернулася до суду з вищевказаною заявою, в якій просила встановити факт проживання К. та К., однією сімꞌєю без реєстрації шлюбу у період часу з листопада 2011 року по 03 березня 2024 року.
Заява мотивована тим, що вона з червня 2006 року перебувала з К. у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02 листопада 2011 року. Від даного шлюбу у них народилося двоє дітей: син К. та донька К. Вказала, що після розірвання шлюбу К. та К. продовжували перебувати у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу. Вони спільно проживали за адресою с. П., вели домашнє господарство, мали спільний побут та сімейний бюджет. Факт їх перебування у фактичних шлюбних відносинах також підтверджується показами свідків, сусідів, спільними фото, з яких вбачається, що вони постійно проводили час разом як подружжя.
09 листопада 2024 року К. було призвано по мобілізації до лав ЗСУ. Після проходження підготовки у навчальному центрі його направили на службу для виконання бойових завдань у ВЧ. К. отримала від Кременчуцького РТЦК та СП Полтавської області сповіщення сім`ї № 351 від 03.03.2025 року про те, що її цивільний чоловік, солдат К., 25.04.1983 р.н., військовослужбовець військової частини при виконанні обов`язків військової служби, зник безвісти 25.02.2025 року, поблизу населеного пункту Б.
За даним фактом ВП Кременчуцького РУП ГУНП в Полтавській області внесено відомості до ЄРДР за № від 03.03.2025 року за ч. 1 ст. 115 КК України де потерпілою визнана К. цивільна дружина К.
Вказала, що підтвердження факту шлюбних відносин заявнику необхідно з метою можливості отримання інформації щодо руху кримінального провадження, внесеному до ЄРДР за № від 03.03.2025 року, для подачі документів до Міністерства оборони, ТЦК та СП, слідчого управління та інших установ і отримання відповідей та документів.
Встановлення факту шлюбних відносин дозволить заявниці реалізувати права, передбачені Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», які дозволять, як близькому родичу та члену сім`ї особи, зниклої безвісти за особливих обставин, у тому числі право на отримання достовірних відомостей про місцеперебування особи, зниклої безвісти за особливих обставин, обставини її загибелі (смерті), місце поховання (якщо воно відоме); право на отримання достовірної інформації про хід та результати проведення розшуку безвісти зниклого чоловіка у порядку, визначеному цим Законом та іншими законами України; право на отримання інформації про хід та результати розшуку у порядку, встановленому цим Законом.
Підтвердження факту шлюбних відносин заявнику необхідно також для отримання частини грошового забезпечення сім`ї зниклого безвісти військовослужбовця, а також в подальшому, отримати грошову допомогу членам сім`ї загиблого військовослужбовця у випадку визнання останнього загиблим.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 листопада 2025 року у задоволенні заяви К., заінтересовані особи: Міністерство оборони України, неповнолітній К., неповнолітня К., в особі законного представника неповнолітніх К., про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу відмовлено. Рішення суду обґрунтоване тим, що заявником не надано достатніх доказів на підтвердження факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, а сам факт спільного відпочинку не є достатнім для визнання факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Не погодившись з вказаним рішенням місцевого суду його в апеляційному порядку оскаржила представник К. адвокат М., просила його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що після розірвання шлюбу у 2011 році К. та К. продовжували перебувати у фактичних шлюбних відносинах, спільно проживали, вели домашнє господарство, мали спільний побут та сімейний бюджет. Вказала, що сповіщення про зникнення безвісти К. адресоване К. із зазначенням її як дружини, що свідчить про те, що К. заповнюючи анкети (заяви) в ТЦК та СП та (або) у військовій частині вказав заявницю як дружину.
Окрім того, після ухвалення оскаржуваного рішення, К. дізналася, що до заяви про встановлення юридичного факту її адвокатом не були долучені всі докази на підтвердження факту проживання однієї сімꞌєю з К., зокрема: довіреність від 02.07.2024 видана К. на ім’я К. стосовно ведення спадкової справи після смерті його батька; нотаріально посвідчена заява К. від 11.01.2025 в якій він просив перераховувати належні йому види грошового забезпечення та всі належні йому кошти на рахунок К., витяг з листування між К. та К.
Вважає, що необізнаність заявниці про перелік поданих адвокатом до суду першої інстанції доказів є поважною причиною для їх долучення та дослідження в апеляційному суді. Таким чином, наявними в матеріалах справи доказами доведено наявність сімейних стосунків між К. та К., зокрема ведення спільного господарства та бюджету, спільного побуту, взаємних прав та обов’язків як у подружжя.
Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення заявниці та її представника, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 1, 5 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
У постанові Верховного Суду від 19 березня 2021 року у справі № 643/14985/18-ц (провадження № 61-14325св19) вказано, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов`язаний з`ясувати, які фізичні особи і організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, в необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них. Тобто критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у третіх осіб внаслідок встановлення певного факту навіть за відсутності заперечень таких осіб. З точки зору закону під спором про право у справах окремого провадження розуміється конфлікт інтересів заявника та хоча б однієї із заінтересованих осіб внаслідок заперечення такої особи проти задоволення заяви про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів або неоспорюваних прав, а також можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у третіх осіб внаслідок задоволення відповідної заяви.
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.
Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із вказаною заявою, К. просила встановити факт проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу з К., який, будучи військовослужбовцем, зник безвісти 25.02.2025 поблизу населеного пункту Б.
Встановлено, у К. та К. у шлюбі народилися діти - син К. та донька К. В поданій заяві К. вказала, що підтвердження факту шлюбних відносин заявнику необхідно, зокрема, для отримання частини грошового забезпечення сім`ї зниклого безвісти військовослужбовця, а також в подальшому, отримати грошову допомогу членам сім`ї загиблого військовослужбовця у випадку визнання останнього загиблим. Таким чином, встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу К. та К. може впливати на права та інтереси їх дітей, зокрема в частині розміру грошового забезпечення, оскільки така грошова допомога у них може зменшитися, що як результат впливає на їх права.
Отже, факт, про встановлення якого просить К. не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви та встановлених обставин у справі вбачається спір про право.
Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене апеляційну скаргу було задоволено частково, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 листопада 2025 року скасовано та залишено без розгляду К. про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
У серпні 2024 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «У.» звернулось до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада
В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що 14.12.2007 відповідно до умов Кредитного договору АБ «У.» надав Т. кредит в розмірі 56700 доларів США з терміном користування кредитними коштами по 12.12.2014.
Відповідно до виконавчого листа Козельщинського районного суду Полтавської області по справі № 2-22/2010 з Т. стягнуто заборгованість в сумі 53630,71 доларів США на користь ПАТ АБ «У.». 03.08.2022 року позичальник Т. помер, у зв`язку з чим приватним виконавцем Райдою О.С. була винесена постанова про закінчення виконавчого провадження у зв`язку зі смертю боржника.
АБ «У.» було спрямовано претензію кредитора на адресу Козельщинської державної нотаріальної контори, яка повідомила, що на майно померлого Т. заведена спадкова справа № 01/2023, станом на 05.01.2024 свідоцтво про право на спадщину не видавалось.
Враховуючи вищевикладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, заявник просить визнати відумерлою спадщину, що відкрилась після смерті Т., який помер та передати спадщину у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер, яка знаходиться за адресою: с. К., у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 травня 2025 року позов у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «У.» про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада – відмовлено.
З рішенням місцевого суду не погодився заявник. У поданій апеляційній скарзі, посилаючись на порушення суд норм матеріального права, просить рішення скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги заяви в повному обсязі.
Зазначає, що висновок районного суду про недоведеність відсутності спадкоємців Т. є безпідставними, оскільки в ході судового розгляду не було встановлено факту звернення будь кого до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, не встановлено також спадкоємців, які могли б прийняти спадщину в порядку ст. 1268 ЦК України. Також зазначає, що наявність накладеного арешту на майно спадкодавця не може бути перешкодою для визнання спадщини відумерлою, оскільки законом прямо не передбачена така заборона.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні заяви місцевий суд дійшов висновку, що про неможливість задоволення вимог заявника про визнання спадщини що відкрилась після смерті Т., та подальшу передачу спадщини у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер, яка знаходиться за адресою: с. К., у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради, оскільки на даний час на вказане майно накладено арешт із забороною розпорядження ним, а також оскільки не встановлено коло спадкоємців Т.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком місцевого суду з огляду на наступне.
Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Частиною третьою статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
У частині першій статті 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Згідно із частиною першою статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини
Відповідно до статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
Заява про визнання спадщини відумерлою може також бути подана кредитором спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення - власниками або користувачами суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини.
Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов`язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу. Якщо власниками відумерлого майна стали декілька територіальних громад, вимоги кредиторів спадкодавця задовольняються територіальними громадами пропорційно до вартості відумерлого майна, набутого у власність кожною з них.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 19 листопада 2019 року у справі № 199/353/17-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 644/3546/17, від 08 листопада 2021 року в справі № 646/6443/18. Так, з матеріалів справи вбачається, що в ході судового розгляду не було достовірно встановлено, що після смерті Т. наявні спадкоємці як за законом, так і за заповітом, а також не встановлено, що ці спадкоємці у встановленому законом порядку прийняли спадщину.
З моменту відкриття спадщини до часу звернення банку до суду минуло два роки. Відомості про те, що спадкоємці Т. вчинили будь-які дії щодо прийняття спадщини, чи є такими, що прийняли спадщину в силу закону, матеріали справи не містять і таких доказів суду не надано. Висновок суду про можливість прийняття спадщини особами, що були зареєстровані за місцем проживання спадкодавця ґрунтується на припущеннях, оскільки відомостей про їх спільне проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини матеріали справи не містять.
Також, колегія суддів не погодилася з висновком місцевого суду про неможливість задоволення вимог заявника про визнання спадщини що відкрилась після смерті Т. та подальшу передачу спадщини у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради, оскільки на даний час на вказане майно накладено арешт із забороною розпорядження ним. Так, колегія суддів зазначила, що арешт майна не зупиняє процес визнання спадщини відумерлою, оскільки суд виносить рішення про передачу спадщини територіальній громаді. При цьому, відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається з моменту реєстрації цього права. Зміст зазначених норм права свідчить про те, що спадщина набуває статусу відумерлої саме після набуття чинності рішенням суду про визнання її такою, а право власності на зазначене майно набувається у територіальної громади з моменту реєстрації цього права за громадою.
Отже, питання зняття арешту з майна може бути вирішене вже після передачі майна територіальній громаді.
Із урахуванням встановлених у цій справі обставин, колегія суддів дішла до висновку про задоволення позовних вимог заявника.
12.03.2025 ТОВ «ФК “К.” звернулося в суд із указаним позовом, у якому просило стягнути з Я. на користь товариства заборгованість за кредитним договором №100447357 від 09.12.2023 у розмірі 37823,50 грн та суму сплаченого судового збору, який склав 2422,40 грн.
В обґрунтування підстав позову зазначає, що 09.12.2023 між ТОВ «М.» та Я. укладено кредитний договір №100447357, за умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11000,00 грн, зі сплатою процентів за користування кредитом та інших платежів та можливих штрафних санкцій, що передбачені цим договором. Відповідач, користуючись коштами наданими йому кредитодавцем, не виконав своєчасно та у повному обсязі свої зобов’язання - не вносив платежі, передбачені умовами договору, на повернення отриманих коштів, також сплату процентів за користування кредитом. У зв’язку із відсутністю здійснення платежів на виконання умов договору у відповідача утворилася заборгованість у розмірі 37 823,50 грн, із якої: 11 000,00 грн - прострочена заборгованість за сумою кредиту; 26 053,50 грн - прострочена заборгованість за відсотками; 770,00 грн - прострочена заборгованість за комісією.
26.04.2024 між ТОВ «М.» та ТОВ «ФК “К.” укладено договір відступлення права вимоги №107-МЛ/Т, за яким останній набув право вимоги до Я. за кредитним договором №100447357 від 09.12.2023. Позивачем вжито заходів досудового врегулювання спору та направлено позичальнику досудову вимогу про погашення кредитної заборгованості, яка залишена останнім без належного реагування. Із підстав викладеного позивач просить суд захистити порушене право згідно із заявленими позовними вимогами.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05.05.2025 у задоволенні позову ТОВ «ФК «К.» до Я. про стягнення заборгованості – відмовлено.
Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладення кредитного договору відповідачем, а також первинних бухгалтерських документів, за якими можна було б установити факт дійсного перерахунку та отримання позичальником кредитних коштів, а також користування ними.
Не погодившись із таким рішенням позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Із підстав раніше викладених у позовній заяві доводить, що підписання відповідачем кредитного договору свідчить про ознайомлення позичальника із правилами надання коштів у позику та вимогами частини другої статті 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки ознайомлення із даними правилами передують укладенню договору. Наведене, на думку позивача, свідчить, що відповідач був у повній мірі поінформований про умови надання кредиту відповідно до вимог чинного законодавства. Зазначає, що на підтвердження надання відповідачу кредитних коштів позивач надав суду копію платіжного доручення, з якої слідує, що ТОВ «М.» перерахувало на ім’я отримувача Я. кредитні кошти в сумі 11 000,00 грн, у дорученні вказано номер транзакції, її суму та дату, що збігається із датою укладення кредитного договору та реквізитами платіжної банківської картки, вказаної у договорі.
Наголошує, що товариство не є банківською установою, а тому не здійснює відкриття, обслуговування банківських рахунків фізичних осіб, відтак, не має обов’язку формувати облікові документи за кредитними зобов’язаннями позичальників у відповідності до вимог Закону України «Про банки та банківську діяльність».
Зазначає, що товариство надає послуги з кредитування фізичних осіб шляхом переказу кредитних коштів на підставі укладеного кредитного договору на банківські реквізити, що указана самим позичальником в тексті анкети-заяви на отримання кредиту. При цьому, з боку позивача порушень не відбулося та з урахуванням вимог законодавства здійснено захист інформації щодо клієнта від третіх осіб.
Зауважує, що на виконання вимог п.8 ч.3 ст.175 ЦПК України позивачем одночасно із позовною заявою повідомлено суд про неможливість надання виписки за 09.12.2023 з особових рахунків, відкритих у ТОВ «ФК «Контактовий дім», та заявлено клопотання про витребування відповідних доказів судом, яким таке клопотання залишено без належного реагування.
Натомість, на підтвердження заявлених вимог позивачем надано відомості про щоденні нарахування та погашення, які містять деталізовані щодення нарахування процентів, комісій та штрафів, що дозволяє установити рух коштів та розмір заборгованості. Крім того, позивачем надано суду усі кредитні документи, отримані ним від первинного кредитора на підтвердження заборгованості за відповідним договором про споживчий кредит.
Наголошує, що неістотні недоліки в документах, які містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання такої операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу та містять відомості про дату, назву підприємства, зміст та обсяг операцій.
Просить врахувати, що відповідачем не надано суду жодних власних контррозрахунків на спростування наявності та розміру заборгованості.
Перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення в межах вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд виходив із того, що позивачем не надано належних доказів, які б підтверджували укладення кредитного договору в електронній формі, а також не підтверджено факт перерахування первинним кредитором на користь позичальника кредитних коштів. При цьому, районний суд вказав, що належними доказами, які підтверджують перерахування коштів та їх отримання, наявність заборгованості за укладеним кредитним договором та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», а тому надана позивачем копія виписки з особового рахунка за кредитним договором не є належним та допустимим доказом.
Апеляційний суд із висновками суду першої інстанції не погодився із таких підстав.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про електрону комерцію», якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: 1) електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; 2) електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; 3) аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Відтак обґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що факт надання кредитних коштів підтверджується копією договору про споживчий кредит, який є дійсним в силу приписів статті 204 ЦК України про правомірність правочинів.
При цьому колегія суддів ураховує, що зміст договору про споживчий кредит дозволяє установити істотні умови кредитування, а також умови виконання зобов’язання, у тому числі обов’язок кредитодавця надати позичальнику кредитні кошти безготівково на вказаний останнім рахунок з використанням карти 414962******7436.
На виконання умов такого зобов’язання позивачем надано платіжне доручення №78212861 від 09.12.2023, за яким ТОВ «ФК «Контрактовий дім» не відкриває карткових рахунків для перерахування кредитних коштів, а надсилає суму позики на існуючий рахунок позичальника, який вказано самим позичальником (414962******7436). За змістом частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частини перша, друга статті 13 ЦПК України).
Згідно із частиною сьомою статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відтак, ставлячи під сумнів факт перерахування коштів позичальнику згідно із наданим позивачем платіжним дорученням №78212861 від 09.12.2013, суд першої інстанції мав можливість перевірити приналежність карти 414962******7436 позичальнику, установити у банківській установі факт зарахування кредитних коштів, рух коштів по рахунку в спірний період, а отже наявність заборгованості в цілому, про що заявляв позивач, ініціювавши клопотання про витребування доказів, які районний суд залишив не вирішеним, безпідставно надавши перевагу стороні відповідача, яка мала можливість, проте не спростувала факт належності їй карти 414962******7436 та зарахування на неї кредитних коштів у розмірі 11000,00 грн 09.12.2013.
При цьому належність виконання зобов’язання є предметом доказування і у справі про стягнення заборгованості, доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач. Наведене відповідає позиції Верховного Суду, сформульованої у справі №913/618/21 від 08.06.2022. Тоді як не може бути визнаним неукладеним договір, зобов’язання за яким виконуються його сторонами.
У справі, що переглядається відповідачем не спростовано факт надання ним всіх особистих ідентифікуючих даних, його платіжної картки, без надання яких і відповідного підтвердження, ознайомлення з відповідними умовами та правилами отримання та повернення кредитних коштів, відповідний кредит не міг бути наданий.
Також суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не надано первинних бухгалтерських та платіжних документів на підтвердження наявності у відповідача непогашеної заборгованості. Оскільки поза увагою районного суду залишився той факт, що позивач є не банківською (фінансовою) установою, та відповідно не здійснює відкриття, обслуговування банківських рахунків фізичних осіб, не має обов`язку формувати облікові документи за кредитними зобов`язаннями позичальників згідно з Закону України «Про банки та банківську діяльність», у тому числі Інструкції, затвердженої Постановою Національного банку України від 27.12.2007 за №481. Товариство надає послуги з кредитування фізичних осіб шляхом переказу кредитних коштів на підставі укладеного кредитного договору на банківські реквізити (банківську картку), що вказує сам позичальник в тексті анкети-заяви на отримання кредиту.
Із урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що позивачем надано достатні, переконливі та достовірні докази щодо: укладення договору про споживчий кредит №100447357 від 09.12.2023, перерахування кошів на банківську картку, зазначену у договорі, відсутність доказів, які б спростовували отримання позичальником кредитних коштів чи неналежності банківської картки на яку були зараховані кошти, що є підставою для стягнення заборгованості за тілом кредиту в розмірі 11000,00 грн та разовою комісією погодженою позичальником у розмірі 750,00 грн.
Визначаючи розмір заборгованості за процентами, колегія суддів врахувала наступне. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Згідно із частиною другою статті 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
В свою чергу, частини перша, друга статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» реальна річна процентна ставка обчислюється відповідно до нормативно-правових актів Національного банку України. Для цілей обчислення реальної річної процентної ставка визначаються загальні витрати за споживчим кредитом.
Частини перша та п`ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції станом на час укладення договору) вказує у договорі про споживчий кредит зазначаються, зокрема: 2) тип кредиту (кредит, кредитна лінія, кредитування рахунку тощо), мета отримання кредиту; 3) загальний розмір наданого кредиту; 4) порядок та умови надання кредиту; 5) строк, на який надається кредит; 8) процентна ставка за кредитом, її тип (фіксована чи змінювана), порядок її обчислення, у тому числі порядок зміни, та слати процентів; 9) орієнтовна річна процентна ставка та орієнтовна загальна вартість кредиту для споживача на дату укладення договору про споживчий кредит.
Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. Договір про споживчий кредити, укладений з порушенням вимог частини першої цієї статті, є нікчемним. Законом України від 22.11.2023 №3498-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» були внесені зміни до Закону України «Про споживче кредитування», зокрема, статтю 8 цього Закону доповнено частиною п`ятою: «Максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1%».
Закон України від 22.11.2023 №3498-ХІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» набрав чинності 24.12.2023.
Пунктом 17 Прикінцевих та Перехідних положень Закону «Про споживче кредитування» передбачено, що тимчасово, протягом 240 днів з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг», установити, що максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати: протягом перших 120 днів - 2,5 %; протягом наступних 120 днів - 1,5 %.
Частиною 2 розділу 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» встановлено, що дія пункту 5 розділу І цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені до набрання чинності цим Законом, якщо строк дії таких договорів продовжено після набрання чинності цим Законом.
Отже, у цій справі денна відсоткова ставка має обраховуватися у відповідності до вимог пункту 17 Прикінцевих та Перехідних положень Закону «Про споживче кредитування». Зокрема: за період із 09.12.2023 по 24.12.2023 - 0,95% на день (визначено самим договором про споживчий кредит); за період із 25.12.2023 по 23.03.2024 – 2,5% на день.
Відповідно, визначаючи розмір заборгованості за відсотками, колегія суддів виходить із наступного розрахунку:
- за період із 09.12.2023 по 24.12.2023 заборгованість становить 1567,50 грн (104,50 грн (0,95%) х 15 дні);
- за період 25.12.2023 по 23.03.2024 заборгованість становить 24 750,00 грн. (275,00 грн (2,5%) х 90 днів);
За таким розрахунком загальна сума заборговані за відсотками становить 26 317,00 грн, що узгоджується із положеннями Закону «Про споживче кредитування», із яких позивачем заявлено до стягнення 26 053,50 грн.
Доводів на спростування такого розміру стягнення заборгованості за відсотками сторонами не надано. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Із огляду на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, із постановленням нового рішення про задоволення позову та стягнення з Я. на користь ТОВ «ФК “К.” заборгованості у загальному розмірі 37823,50 грн.
У травні 2023 року ТОВ “ФК " Ф." звернулося з позовом до суду про стягнення з Д. заборгованості за договором № 4531532 від 28.07.2021 у розмірі 55104,00 грн, в якому також просили стягнути з відповідача судові витрати у справі - сплачений судовий збір у розмірі 2684,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8000 грн. Позов обґрунтовано тим, що 28.07.2021 року між ТОВ «А.» та Д. укладено електронний договір № 4531532 про надання споживчого кредиту.
ТОВ «А.» свої зобов`язання перед відповідачем за кредитним договором виконало та надало кредит в сумі 16800 грн, шляхом зарахування кредитних коштів на платіжну картку відповідача. В свою чергу відповідач свої зобов`язання перед кредитором щодо повернення кредиту та нарахованих процентів не виконала.
03.05.2022 року між ТОВ «А.» та ТОВ «ФК» Ф.» укладено договір факторингу № 03-05/2022 згідно з умовами якого Клієнт відступив Фактору права грошової вимоги за Кредитним договором.
Про відступлення права грошової вимоги за кредитним ТОВ «А.» повідомило відповідача шляхом направлення на електронну пошту, зазначену при укладенні кредитного договору, відповідного повідомлення.
Отже до ТОВ «ФК» Ф.» відповідно до укладеного договору факторингу перейшло право грошової вимоги до відповідача у розмірі 55104 грн, яка складається з 16800 грн - тіло кредиту, 38304 грн - нараховані проценти.
Станом на 19.04.2023 року заборгованість за кредитним договором не погашена, тому просив суд ухвалити рішення, яким:
- стягнути з Д. на користь ТОВ «ФК» Ф.» суму заборгованості в розмірі 55104 грн, інфляційні витрати – 16641,40 грн , три відсотки річних - 2305,31 грн.
- стягнути з Д. на користь ТОВ «ФК» Ф.» сплачений судовий збір у розмірі 2684 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 8000 грн.
Також, з матеріалів справи вбачається, що 14.06.2024 позивачем була подана заява про зменшення позовних вимог, в якій позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість у розмірі 55104,00 грн; інфляційні втати – 330,62 грн; сплачений судовий збір - 2684,00 грн; витрати на правову допомогу – 8000,00 грн.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 серпня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних доказів укладання електронних договорів, перерахування коштів позичальнику, що в свою чергу свідчить про недоведеність позовних вимог.
Не погодившись з рішенням суду, ТОВ «ФК «Ф.» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, невірну оцінку зібраних по справі доказів, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Вказує, що матеріали справи містять достатній об`єм доказів, що свідчать про отримання боржником кредитних коштів та наявності заборгованості.
Зазначає, що оскільки ТОВ «А.» не є банківською установою, то, відповідно, позбавлене можливості відкривати будь-які рахунки для клієнтів, і, як наслідок, формувати платіжні доручення та виписки за такими рахунками не може
Звертає увагу, що судом першої інстанції було проігнороване клопотання про витребування доказів, тому задля всебічного та об’єктивного розгляду справи просить задовольнити клопотання про витребування доказів.
У відзиві на апеляційну скаргу, представник Д. – адвокат Г. зазначала, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів щодо підтвердження переходу права вимоги від первісного до нового кредитора за договором № 4531532 про надання споживчого кредиту від 28.07.2021.
Крім того, вказує на те, що посилання скаржника про неможливість самостійно отримати належні докази перерахування коштів відповідачу за договором споживчого кредиту, слід оцінювати критично, оскільки надання доказів на підтвердження своїх вимог є обов`язком сторони, яка ці вимоги заявила у відповідності до вимог принципів змагальності та диспозитивності та ст. ст.76-80 ЦПК України. При цьому позивач не надав жодної відмови ТОВ «А.» в наданні належних доказів перерахування коштів відповідачу.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу зазначала, що заявлена сума є завищеною та не відповідає тумовам критеріїв реальності наданих адвокатських послуг, розумності їх розміру, складності справи.
Просить суд апеляційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» залишити без задоволення та стягнути з позивача на користь А. понесені судові витрати у розмірі 4500 грн.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Враховуючи категорію справи, ціну позову, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено, що 28.07.2021 року між ТОВ «А.» та Д. укладено електронний договір № 4531532 про надання споживчого кредиту. Ухвалюючи рішення, суд дійшов висновку про недоведеність наявності заборгованості, відсутність доказів перерахування кредитних коштів останньому та відповідно факту користування ними, що виключає підстави для задоволення вимог про стягнення заборгованості, існування якої не доведено в ході розгляду справи.
Як вбачається з матеріалів справи, 28.07.2021 між ТОВ «А.» та Д., укладено договір № 44531532 про надання коштів на умовах споживчого кредиту, згідно якого товариство надає позичальнику кредитні кошти в сумі 16800 грн строком на 30 днів (по 27.08.2021), шляхом перерахування у безготівковій формі на платіжну карту Д.
Пунктом 1.5 договору визначено тип процентної ставки – фіксована.
Стандартна ставка становить 1,9 % (пункт 1.51), знижена процентна ставка 0,57% (пункт 1.5.2).
Згідно п.п.1.7.1, 1.7.2 п.1.7 договору орієнтовна реальна річна ставка на дату укладення договору складає: за стандартною ставкою 24079,41%, за зниженою ставкою 582,51%. Відповідно до п.п.1.8.1, 1.8.2 п.1.8 договору орієнтовна загальна вартість кредиту на дату укладення договору складає: за стандартною ставкою 26376 грн, за зниженою ставкою 19672.80 грн.
В розділі «Реквізити та підписи сторін» з боку відповідача міститься підпис «Підписано електронним підписом одноразовим ідентифікатором С657516, 28.07.2021 11:18:03 Д.
Відповідно до Довідки ТОВ «Контрактовий Дім» №1968 від 16.05.2022 року, 28.07.2021 о 11:19 на картку №516875******7563 перераховано 16800 грн.
Згідно картки обліку договору, станом на 25.11.2021 загальна сума заборгованості відповідача за договором № 44531532 від 28.07.2021 складала: тіло кредиту – 16800,00 грн, заборгованість за процентами – 38304,00 грн, а загалом - 55104 грн. Вказаний борг розрахований ТОВ «А.» в формі поденного розрахунку заборгованості, у відповідності до умов договору.
27 травня 2024 року між ТОВ «А.» та ТОВ «ФК «Ф.» було укладено договір факторингу №03-05/2022, згідно з умовами якого клієнт (первісний кредитор) відступив фактору (позивачу) права грошової вимоги за кредитними договорами, в тому числі і за кредитним договором укладеним з Д.
Направлена новим кредитором вимога про погашення заборгованості залишилися без належного реагування, що стало підставою для звернення до суду.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Із прийняттям ЗУ «Про електронну комерцію» від 03 вересня 2015 року, який набрав чинності 30 вересня 2015 року, на законодавчому рівні встановлено порядок укладення договорів в мережі, спрощено процедуру підписання договору та надання згоди на обробку персональних даних.
Згідно ст. 3 ЗУ «Про електронну комерцію» електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 зазначеного Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частина четверта статті 11 Закону).
Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (частина шоста статті 11 вказаного Закону).
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі частина дванадцята статті 11 Закону №675-VIII.
Статтею 12 вказаного Закону визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Матеріалами справи доводиться факт укладання між ТОВ «А.» та Д. кредитного договору, який був укладений в електронному вигляді та підписаний позичальником за допомогою одноразових ідентифікаторів С657516 (а.с. 9-11, том №1).
При цьому, сторонами були узгоджені та підписані додатки №1 до кредитного договору з таблицею обчислення загальної вартості кредиту та реальної процентної ставки та Паспорт споживчого кредиту (а.с.11 на звороті, 12-13, том №1).
На підтвердження перерахування кредитних коштів позивачем було надано Довідку ТОВ «Контрактовий Дім» №1968 від 16.05.2022 року, 28.07.2021 о 11:19 на картку №516875******7563 перераховано 16800 грн (а.с.14, том №1).
Окрім того, позивачем був направлений запит до АТ КБ «П.» з метою отримання інформації про перерахування кредитних коштів відповідачу, наявність карткового рахунку, банківської картки на ім`я Д. (а.с. 171 том №1), на що було отримано відповідь, що запитувана інформація містить банківську таємницю (а.с. 211, том №1).
Під час розгляду справи в суді першої інстанції, позивачем було заявлено клопотання про витребування інформації про належність платіжної картки №516875****7563 Д. та зарахування кредитних коштів на неї, оскільки зазначеними обставинами обґрунтовані заявлені вимоги, проте у товариства відсутня можливість надати таку інформацію суду з огляду на її приналежність до банківської таємниці (а.с. 170, том №1).
Колегія суддів зауважує, що вказане клопотання районним судом розглянуто не було, що призвело до неповного з`ясування всіх фактичних обставин справи, а в подальшому використано - як підстава для відмови в задоволенні заявлених вимог з огляду на відсутність даних про надання позичальником кредитору реквізитів свого карткового рахунку.
Зазначені дії свідчать про недоотримання судом вимог ст. 12 ЦПК України в частині обов`язку суду сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними своїх процесуальних прав, в тому числі і витребувати докази в порядку ст. 84 ЦПК України.
Згідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Письмовими доказами, якими є документи, що містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України). Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З метою усунення неповноти з`ясування судом першої інстанції обставин справи та задля перевірки доводів апеляційної скарги, апеляційним судом було здійснено запит до банківської установи АТ КБ «Приватбанк» з метою з`ясування належності відповідачу банківської картки №516875****756, та підтвердження зарахування кредитних коштів.
З наданою банківською установою відповіді вбачається факт емітування банком картки №5168757376027563 на ім`я А. Також банком повідомлено, що по рахунку №5168757376027563 було зарахування коштів на суму 16800,00 грн від 28.07.2021.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
В постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду по справі №200/564/7/18 від 16.09.2020 зазначено, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Згідно ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.\
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що матеріалами справи в повній мірі доводиться факт укладання Д. кредитного договору, перерахування банком коштів на банківську карту останньої, яка випущена АТ КБ «П.».
При цьому, матеріали справи не містять доказів сплати Д. заборгованості по тілу кредиту чи відсоткам, що призвело до утворення заборгованості.
За вказаних, обставин колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги щодо стягнення заборгованості по кредитному договору, яка утворилась внаслідок невиконання позичальником своїх обов`язків.
Так, умовами договору споживчого кредитування передбачено, що строк кредиту становить 30 днів, однак відповідно до пункту 1.4. кредитного договору строк кредиту може бути продовжено у порядку та на умовах визначених в розділі 4 договору.
Укладаючи кредитний договір, сторони передбачили згідно розділу 4 кредитного договору порядок пролонгації строку кредиту, зокрема: за ініціативою споживача на кількість днів, зазначену в пункті 1.4. договору, якщо між сторонами буде досягнута домовленість про таке продовження у порядку, визначеному пунктом 4.2. (пункти 4.2.1.-4.2.4.) договору; або в порядку автопролонгації, на кількість днів та відповідно до умов визначених в пункті 4.3 (пункти 4.3.1-4.3.2) договору.
Пунктом 4.2. передбачено порядок продовження строку кредиту за ініціативою споживача. Зокрема, споживач, у випадку якщо заборгованість за кредитом складає не менше 400,00 грн (включно) може ініціювати продовження строку користування кредитом, відповідно до пункту 4.2.2. договору (пункт 4.2.1. договору).
Згідно пункту 4.2.2. пропозиція (оферта) споживача щодо продовження строку користування кредитом вчиняється шлях здійснення платежу на користь товариства у розмірі не менше суми нарахованих та несплачених на дату платежу процентів, відповідь на яку товариство може надати протягом 24 годин з моменту вчинення вказаних дій споживачем. Якщо споживач здійснюючи вказаний платіж не бажає продовжувати строк користування кредитом, споживач зобов`язаний повідомити про це товариство в один із вказаних нижче способів: перед здійсненням платежу здійснити в особистому кабінеті дії, що направлені на часткове повернення заборгованості за кредитом, а саме натиснути в особистому кабінеті в розділі «Мої кредити» клавішу «внести платіж» в меню «часткове погашення кредиту»; або протягом 24 годин з моменту внесення платежу направити на поштову скриньку товариства (в тому числі з використанням сервісу направлення повідомлень товариству, що розміщений на веб-сайті в розділі «зворотній зв`язок» вибравши категорію звернення «часткове погашення без пролонгації») повідомлення про необхідність зарахування такого платежу в часткове погашення заборгованості за кредитом, з обов`язковою вказівкою в такому повідомлені номеру та дати цього договору та суми здійсненого платежу. В іншому разі здійснений споживачем платіж буде розцінений товариством як пропозиція (оферта) споживача щодо продовження строку користування кредитом.
Порядок автопролонгації строку кредиту (далі - автопролонгація) передбачений пунктом 4.3. даного договору.
Сторони домовились, що у випадку, якщо у споживача на дату закінчення строку кредиту (нового строку кредиту після пролонгації або автопролонгації) наявна заборгованість за кредитом, строк кредиту продовжується кожен раз на один наступний календарний день, що слідує за днем закінчення такого строку, але не більше ніж на 90 (дев`яносто) календарних днів поспіль, крім випадку, якщо в цей день повинна відбутися пролонгація строку кредиту за ініціативою споживача, відповідно до пунктів 4.2.2- 4.2.4. договору. Тобто в даному випадку кожен день автопролонгації є новою датою повернення кредиту пункт 4.3.1 договору).
Споживач, дає згоду на автопролонгацію строку кредиту на умовах передбачених в пункті 4.3.1 договору (пункт 4.3.2. договору).
Договором передбачено, що споживач здійснює платежі у такій черговості: у першу чергу здійснюються платежі з повернення простроченої суми кредиту та прострочені проценти за користування кредитом. Якщо коштів, що направляються для погашення заборгованості передбаченої даною чергою, недостатньо для її повного погашення, погашення повинно здійснюватися у такій черговості: прострочені зобов`язання по процентам, прострочені зобов`язання по кредиту (пункт 6.3.1. договору); у другу чергу сплачується сума кредиту та проценти за користування кредитом. Якщо коштів, що направляються для погашення заборгованості передбаченої даною чергою, недостатньо для її повного погашення, погашення повинно здійснюватися у такій черговості: строкові зобов`язання по процентам, строкові зобов`язання по кредиту (пункт 6.3.2. договору); у третю чергу здійснюється сплата інших платежів за договором (пункт 6.3.3. договору).
Слід зауважити, що визначений порядок погашення заборгованості є таким, що не суперечить нормам цивільного законодавства, зокрема статті 534 ЦК України.
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У разі автопролонгації договору строк кредитування складає 120 календарних днів (30 днів згідно графіку платежів та 90 календарних днів поспіль нового строку кредиту після автопролонгації) та процентна ставка за кредитом відповідно до підпункту 1.5.1 пункту 5.1 Договору становить 1,90% в день.
27.08.2021 відповідач свої зобов’язання перед перед кредитором щодо повернення кредиту та нарахованих процентів не виконала, а також не уклала угоду щодо пролонгації строку Кредитного договору, в зв’язку з чим, відповідно до п.4.3, Кредитний договір було автопролонговано, а строк користкуваня кредитом було продовжено на 90 календарних днів.
Таким чином, нарахування процентів повинно було здійснюватись до 25.11.2021.
Слід зауважити, що нарахування відсотків за користування кредитними коштами здійснювалося товариством до 25.11.2021, тобто у межах пролонгації строку дії договору, що було узгоджено сторонами кредитного зобов`язання.
Разом з тим, п.3 п.5.1 Кредитного договору передбачено, що ТОВ «А.» має право укладати договори щодо відступлення права вимоги за Договором або договори факторингу з будь-якою третьою особою без окремої згоди відповідача.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 516 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 1077, ч. 1 ст. 1084 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми сплаченої фактором клієнтові.
03.05.2022 року між ТОВ «Авентус Україна», як клієнтом, та ТОВ «ФК«Ф.», як фактором, було укладено Договір факторингу № 03-05/2022, згідно з умовами якого клієнт відступив фактору права грошової вимоги за кредитним договором. (а.с. 15-16, том №1).
Про відступлення права грошової вимоги за кредитним договором ТОВ «Авентус Україна» повідомило Д. шляхом направлення відповідного повідомлення на електронну пошту, зазначену при укладенні кредитного договору (а.с.19, том №1).
ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» є фінансовою установою, що підтверджується долученими до матеріалів справи документами.
Відповідно до п. 1.1. Договору Факторингу №03-05/2022 за цим договором Фактор зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження Клієнта (ціна продажу) за плату, а Клієнт відступити Факторові Право грошової Вимоги, строк виконання зобов`язань за якою настав або виникне в майбутньому до третіх осіб Боржників, включаючи суму основного зобов`язання (кредиту), плату за кредитом (плату за процентною ставкою), пеню за порушення грошових зобов`язань та інші платежі, право на одержання яких належить Клієнту.
Згідно з п. 1.2 Договору Факторингу №03-05/2022 перехід від клієнта до фактора до боржників відбувається в момент підписання сторонами акту прийому-передачі реєстру боржників згідно додатку №2, після чого Фактор (Позивач) стає кредитором по відношенню до Боржників стосовно заборгованостей та набуває відповідні права вимоги.
Відповідно до Витягу з Реєстру боржників до договору факторингу від 01 грудня 2022 року ТОВ «ФК «Ф.» набуло права грошової вимоги до Д. за кредитним договором № 4531532, в загальному розмірі 55104,00 грн, з яких: 16800,000 грн - основна сума боргу, 38304,00 грн - заборгованість за відсотками (а.с.16, том №1).
Враховуючи зазначене, до позивача відповідно до укладеного Договору факторингу № 03-05/2022 перейшло право грошової вимоги до відповідача за Договором № 4531532 від 28.07.2021 року заборгованості у розмірі 55104,00 грн.
Отже, звертаючись до суду з позовом, ТОВ «ФК «Ф.» надало належні докази, які підтверджують право вимоги позивача за кредитним договором, а також наявність у Д. грошового зобов'язання та заборгованості за ним перед позивачем.
За вказаних обставин, колегія суддів з доводами апеляційної скарги про стягнення з відповідача на користь позивача, як нового кредитора, заборгованості за кредитним договором у розмірі, що існував на момент переходу права вимоги.
Таким чином, за результатами апеляційного розгляду, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми кредиту 16800,00 грн, процентів за користування кредитом 38304,00 грн, що в загальному складає 55104,00 грн.
Щодо вимог позивача про нараховуваня інфляційних втрат і 3% річних, апеляційний суд зазначає наступне.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан в Україні, і наступними Указами воєнний стан був продовжений, а Указом Президента № 254/2023 від 01.05.2023 строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб.
Відповідно до вимог п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Відповідно до вказаної норми, вимога про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат підлягає стягненню лише за грудень 2021, січень 2022 та лютий 2022.
Сукупний індекс інфляції за вказаний період = 103,54 % (100,60% (грудень 2021) × 101,30% (січень 2022) × 101,60% (лютий 2022)).
Таким чином інфляційні витрати складають: 1950,68 грн ((103,54х55104,00):100)-55104=1950,68.
Щодо розрахунку 3% річних.
Враховуючи вимоги п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, розрахунок 3% річних слід розрахувати таким чином: з 26.11.2021 по 24.02.2022.
Таким чином, до стягнення 3 % складає: 398,56 грн (55104,00х3):100:365:88 (кількість днів прострочення).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що наявні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача зазначеної вище заборгованості у розмірі 55104,00 грн, інфляційних втрат у розмірі 1950,68 грн та 3 % річних у розмірі 398,56 грн, а всього 57453,24 грн.
Щодо судових витрат у частині професійної правничої допомоги.
Відповідно до частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з матеріалів справи, професійна правова допомога у суді першої інстанції надавалась ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» адвокатом К. на підставі договору про надання правової допомоги.
З рахунку на оплату №313/19/04 від 19 квітня 2023 року за змістом якого вбачається, що правова допомога надана на загальну суму 8000,00 грн, із відповідним описом правових робіт.
На підтвердження факту надання професійної правової допомоги в суді першої інстанції надано звіт про надання правової допомоги від 07.07.2022 за змістом якого вбачається, що правова допомога надана на загальну суму 8000 грн, із відповідним описом правових робіт.
В апеляційній скарзі ТОВ «Фінансова компанія «Ф.» заявлено клопотання про стягнення з відповідача 8 000 грн витрат на правову допомогу надану в суді апеляційної інстанції, адвокатом К.
Враховуючи положення статті 141 ЦПК України, зважаючи на співмірність витрат на правову допомогу та складність даної справи, з урахуванням характеру виконаної адвокатом роботи та обсягу фактично витраченого часу за надані послуги, критерію реальності адвокатських витрат, а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи апеляційний суд дійшов до висновку, що заявлені ТОВ «Ф.» витрати у розмірі 8000,00 грн за складання в суді першої інстанції позовної заяви та 8000,00 грн за складання апеляційної скарги не відповідають критерію розумності, та не є співрозмірними із складністю виконаної роботи, а їх відшкодування, за відсутності достатнього обґрунтування з огляду на обставини справи, матиме надмірний характер.
З огляду на зазначене у сукупності, апеляційний суд дійшов висновку, щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Фінтраст Україна» витрат пов`язаних з наданням правничої допомоги в суді першої інстанції у розмірі 3000 грн та у суді апеляційної інстанції в розмірі 3000 грн, разом - 6000 грн.
Враховуючи викладене, апеляційний суд постановив задовольнити апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» Ф.» частково, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 серпня 2024 року – скасувати та ухвалити нове.
У липні 2024 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, М., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 року та визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯК № 224926 від 23.09.2011 року, витребування з володіння земельної ділянки.
Позовна заява обґрунтована тим, що відповідно до рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 року «Про надання земельної ділянки у власність громадянину М. в с. К.» затверджено проект землеустрою та надано у власність М. земельну ділянку загальною площею 0,1200 га з кадастровим номером, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі К.
На підставі зазначеного рішення відповідачем отримано Державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.
Окружною прокуратурою встановлено, що вищезазначена земельна ділянка сформована та вибула у приватну власність на підставі рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 року всупереч вимогам земельного і лісового законодавства, оскільки в силу положень ст. ст. 20, 57, 84 Земельного кодексу України та ст. 5 Лісового кодексу України, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель державної власності лісогосподарського призначення та повинна використовуватись для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України.
Згідно інформації Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об’єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 згідно матеріалів лісовпорядкування 2017 року земельна ділянка з кадастровим номером площею 0,1201 га накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1201 га.
Факт віднесення спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування Філії «Кременчуцьке лісове господарство» Слобожанського офісу ДП «Ліси України», листом Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об’єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 року та висновком судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064.
З огляду на викладене та враховуючи, що спірна земельна ділянка відносилась до земель лісогосподарського призначення державної власності, а не до земель комунальної форми власності, рішення Піщанської сільської ради від 16.05.2011 року прийняте з перевищенням наданих законом повноважень та всупереч п. «ґ» ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56, ч. 5 ст. 116, ч. 3 ст. 122 Земельного кодексу України.
Відтак відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Кременчуцької РВА - означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла.
Таким чином, земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення. І оскільки держава в особі Кременчуцької РВА не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, Піщанська сільська рада відчужила її без вираження на це волі власника.
На підставі вищевикладеного, просив суд ухвалити рішення, яким:
-визнати незаконним та скасувати рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 «Про надання земельної ділянки у власність громадянину М. в с. К.» щодо надання у власність М. земельної ділянки загальною площею 0,1201 га з кадастровим номером, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі К.
-визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1201 га з кадастровим номером серія ЯК №, який 23.09.2011 зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі під № .
-витребувати на користь власника Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації з володіння М.земельну ділянку площею 0,1201 га з кадастровим номером.
-скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки загальною площею 0,1201 га з кадастровим номером з одночасним припиненням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо даної земельної ділянки.
-стягнути з відповідачів на користь Полтавської обласної прокуратури судовий збір в сумі 12112 грн.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
З рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив його до апеляційного суду. Посилаючись на неповне з’ясування фактичних обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Зокрема звертає увагу суду, на те, що районний суд не надав об’єктивної оцінки доказам, наданим позивачем.
Посилаючись на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду вказує, що місцевий суд не проаналізував надане позивачем викопіювання кварталу 47 Градизького лісництва з плановокартографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «Кременчуцький лісгосп» 1979, 1989, 2007 та 2017 років (планшет № 13), які відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України є документами, що підтверджують право постійного користування державних лісогосподарських підприємств на раніше надані землі та наданій інформації Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 зі схемою, відповідно до якої спірна земельна ділянка накладається на землі Державного лісового фонду України, площі перетину 100% загальної площі земельних ділянок (квартал 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України»). Зазначена схема в силу викладеної Верховним Судом позиції у постанові від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16-ц є допустимим доказом.
Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №368/1158/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, та від 13.06.2018 у справі № 369/1777/13-ц, постановах Верховного Суду від 08.02.2018 у справі № 910/9256/16, від 15.01.2019 у справі №907/459/17, від 19.06.2019 у справі № 911/604/18, від 27.01.2020 у справі № 617/964/15-ц та від 22.06.2020 у справі № 297/2935/16-ц, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 07.04.2021 у справі № 367/3877/15-ц, від 01.03.2018 у справі № 910/19932/16, від 04.08.2021 у справі № 925/889/19.
Також, звертає увагу суду на висновок судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064, відповідно до якого спірна земельна ділянка знаходиться в межах земель Державного лісового фонду в межах кварталу 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство».
Відповідачем Піщанською сільською радою подано відзив на апеляційну скаргу, у доводах якого вважає рішення місцевого суду законним та обґрунтованим, просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду – без змін.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Місцевим судом встановлено, що згідно рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 16.05.2011 «Про надання земельної ділянки у власність громадянину М. в с. К.» затверджено проект землеустрою та надано у власність М. земельну ділянку загальною площею 0,1200 га з кадастровим номером, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі К.
На підставі зазначеного рішення М.отримано Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га з кадастровим номером ЯК №, який 23,09.2011 зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі під. №.
Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за параметрами запиту по кадастровому номеру земельної ділянки відомості відсутні.
Відмовляючи у задоволенні позову районний суд вказав, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів, на підтвердження того, що спірна земельна ділянка отримана на підставі оскаржуваного розпорядження накладається на землі лісового фонду.
Колегія суддів не погодилася з таким висновком районного суду.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із вимогами статті 1 ЛК України усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.
Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.
Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.
Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.
Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 20 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
За змістом статті 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.
Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).
Звертаючись до суду з відповідним позовом, позивачем надано наступні докази: викопіювання кварталу 47 Градизького лісництва з плановокартографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «Кременчуцький лісгосп» 1979, 1989, 2007 та 2017 років (планшет № 13), інформацію Державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція». Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» № 194 від 12.05.2023 зі схемою, відповідно до якої спірна земельна ділянка накладається на землі Державного лісового фонду України, площі перетину 100% загальної площі земельних ділянок (квартал 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України»), висновок судової комплексної земельно-технічної, оціночноземельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064, відповідно до яких спірні земельні ділянки знаходиться в межах земель Державного лісового фонду в межах кварталу 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство».
У частині другій статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Згідно із положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Визначальним для вирішення цієї справи є встановлення того, чи входить спірна земельна ділянка до земель лісового фонду.
Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.
Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.
Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №368/1158/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, та від 13.06.2018 у справі № 369/1777/13-ц, постановах Верховного Суду від 08.02.2018 у справі № 910/9256/16, від 15.01.2019 у справі №907/459/17, від 19.06.2019 у справі № 911/604/18, від 27.01.2020 у справі № 617/964/15-ц та від 22.06.2020 у справі № 297/2935/16-ц, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 07.04.2021 у справі № 367/3877/15-ц, від 01.03.2018 у справі № 910/19932/16, від 04.08.2021 у справі № 925/889/19.
Звернувшись до суду із цим позовом, прокурор зазначив, що земельна ділянка, площею 0,1201 га, з кадастровим номером накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1201 га (квартал 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України»), посилаючись на лист ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 12 травня 2023 року № 194 (т. 1 а.с. 38).
У вказаному листі зазначено, що згідно матеріалів лісовпорядкування 2017 року межі земельної ділянки з кадастровим номером (8) накладаються на землі державного лісового фонду кварталу 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України». Площа перетину меж земельної ділянки з кадастровим номером (8) з кварталом 47 становить 0,1201 га. із загальної площі ділянки 0,1201 га.
Відхиляючи наведений доказ, суд першої інстанції не врахував, що Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання «Укрдержліспроект» (далі - ВО «Укрдержліспроект»), структурним підрозділом якого є ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція», створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. ВО «Укрдержліспроект» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування (див. постанови Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 361/6826/16-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 940/751/20).
До листа ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 12 травня 2023 року № 194 долучено додаток: схему розташування земельних ділянок, у тому числі з кадастровим номером (8) відносно земель лісогосподарського призначення Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України» (квартал 47 Градизького лісництва, згідно з матеріалів лісовпорядкування 2017 року) (т. 1 а.с. 40), що також дозволяє візуально визначити розташування кварталу. Цьому доказу оцінка судом не надавалась.
При цьому, відповідачами не надано доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірна земельна ділянка накладається на землі кварталу 47 Градизького лісництва.
З огляду на наведене, висновок місцевого суду про недопустимість як доказу накладення меж спірної земельної ділянки на межі земель Державного лісового фонду висновку судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 26.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16064 з підстав того, що дана експертиза ґрунтувалася на матеріалах лісовпорядкування 2007 та 2017 років, та листах, які не є підставою для набуття права постійного користування спірною земельною ділянкою ДП "Ліси України" є помилковим.
Отже, колегія суддів дійшла до висновку, що звертаючись до суду позивачем надано належні та допустимі докази в обґрунтування позовних вимог, а саме того, що спірна земельна ділянка відносилась до земель лісогосподарського призначення державної власності.
Вирішуючи позовні вимоги, колегія суддів зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування норм статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).
З огляду на наведене, колегія суддів доходить висновку, що задоволенню підлягають позовні вимог щодо витребування на користь власника Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації з володіння М. земельної ділянки площею 0,1201 га з кадастровим номером.
Отже, рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
2.05.2025 Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх Ш., Ш., Ш., звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, про зняття арешту з майна, в якому просила суд скасувати арешт з усього майна, що належить Ш., накладений на підставі постанови про арешт майна боржника.
Позовна заява мотивована тим, що 10.01.2024 помер Ш. Після його смерті відкрилася спадщина на рухоме та нерухоме майно. Спадкоємцями першої черги спадкування за законом є: неповнолітні діти спадкодавця – Ш., Ш., Ш.; дочка спадкодавця - Ш. В установлений законом шестимісячний строк після смерті Ш., законним представником неповнолітніх спадкоємців, їх матір’ю Ш., було подано заяву про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., за заявою дочки Ш. була відкрита спадкова справа після померлого. У розмові з приватним нотаріусом з’ясувалося, що на все належне померлому майно накладено арешт. На примусовому виконанні у Крюківському ВДВС у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебував судовий наказ від 28.11.2017 №537/4537/17, виданий Крюківським районним судом м. Кременчука про стягнення з Ш. на користь Ш. аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 1/2 заробітку, але не менше 50% мінімального прожиткового мінімуму та не більше 10 прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку, на кожну дитину, щомісячно, починаючи з 10.10.2017, і до досягнення дітьми повноліття. Оскільки документом, поданим для державної реєстрації обтяження, є постанова про арешт майна боржника, тобто номер виконавчого провадження, де стягувачем є Ш., а провадження про стягнення аліментів з Ш., позивач, звернулася із письмовою заявою до Крюківського ВДВС у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про скасування арешту, оскільки заборгованості за аліментами немає, боржник помер, виконавче провадження закінчено, а тому необхідності в арешті майна померлого немає, на що було отримано відмову у скасуванні арешту нерухомого майна з посиланням на п.1 ч. 1 ст. 59 ЗУ «Про виконавче провадження», особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, окрім цього, повідомлено, що арешт неможливо скасувати, оскільки його було накладено в інтересах інших стягувачів за виконавчими провадженнями, в яких померлий був боржником, виконавче провадження було об’єднано в зведене виконавче провадження №. На дату смерті боржника несплаченими залишилися виконавчі провадження №., які були закінчені у зв’язку зі смертю боржника. 21.03.2024 виконавчі провадження № були завершені на підставі п. 3 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», у зв`язку зі смертю боржника. Станом на дату подачі позову, відкриті виконавчі провадження відсутні, що підтверджується Інформацією з Автоматизованої системи виконавчого провадження. У подальшому 04.04.2025 позивач, в інтересах неповнолітніх спадкоємців, звернулася із заявою про видачу свідоцтв про право на спадщину за законом до приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., на що отримала постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв’язку з арештом майна, яке належало спадкодавцю. Так, через арешт, накладений на спадкове майно, нотаріус не має можливості видати спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину за законом, тому порушене право неповнолітніх спадкоємців підлягає судовому захисту. Відповідачами у справі про зняття арешту з майна боржника є стягувачі, в інтересах яких було накладено арешт. Одним із стягувачів, зокрема у, було ТОВ «С.», яке відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, юридичну особу припинено, тому воно не може бути відповідачем у справі.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2025 року відмовлено Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх Ш., Ш., Ш.у позові до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, треті особи: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., Крюківський відділ державної виконавчої служби у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Ш., про зняття арешту з майна.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. З урахуванням принципу диспозитивності, суд не має право проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи. Позивачем та її уповноваженим представником клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення співвідповідача не заявлялося. З огляду на викладене, суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив.
В апеляційній скарзі представник Ш.. – адвокат Г., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачем у справі було подано відзив на позовну заяву, в якому було підтверджено, що відповідач є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчук, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №628 від 22.08.2018 реорганізовано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області шляхом приєднання Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області та інших управлінь. Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області є правонаступником усіх прав та обов’язків вказаного управління. Окрім цього, було підтверджено, що з 23.08.2013 у Крюківському ВДВС у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 02.04.2013 Полтавським окружним адміністративним судом про стягнення з Ш. на користь Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці заборгованості зі сплати єдиного внеску у розмірі 22 202,15 грн. На виконанні у відділі перебували інші виконавчі документи стосовно Ш. В рамках об’єднаного виконавчого провадження накладено арешт на майно боржника. Натомість, відповідачем помилково було зазначено, що він не порушував прав позивача, тому не може бути відповідачем у цій справі, проте, саме позов до стягувача в цьому випадку захищає його права, які можуть бути порушені в наслідок ухвалення рішення про зняття арешту з майна боржника. Законом у спірних правовідносинах передбачений саме такий спосіб судового захисту порушеного права шляхом подання позову про зняття арешту з майна до відповідача, який був правильно визначений позивачем.
У відзиві на апеляційну скаргу Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області просить її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що згідно постанови про арешт майна боржника від 12.10.2021 (а.с. 18), на все нерухоме майно Ш., який помер 10.01.2024 (а.с. 12), Крюківським відділом державної виконавчої служби у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) накладено арешт.
04.04.2025 приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В.відмовив неповнолітнім Ш., Ш., Ш., які діють за згодою свого законного представника – матері Ш., у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлого батька Ш. на ¼ частку у спадковому майні кожному, що складається з земельної ділянки площею 0,1487 га, яка розташована за адресою: Полтавська область Кременчуцький район село К., вид цільового призначення земельної ділянки: 02.01 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); земельної ділянки площею 0,1335 га, яка розташована за адресою: Полтавська область Кременчуцький район село К., вид цільового призначення земельної ділянки: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, у зв’язку з тим, що на вказане майно накладено арешт (а.с. 33-34).
Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору.
Відповідно до положень статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.
Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.
Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 12.06.2009 №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснив, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
За змістом ст. 51 ЦПК України належними є сторони, які є суб`єктами спірних правовідносин. Належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред`явленим позовом.
Апеляційний суд у складі колегії суддів не погодився із таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом даного позову є скасування арешту з усього майна, що належить Ш., накладеного на підставі постанови про арешт майна боржника.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що позов пред`явлений до неналежного відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з висновком суду першої інстанції, що Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, є неналежним відповідачем у вказаній справі, виходячи з наступного.
Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва. Під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права.
Особливістю публічного правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права. При цьому можна виділити дві форми публічного правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за компетенцією) та 2) процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво.
Перша форма публічного правонаступництва фактичне правонаступництво передбачає передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.
Натомість процесуальне публічне правонаступництво передбачає заміну судом сторони чи третьої особи іншим суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від сторони до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона чи третя особа (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.04.2022 у справі №8252/21, від 15.03.2023 у справі №910/4516/20).
Матеріалами справи встановлено, що з 16.11.2012 у Крюківському ВДВС у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження №35263278, в якому стягувачем було ТОВ «С.» (а.с. 30).
З 23.08.2013 у Крюківському ВДВС у м. Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа, виданого 02.04.2013 Полтавським окружним адміністративним судом про стягнення з Ш.на користь Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці заборгованості зі сплати єдиного внеску у розмірі 22 202,15 грн (а.с. 30).
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №628 від 22.08.2018 реорганізовано Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області шляхом приєднання Кременчуцького об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області та інших управлінь.
Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області є правонаступником усіх прав та обов’язків вказаного управління.
На примусовому виконанні у Крюківському ВДВС у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебував судовий наказ від 28.11.2017 №, виданий Крюківським районним судом м.Кременчука про стягнення з Ш. на користь Ш. аліментів на утримання неповнолятніх дітей., у розмірі 1/2 заробітку, але не менше 50% мінімального прожиткового мінімуму та не більше 10 прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку, на кожну дитину, щомісячно, починаючи з 10.10.2017, і до досягнення дітьми повноліття (ВП №55271668) (а.с. 18-20).
Вказані виконавчі провадження були об’єднані у зведене виконавче провадження № та постановами державного виконавця від 21.03.2024 були закінчені у зв’язку зі смертю боржника (а.с. 20-22).
У виконавчому провадженні № стягувачем було ТОВ «С.», яке відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, юридичну особу припинено 25.02.2021 (а.с. 31).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №905/386/18 (провадження №12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Таким чином, позов про зняття арешту з майна може бути пред`явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Відповідачами у справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів (орган фіскальної служби), банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення.
Аналогічний за змістом висновок щодо застосування норм права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 (провадження №11-680апп19) та у постановах Верховного Суду від 06.12.2021 у справі №554/5912/19-ц (провадження №61-12594 св 21), від 08.12.2022 у справі №331/1383/20 (провадження №61-7109 св 22), від 06.05.2024 у справі №725/3352/23 (провадження №61-292св24).
Отже, Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області є належним відповідачем у вказаній справі.
Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.
При зверненні до суду Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх Ш., Ш., Ш., посилалася на порушення своїх прав та неповнолітніх дітей, оскільки не мають можливості успадкувати майно після смерті її чоловіка та батька дітей Ш.. через накладений на нього арешт, посилаючись на статті 317, 321, 391 ЦК України та статтю 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 24.05.2021 у справі №712/12136/18 (провадження №61-4726сво19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №643/3614/17 (провадження №14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).
По справі вбачається, що Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про зняття арешту з нерухомого майна, однак відповідно до ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» не заявила вимоги про визнання права власності на спадкове майно.
Отже, колегія суддів зауважує, що у даному випадку законом передбачений інший спосіб судового захисту порушеного права Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом пред»явлення позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту, відповідачами у якому мають бути особи, в інтересах яких накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06.02.2023 у справі №463/2924/22 та від 03.05.2023 у справі №463/3251/22.
З наведених підстав оскаржуване судове рішення про відмову у задоволенні позову Ш., яка діє в інтересах неповнолітніх до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, яке є правонаступником Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці, про зняття арешту з майна - підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту прав.
Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 4 ч.1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, Полтавський апеляційний суд постановив частково задовольнити апеляційну скаргу представника Ш.- адвоката Г., а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2025 року - скасувати і ухвалити нове рішення
У липні 2024 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області Х. звернувся до суду із позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Р. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки.
В обґрунтування позову вказував, що рішенням Піщанської сільської ради Кременчуцького району від 29.10.2021 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Р. для індивідуального садівництва з земель не наданих у власність або постійне користування за адресою, с. К. та передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером площею 0,1200 га.
На підставі зазначеного рішення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.11.2021 зареєстровано право приватної власності на вказану земельну ділянку. Номер запису про право власності, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна.
Установлено, що вказана земельна ділянка знаходиться в межах захисної прибережної смуги річки Дніпро.
Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м (частина друга статті 88 ВК України, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173).
В ході досудового розслідування в рамках кримінального провадження від 22.06.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України з залученням спеціалістів проведено огляд земельної ділянки з кадастровим номером та встановлено, що відстань від лінії узрізу води річки Дніпро станом на 09.05.2024 до крайньої межі земельної ділянки становить 46-50 м., вказане однозначно свідчить про перебування земельної ділянки в межах 100м. зони прибережної захисної смуги.
Згідно інформації отриманої від Кременчуцької районної військової адміністрації у Відділі містобудування та архітектури зберігається генеральний план с. Кривуші Кременчуцького району затверджений Рішенням 29 сесії 7-го скликання Піщанської сільської ради від 22.01.2018 згідно якого межі прибережної захисної смуги річки Дніпро не встановлені, інша містобудівна документація відсутня.
Земельні ділянки водного фонду не можуть вибувати у приватну власність фізичних осіб. На підставі вищевикладеного, просив суд ухвалити рішення, яким:
- скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацю права приватної власності Р. на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером №із одночасним припиненням права власності Р.на вказану земельну ділянку;
- зобов’язати Р.повернути Піщанській сільській територіальній громаді Кременчуцького району земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером №
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 07 липня 2025 року у задоволенні позову заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області Х. в інтересах держави в особі органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Р.про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки відмовлено.
Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги
Не погодившись з цим рішенням заступник керівника Полтавської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зазначає, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах захисної прибережної смуги річки Дніпро. Вказане підтверджується звітом щодо визначення місцеположення кутів повороту меж земельної ділянки та відстані до берегової лінії р. Дніпро Кременчуцького р-ну Полтавської обл. с. К. Крім того, зазначає, що Кам`янське водосховище є штучноствореним, а рівень води в ньому залежить від пусків Кременчуцької та Середньодніпровської ГЕС, а тому є неправильним рівнятися на меженний період для здійснення замірів.
Доказів, що спірна земельна ділянка на момент її надання у приватну власність не перебувала в межах прибережної-захисної смуги р. Дніпро матеріали справи не містять.
У відзивах на апеляційну скаргу представник Піщанської сільської ради Є. та представник Р. адвокат С. посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Колегія суддів, заслухавши прокурора М., представника відповідача Р. адвоката С., дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступного висновку.
Встановлені обставини справи
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що рішенням 31 березня 2021 року Р. звернувся до Піщанської сільської ради із заявою, де просив видати рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення індивідуального садівництва в с.К. на території Піщанської сільської ради.
14 травня 2021 року шостою сесією Піщанської сільської ради восьмого скликання винесено рішення «Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам, яким надано Р.дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га для індивідуального садівництва в с.К. Піщанської сільської ради Кременчуцького району.
09 серпня 2021 року Товариством з обмеженою відповідальністю «К.» розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Р. для індивідуального садівництва, площею 0, 1200 га за адресою: с.К. Кременчуцького району Полтавської області за рахунок земель сільськогосподарського призначення комунальної власності, що перебувають у запасі на території Піщанської сільської ради.
В результаті виконаних робіт вирахувано загальну площу земельної ділянки, що становить 0, 1200 га, підготовлено матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування, а також складено кадастровий план земельної ділянки з відображенням суміжних землекористувачів, відомості координат кутів зовнішніх меж землекористування, таблиць відомостей про цільове призначення земельної ділянки та переліку земельних угідь, відомості про встановлені межові знаки, відомості про перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, прибережних захисних смуг і пляжних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель та меж земельної ділянки.
З проекту вбачається, що при його складанні використано дані Публічної кадастрової карти України, а саме інформація про кадастровий поділ, координати поворотних точок суміжних земельних ділянок, інформація з інших допоміжних шарів.
04 жовтня 2021 року Р. звернувся до Піщанської сільської ради із заявою, де просив затвердити проект землеустрою та видати рішення про передачу у власність земельної ділянки для індивідуального садівництва, площею 0,1200 га з кадастровим номером №в с.К. Кременчуцького району на території Піщанської сільської ради.
29 жовтня 2021 року одинадцятою сесією восьмого скликання Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області прийнято рішення «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок», яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Р. для індивідуального садівництва за адресою: с.К. Кременчуцького району Полтавської області та передано Р.безоплатно у власність земельну ділянку (кадастровий номер) площею 0,1200 га для індивідуального садівництва за адресою: с.К. Кременчуцького району Полтавської області на території Піщанської сільської ради.
З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.08.2024 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером, площею 0, 1200 га, вбачається, що вказана земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення, вид цільового призначення для індивідуального садівництва, право власності зареєстровано за Р. на підставі витягу з рішення «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок», Піщанська сільська рада Кременчуцького району Полтавської області від 29.10.2021 року.
З інформації з сайту Державного агентства водних ресурсів видно, що річка Дніпро відноситься до категорії великих річок.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції посилався на те, що позивачем не доведено, що земельна ділянка з кадастровим номером №розташована в межах прибережної захисної зони річки Дніпро, та належить до земель водного фонду, тому відповідно до положень ст. 4 Водного кодексу України та ст. 58, 59, 84 Земельного кодексу України, і з огляду на її цільове призначення, не може бути відведена у приватну власність за категорією земель - землі сільськогосподарського призначення, відтак, вимоги позову є необґрунтованими, а докази недостатніми.
Колегія суддів не погоджується із відповідними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини
Згідно зі статтями 19,20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83,84 цього Кодексу.
Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц.
Відповідно до частини 1 статті 182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Згідно ч. 4 статті 182 ЦК України, порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом
Відповідно до ч. 4 статті 334 ЦК України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Згідно п. 3 ч. 1 статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.
За змістом ст. ст.125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідно до ч. 13 статті 79-1 ЗК України, земельна ділянка припиняє існування як об’єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).
Відповідно до ч. 10 статті 24 Закону України «Про земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі, зокрема, ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).
Судом першої інстанції не враховано вищезазначених норм законодавства, та неналежним чином досліджено докази надані позивачем, у зв’язку із чим прийнято помилкове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності Р.на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером №із одночасним припиненням права власності відповідача на вказану земельну ділянку.
Враховуючи, що в Державному земельному кадастрі категорія земельної ділянки з кадастровим номером №площею 0,1200 га, яка знаходиться в межах захисної прибережної смуги р.Дніпро, відноситься до земель водного фонду та може перебувати виключно у державній власності, визначена як землі сільськогосподарського призначення (для індивідуального садівництва), колегія суддів, з метою відновлення порушених прав держави, вважає за необхідне задовольнити вимоги про скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером №загальною площею 0,1200 га, розташованої на території с.К. Піщанської сільської ради Кременчуцького райну Полтавської області, реєстрацію права приватної власності Р., з припиненням усіх речових прав на неї, з припиненням приватної власності Р., та інших речових прав на вказану земельну ділянку.
Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.
Відповідно до частин перших статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані зпозбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
У постанові від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.
Належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред’явлений упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність.
Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15.09.2020 в справі № 469/1044/17.
Отже належним способом захисту у разі передання у власність особі земельної ділянки із земель водного фонду будуть вимоги про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зобов’язання володільця земельної ділянки повернути її законному власнику.
Таким чином рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді в особі Піщанської сільської ради у здійсненні користування та розпорядження земельною ділянкою кадастровий номер шляхом зобов’язання відповідача Р., повернути територіальній громаді в особі Піщанської сільської ради зазначену спірну земельну ділянку є необґрунтованими та підлягає скасуванню із ухваленням нового про задоволення відповідної вимоги.
Колегія суддів не приймає до увагу посилання, представника відповідача С. на неналежність як доказу по справі звіту ТОВ ВФ «К.» від 09.05.2024, враховуючи наступне.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов’язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв’язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, які за чіткими та однозначними формулюваннями норм законодавства не можуть передаватися у приватну власність.
При цьому використання земельних ділянок водного фонду, яке не сприятиме досягненню визначених для них профільним законодавством цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об’єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об’єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.
З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина другастатті 59 ЗК України).
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).
Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (частина першастатті 50 Конституції України).
У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина першастатті 50 Конституції України, частина третястатті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті18,19, пункт «а» частини першої статті91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови ВП ВС від 14.11.2018 №183/1617/16, пункт 53 постанови ВП ВС від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).
З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані норми права, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності поточного власника спірної земельної ділянки Р. критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес у поверненні земельної ділянки водного фонду, розташованої в межах прибережної захисної смуги, стале існування якої становить значну суспільну вагу та потребує особливого ставлення, спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні захисної смуги, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, та їх передання у власність.
Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.
Відповідачі не надали належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження знаходження земельної ділянки, наданої Р. поза межами прибережної смуги.
Також колегія суддів звертає увагу, що земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина першастатті 60 ЗК України, частина першастатті 88 ВК України).
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог є необгрунтованими, не відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, тому рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового про задоволення позовних вимог.
У листопаді 2024 року Б.. звернувся з позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу С. про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 20 листопада 2023 року померла Б., після смерті якої залишилося спадкове майно, яке складається з житлового будинку з господарськими будівлями, земельної ділянки 0,25 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та земельної ділянки площею 0,2360 га для ведення особистого селянського господарства, розташованих за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, село П. На день смерті з померлою була зареєстрована мати позивача Б.
У вересні 2024 року позивач виявив серед речей померлої заповіт, про існування якого він не знав. Як вбачається із заповіту Б., усе своє майно, де б воно не було і з чого б не складалося б, заповіла племіннику Б. Після цього, маючи намір отримати свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вищевказане майно, 24 вересня 2024 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області С., однак нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після померлої Б.у зв’язку з пропущеним строком на прийняття спадщини. У зв’язку з вищевикладеним Б. просить суд визначити додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті 20 листопада 2023 року Б., строком в 2 місяці з дня набрання рішенням суду законної сили.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 квітня 2025 року в задоволенні позову Б. до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа:приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу С. про визначення додаткового строку для прийняття спадщини – відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржив позивач Б. Скарга мотивована тим, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування скарги Б. вказує, що йому не було відомо про заповіт, який склала Б., що є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а також, що він не є спадкоємцем за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців у зв'язку з чим, наявні підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Також зауважує, що спадкове законодавство засновується на принципі переваги формального волевиявлення спадкодавця (заповіту) над положеннями закону, спадкоємці за законом спадкують тільки у випадках відсутності заповіту, визнання його недійсним, нерозподілення заповідачем усієї спадщини або неприйняття (відмови від прийняття) спадщини спадкоємцями, призначеними у заповіті (частина друга статті 1223 ЦК України).
Зважаючи на викладене Б. просить скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 квітня 2025 року та постановити нове , про задоволення його вимог.
Судом встановлено, що 27 листопада 2008 року Б. склала заповіт, посвідчений секретарем Майбородівської сільської ради Ф., згідно якого все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, заповідає племіннику Б.
Б. була власницею житлового будинку з господарськими будівлями, який знаходиться за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. Загальна площа житлового будинку – 55,2 кв.м.; житлова площа 39,3 кв.м, що підтверджується копією свідоцтва про права власності на нерухоме майно серії САС № від 20.11.2008 року
У відповідності до копії Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №, Б. належала земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства площею 0,2360 га, кадастровий номер, яка розташована за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. Також, Б. належала земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,2500 га, кадастровий номер, яка розташована за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., що підтверджується копією Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № (а.с.13).
20 листопада 2023 року Б. померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії І-КЕ №.
З довідки про реєстрацію/останнє місце проживання спадкодавця (довідка для оформлення спадщини) виконавчого комітету Піщанської сільської ради № 10-11.2/149 від 20.09.2024 року вбачається, що Б. яка померла 20 листопада 2023 року, до дня смерті була зареєстрована, проживала і померла в с. П. З померлою на день смерті була зареєстрована Б.
Відповідно до частини 1 статті 367Цивільного процесуальногокодексу України (далі ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У статті 263 ЦІК України визначено, що судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим.
Оскаржуване рішення вказаним вимогам не відповідає.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що вказані позивачем причини пропуску строку на звернення з заявою про прийняття спадщини не можуть вважатись об’єктивними та непереборними перешкодами.
Колегія суддів не погодилася з таким висновком суду, виходячи з слідуючого.
Відповідно до ч. 1 ст.1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з положеннями ч. 3 ст.1222, ч. 1 ст.1220, ч. 1 ст.1270 ЦК України, право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
За правилами ч. 1 ст.1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Відповідно до ч. 1 ст.1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до ч. 3 ст.1272 ЦК України, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Тобто право на спадщину належить спадкоємцеві з моменту її відкриття й закон зобов’язує спадкоємця, який постійно не проживав із спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Враховуючи викладене, правила ч. 3 ст.1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо:
1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви;
2) ці обставини визнані судом поважними.
Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 23 серпня2017року (справа №6-1320цс17). З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.
Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини.
При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема:
1) тривала хвороба спадкоємців;
2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна;
3) складні умови праці, які, зокрема, пов’язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними;
4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України;
5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.
Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 24 Постанови «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня2008року №7, особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272ЦК.
Відповідно до положень ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
3 матеріалів справи вбачається, що згідно свідоцтва про смерть серії І-КЕ №, Б. померла 20 листопада 2023 року .
Після смерті Б. з заявою про прийняття спадщини, в установлений законом строк на прийняття спадщини, позивач не звертався, але спадкова справа заводилась на підставі заяви Б. про прийняття спадщини за заповітом, та в подальшому позивачу було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії.
Відповідно до заяви Б. від 24 вересня 2024 року, після смерті Б. залишилось спадкове майно, що складається з житлового будинку з господарськими будівлями, земельної ділянки 0,25 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд кадастровий номер та земельної ділянки площею 0,2360 га для ведення особистого селянського господарства кадастровий номер:, розташованих за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, село П.
Відповідно до ст. ст.1296-1298ЦІК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, яке видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
У той же час, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Виходячи з вищевикладеного можливо зробити висновок , що прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця й залежить виключно від його власної волі.
Так, для прийняття спадщини спадкоємцем, який на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, необхідно особисто подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Це є обов’язковим для обох названих видів спадкування.
У зв'язку з цим, для прийняття спадщини за заповітом йому слід вчинити ті ж дії, що і при спадкуванні за законом, а саме, подати до нотаріальної контори відповідну заяву, яка б свідчила про його дійсний намір прийняти спадщину в порядку спадкування за заповітом.
При цьому, такі дії теж повинні бути вчинені у встановлений законом для прийняття спадщини строк.
Пропуск такого строку, позбавляє спадкоємця можливості прийняти спадину через нотаріальну контору і потребує пред’явлення ним позову про визначення додаткового строку, достатнього для подання заяви про прийняття спадщини.
3а змістом статті1272ЦК України поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Правила частини третьої статті1272ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.
Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини.
Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини (наприклад, встановлення факту проживання однією сім`єю), невизначеність між спадкоємцями хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови.
Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом є правом спадкоємця яке залежить виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач Б. як спадкоємець за заповітом звернувся до нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадкового майна. Проте у зв`язку із пропуском останнім строку на прийняття спадщини, нотаріусом було відмовлено , вказано , що видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу не має можливості , так як Б. пропущено строк на прийняття спадщини.
Позивач вказував , що є племінником спадкодавця , відповідно є спадкоємцем п’ятої черги , тож не вбачав підстав для звернення до нотаріуса , оскільки не вважав , що успадкує бодай якесь майно. Окрім того на момент смерті Б., разом із спадкодавицею проживала Б.
Під час вирішення питання про надання особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини важливим також є факт прийняття спадщини іншими спадкоємцями за законом, оскільки в такому разі може відбутися втручання у право власності інших осіб, порушення принципу правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно реалізувала власні цивільні права. Наведене зумовлює потребу в дотриманні принципу «пропорційності» втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину.
У спірних правовідносинах дотримання принципу пропорційності безпосередньо залежить від наявності об`єктивних, непереборних та істотних обставин, які є підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини. Судом встанвоелно, що Б. є єдиним спадкоємцем за заповітом, відповідно у справі що переглядається відсутній факт втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину. В даному ж випадку варто звернути увагу на свободу заповіту , та відсутність у позивача підстав вважати що він є спадкоємцем щодо майна померлої до вересня 2024 року, оскільки за законом він є спадкоємцем п’ятої черги та не був обізнаний про наявність заповіту.
У даному випадку , необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту.
Так, згідно висновків викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2026 справа №686/5757/23 необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини винятково для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом (закликані до спадкування).
Б. в позові та апеляційній скарзі просив встановити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті Б., яка померла 20 листопада 2023 року. Причиною пропуску строку на прийняття спадщини вказував те, що на момент смерті Б. йому не було відомо про існування заповіту, він тільки у вересні 2024 року дізнався про наявність заповіту на його ім’я, у зв`язку із чим не вбачав підстав для звернення до нотаріуса до 2024 року з метою отримання спадщини. Таким чином, на думку суду, підстави пропуску строку для прийняття спадщини зазначені Б. можна вважати поважними .
Отже, враховуючи вищевикладене, суд вважає доведеними обставини на які позивач посилається в обгрунтування позовних вимог, у зв`язку із чим колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 квітня 2025 року, та ухвалити нове про задоволення позовних вимог Б.
У вересні 2024 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради, Ш., П.про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 серпня 2025 року позовну заяву Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району залишено без розгляду.
Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що позивач у встановлений судом строк не усунув недоліки, зазначені в ухвалі Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 червня 2025 року про залишення позовної заяви без руху щодо необхідності внесення коштів на депозитний рахунок суду.
Не погодившись з даною ухвалою суду, заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Зазначає, що на час звернення з позовом до суду позовна заява відповідала всім вимогам ст. 177 ЦПК України і підстав для залишення її без руху в суду не було.
Так, 09.04.2025 набрали чинності зміни до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача, якими доповнено ч. 4 ст. 177 ЦПК України необхідністю подання доказів щодо внесення коштів на депозитний рахунок. Між тим відсутні норми, що вказана частина ст. 177 ЦПК України має зворотню дію в часі.
Оскільки позовна заява відповідає вимогам ст. 177 ЦПК України у редакції, чинній на 23.09.2024 року, підстав для подання прокурором до суду документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в сумі вартості земельної ділянки немає.
Окрім того, звертає увагу, що позов пред’явлено до недобросовісних набувачів, що взагалі виключає внесення коштів на депозитний рахунок суду.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступних висновків.
Відповідно до ст. 374 ч. 1 п.6 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Згідно ст. 379 ч. 1 п.п. 3,4 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Як вбачається з матеріалів справи, в вересні 2024 року Заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави, в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області, звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради, Ш., П. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення.
Ухвалою Кременчуцького районного суду від 08 жовтня 2024 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Судове засідання призначено на 06 листопада 2024 року. При цьому зазначено, що повна заява відповідає вимогам ст. 177 ЦПК України і перешкод для відмови у відкритті провадження по справі не має.
При подачі позову до суду, згідно платіжної інструкції, позивачем був сплачений судовий збір в розмірі 3028 грн.
В подальшому розгляд справи відбувався в судових засіданнях призначених на 18.12.2024, 11.02.2025, 04.06.2025.
Ухвалою Кременчуцького районного суду від 04 червня 2025 року клопотання представника відповідача П.- адвоката Д. задоволено.
Позовну заяву Заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області залишено без руху, з зазначенням необхідності внесення позивачем на депозитний рахунок суду коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка якого здійснена в порядку, визначеному законом, та чинна на дату подання позовної заяви 24.09.2024.
Ухвалою Кременчуцького районного суду від 25 серпня 2025 року позовну заяву залишено без розгляду, оскільки позивачем не було усунуто недоліки, визначені ухвалою про залишення позовної заяви без руху, щодо необхідності внесення позивачем на депозитний рахунок суду коштів у розмірі вартості спірного майна.
При цьому суд вказав, що зміни, які були внесені до ЦПК України хоча й набули чинності після подачі позову, між тим відповідно до прикінцевих та перехідних положень мають зворотню дію в часі.
Колегія суддів не погодилася з вказаним висновком суду.
Так, 09 квітня 2025 року набрав чинності ЗУ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року, згідно з яким ст. 390 ЦК України доповнено ч. 5 наступного змісту: «Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.
Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.
Одночасно з цим, зміни також були внесені і в редакцію ч. 4 177 ЦПК України, яку доповнено абзацом 2 такого змісту: «У разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».
Між тим, положеннями ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Так, з матеріалів прави вбачається, що на момент подачі прокурором вказаної позовної заяви, тобто станом на 24.09.2024, редакція статей 175, 177 ЦПК України не містила вказівки на необхідність внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна по даній категорії справ.
Такою вказівкою була доповнена стаття 177 ЦПК України лише у квітні 2025 року.
Тобто, станом на час вчинення такої процесуальної дії як подача позову до суду та відкриття провадження у справі такої вимоги ЦПК України не містив.
За своїм змістом нова редакція ч. 4 ст. 177 ЦПК України, яка набула чинності 09 квітня 2025 року, фактично встановлює нові обов’язки для позивача як учасника судового процесу, а відтак в розумінні положень ст. 3 ЦПК України зворотної вимоги в часі не має.
При цьому, п. 2 розділу ІІ ЗУ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.
Однак, зазначені вище вказівки щодо зворотної дії в часі Закону в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості витребуваної земельної ділянки мають вирішуватись судом вже за результатами розгляду справи по суті заявлених вимог.
Разом з цим, положення про зворотність в часі дії даного Закону не можуть поширюватись на вимоги ЦПК України, які містять чітку вказівку про застосування норм процесуального права на момент вчинення тієї чи іншої процесуальної дії. При цьому, містять застереження про неможливість зворотної в часі дії того закону, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання.
Окрім того колегія суддів вважає слушними доводи апелянта, що співвідповідачі Ш.та П. не мають статусу добросовісних набувачів спірної земельної ділянки, оскільки їх добросовісність чи не добросовісність буде встановлена лише в ході розгляду справи, оскільки відноситься до предмета доказування.
В даному випадку, при пред’явленні позову прокурор стверджував про недобросовісність останніх, у зв’язку з чим в разі підтвердження такої обставини спірне майно буде витребовано судом саме у недобросовісного набувача, а якщо обставини недобросовісності не будуть доведені прокурором і відповідач виявиться добросовісним, у витребуванні майна у нього з підстав його недобросовісності може бути відмовлено.
При цьому прокурор не позбавлений права заявити окремий позов про витребування у відповідача майна, як у добросовісного набувача, з доведенням підстав за яких майно згідно закону може бути витребуване від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Отже, питання добросовісного набуття прав на спірний об`єкт набувачем має бути оцінене судом під час судового розгляду справи. Зазначена обставина (добросовісності/недобросовісності набуття) залишатиметься невизначеною до закінчення розгляду справи та ухвалення судом рішення по суті спору.
Враховуючи викладене, колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали, як постановленої з порушенням норм процесуального права, з направленням справи для продовження розгляду.
У вересні 2024 року до суду звернувся заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області із позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району, Л., Ш. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки та визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13.05.2025 позовну заяву Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху, роз`яснивши, що в іншому випадку позовна заява буде залишена без розгляду.
В судовому засіданні прокурор А. вказала, що недоліки, зазначені в ухвалі суду не усунені, та подала письмове клопотання, яке підтримала в судовому засіданні, вказавши, що Кременчуцька окружна прокуратура вважає, що в законодавстві України, в тому числі у Законі України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» відсутні норми, які вказують на те, що абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України має зворотну дію в часі. Посилання суду на пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону при застосуванні абзацу другого частини четвертої статті 177 ЦПК України є безпідставним, оскільки цим пунктом передбачено зворотну дію закону в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права. Умови та порядок компенсації викладено законодавцем у частині п’ятій статті 390 ЦК України. Порядок обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна в добросовісного набувача викладено у статті 388 ЦК України. Натомість абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України не містить умов та порядку компенсації вартості нерухомого майна, а також порядку обчислення та перебігу граничного строку, оскільки є нормою процесуального права, а не нормою матеріального права. Стаття 177 ЦПК України лише встановлює вимоги до документів, що додаються до позовної заяви. Таким чином, абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України не має зворотної дії в часі. Позовна заява прокурора на час направлення до суду відповідала вимогам, викладеним у цій статті, тому підстав для подання прокурором до суду документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в сумі вартості земельної ділянки немає. Окрім того, за змістом наведених норм вбачається, що механізм компенсації вартості майна, яке незаконно вибуло з володіння держави чи територіальної громади, застосовується виключно у разі, якщо відповідачем за позовом прокурора є добросовісний набувач. Прокурор вважає відповідачів недобросовісними набувачами, а вирішення питання щодо добросовісності / недобросовісності відповідача у спірних правовідносинах має здійснюватися судом на стадії ухвалення рішення і суд не вправі відхиляти ці твердження позивача ще на стадії розгляду справи.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 травня 2025 року позовну заяву Кременчуцької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району, Л., Ш. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки та визнання недійсним договору купівлі-продажу – залишено без розгляду
Не погодившись із вказаним рішенням його в апеляційному порядку оскаржив позивач. Скарга мотивована тим, що ухвала прийнята з порушенням норм процесуального права.
Апелянт вказує, що позовну заяву окружною прокуратурою подано до суду 16.09.2024. Станом на момент реалізації прокурором повноважень з представництва інтересів держави в суді шляхом звернення з позовом до суду діяла редакція статті 177 ЦПК України, яка визначала перелік документів, що додаються до позовної заяви. Позовна заява прокурора на час направлення до суду відповідала вимогам, викладеним у цій статті.
Водночас, суд зазначає, що 09.04.2025 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким доповнено частину четверту статті 177 ЦПК України абзацом другим такого змісту: «У разі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативноправові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Слід зазначити, що в законодавстві України, в тому числі у Законі України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» відсутні норми, які вказують на те, що абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України має зворотну дію в часі.
Таким чином, абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України не має зворотної дії в часі. Також варто взяти до уваги те, що ця норма і не могла б мати зворотної дії в часі в силу статті 58 Конституції України, оскільки абзац другий частини четвертої статті 177 ЦПК України погіршує становище позивача внаслідок встановлення додаткових вимог до позовної заяви, а не пом'якшує. Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Оскільки позовна заява відповідає вимогам статті 177 ЦПК України у редакції, чинній на 16.09.2024, підстав для подання прокурором до суду документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в сумі вартості земельної ділянки, немає.
Зважаючи на викладене апелянт просить скасувати ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 травня 2025 року , та направити справу для продовження розгляду.
Залишаючи позов без розгляду суд першої інстанції вказував на те, що ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 травня 2025 року позовну заяву прокурора було залишено без руху та вказано про зобов`язання позивача внести на депозитний рахунок суду грошові кошти у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого буде здійснена в порядку, визначеному законом, станом на дату подання позовної заяви.Оскільки , позивач у встановлений судом строк не усунув недоліки, про які вказано в ухвалі Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 травня 2025 року, позов відповідно до положень п. 8 ч. 1ст.257 ЦПК України підлягає залишенню без розгляду.
Колегія суддів не погодилася із вказаним висновком зважаючи на наступне.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п.4 ч.1ст.379 ЦПК України підставою для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направлення справи для подальшого розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Визнаючи позову заяву неподаною та повертаючи її позивачу, суд першої інстанції виходив з того, що у визначений судом строк, недоліки позовної заяви не були усунуті представником позивача.
Колегія суддів не погодилася з даним висновком суду першої інстанції.
За загальним правилом під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Звертаючись до суду з цим позовом прокурор просив, з посиланням, зокрема на приписи статті 391 ЦК України, усунути перешкоди Піщанській територіальній громаді Кременчуцького району Полтавської області у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування державної реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі з одночасним скасуванням права приватної власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та зобов`язанням повернути ділянку територіальній громаді.
Як на підставу позову прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, а тому не може перебувати в приватній власності фізичних осіб в силу закону (статті 88 89 Водного кодексу України, статті 19, 20 21, 58 61, 83, 118, 152, 186-1 Земельного кодексу України).
Право визначення предмету і підстав позову належить виключно позивачу (частина перша статті 13, пункти 4, 5 частини третьої статті 1175 ЦПК України).
Так, віндикаційний позов застосовується для витребування речі законним власником від її фактичного, але незаконного володільця, а негаторний для усунення порушень права власності, які перешкоджають використанню майна її законним власником, але не позбавляють його володіння цим майном.
Тобто правовою підставою подання віндикаційного позову є статті 387, 388 ЦК України, а негаторного стаття 391 цього Кодексу.
Велика Палата Верховного Суду в основу розмежування віндикаційних і негаторних позовів стосовно земель водного фонду запропонувала такий підхід: оскільки перехід права власності на землі водного фонду до громадян та юридичних осіб не допускається, крім випадків, передбачених Земельним кодексом України, то зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України має розглядатися як не пов`язане з позбавленням права володіння держави чи відповідної територіальної громади (пункти 70, 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18).
Стаття 391 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позовної заяви, визначала, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Законом № 4292-IX цю статтю доповнено частиною другою такого змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та / або розпоряджання, та / або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу».
Тобто спори щодо володіння та / або розпоряджання, та / або користування майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, мають вирішуватися за правилами віндикації, передбачивши у пункті 2 прикінцевих і перехідних положень Закону № 4292-IX його зворотню дію у часі до тих правовідносин, щодо яких на момент набрання ним чинності не було ухвалено судового рішення.
Отже цей Закон з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства саме на позивача покладає обов`язок у справах про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою водного фонду, право власності на яку внаслідок прийняття відповідних рішень органу державної влади чи місцевого самоврядування, спрямованих на відчуження земельної ділянки у приватну власність, у яких до 09 квітня 2025 року не ухвалено рішення суду, змінити предмет позову з усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою на її витребування із застосуванням відповідних наслідків такої зміни, зокрема й подання документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.
Про це ж свідчить і зміст абзацу 2 частини четвертої статті 177 ЦПК України, доповненого Законом № 4292-IX, згідно з яким уразі подання органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором позовної заяви про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади до позову додаються документи, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.
Тобто вимога про подання разом із позовом документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, стосується виключно віндикаційного позову, поданого на підставі статті 388 ЦК України.
Якщо ж позивач, зокрема прокурор, який діє в інтересах держави в особі відповідного органу місцевого самоврядування, наполягає на продовженні розгляду саме негаторного позову, посилаючись при цьому на умисні дії відповідача, який знав чи за обставин справи не міг не знати про те, що земельна ділянка, право власності на яку за ним зареєстроване, в силу закону не може перебувати у його власності, то суд не мав підстав самостійно визначати предмет позову у зв`язку зі зміною законодавства та, відповідно, вимагати приведення позовної заяви, поданої 16 вересня 2024 року, до вимог процесуального закону, які набрали чинності 09 квітня 2025 року.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду є помилковим, а тому ухвала Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 травня 2025 року була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду.
У травні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Ю.» звернулось до суду з позовом до Ш. про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовні вимоги обґрунтовувало тим, що 25.06.2024 між ТОВ «М.» та відповідачкою Ш. укладено кредитний договір № 00-9831445 у формі електронного документа з використанням електронного підпису, створеного за допомогою одноразового персонального ідентифікатора, за умовами якого товариство здійснило переказ кредитних коштів в сумі 6 500 грн на її платіжну картку № 4149-49ХХ-ХХХХ-8403 через компанію ТОВ «П.» строком на 360 днів, а відповідачка зобов’язувалася повернути кошти та сплатити проценти за їх користування. 17.12.2024 між ТОВ «М.» та ТОВ «Ф.» укладено договір факторингу № 17122024-МК/Онлайн, за умовами якого право вимоги до боржниці Ш.перейшло до ТОВ «ФК «О.». 02.04.2025 року між ТОВ «ТОВ «Ф.» та ТОВ «Ю.» укладено Договір факторингу № 020425-У, за умовами якого до ТОВ «Ю.» перейшло право вимоги до відповідачки Ш.
Станом на дату подання позовної заяви, заборгованість відповідачкою за договором не погашена.
Просило стягнути з Ш.заборгованість за кредитним договором № 00-9831445 від 25.06.2024 в розмірі 14 732 грн 25 коп, з яких: 7 475 грн заборгованість за тілом кредиту, 7 257 грн 25 коп. - заборгованість за відсотками, а також понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 2422,40 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7000,00 грн.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 листопада 2025 року в задоволенні позовних вимог ТОВ «Ю.» до Ш.про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.
Не погодившись з зазначеним рішенням його в апеляційному порядку оскаржило ТОВ «Ю.». Просило рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити, стягнути судовий збір у розмірі 6056,00 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 7000 грн.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на неповне з’ясування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, невідповідність висновків суду обставинам справи. Зазначає, що позивач надав належні докази, які підтверджують коректне здійснення переходу права вимоги. Це підтверджується витягом з електронного суду про направлення до Суду Договору факторингу та Реєстру боржників за Договором факторингу №17122024-МК/Онлайн (Додаток №1).
Вважає, що кожна із сторін Договорів факторингу на всіх етапах переходу прав вимоги дотрималася вимог цивільного законодавства та спеціальних норм законодавства про фінансові послуги. Істотні умови договорів факторингу зазначені у тексті договорів та деталізовані у Реєстрах прав вимоги до них, які є їх невід’ємними частинами, що свідчить про належність та законність укладених правочинів.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що ціна позову становить 14732 грн. 25 коп. та беручи до уваги положення частини 13 статті 7, статті 369 ЦПК України, суд вважає за можливе розглянути справу без виклику сторін в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до такого висновку.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції посилався на те, що позивач довів факт укладення первісним кредитором ТОВ «М.» кредитного договору № 00-9831445 від 25.06.2024 відповідачкою Ш.та отримання нею коштів, але не довів належними та допустимими доказами перехід права вимоги за вказаним договором від ТОВ «М.» до ТОВ «Ф.», який в подальшому відступив права грошової вимоги позивачу ТОВ «Ю.».
Однак колегія суддів не погоджується з даними висновками виходячи з наступного.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.
Як вбачається з матеріалів справи до позовної заяви ТОВ «Ю.» додало: копію Договору факторингу № 17122024-МК/Онлайн від 17.12.2024 та копію Акту приймання- передачі до Договору факторингу 17122024-МК/Онлайн від 17.12.2024; копію платіжної інструкції, що свідчить про сплату ціни продажу за Договором Факторингу № 17122024-МК/Онлайн від 17.12.2024; копію витягу з Реєстру Боржників до Договору факторингу № 17122024- МК/Онлайн від 17.12.2024; копію Договору факторингу № 020425-У від 02.04.2025; копію Акту приймання-передачі до Договору факторингу № 020425-У від 02.04.2025; копію платіжної інструкції, що свідчить про сплату ціни продажу за Договором Факторингу № 020425-У від 02.04.2025; скан-копію витягу з Реєстру Боржників до Договору № 020425-У від 02.04.2025.
Вказані документи разом з позовною заявою містяться в системі «Електронний суд» через яку і були подані до суду першої інстанції.
За вказаних обставин суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про недоведеність переходу права вимоги відносно Ш.на підставі договорів факторингу № 17122024-МК/Онлайн від 17.12.2024.
Аналізуючи матеріали справи в їх сукупності колегія суддів вважає доведеним факт отримання відповідачем кредитних коштів у розмірі 6500 грн.
При цьому, оскаржуваним рішенням встановлено факт укладення первісним кредитором ТОВ «Макс Кредит» кредитного договору № 00-9831445 від 25.06.2024 з відповідачкою Ш.та отримання нею коштів.
Вказані обставини сторонами не оспорювалися.
Крім того, при розгляді справи судом першої інстанції сторонами була подана заява про затвердження мирової угоди, зі змісту якої вбачається, що Ш.визнає заборгованість у розмірі 14732,25 грн.
У свою чергу, як при розгляді справи судом першої інстанції так і при її перегляді в апеляційному порядку Ш.не заперечувала як факт укладення договору, так і факт отримання нею коштів та заявлений позивачем розмір заборгованості. Власний розрахунок заборгованості нею не надавався.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Згідно пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 листопада 2025 року слід скасувати.
Позов ТОВ «Ю.» до Ш.про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити.
Стягнути з Ш.на користь ТОВ «Ю.» заборгованість за кредитним договором № 00-9831445 від 25.06.2024 року в розмірі 14 732 грн 25 коп, з яких: 7 475 грн заборгованість за тілом кредиту, 7 257 грн 25 коп. - заборгованість за відсотками.
За правилами частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Пунктом 1 частини 2 статті 141 ЦПК України встановлено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову - на відповідача.
Відповідно до частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Згідно із частотною 3 статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини 3 статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).
Згідно із частиною 4 статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
На підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем надано:
копію договору про надання правничої допомоги № 07/04/25-02 від 07 квітня 2025 року укладеного між АБ «Т.» та ТОВ «Ю.» який містить додаткок № 1 «Протокол погодження вартості послуг до Договору про надання правничої допомоги № 07/04/25-02 від 07.04.2025» ;
копію додаткової угоди № 3 до Договору про надання правничої допомоги № 07/04/25-02 від 07 квітня 2025 року відповідно до якої клієнт доручає, а АБ приймає на себе зобов’язання надавати юридичну допомогу по справам про стягнення заборгованості за кредитними договорами, в тому числі за кредитним договором № 00-9831445 від 25.06.2024, боржник Ш.(№ 28);
копію акта прийому-передачі наданих послуг від 07.04.2025 відповідно до якого АБ «Т.» надали клієнту ТОВ «Ю.» послуги з вивчення матеріалів справи, складання позовної заяви, підготовки адвокатського запиту та клопотання щодо отримання інформації на загальну суму 7000 грн. (1000 грн, 5000 грн, 500 грн та 500 грн відповідно).
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Зважаючи на наведене, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи обґрунтованих заперечень відповідача щодо розміру витрат на правничу допомогу, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з Ш.на користь ТОВ «Ю.» витрати на правничу допомогу в суді першої інстанції у розмірі 7000 грн.
Також враховуючи задоволення апеляційної скарги та як наслідок задоволення позовних вимог стягненню з Ш.на користь ТОВ «Ю.» підлягає судовий збір сплачений останнім за подачу позову в розмірі 2 422 грн. 40 коп. та за подачу апеляційної скарги в розмірі 3633 грн 60 коп.
Отже колегія суддів Полтавського апеляційного суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю.» – задовольнили, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 листопада 2025 року - скасували.
У вересні 2024 року перший заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації звернувся до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Б., Х., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельної ділянки, скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі.
Просив визнати незаконним та скасувати рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 15.0.52012 «Про надання земельної ділянки у власність громадянину Б. в с. К.» щодо надання у власність громадянину Б.земельної ділянки загальною площею 0,1202 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в межвах села К.
Визнати недійсним Договір купівлі-продажу земельної ділянки загальною площею 0,1202 га за кадастровим номером 5322483805:05:005:0346, яка знаходиться в селі К., укладений 14.07.2017 між Б.та Х.та посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Д., реєстраційний номер 672.
Скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Реєстрі прав власності на нерухоме майно реєстрацію права власності Х.на земельну ділянку з кадастровим номером, зареєстровану у Державномку реєстрі речових прав на нерухоме майно 14.07.2017 приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Д., номер відомостей про речове право, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 36156105 від 14.07.2017, з одночасним припиненням речових прав власності Х. на вказану земельну ділянку.
Витребувати на користь власника Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації з володіння Х.земельну ділянку площею 0,1202 га з кадастровим номером.
Скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки загальною площею 0,1202 га з кадастровим номером з одночасним припиненням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо даної земельної ділянки. Стягнути з відповідача судовий збір.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 вересня 2024 року позовна заява прийнята до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 05 грудня 2025 позовну заяву залишено без руху для виконання вимог Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» та надано позивачу строк для проведення експертно-грошової оцінки земельної ділянки та внесення грошових коштів як компенсації вартості майна на депозитний рахунок суду.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 грудня 2025 року залишено без розгляду позовну заяву першого заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Б., Х., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельної ділянки, скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі.
З ухвалою суду не погодився заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області та оскаржила її в апеляційному порядку. Просив ухвалу скасувати та постановити нову, якою повернути справу для продовження розгляду в суд першої інстанції.
В апеляційній скарзі посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що на момент подачі позовна заява відповідала вимогам статті 177 ЦПК України у редакції, чинній на 11.09.2024, а тому відсутні підстави для подання документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів в сумі вартості земельної ділянки. Вважає, що положення Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», на які посилається суд першої інстанції, лише у разі, якщо відповідачем є добросовісний набувач. Тоді як добросовісність набувачів підлягає обґрунтованому сумніву з огляду на те, що вони не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих, характерних для лісу природних ознак спірної земельної ділянки знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону. На думку прокурора відповідачі були обізнані щодо незаконності виділення земельної ділянки.
Крім того, вирішення питання щодо добросовісності / недобросовісності відповідача у спірних правовідносинах має здійснюватися судом на стадії ухвалення рішення і він не вправі відхиляти ці твердження позивача ще на стадії підготовчого судового засідання.
Приймаючи до уваги те, що відповідачі та треті особи були повідомлені про день та час розгляду справи, у судове засідання не з’явилися, доказів поважності причин неявки не подали, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного висновку.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 вересня 2024 року позовна заява прийнята до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 грудня 2025 позовну заяву залишено без руху для виконання вимог Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» та надано позивачу строк для проведення експертно-грошової оцінки земельної ділянки та внесення грошових коштів як компенсації вартості майна на депозитний рахунок суду.
При цьому, в ухвалі зазначено, що всі спори, які мають підставою дії органу державної влади або місцевого самоврядування, спрямовані на відчуження майна, вирішуються на підставі ст. 287, 388 ЦК України без поділу на добросовісного або недобросовісного набувача.
Оцінити, чи є набувач добросовісним або недобросовісним можливо лише за результатами розгляду справи у встановленому процесуальному порядку. До винесення судового рішення з відповідного спору набувача слід вважати добросовісним в силу презумпції добросовісності набувача майна (ч.5 ст. 12 ЦК України).
Тому лише доводи позивача про те, що відповідач є недобросовісним не звільняють його від виконання встановленого законом процесуального обов’язку здійснити належну оцінку майна та внести кошти на депозитний рахунок суду для забезпечення можливості виконання рішення суду про витребування майна в разі, якщо презумпція добросовісності буде позивачем спростована.
11 грудня 2025 року позивачем через систему «Електроннний суд» подано додаткові пояснення у справі. Звертає увагу суду, що механізм компенсації вартості майна, яке незаконно вибуло з володіння держави чи територіальної громади, застосовується виключно у разі, якщо відповідачем за позовом прокурора є добросовісний набувач. У свою чергу прокурор у позові та інших процесуальних документах стверджує про обізнаність відповідачів щодо незаконності виділення земельної ділянки та їх недобросовісність у спірних правовідносинах. Прокурор у позовній заяві вказав, що вважає кінцевого набувача спірної земельної ділянки недобросовісним. При цьому вирішення питання щодо добросовісності / недобросовісності відповідача у спірних правовідносинах має здійснюватися судом на стадії ухвалення рішення і суд не вправі відхиляти ці твердження позивача ще на стадії підготовчого судового засідання.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 грудня 2025 року залишено без розгляду позовну заяву першого заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Б., Х., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельної ділянки, скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі.
Підставою для залишення позовної заяви без розгляду вказано неусунення позивачем недоліків позовної заяви, а саме не подання документів, які підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна.
При цьому суд зазначив, що оцінити, чи є набувач добросовісним або недобросовісним можливо лише за результатами розгляду справи у встановленому процесуальному порядку. До винесення судового рішення з відповідного спору набувача слід вважати добросовісним в силу презумпції добросовісності набувача майна (ч.5 ст. 12 ЦК України).
Однак колегія суддів не може погодитися з вказаними висновками суду.
З матеріалів справи, в тому числі із заяви про зміну підстав позову від 10 жовтня 2025 року та додаткових пояснень від 11 грудня 2025 року вбачається, що позовні вимоги обґрунтовані незаконним вибуттям земель лісогосподарського призначення з власності держави. При цьому позивач стверджує про обізнаність відповідачів щодо незаконності виділення земельної ділянки та їх недобросовісність у спірних правовідносинах, та вважає кінцевого набувача спірної земельної ділянки недобросовісним набувачем.
Верховний Суду у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 523/14914/24 (провадження № 61-8429св25) дійшов такого висновку: обов`язок попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду передбачений у нормі матеріального права. Положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню.
у випадку, якщо позивач обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, то положення частини п`ятої статті 390 ЦК України не застосовуються;
питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України. Водночас у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивач попередньо не вніс вартість майна на депозитний рахунок суду.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 01 грудня 2025 року у справі № 354/419/25 , від 10 грудня 2025 року у справі № 354/417/25, від 10 грудня 2025 року у справі № 354/1754/24, 21 січня 2026 року у справі № 127/34295/24, від 04 лютого 2026 року у справі № 354/358/25.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин приписи статті 390 ЦК України, частини четвертої статті 177, частини одинадцятої статті 187 ЦПК України та дійшов помилкового висновку про залишення позову без розгляду.
Враховуючи викладене, колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 грудня 2025 року.
У лютому 2025 року Г. звернувся до суду з заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, де просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду від 11.09.2024 у справі №536/2491/23 та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування заявлених вимог посилається, що рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 вересня 2024 у справі №535/2491/23 частково задоволено позовні вимоги Р. про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, витребувано у Г. 1/2 житлового будинку з господарськими будівлями розташованого за адресою: с.К., в решті позовних вимог відмовлено, стягнуто з Г. на користь Р. судовий збір в сумі 1073 грн 60 коп. Постановою Полтавського апеляційного суду від 27.01.2025 це рішення залишено без змін.
Вказує, що згідно висновків суду підставою для задоволення вказаного позову стала ухвала Автозаводського районного суду м.Кременчука від 29.07.2022 у справі №554/1691/18, де продавцю - Шевченківському ВДВС у м.Полтава дозволено звернути стягнення на нерухоме майно, яка була скасована постановою Полтавського апеляційного суду від 19.04.2024 і тому за таких обставин суд дійшов висновків, з якими погодився Полтавський апеляційний суд залишаючи рішення без змін, що продавець - Шевченківський ВДВС у м.Полтава не мав права відчужувати нерухоме майно, а тому підстави для передачі майна Г. були відсутні.
Однак постановою Верховного суду від 22.01.2025 скасовано постанову Полтавського апеляційного суду від 10.04.2024 та залишено в силі ухвалу Автозаводського районного суду м.Кременчука від 29.07.2022. Отже, підставою для ухвалення спірного рішення від 11.09.2024 стала Постанова Полтавського апеляційного суду від 10.04.2024, яка скасована, а тому обставини які давали можливість стверджувати про потенційну незаконність набуття ним, Г., права власності на нерухоме майно припинили своє існування, і тому рішення підлягає перегляду за нововиявленими обставинами, за результатами якого воно має бути скасоване та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 червня 2025 року заяву задоволено.
Скасовано рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11.09.2024 по справі по позовом Р. до Г., треті особи: Приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Д., Кременчуцький відділ державної виконавчої служби у Кременчуцькому районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.
Прийнято нове рішення, яким відмовлено Р. у задоволенні позову до Г., треті особи: Приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Д., Кременчуцький відділ державної виконавчої служби у Кременчуцькому районі Полтавської області Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.
Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив Р. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 вересня 2024 року залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2025 року, задоволено частково позов Р. та витребувано у Г. 1/2 ч. житлового будинку з господарськими будівлями розташованого за адресою: с.К., та стягнуто з Г. на користь Р. 1073 грн 60 коп. судового збору.
Як слідує з матеріалів справи, 24.03.2008 Р. і ВАТ “АКБ «А.» уклали Договір про надання кредитної лінії №119/К5, для забезпечення виконання якого 24.03.2008 уклали Договір іпотеки №119/К5-1, предметом якого є земельна ділянка, кадастровий номер 5322481701:01:010:0136 площею 0,19 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель за адресою: с.К. належна Р. на підставі Державного акту на право приватної власності на землю Ш-ПЛ №034480 виданого 28.09.1998 Кам'янопотоківською сільською радою народних депутатів Кременчуцького району Полтавської області та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право власності на землю за №1125..І., просив скасувати рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні заяви.
Згідно рішення апеляційного суду Полтавської області від 17.05.2012 задоволено позов ПАТ «А.» до Р. про стягнення заборгованості за кредитом та стягнуто з Р. на користь ПАТ «А.» заборгованість за Договором про кредитну лінію №119/К5 від 24.03.2008 в сумі 149 312 грн 09 коп, на виконання якого Кременчуцький районний суд Полтавської області видав 05.06.2012 виконавчий лист №2-37 та Кременчуцький ВДВС ГТУЮ в Полтавській області відкрив виконавче провадження №51581154.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 03.10.2016 замінено стягувача у вказаному виконавчому провадженні з ПАТ «А.» на ТОВ «Ф.».
При примусовому виконанні вищезазначеного рішення державним виконавцем, з метою подальшої реалізації, здійснено опис та проведено незалежну оцінку належного боржнику майна, а саме: 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 52,5 м.кв., розташованих за адресою: Полтавська область, Кременчуцький р-н, с.К., та земельної ділянки загальною площею 0,19 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с.К.
Ухвалою Автозаводського районного суду м.Кременчука від 29.07.2022 року подання було задоволено та звернуто стягнення на нерухоме майно боржника Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Є.», право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку, а саме: на земельну ділянку, загальною площею 0,19 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, розташовану за адресою: с.К., Кременчуцький район, кадастровий номер, на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 52,5 кв.м, розташовану за адресою: с.К., Кременчуцький район, для організації примусового виконання виконавчого листа № 524/1691/18, виданого 09.04.2021 року Автозаводським районним судом міста Кременчука про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Є.» на користь Г. заборгованості по заробітній платі 206 924 грн 76 коп. та 8 794 грн 76 коп. компенсації за затримку її виплати.
Як слідує із Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № від 30.10.2023 приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Д. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: індексний номер 69841780 від 20.10.2023 на підставі Свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, серія та номер 919 виданого 20.10.2023, на 1/2ч. житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 52,5 кв м розташованих в с.К. за Г.
Відповідно до Свідоцтва виданого 20 жовтня 2023 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Д. та зареєстрованого в реєстрі за №919 на підставі акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, складеного старшим державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Полтава Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України М. від 30.05.2023 посвідчено, що Г. належить на праві власності майно, що складається з 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 52,5 кв м, житловою площею 31,1 кв м та земельної ділянки загальною площею 0,019га кадастровий номер, що знаходяться за адресою: Полтавська область Кременчуцький район село К., оскільки стягувач Г. виявив бажання залишити за собою майно, що раніше належало боржнику: Товариству з обмеженою відповідальністю «Ф.» відповідно до ухвали Автозаводського районного суду м.Кременчука від 29.07.2022.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 10.04.2024, яка набрала законної сили, ухвала Автозаводського районного суду м.Кременчука від 29.07.2022.скасована та ухвалено нове судове рішення по суті заявлених позовних вимог про відмову державному виконавцю Шевченківського ВДВС у місті Полтаві Північно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Суми) М. у задоволенні подання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку.
Як слідує із мотивувальної частини рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11.09.2024 та постанови Полтавського апеляційного суду від 27.01.2025, якою дане рішення залишене без змін, про перегляд якого за нововиявленими обставинами і звернувся заявник Г. до суду, яка тепер і розглядається, саме постанова Полтавського апеляційного суду від 10.04.2024 про відмову в задоволенні подання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку, що Г. є недобросовісним набувачем, оскільки міг знати про перешкоди до вчинення правочину, про відсутність у продавця - Шевченківського ВДВС права відчужувати нерухоме майно стала, підставою для прийняття рішення про задоволення позову Р.
Згідно постанови Верховного суду від 22.01.2025 постанова Полтавського апеляційного суду від 10.04.2024 скасована та ухвала Автозаводського районного суду м.Кременчука від 29.07.2022, згідно якої задоволено подання державного виконавця про надання дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно боржника право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку, залишена в силі.
Задовольняючи заяву, місцевий суд виходив з того, що обставина, що вказана ухвала Автозаводського районного суду м.Кременчука від 29.07.2022 чинна, не була встановлена судом під час розгляду справи та не була відома заявнику, та є істотною для справи обставиною та підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.
Колегія суддів не може погодитись із таким рішенням суду першої інстанції.
Виходячи з матеріалів справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11.09.2024, яке було залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27.01.2025, позов Р. було задоволено на основі оцінки доказів, а не виключно на підставі постанови Полтавського апеляційного суду від 10.04.2024.
Скасування Верховним Судом постанови апеляційної інстанції від 10.04.2024 та залишення в силі ухвали суду першої інстанції від 29.07.2022 не змінює правового статусу самого майна і не є нововиявленою обставиною у розумінні ст. 423 ЦПК України для даної справи, оскільки не спростовує ключових фактів відсутності права власності у первинного відчужувача.
Матеріалами справи та постановою Полтавського апеляційного суду від 27.01.2025 встановлено, що ТОВ «Ф.» не отримало свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів і не зареєструвало своє право власності на спірне майно, а тому були відсутні підстави для передачі майна, яке не належить боржнику ТОВ «Ф.» - стягувачу.
Оскільки ТОВ «ФК «Єврокредит» не було власником спірної 1/2 житлового будинку, воно не мало юридичного права розпоряджатися цим майном чи пропонувати його до стягнення. Відповідно, у виконавчої служби були відсутні законні підстави для передачі майна, яке не належить боржнику, новому стягувачу — Г. Зазначене було підставою для ухвалення рішення суду першої інстанції від 11.09.2024, що залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27.01.2025.
З огляду на це, висновки суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні від 05.06.2025 про те, що постанова Верховного Суду від 22.01.2025 є підставою для скасування рішення за нововиявленими обставинами, є помилковими, базуються на неправильному застосуванні норм матеріального та порушенні норм процесуального права, що є підставою для скасування цього рішення та ухвалення нового про відмову у задоволенні заяви.
Отже колегія суддів Полтавського апеляційного суду вирішила апеляційну скаргу Р. – задовольнити, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 червня 2025 року – скасувати та ухвалити нове.
У березні 2024 року Д. звернулася до суду з позовом до З., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Товариство садоводів «Г.» про поділ спільного сумісного майна.
В обґрунтування заявлених вимог, з урахуванням заяви про зміну (уточнення) позовних вимог зазначає, що Д. та З. з 2002 року по січень 2024 року спільно проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу. За період спільного проживання однією сім'єю як чоловік та дружина з 2002 року позивачка та відповідач проживали у квартирі позивачки, що знаходиться за адресою: Полтавська область, м. К. Позивачка та відповідач проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина, оскільки впродовж указаного періоду вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов'язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме: були пов'язані спільним побутом, спільними інтересами, мали взаємні права та обов'язки, мали спільний сімейний бюджет, в рамках якого разом купували речі, меблі, побутову техніку, разом проводили свій вільний час та дозвілля, разом подорожували. Під час спільного проживання сторони придбали за спільні кошти: легковий автомобіль марки Chevrolet, придбаний у 2007 році, вартістю 69 900,00 грн., зареєстрований на відповідача; металевий бокс (металевий гараж) площею 19,9 кв.м, придбаний у 2013 році вартістю 3184,00 грн., зареєстрований на відповідача; мопед Hondasky, зареєстрований на позивачку.
Також сторони в 2012 році прийняли спільне рішення придбати садовий будинок і використовувати його як дачу. З цією метою відповідач 17.05.2013 був прийнятий в члени товариства садоводів «Г.» в Кременчуцькому районі Полтавської області та йому була виділена земельна ділянка під №74, на якій розташований садовий (дачний) будинок з надвірними спорудами. За спільні кошти (5000 доларів США) сторони придбали в попереднього члена СТ «Г.» право на земельну ділянку №74 з розташованими на ній будинком та спорудами. За спільні кошти сторін були сплачені членські внески в повному обсязі (квитанції додаються). Дані обставини визнаються відповідачем, про що свідчить написана ним власноручно розписка від 03.02.2024. Однак належним чином право власності на вказаний будинок, як нерухоме майно, сторони не набули, у встановленому законом порядку в експлуатацію вказаний будинок не ввели, свідоцтво про право власності на нього не отримали. Земельна ділянка також не формувалась, а є частиною земельної ділянки, що знаходиться в постійному користуванні СТ «Г.». Сторонами було здійснено значну кількість заходів щодо добудови та поліпшення майна (садового будинку). Протягом довготривалого часу у літні періоди вони проживали у садовому будинку, доглядали за ним, здійснювали разом необхідний косметичний та капітальний ремонт (у 2014 році), а також сплачували членські внески садовому товариству, оплачувавли електроенергію, воду, утримував, переобладнував та поліпшував будинок та прилеглу (прибудинкову) територію.
Просила визнати об’єктом права спільної сумісної власності Д. та З.: легковий автомобіль марки Chevrolet; дачний будинок з господарськими будівлями, розташований на земельній ділянці № 74 на території СТ «Г.» Кременчуцького району Полтавської області; металевий бокс (металевий гараж) площею 19,9 кв.м, придбаний у 2013 році вартістю 3 184,00 грн.; мопед Honda sky.
визнати за Д.право власності на будівельні матеріали з яких побудований дачного будинок з господарськими спорудами, розташований на земельній ділянці № 31 по вулиці Лісній (колишня ділянка № 74) на території Товариства Садоводів «Г.»;
визнати за Д. право власності на металевий бокс (металевий гараж) площею 19,9 кв.м, придбаний у 2013 році вартістю 3 184,00 грн., зареєстрований на відповідача;
визнати за З. право власності на легковий автомобіль марки Chevrolet.
визнати за Зангеловим Георгієм Яковичем право власності на мопед Honda sky,.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 травня 2025 року прийнято відмову представника позивачки Д.– адвоката О. від частини заявлених позовних вимог та закрито провадження у цивільній справі за позовом Д. до З., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Товариство садоводів «Г.» про поділ спільного сумісного майна в частині заявлених позовних вимог про визнання об’єктом права спільної сумісної власності Д. та З.: легковий автомобіль марки Chevrolet; дачний будинок з господарськими спорудами, розташований на земельній ділянці № 74 на території Товариства Садоводів «Г.»; металевий бокс (металевий гараж) площею 19,9 кв.м, придбаний у 2013 році вартістю 3184 грн.; мопед Honda sky.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 травня 2025 року в задоволенні позовних вимог Д. до З., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Товариство садоводів «Г.» про поділ спільного сумісного майна відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, а саме скасовано арешт автомобілю марки Chevrole, зареєстрований на ім’я З., вжиті ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 13 лютого 2024 року;
скасовано заборону вчинення реєстраційних та інших дій щодо припинення членства в Товаристві Садоводів «Г.» З., який є власником (користувачем) земельної ділянки № 74 з розташованими на ній об’єктами за адресою: Полтавська область, Кременчуцьке ОТГ на території Товариства Садоводів «Г.», вжиті ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 травня 2024 року.
З цим рішенням не погодилася Д. та оскаржила його в апеляційному порядку. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.
На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15 (провадження № 14-130цс19) зазначила, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільно нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання.
Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Аналогічні висновки викладено також у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 569/8637/21 (провадження № 61-430св23).
З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).
Тобто, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.
Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).
Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, здійснення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, при вирішенні спору про поділ майна необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.
Як вбачається з оскаржуваного рішення суду, досліджуючи обґрунтування позовних вимог суд першої інстанції оцінював кожен доказ окремо і при цьому не надав оцінку доказам у їх сукупності, що призвело до помилкового висновку про відсутність достатніх доказів на підтвердження спільного проживання сторін.
Колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи містять покази свідків, фотографії, документи та розписку, які свідчать про наявність у сторін стосунків притаманних подружжю.
Тоді як відповідачем не надано належних доказів та обґрунтувань на спростування зазначеного, в тому числі не спростовано інформацію написану ним у розписці власноручно.
За вказаних обставин аналізуючи матеріали справи в їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про доведеність факту проживання сторін однією сім’єю, як чоловіка та дружини.
Надаючи оцінку наявним в матеріалах справи доказам, колегія суддів вважає доведеним факт придбання спірного автомобіля та гаражного боксу в період спільного проживання 2007-2019 роки.
При цьому, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вказані об’єкти є його особистою власність, та придбавалися за особисті кошти.
Також відсутні будь-які докази того, що металевий бокс (металевий гараж) площею 19,9 кв.м, який був придбаний у ПАТ ТКБ «Приватбанк» у 2013 в подальшому був відчужений третіми особами, а також, що відповідач має у власності інший металевий бокс з аналогічними характеристиками, придбаний після припинення сімейних стосунків з позивачкою.
У свою чергу, враховуючи, що спірний мопед зареєстрований на позивачку та включений нею до переліку спільного майна, помилковими є посилання в оскаржуваному рішенні на відсутність доказів дати його придбання.
За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку, що заявлені автомобіль Chevrolet Aveo, мопед Hondasky, та металевий бокс площею 19,9 кв.м, що на момент подачі позову знаходиться за адресою: м. К., є спільною власністю та підлягає поділу.
Однак, надаючи оцінку вимогам позивачки, щодо поділу будівельних матеріалів, з яких побудований дачний будинок з господарськими спорудами, розташований на земельній ділянці № 31) на території Товариства Садоводів «Г.» Кременчуцького району, Полтавської області, суд апеляційної інстанції звертає увагу на відсутність будь-яких правовстановлюючих документів на вказаний об’єкт.
Суду не надано доказів придбання будівельних матеріалів та здійснення будівельних робіт в період спільного проживання.
Колегія суддів не приймає до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, на яку посилалася представник позивачки, оскільки викладені в ній висновки зроблені щодо правовідносин, які не є тотожними наявним у даній справі. Так у справі, що розглядалася Великою Палатою Верховного Суду подружжям було придбано будинок та зареєстровано у встановленому законом порядку, а в подальшому здійснено добудову, тоді як у справі що переглядається будь-які правовстановлюючі документи відсутні.
За вказаних обставин відсутні підстави для визнання спільною власністю подружжя та поділу будівельних матеріалів, з яких побудований дачний будинок з господарськими спорудами, що розташований на земельній ділянці № 31на території Товариства Садоводів «Г.» Кременчуцького району, Полтавської області.
У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина 1 статті 70 СК України, частина 2 статті 372 ЦК України).
Відповідно до положень частини 1 статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина 3 статті 370 ЦК України).
Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина 2 статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий частини 2 статті 364 ЦК України).
Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина 2 статті 183 ЦК України).
Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. (частини 2, 4 статті 71 СК України)
Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (частина 1 статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина 2 статті 365 ЦК України).
Вирішуючи питання розподілу між сторонами спільного майна, суд апеляційної інстанції виходить з вартості майна визначеної наявними у матеріалах справи експертизами. При цьому звертає увагу, що відповідачем не наведені заперечення щодо визначеної вартості та не надано доказів іншої оцінки.
Враховуючи, що автомобіль, мопед і металевий бокс є неподільними речами, їх вартість та факт реєстрації транспортних засобів, колегія суддів приходить до висновку про доцільність поділу спільного майна шляхом визнання за Д. право власності на мопед Honda sky, та на металевий бокс , а за З. право власності на легковий автомобіль марки Chevrole.
При цьому оскільки вартість автомобіля (179460 грн.) є значно вищою за вартість мопеда (15286,16 грн.) та металевого боксу (25212 грн.) з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню компенсація за її частку.
Згідно пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду.
У червні 2025 року АТ «А.» звернулося до суду з позовом до Л.про стягнення заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Л. звернувся до АТ «А.» щодо отримання банківських послуг та підписав анкету-заяву, тим самим приєднався до Умов та правил надання банківських послуг в АТ «А.».
29.12.2020, будучи клієнтом банку, Л. уклав із АТ «А.» кредитний договір №А507СТ155101068571 щодо надання позичальнику кредиту в розмірі 90000 грн., строком кредитування на 60 місяців та зі сплатою процентів 50 % річних.
АТ «А.» свої зобов`язання за договором виконало у повному обсязі, а саме, надало відповідачу кредит у розмірі, відповідно до умов договору.
Відповідач свої зобов`язання по сплаті кредиту не виконав у зв`язку з чим станом на 04.06.2025 виникла заборгованість в загальному розмірі 145939,74 грн., яка складається із заборгованості по тілу кредиту 81771,08 грн. та заборгованості за процентами 64168,66 грн.
Враховуючи викладене позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором в загальному розмірі 145939,74 грн. та сплачений судовий збір у сумі 2422,40 грн.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 серпня 2025 року позов Акціонерного товариства «А.» до Л. про стягнення заборгованості задоволено.
Стягнуто з Л. на користь Акціонерного товариства «А.» заборгованість за кредитним договором №A507CT155101068571 від 29 грудня 2020 року у розмірі 145939 грн. 74 коп. та судовий збір в розмірі 2422 грн. 40 коп.
Рішення суду мотивоване доведеністю та обґрунтованістю позовних вимог.
Не погодившись з вказаним рішенням суду його в апеляційному порядку оскаржив Л., просив його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з’явилися, що відповідно до положень ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, 10 квітня 2019 року відповідач власноруч підписав Анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в А., у якій погодився, що дана заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і тарифами, правилами користування, основними умовами обслуговування та кредитування, розташованими в рекламному буклеті, складають між ним та банком договір про надання банківських послуг. Відповідач своїм підписом зобов’язався виконувати вимоги Умов та Правил надання банківських послуг, а також регулярно самостійно знайомитися з їх змінами на сайті А.
29 грудня 2020 року, будучи клієнтом банку, Л. подав до АТ «А.» заяву про надання послуги «Швидка готівка» №A507CT155101068571 та підписав Паспорт споживчого кредиту «Швидка готівка».
Підписанням вказаної заяви Л. підтвердив свою згоду на те, що Заява про надання послуг «Швидка готівка» разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Паспортом споживчого кредиту, Таблицею обчислення загальної вартості кредиту становлять між ним та Банком кредитний договір, що підтверджується електронним підписом відповідача у заяві, а саме одноразовим ідентифікатором .
На підтвердження факту надання відповідачу кредитних коштів позивач до позовної заяви долучив меморіальний ордер № TR. від 29.12.2020, згідно з відомостями якого проведено успішну транзакцію у розмірі 90000,00 грн., призначення платежу: Видача кредиту згідно договору № від 29.12.2020.
При цьому, в графі «платник» зазначено відповідача Л. в графі «отримувач» - онлайн кэш-кредит.
Відповідно до виписки по кредиту та розрахунку заборгованості за договором №A507CT155101068571 від 29.01.2020 станом на 04.06.2025 року сума боргу відповідача становить 145939,74 грн., яка складається із заборгованості по тілу кредиту 81771,08 грн. та заборгованості за процентами 64168,66 грн.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи апеляційний суд виходить з наступного.
Відповідно до правової позиції Касаційного цивільного суду Верховного Суду, викладеній у постанові від 12.01.2021 р. у цивільній справі № 524/5556/19: «Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є комбінація цифр і літер, або тільки цифр, або тільки літер, яку заявник отримує за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом. При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення. Оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позичальником за допомогою одноразового пароля-ідентифікатора, тобто укладення між сторонами спірного правочину підтверджено…».
Без реєстрації та здійснення входу на веб-сайт товариства за допомогою логіна і пароля особистого кабінету та без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, кредитний договір не був би укладений, що повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду в постановах від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 10 червня 2021 року у справі №234/7159/20, від 12 серпня 2022 року у справі №234/7297/20, від 09 лютого 2023 року у справі №640/7029/19.
З матеріалів справи вбачається, що Л. підписав заяву клієнта № А507СТ155101068571 від 29.12.2020, паспорт споживчого кредиту «Ш.» та таблицю обчислення вартості кредиту одноразовим ідентифікатором, чим також підтвердив ознайомлення з дійсними умовами і правилами надання банківських послуг.
Даний номер телефону вказаний Л. в анкеті-заяві про приєднання до умов і правил надання банківських послуг від 10.04.2019 та зазначений ним в апеляційній скарзі, що підтверджує факт його належності відповідачу.
Відтак, відповідачем та позивачем було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов правочину (кредитного договору), та підписано відповідачем одноразовим ідентифікатором, що підтверджується належними доказами.
Разом з тим, у спорах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором (постанови Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 415/160/17, від 20 листопада 2024 року у справі № 243/7840/15).
У постанові Касаційного Цивільного Суду Верховного Суду по справі № 200/564/7/18 від 16 вересня 2020 року зазначено, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів на конкретному банківському рахунку, містять записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій (постанови Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц, від 15 січня 2025 року у справі 753/16762/15-ц).
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 27.01.2026 витребувано від АТ «Акцент-Банк» докази по справі, а саме: докази отримання Л. 26.04.1986 р.н., платіжної картки № 5169157003412719; інформацію щодо власника рахунку №, що зазначений у меморіальному ордері № TR. від 29.12.2020; інформацію щодо власника рахунку, що зазначений у виписці по картці № 51691*****412719, наданій банком; належним чином завірену виписку по банківському рахунку, яка б містила інформацію про проведені банком операції із зазначенням конкретних банківських рахунків та операцій по них в частині видачі кредитних коштів, нарахування відсотків, погашення заборгованості за кредитним договором А507СТ155101068571 від 29.12.2020. Надано строк для виконання ухвали суду до 10 березня 2026 року.
Копія даної ухвали доставлена до електронного кабінету АТ «А.» 12.02.2026 о 08:27:21, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного документу.
Окрім того, копія даної ухвали в паперовому вигляді отримана позивачем 26.02.2026, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов`язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п`яти днів з дня вручення ухвали.
Проте, АТ «А.» ухвалу апеляційного суду про витребування доказів у визначений строк не виконало, доказів неможливості надання витребуваних ухвалою суду відомостей не повідомило.
Розрахунок заборгованості, на який посилався позивач, не є первинним документом, який підтверджує отримання кредиту, користування ним, укладення договору на умовах, які вказані банком в позовній заяві, а, отже, не є належним доказом наявності заборгованості. Зазначений розрахунок з зазначенням конкретного розміру заборгованості є документом, що створений самим позивачем, а, відтак, інформація зазначена в ньому, за умови відсутності первинних документів, на підставі яких він був складений, не може бути доказом наявності заборгованості, на якій наполягає банк.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Апеляційним судом враховано, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим, до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ, тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. Із врахуванням наведеного, всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах. Аналогічна позиція викладена Верховим Судом у постанові від 01.02.2023 року у справі № 199/7014/20.
Оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження фактичної видачі кредиту, тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Отже колегія суддів Полтавського апеляційного суду вирішила апеляційну скаргу Л. задовольнити, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 серпня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
У липні 2024 року заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, К., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 вересня 2025 року у задоволенні позову заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації, до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, К., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним Державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування речових прав на нерухоме майно відмовлено.
Рішення суду обгрунтоване тим, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів, на підтвердження того, що спірна земельна ділянка отримана на підставі оскаржуваного розпорядження накладається на землі лісового фонду, а тому підстав для задоволення позовних вимог судом не встановлено.
Не погодившись з вказаним рішенням місцевого суду його в апеляційному порядку оскаржив заступник керівника Полтавської обласної прокуратури, просив його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевий суд прийшов до помилкового висновку про недоведеність позовних вимог, залишивши поза увагою те, що надані позивачем викопіювання кварталу 47 Градизького лісництва з плановокартографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «К.» 1979, 1989, 2007 та 2017 років (планшет № 13), які відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України є документами, що підтверджують право постійного користування державних лісогосподарських підприємств на раніше надані землі та наданій інформації Державного підприємства «Х.» Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «У.» № 194 від 12.05.2023 зі схемою, відповідно до якої спірна земельна ділянка накладається на землі Державного лісового фонду України, площі перетину 100% загальної площі земельних ділянок. Зазначена схема в силу викладеної Верховним Судом позиції у постанові від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16-ц є допустимим доказом.
Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №368/1158/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, та від 13.06.2018 у справі № 369/1777/13-ц, постановах Верховного Суду від 08.02.2018 у справі № 910/9256/16, від 15.01.2019 у справі №907/459/17, від 19.06.2019 у справі № 911/604/18, від 27.01.2020 у справі № 617/964/15-ц та від 22.06.2020 у справі № 297/2935/16-ц, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 07.04.2021 у справі № 367/3877/15-ц, від 01.03.2018 у справі № 910/19932/16, від 04.08.2021 у справі № 925/889/19.
Окрім того, висновком судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 25.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16065, підтверджено факт того, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах земель Державного лісового фонду в межах кварталу 47 Градизького лісництва Філії «К.».
Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення прокурора, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про їх безпідставність та недоведеність.
Колегія суддів не погоджується з даним висновком місцевого суду з наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18).
Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що Кременчуцька РВА знаючи про факт нецільового використання спірної земельної ділянки, не вжила заходів щодо захисту своїх прав та інтересів, що свідчить про наявність інтересу держави, який підлягає захисту шляхом представництва прокурором інтересів в особі Кременчуцької РВА.
Матеріали лісовпорядкування затверджуються державними органами лісового господарства за погодженням з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища. Вони є основою для організації ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів постійними лісокористувачами (стаття 94 ЛК України).
Звернувшись до суду з даним позовом, прокурор зазначив, що земельна ділянка, площею 0,1202 га, з кадастровим номером накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1202 га , посилаючись на лист ДП «Х.» від 12 травня 2023 року № 194.
У вказаному листі зазначено, що згідно матеріалів лісовпорядкування 2017 року межі земельної ділянки з кадастровим номером накладаються на землі державного лісового фонду кварталу 47 Градизького лісництва Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Л.». Площа перетину меж земельної ділянки з кадастровим номером з кварталом 47 становить 0,1202 га із загальної площі ділянки 0,1202 га.
Відхиляючи наведений доказ, суд першої інстанції не врахував, що Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання «У.», структурним підрозділом якого є ДП «Х.», створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. ВО «У.» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування (див. постанови Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 361/6826/16-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 940/751/20).
До листа ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 12 травня 2023 року № 194 долучено додаток: схему розташування земельних ділянок, у тому числі з кадастровим номером відносно земель лісогосподарського призначення Філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Л.».
При цьому, відповідачами не надано доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірна земельна ділянка накладається на землі кварталу 47 Градизького лісництва.
З огляду на наведене, висновок місцевого суду про недопустимість як доказу накладення меж спірної земельної ділянки на межі земель Державного лісового фонду висновку судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 25.03.2024 № КСЕ-19/117-23/16065 з підстав того, що дана експертиза ґрунтувалася на матеріалах лісовпорядкування 2007 та 2017 років, та листах, які не є підставою для набуття права постійного користування спірною земельною ділянкою ДП "Л." є помилковим.
Отже, колегія суддів доходить висновку, що звертаючись до суду позивачем надано належні та допустимі докази в обґрунтування позовних вимог, а саме того, що спірна земельна ділянка відносилась до земель лісогосподарського призначення державної власності.
Матеріалами справи підтверджено, що спірна земельна ділянка у встановленому порядку органом місцевого самоврядування не вилучалася, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалася, тому під час передання земельної ділянки у приватну власність Т. Піщанською сільською радою було порушено вимоги земельного законодавства щодо вилучення земельної ділянки лісового фонду.
Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, підлягає встановленню, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), згідно з якими у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права, що були надалі відчужені. Подібні за змістом правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21).
Аналізуючи викладене, колегія суддів зауважує, що у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння позивач вправі доводити незаконність наказів про надання у власність земельної ділянки фізичній особі, без заявлення вимоги про визнання їх недійсними, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які вони спрямовані.
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див.: висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на нерухомість.
В контексті оцінки пропорційності втручання держави у право власності К. та забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, суд враховує поведінку усіх осіб, пов`язаних з незаконним вибуттям земельної ділянки з володіння держави, а також правовий статус спірної земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)).
Контроль за використанням земельних ділянок лісогосподарського призначення згідно з їх цільовим призначенням є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель цієї категорії, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у попередженні незаконних рубок, пошкоджень, ослаблення, іншого шкідливого впливу на лісовий фонд, у попередженні вичерпання, виснаження лісових ресурсів, у захисті від знищення їх тваринного і рослинного світу. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації.
Отже, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки.
Апеляційний суд враховує, що 09 квітня 2025 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року (далі - Закон України № 4292-ІХ від 12 березня 2025 року), яким внесені зміни, зокрема до статей 388, 390, 391 ЦК України та статей 177, 185, 265 ЦПК України.
Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви (частина п`ята статті 390 ЦК України, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).
Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінки на добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)). Тому з урахуванням наявного правового регулювання, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди під час застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача (постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29 травня 2024 року у справі № 910/5808/20).
Питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України. Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2025 року в справі № 523/14914/24 (провадження № 61-8429св25)).
З огляду на те, що спірна земельна ділянка розташована на території Градицького лісництва, тому в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих характеристик лісу (стаття 1 Лісового Кодексу України), природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки П. (яка є спадкодавцем К.на момент придбання землі за договором купівлі-продажу, знала або, проявивши розумну обачність, могла і зобов`язана була знати про те, що ця ділянка вибула з володіння держави з порушенням вимог закону. Придбання таких ділянок усупереч зазначеним обставинам ставить під обґрунтований сумнів добросовісність та свідчить про обізнаність про незаконність виділення земельної ділянки та недобросовісність у спірних правовідносинах.
Таким чином, положення частини п`ятої статті 390 ЦК України до спірних відносин не застосовуються.
Окрім того, колегія суддів враховує, що висновком експерта від 25.03.2024 встановлено, що спірна земельна ділянка на момент проведення огляду не забудована, не огорожена, заросла травою. Ділянка не запезпечена підꞌїздними автомобільними шляхами.
Вищевказане свідчить про невикористання К. даної земельної ділянки для житлової забудови.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем. Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208 цс 18).
Згідно пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Отже колегія суддів Полтавського апеляційного суду вирішила апеляційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задовольнити частково, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове.
У вересні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю “Н.” звернулось до суду з позовом до К., в якому просило стягнути з останнього заборгованість за кредитним договором № 0807-7911 від 27.09.2021 в сумі 35800 грн., з яких прострочена заборгованість за тілом кредиту – 5000 грн., прострочена заборгованість за нарахованими відсотками – 30800 грн. та судові витрати в сумі 2422,40 грн.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення, місцевий суд дійшов висновку про відсутність доказів які-б свідчили про перерахування кредитних коштів позичальнику, що стало підставою для відмови в задоволенні позову.
Не погодившись з рішенням суду, ТОВ “Н.”подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Вказує, що матеріалами справи в повній мірі доводиться факт укладання кредитного договору, на виконання умов якого щодо перерахування коштів було надано докази, яким суд першої інстанції не дав належної правової оцінки, у зв’язку з чим прийшов до помилкового висновку про недоведеність заявлених вимог.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до висновку про її часткове задоволення з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом ТОВ «Н.» на доведення позовних вимог надало копії договору про відкриття кредитної лінії №0807-7911 від 27.09.2021, правил відкриття кредитної лінії, паспорту споживчого кредиту, розрахунку заборгованості проведеного первісним кредитором, довідки про перерахування суми кредиту №0807-7911 від 27.099.2021, анкети клієнта – фізособи, таблиці обчислення загальної вартості, розрахунку заборгованості, договору факторингу, реєстру боржників, моніторингу дій користувача при укладанні кредитного договору.
Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд дійшов висновку про відсутність доказів щодо перерахування первісним кредитором коштів відповідачу, а відтак і факту їх отримання останнім, що свідчить про недоведеність їх надання позичальнику саме в зазначеному товариством в заявленому позові розмірі .
Колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду.
Як вбачається з матеріалів справи, 27.09.2021 між ТОВ «У.» та К. було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 0807-7911 в електронній формі, відповідно до умов якого позичальник отримав грошові кошти у розмірі 5000 грн. строком на 300 днів – до 23.07.2022.
Також в договорі сторони обумовили процентну ставку за користування кредитними коштами в розмірі 3% в день - стандартна ставка, 2% в день – знижена, 0,1% пільгова та орієнтовну загальну вартість кредиту, що становить 50000 грн. та включає в себе суму кредиту та проценти за користування кредитом.
Вказаний договір який було укладено в електронному вигляді, Правила відкриття кредитної лінії та паспорт споживчого кредиту було підписано позичальником за допомогою одноразового ідентифікатора А243.
еналежне виконання умов договору призвело до виникнення заборгованості, яка згідно наданого розрахунку, станом на момент закінчення договору становила 35800 грн., що складається з заборгованості по тілу кредиту – 5000 грн. та відсотків – 30800 грн.
26 грудня 2024 року між ТОВ «У.» та ТОВ “Н.”було укладено договір факторингу №УКФ-261224-2, відповідно до умов якого останнє набуло право вимоги до боржників, в тому числі і до К. Згідно реєстру боржників останній значиться під номером 26034 з сумою боргу 35800 грн.
Надаючи оцінку вказаним доказам в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що останні в повній мірі доводять як факт укладання кредитного договору між ТОВ «У.» та К., так і перерахування коштів останньому та неналежне виконання ним своїх зобов’язань по їх своєчасному поверненню, що призвело до виникнення заборгованості.
Під час розгляду справи як в суді першої інстанції, так і апеляційної, відповідач як власник банківського рахунку не надав суду інформації з банку про відсутність зарахування грошей, в зазначеній позивачем сумі на вказаний картковий рахунок, тобто не спростував обставини, на які посилається позивач в своєму позові.
Що стосується заявленої позивачем суми заборгованості в сумі 35800 грн., яка складається з тіла кредиту – 5000 грн. та відсотків за користування - 30800 грн., колегія суддів приходить до наступного висновку.
Так, під час розгляду справи в місцевому суді представником відповідача – адвокатом З., при запереченні заявлених вимог, було надано докази перебування К. на службі в ЗСУ, що свідчить про те, що він має статус військовослужбовця, тобто особи, як має право на пільги.
У постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №199/3051/14 (провадження № 61-10861св18) викладено правовий висновок про перелік необхідних документів доведеності статусу особи, яка має право на пільги, визначені пунктом 15 частини третьої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», який полягає у тому, що для звільнення від нарахування штрафів, пені та відсотків за користування кредитом мобілізовані позичальники повинні надати банку перелік документів, встановлений листом Міністерства оборони України від 21 серпня 2014 року № 322/2/7142.
Такими документами є: військовий квиток, в якому у відповідних розділах здійснюються службові відмітки, або довідка про призов військовозобов`язаного на військову службу, видана військовим комісаріатом або військовою частиною, а для резервістів - витяг із наказу або довідка про зарахування до списків військової частини, які видаються військовою частиною. На вказані пільги мають право лише мобілізовані позичальники.
Враховуючи службу К. за контрактом з 2018 року та доведеність факту безпосередньої участі у захисті країни, останній має право на списання відсотків, яке зберігається протягом всього часу служби під час дії особливого період, зважаючи на укладання кредитного договору 27.09.2021.
Таким чином, з К.на користь ТОВ «Н.» підлягає стягнення заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії №0807-7911 у розмірі 5000 грн. – тіло кредиту, а в задоволенні інших позовних вимог необхідно відмовити з огляду на статус відповідача як особи, яка має право на пільги, визначені пунктом 15 частини третьої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей».
Враховуючи встановлені апеляційним судом порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового рішення про часткове задоволення заявлених вимог.
У квітні 2024 року позивач звернувся з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 30 жовтня 2008 року та визнання недійсним договору дарування від 11 грудня 2019 року №2262 та витребування земельних ділянок.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 липня 2024 року залучено до участі у справі за позовом заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації, до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Я., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 30 жовтня 2008 року та визнання недійсним договору дарування від 11 грудня 2019 року №2262 – як співвідповідача Д.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 липня 2025 року у задоволенні позову заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації, до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Я., Д. третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Л.» про визнання незаконним та скасування рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 30 жовтня 2008 року та визнання недійсним договору дарування від 11 грудня 2019 року №2262 відмовлено.
Не погодившись з рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 липня 2025 року його в апеляційному порядку оскаржив заступник керівника Полтавської обласної прокуратури, в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації, який в апеляційній скарзі просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до такого висновку.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до пункту 1 рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 30 жовтня 2008 року «Про зміну рішення «Про передачу земельної ділянки у приватну власність» внесено зміни в рішення 18 сесії 5 скликання від 24 квітня 2008 року «Про передачу земельної ділянки гр. М. в приватну власність в розмірі 0,15 га» та визначено остаточну площу земельної ділянки гр. М. в розмірі 0,27 га.
Пунктом 2 рішення Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 30 жовтня 2008 року передано безоплатно у приватну власність М. земельну ділянку загальною площею 0,27 га, в тому числі: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд - 0,16 га; для ведення особистого селянського господарства - 0,11 га.
На підставі зазначеного рішення М. отримала Державний акт на право власності на земельну ділянку №224906 площею 0,16 га з кадастровим номером для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, та Державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером №224907 площею 0,11 га для ведення особистого селянського господарства.
Зазначені земельні ділянки розташовані в селі К. Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.
11 грудня 2019 року між Д. та дочкою Я. укладено договір дарування ННН 831642, 831643, 831644, 831645 реєстраційний номер № 2262 щодо передачі права власності на земельну ділянку площею 0,1625 га з кадастровим номером та на земельну ділянку площею 0,1104 га з кадастровим номером, що розташовані в селі К. Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.
На підставі зазначеного договору 11 грудня 2019 року приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Л. здійснено державну реєстрацію права приватної власності за Я.на земельну ділянку з кадастровим номером, індексний номер рішення 50151701 від 11 грудня 2019 року, номер відомостей про речове право 34581157, та на земельну ділянку з кадастровим номером, індексний номер: 50152113 від 11 грудня 2019 року, номер відомостей про речове право 34581537.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року№ 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Тобто, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічні позиції викладені у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17 та від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18).
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести, крім наведеного, підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Матеріали лісовпорядкування затверджуються державними органами лісового господарства за погодженням з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища. Вони є основою для організації ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів постійними лісокористувачами (стаття 94 ЛК України).
Звернувшись до суду з даним позовом, прокурор зазначив, що земельна ділянка з кадастровим номером площею 0,1625 га накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1625 га; земельна ділянка з кадастровим номером площею 0,1104 га накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1104 га посилаючись на лист Державного підприємства «Х.» Українського державного проєктного лісовпорядного виробничого об’єднання «У.» № 255 від 16 червня 2023 року.
У вказаному листі зазначено, що згідно матеріалів лісовпорядкування 2017 року межі земельної ділянки з кадастровим номером площею 0,1625 га накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1625 га; а земельної ділянки з кадастровим номером площею 0,1104 га накладається на землі Державного лісового фонду України, площа перетину 0,1104 га.
Відхиляючи наведений доказ, суд першої інстанції не врахував, що Українське державне проєктне лісовпорядне виробниче об`єднання «У.», структурним підрозділом якого є ДП «Х.», створене з метою проведення лісовпорядкування на всій території лісового фонду України, яке включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення охорони і захисту, раціонального використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. ВО «У.» здійснює комплекс лісовпорядних робіт для всіх лісокористувачів, незалежно від форм власності і відомчої підпорядкованості за єдиною системою в порядку, встановленому Державним агентством лісових ресурсів України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища, тобто володіє інформацією про лісовпорядкування (див. постанови Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 361/6826/16-ц, від 24 квітня 2024 року у справі № 940/751/20).
До листа ДП «Х.» № 255 від 16 червня 2023 року долучено додаток: схему розташування земельних ділянок, у тому числі з кадастровими номерами, відносно земель лісогосподарського призначення Філії «К.» ДП «Л.».
При цьому, відповідачами не надано доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірні земельні ділянки накладається на землі кварталу 47 Градизького лісництва.
З огляду на наведене, висновок місцевого суду про недопустимість, як доказу накладення меж спірної земельної ділянки на межі земель Державного лісового фонду відповідно до висновків судової комплексної земельно-технічної, оціночно-земельної експертизи Полтавського НДЕКЦ МВС від 09 січня 2024 № КСЕ-19/117-23/16050, від 28 грудня 2023 року № КСЕ-19/117-23/16047 з підстав того, що дана експертиза ґрунтувалася на матеріалах лісовпорядкування 2007 та 2017 років, та листах, які не є підставою для набуття права постійного користування спірною земельною ділянкою ДП «Ліси України» є помилковим.
Отже, колегія суддів доходить висновку, що звертаючись до суду позивачем надано належні та допустимі докази в обґрунтування позовних вимог, а саме того, що спірні земельні ділянки відносилась до земель лісогосподарського призначення державної власності.
Згідно зі статтями 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5,0 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Тобто, земельне законодавство, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин, дозволяло органу місцевого самоврядування вилучати для суспільних та інших потреб земельні ділянки, надані у постійне користування, але при дотриманні чітко визначеної законодавством процедури. При цьому законодавством чітко передбачалося, що при передачі громадянам чи юридичним особам земельної ділянки, в тому числі, лісогосподарського призначення, яка перебуває у постійному користуванні спеціалізованого державного лісогосподарського підприємства, мають передувати рішення органу місцевого самоврядування про вилучення цієї земельної ділянки та про зміну її цільового призначення.
Разом з тим, листами філії «Кременчуцьке лісове господарство» ДП «Ліси України» №558/28.4-2023 від 14 серпня 2023 року та №817/28.4-2023 від 14 грудня 2023 року. Державного агентства лісових ресурсів №02-18/6953-23 від 19 грудня 2023 року, Слобожанського лісового офісу ДП «Л.» №22/28-2024 від 09 лютого 2024 року, повідомлено, що ними не погоджувалося вилучення та зміна цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення з постійного користування ДП «Л.» (філія «Кременчуцьке лісове господарство»), розташованих у межах кварталу 47 Градизького лісництва, зокрема щодо земельної ділянки, яка є предметом даного спору.
Отже, матеріалами справи підтверджено, що спірні земельні ділянки у встановленому порядку органом місцевого самоврядування не вилучалася, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалася, тому під час передання земельних ділянок у приватну власність Піщанською сільською радою було порушено вимоги земельного законодавства щодо вилучення земельної ділянки лісового фонду.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).
При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), згідно з якими у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права, що були надалі відчужені. Подібні за змістом правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21).
Аналізуючи викладене, колегія суддів зауважує, що у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння позивач вправі доводити незаконність наказів про надання у власність земельної ділянки фізичній особі, без заявлення вимоги про визнання їх недійсними, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які вони спрямовані.
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
В контексті оцінки пропорційності втручання держави у право власності Яцини М.І. та забезпечення «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, суд враховує поведінку усіх осіб, пов`язаних з незаконним вибуттям земельної ділянки з володіння держави, а також правовий статус спірної земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)).
Контроль за використанням земельних ділянок лісогосподарського призначення згідно з їх цільовим призначенням є важливим, враховуючи, зокрема, обмеженість кількості земель цієї категорії, їхнє значення для держави, а також суспільну зацікавленість у попередженні незаконних рубок, пошкоджень, ослаблення, іншого шкідливого впливу на лісовий фонд, у попередженні вичерпання, виснаження лісових ресурсів, у захисті від знищення їх тваринного і рослинного світу. Такий інтерес є як загальнодержавним, так і локальним інтересом членів відповідної територіальної громади, що виражається у підвищеній увазі до збереження безпечного довкілля, у непогіршенні екологічної ситуації.
Отже, витребування спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, переслідує легітимну мету контролю за використанням цього майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим правовим режимом відповідної земельної ділянки.
Апеляційний суд враховує, що 09 квітня 2025 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року (далі - Закон України № 4292-ІХ від 12 березня 2025 року), яким внесені зміни, зокрема до статей 388, 390, 391 ЦК України та статей 177, 185, 265 ЦПК України.
Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви (частина п`ята статті 390 ЦК України, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).
Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінки на добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)). Тому з урахуванням наявного правового регулювання, у разі витребування спірного майна від добросовісного набувача на користь власника, суди під час застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції повинні досліджувати обставини справи на предмет наявності легітимної мети при витребуванні спірного майна, а також досліджувати обставини справи на предмет чи відповідні дії є пропорційними легітимній меті втручання у право власності відповідача (постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29 травня 2024 року у справі № 910/5808/20).
Питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України. Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2025 року в справі № 523/14914/24 (провадження № 61-8429св25)).
З огляду на те, що спірні земельні ділянки розташовані на території Градицького лісництва, тому в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих характеристик лісу (стаття 1 ЛК України), природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок Д., яка в подальшому подарувала з земельні ділянки дочці, знала або, проявивши розумну обачність, могла і зобов`язана була знати про те, що ці ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону.
При цьому, суд апеляційної інстанції зауважує, що оформлюючи договір дарування у 2019 році Я., в свою чергу, також повинна були проявити розумну обачність та зобов’язана була знати про те, що вище вказані земельні ділянки, з урахуванням їх розташування, належать до земель лісового фонду та розташована розташованих у межах кварталу 47 Градизького лісництва, оскільки матеріали лісовпорядкування були вже розроблені 2017 року.
Недотримання чітко визначеного законодавством порядку надання земельних ділянок є порушенням суспільного інтересу на законний обіг землі, як національного багатства та положення законодавства України про зобов`язання органів влади діяти в межах своїх повноважень та у порядку, передбаченому законом.
Поряд з іншим, суд апеляційної інстанції зауважує, що положення частини п`ятої статті 390 ЦК України до спірних відносин не застосовуються.
З урахуванням наявних у справі доказів, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги частково знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справі, відповідно, рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 липня 2025 року підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог та витребування з володіння Яцини М.І. на користь Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації земельні ділянки площею 0,1625 га з кадастровим номером та площею 0,1104 га з кадастровим номером.
Станом на 01.07.2026 року повернуто 1 цивільну справу , які були направлені в 2023-2026 роках по яким Полтавським апеляційним судом рішення було змінено частково, а саме:
У березні 2025 року Т. звернувся до суду із вказаним позовом, просив ухвалити рішення, яким визначити місце проживання Т., разом із батьком Т.
В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що позивач та відповідачка мешкали у незареєстрованому шлюбі, народився син Т.. 22.02.2023 року сторони уклали шлюб та вже 04.03.2024 року на грунті непорозумінь та різних поглядів на життя шлюб був розірваний. Після припинення шлюбних відносин сторони не досягли домовленості щодо місця проживання сина Т. На даний час син проживає разом із позивачем у будинку Т., яка є матір’ю позивача, де дитина має власну кімнату та всі необхідні речі для його виховання. Позивач працює неофіційно, не зловживає спиртними напоями, за місцем роботи і проживання характеризується позитивно. В той же час відповідачка вихованням сина не займається, оскільки має ще трьох неповнолітніх дітей, не має постійного місця проживання та роботи, а також бажає жити окремо.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено за недоведеністю.
Додатковим рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 вересня 2025 року стягнуто із Т.. на користь Держави судовий збір у розмірі 1 211 грн 20 коп.
В апеляційній скарзі адвокат Ш., представник Т., просить скасувати рішення і додаткове рішення суду першої інстанції, ухвалити нове яким задовольнити позов.
Перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу на рішення суду по суті спору слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374, ст.375 ЦПК України апеляційний суд за результатами розгляду має право залишити судове рішення без змін, а скаргу – без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що батьками малолітнього Т., є Т. і К., що підтверджується копією свідоцтва про народження серії І-КЕ від 13 вересня 2024 року.
Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука від 04 березня 2024 року шлюб, який зареєстрований 22 лютого 2023 року між Т.і Т., актовий запис №181, розірвано.
З копії договору дарування від 03 травня 2012 року серії ВРС №024834 і копії договору дарування від 02 серпня 2011 року серії ВРМ №062047 вбачається, що Т., матері позивача, належить будинок з господарськими будівлями №44 в м. К.
Згідно листа Батальйону патрульної поліції в місті Кременчук УПП в Полтавській області ДПП від 27.05.2025 № 41/26/1/01-25 виклик 08.12.2024 за адресою: м. К. обслуговували інспектори взводу № 2 роти № 2 БПП в м. Кременчук УПП в Полтавській області ДПП.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області про недоцільність визначення місця проживання малолітнього Т., з одним із батьків, затвердженого рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області №219 від 30.01.2025, Т.у своїх письмових поясненнях службі у справах дітей зазначив, що з червня 2024 року мати дитини Т. проживає окремо, відтоді і по теперішній час їхній малолітній син проживає з ним. Вказав, що періодично мати спілкується з дитиною, але основну увагу дитині приділяє він та його мати (бабуся дитини).
Мати дитини, Т., у своїх письмових поясненнях службі у справах дітей зазначила, що з червня 2024 року, після розірвання шлюбу, та по теперішній час проживає окремо від сина. Пояснила, що власного житла не має, тому орендує будинок, в якому проживає з трьома дітьми від попередніх стосунків. Вказала, що періодично спілкується з малолітнім, підтримує його матеріально, два рази на тиждень бачиться з ним, відвідує за місцем його проживання або батько привозить дитину до її помешкання. Зазначила, що не заперечує проти того, щоб малолітні і надалі проживав з батьком, спору з цього питання між нею та батьком дитини не має.
Спеціалістами служби у справах дітей Крюківської районної адміністрації Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області обстежено умови проживання малолітнього Т., за адресою: м. К. У будинку проживають Т.(батько), Т.(син) та на момент відвідування родини у помешканні була присутня бабуся по лінії батька – Т., власниця помешкання, яка проживає окремо, але приходить допомагати доглядати дитину. Дитина зарахована до складу дошкільного підрозділу гімназії 02.09.2024, куди її приводить і забирає батько, який контактний, спілкується з вихователями, цікавиться розвитком дитини. Мати Т.цікавиться станом дитини, оскільки, за її словами, дитина проживає з батьком, а також надавала документи, на підставі яких дитина має пільгове харчування як член малозабезпеченої родини. Обоє батьків беруть участь у житті.
Таким чином, беручи до уваги факт постійного безперешкодного проживання малолітнього з батьком, відсутність жодних активних дій зі сторони матері щодо повернення чи відібрання дитини, визначення місця проживання сина саме з нею, орган опіки та піклування виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області вважав за недоцільне визначення місця проживання малолітнього Т. з одним із батьків у зв’язку з відсутністю спору між батьками з цього питання.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів того, що між сторонами існують непорозуміння або конфлікти з приводу визначення місця проживання малолітньої дитини. Мати дитини Т. і в січні 2025 року (на час надання висновку органу опіки та піклування), і на час подання позову та під час розгляду справи в суді не заперечувала щодо проживання сина разом з батьком, вказала, що спору з цього питання між нею та батьком дитини не має.
Позивач не довів суду, що його право на те, щоб дитина проживала з ним, порушується чи не визнається відповідачкою, отже відсутні підстави вважати порушеним, невизнаним чи оспорюваним право позивача, яке підлягає судовому захисту.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції та перевіряючи доводи апеляційної скарги, виходить з такого.
За змістом наведених норм сімейного права Держава в особі суду або ж інших уповноважених органів може втручатися у сферу утримання та виховання дитини лише у тих випадках, коли батьки самостійно не здатні вирішити ці питання, бо саме вони наділені пріоритетним правом (і одночасно обов´язком) піклуватися про дитину.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 10 грудня 2024 року (справа № 299/8679/23), а також в інших рішеннях Верховного Суду по справах з подібними фактичними обставинами і спірними правовідносинами, на які обгрунтовано послався суд першої інстанції, наголошується, що суд ухвалює рішення про визначення місця проживання дитини з одним із батьків лише у разі наявності спору між ними; Верховний Суд у справі № 299/8679/23, зокрема звернув увагу, «що цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дочки, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дитиною.
З урахуванням наведеного, суди правильно керувалися тим, що ОСОБА_1 не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені права позивача. Зазначення судом першої інстанції фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі.»
Перевіривши надані суду докази, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції виконав вимоги ст.89, ст.264, ст.265 ЦПК України, дав належну оцінку встановленим фактам, які підтверджені відповідними доказами, зробив правильні по суті висновки по заявленим вимогам і у рішенні навів мотивовані оцінки аргументів кожної із сторін, а також мотиви прийняття і відхилення наданих у справу доказів.
В апеляційній скарзі стверджується про те, що мати дитини неодноразово з´являлася до помешкання позивача з метою забрати дитину, викликала поліцію з цього приводу, проте матеріали справи не містять належних, допустимих і достатніх доказів у підтвердження того, що приводом для скандалів і суперечок між сторонами була саме та обставина, що мати, заперечуючи проживання дитини із батьком, намагалася змінити місце проживання дитини.
Служба у справах дітей вислухала обидві сторони – батьків дитини, з дійшла об´єктивного висновку про відсутність суперечок між батьками у питанні місця проживання дитини.
В апеляційній скарзі відсутні посилання на істотні обставини та відповідні докази, які спростовували висновки суду першої інстанції.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги на додаткове рішення, апеляційний суд враховує таке.
Ухвалюючи рішення про стягнення із позивача судового збору, суд першої інстанції послався на те, що у позові позивач просив відстрочити сплату судового збору, який не сплатив при зверненні до суду з позовом.
Як убачається з матеріалів справи, до позовної заяви долучена квитанція про сплату судового збору, платник – Т., мати позивача. Законом не заборонена сплата судового збору іншою особою замість позивача.
Вирішуючи питання про відкриття провадження, суд першої інстанції в ухвалі від 18 квітня 2025 року питання про відстрочення сплати судового збору не вирішував, навпаки встановив, що підстави для залишення позову без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження відсутні.
Враховуючи наведене слід дійти висновку, що додаткове рішення суду першої інстанції ухвалене за відсутності передбачених законом підстав, тому додаткове рішення підлягає скасуванню.
Отже колегія суддів Полтавського апеляційного суду вирішила апеляційну скаргу адвоката Ш., представника Т., задовольнити частково, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2025 року залишити без змін. Також додаткове рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 вересня 2025 року скасувати.
У звітному періоді в 2026 році було повернуто 2 цивільні справи із Верховного Суду (Касаційного цивільного суду) із частковим зміненням рішення суду першої інстанції та постанови Полтавського апеляційного суду, а саме:
У серпні 2017 року С. звернулась до суду з позовом до Г., С. про стягнення заборгованості за договором позики.
Позов мотивовано тим, що 20 травня 2013 року між нею та С. було укладено договір позики, за яким С. отримала в борг грошові кошти в сумі 4 300,00 дол. США та 127 000,00 грн на придбання квартири за адресою: м. К., про що було видано розписку. 21 травня 2013 року С. придбала цю квартиру. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 06 жовтня 2014 року у справі шлюб, зареєстрований між С. та С. розірвано. 16 липня 2016 року між С. та Г. було укладено шлюб, внаслідок чого змінено прізвище.
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 05 квітня 2017 року у справі №, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2017 року, було встановлено, що кошти, надані С. у позику Г. були отримані для поліпшення житлових умов сім’ї С.. та Г., а відтак є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя відповідно до вимог частини третьої статті 61 СК України.
14 червня 2017 року вона направила вимоги про повернення коштів Г. та С., які отримані 15 червня 2017 року. У подальшому повторно направлені вимоги про повернення коштів, які Г. та С. отримали 21 червня 2017 року. Станом на 26 серпня 2017 року грошові кошти за договором позики від 20 травня 2013 року відповідачі їй не повернули.
В силу вимог частини четвертої статті 65 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Зважаючи на наведене, Г. та С. є солідарними боржниками за договором позики від 20 травня 2013 року.
За таких обстави з відповідачів підлягають стягненню, крім основної суми боргу в розмірі 127 000,00 грн та 4 300,00 дол. США, також 3 % річних та інфляційні відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, відсотки за користування чужими грошовими коштами згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України. Оскільки вимоги про повернення коштів були отримані відповідачами 15 червня 2017 року, тридцятиденний термін на повернення – до 15 липня 2017 року, тому розрахунок 3 % річних та інфляційних збитків слід обраховувати за період з 16 липня 2017 року по 26 серпня 2017 року.
С. просила суд стягнути з Г. та С. як солідарних боржників на її користь 383 019,91 грн заборгованості, з яких: 236 822,00 грн - основна сума боргу за договором позики, 838,30 грн – 3 % річних, 145 359,61 грн - відсотки за користування грошовими коштами, а також судові витрати.
У вересні 2017 року С. звернувся до суду з зустрічним позовом до С., Г. про визнання договору позики недійсним.
Зустрічний позов мотивований тим, що 20 травня 2013 року між С. та С. було укладено договір позики, відповідно до умов якого С. нібито отримала у борг грошові кошти у сумі 4 300, 00 дол. США та 127 000,00 грн. Про існування вказаного договору позики йому стало відомо з позову до нього про поділ спільного сумісного майна подружжя, поданого Г. 19 травня 2016 року до Автозаводського районного суду м. Кременчука.
Вважає, що вказаний договір позики укладений з порушенням вимог чинного законодавства, внаслідок чого підлягає визнанню недійсним, оскільки згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів щодо цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином відсутність його підпису на оскаржуваному договорі має наслідком його недійсність та не може створювати для нього будь-яких боргових зобов’язань.
Цинічні та зухвалі дії відповідачів, які оформили договір позики лише на папері, та всіляко намагаються збагатитися за його рахунок спричиняють йому значний нервовий стрес, який проявляється порушенням сну та апетиту, тривогою, дратівливістю, постійним переживанням за своє майбутнє та гнітючім відчуттям несправедливості. Всі ці обставини в сукупності визначають розмір нанесеної йому моральної шкоди, яку він оцінює в 10 000 грн.
С. просив суд: визнати недійсним договір позики, укладений 20 травня 2013 року; стягнути солідарно з С. та Г. на його користь компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року позов С. задоволено. Стягнуто з Г. та С.в солідарному порядку на користь С. 383 019,91 грн, з яких: 236 822,00 грн - основна сума боргу за договором позики; 838,30 грн – 3 % річних, 145 359,61 грн - відсотки за користування грошовими коштами. Стягнуто з Г. та С. в солідарному порядку на користь С. судові витрати, пов’язані зі сплатою судового збору в розмірі 3 830,20 грн. У задоволенні позову С. відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що станом на 26 серпня 2017 року грошові кошти за договором позики від 20 травня 2013 року відповідачі С. не повернули. З урахуванням того, що вимоги про повернення коштів були отримані відповідачами 15 червня 2017 року, тридцятиденний термін на повернення закінчується 15 липня 2017 року, а тому розрахунок 3 % річних та інфляційних збитків обраховується за період з 16 липня 2017 року по 26 серпня 2017 року. Загальний розрахунок ціни позову становить 383 019,91 грн.
Заперечуючи проти позову та заявляючи зустрічні позовні вимоги про визнання договору недійсним, С. посилався на те, що спірний договір укладено без його згоди, вказаний договір не підписував, тому такий не може створювати для нього будь-яких боргових зобов’язань. Надаючи оцінку вказаним доводам судом встановлено, що згідно з рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука у справі № від 05 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2017 року, є встановленим факт отримання Г. від С. у борг грошових коштів в сумі 4 300,00 дол. США та 127 000,00 грн на підставі договору позики, що вказані кошти є спільною сумісною власністю подружжя Г. та С., С. не спростував обставини щодо надання коштів у позику, у тому числі не надав будь-які належні і допустимі докази на підтвердження наявності у сім’ї С. та Г. достатніх власних коштів та фінансової можливості (без одержання коштів у борг від сторонніх осіб) на поліпшення житлових умов, зокрема, на придбання спірної квартири, її ремонту, придбання меблів, надані
С. у позику Г. кошти були отримані для поліпшення житлових умов сім’ї С. та Г.
З огляду на викладене суд вважає встановленим факт надання С. грошових коштів Г. в інтересах сім’ї останньої та С., тому суд відхиляє доводи останнього про необхідність його підпису при укладанні такого договору чи дозволу на його укладання.
В обґрунтування підстав позову С. вважав, що договір позики укладений з порушенням, а саме у зв’язку з відсутністю його згоди та його підпису на такому, що спростовується обставинами справи та нормами закону. При цьому, С. не вказував як на підстави позову про те, що вказаний договір позики є фіктивним відповідно до статті 234 ЦК України та відповідно не посилався на відповідні норми закону. В той же час, поза вимогами вказаним у позовній заяві, зокрема поза визначеного ним предмету позову, під час судового розгляду заявляв клопотання про призначення судових експертиз на встановлення фіктивності спірного договору. Незважаючи на це, судом призначалися судові експертизи для вирішення питання фіктивності спірного договору позики, а саме: 10 квітня 2018 року за клопотанням С. призначено судову технічну експертизи давності документа, проведення якої доручено Харківському НДІСЕ, за наслідками чого виготовлено висновок експерта №, відповідно до якого вирішити питання поставлені перед експертом неможливо, оскільки в експертних установах Міністерства юстиції України відсутня криміналістична науково-розробленої методики з встановлення давності нанесення штрихів, виконаних чорнилом для друкуючих пристроїв зі струминно-крапельним способом друку, та через відсутність у Харківському НДІСЕ спеціального обладнання; 09 листопада 2018 року за клопотанням представника С. призначено судову технічну експертизи давності документа, проведення якої доручено Київському НДІСЕ. 01 квітня 2019 року до суду надійшло повідомлення від Київського НДІСЕ про неможливість надання висновку судово-технічної експертизи документів у зв’язку з недостатністю вихідних даних. Після отримання всіх можливих документів, 22 листопада 2019 року ухвалою суду за клопотанням С. призначено судову технічну експертизу давності документа, проведення якої знову доручено Харківському НДІСЕ. На виконання вказаної ухвали виготовлено висновок експерта № 857, відповідно до якого вирішити питання поставлені перед експертом неможливо, оскільки в експертних установах Міністерства юстиції України відсутня криміналістична науково-розробленої методики з встановлення давності нанесення штрихів, виконаних чорнилом для друкуючих пристроїв зі струминно-крапельним способом друку, та через відсутність спеціального обладнання. Також суд враховує тривалість розгляду справи, кількість призначених експертиз та неспростування спірного договору, тому приходить висновку, що позовні вимоги С. недоведені.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2024 року апеляційну скаргу С. задоволено частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року змінено в частині порядку стягнення боргу. Стягнуто з Г. та С. на користь С. по 191 509,95 грн заборгованості за договором позики та по 1 915,09 грн судового збору з кожного. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду в частині стягнення коштів з Г. та С. в солідарному порядку. В іншій частині вказав, що доводи апеляційної скарги не спростовують по суті висновки суду першої інстанції, а є лише підставою для часткової зміни оскаржуваного рішення.
23 лютого 2024 року через засоби поштового зв’язку С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про залишення без задоволення позовних вимог С., а його зустрічний позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що з огляду на предмет та підставу його зустрічного позову, ухвалою Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року було задоволено його клопотання про призначення судової технічної експертизи давності документа, за результатами проведення якої судовим експертом ТОВ «Експертно-правова консалтингова компанія «ЮРЕКС» Ю. виготовлено висновок експерта № від 26 серпня 2022 року, відповідно до якого давність виконання підписів С., С., Б. та К. в розписці датованій 20 травня 2013 року не відповідає вказаній в розписці даті. Підписи вказаних осіб в розписці датованій 20 травня 2013 року про надання С. в борг грошових коштів виконані в один період часу, а саме в 2015-2016 році, що значно пізніше дати зазначеній в розписці. Проте оскаржена постанова апеляційного суду від 25 січня 2024 року жодних згадувань про такий висновок експерта не містить, не зважаючи на те, що усі засідання з 18 червня 2021 року і до 25 січня 2024 року зводились до вирішення питань, пов’язаних із проведенням експертизи давності складення спірної розписки. Суд апеляційної інстанції грубо порушив норми процесуального законодавства, не розглянув його зустрічний позов в межах заявлених ним вимог, і повністю проігнорував подані ним до суду докази, так само як і висновок експерта, здійснений на підставі постановленої цим же судом.
06 травня 2024 року С. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив мотивовано тим, що відповідно до пункту другого частини першої статті 1049 ЦК України якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. В розписці від 20 травня 2013 року не зазначено строк повернення цих коштів, відтак борг має бути повернутий у порядку та строки, що встановлено частиною першою статті 1049 ЦК України, тобто протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це. З урахуванням того, що вимоги про повернення коштів були отримані відповідачами 15 червня 2017 року, тридцятиденний термін на повернення закінчується 15 липня 2017 року. Крім того, ухвалою суду від 29 серпня 2017 року було відкрито провадження у справі та запропоновано відповідачам подати до початку судового засідання письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються. Відповідні заперечення С. не надавав. На стадії апеляційного провадження клопотання про застосування строку позовної давності С. не має права заявляти, оскільки його заперечення проти позову не були обґрунтовані позовною давністю.
Дійсність та достовірність договору позики від 20 травня 2013 року відповідачами не спростована, факт отримання від неї грошей у борг підтверджений належними доказами у справі.
Не можна погодитись з доводами касаційної скарги про те, що судові рішення у справі № ц для неї не має преюдиційного значення, оскільки в цій справі беруть участь С. та Г., щодо яких були встановлені обставини, та вказане рішення підтверджує, що Г. отримала від неї кошти у борг для поліпшення житлових умов сім'ї та витратила ці кошти на придбання квартири, що є спільною сумісною власністю відповідачів. С. та його представник не оспорювали у судовому порядку договір позики, а також не спростували обставини щодо надання коштів у позику, у тому числі не надали будь-які належні і допустимі докази на підтвердження наявності у сім 'ї достатніх власних коштів та фінансової можливості без одержання коштів у борг від сторонніх осіб на поліпшення житлових умов. Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції.
31 серпня 2022 року апеляційний суд, задовольняючи клопотання С., ухвалив рішення доручити проведення експертизи експертам ТОВ «Експертно-правова консалтингова компанія «Ю.». 09 грудня 2021 року на адресу Полтавського апеляційного суду надійшов лист щодо призначення експерта та дозволу на пошкодження оригіналу документу. При цьому до листа надано копію свідоцтва експерта Ю. про присвоєння йому кваліфікації судового експерта з правом проведення експертизи фізико-хімічним методом за спеціальністю: 8.4.Дослідження нафтопродуктів і пально - мастильних матеріалів. При погодженні кандидатури експерта апеляційний суд допустив помилку, оскільки відповідно до Переліку видів судових експертиз та експертних спеціальностей, за якими присвоюється кваліфікація судового експерта фахівцям науково-дослідних установ судових експертиз Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Мін’юста України № 1540/5 від 28 квітня 2020 року, для визначення відносної давності нанесення передбачено проведенням технічної експертизи документів, виконання яких покладено на експертів зі спеціальностями 2.1 та 2.2. «Дослідження реквізитів документів» та «Дослідження матеріалів документів» відповідно. Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судовопсихіатричних експертиз. Враховуючи зазначене, а саме проведення фізико-хімічної експертизи замість необхідної технічної експертизи недержавною установою, суперечливий та неоднозначний висновок експерта, всупереч дорученню ухвалою апеляційного суду проведення експертизи у місті Запоріжжі, а не у місті Києві, протиріччя в позиціях експерта Ю. в суді, такий експертний висновок є неналежним доказом.
Безпідставними та надуманими є вимоги С. щодо стягнення моральної шкоди.
10 травня 2024 року Г. засобами поштового зв’язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу.
Доводи відзиву Г. є аналогічні аргументам, викладених у відзивах, поданих С.
Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року заяву С. про зупинення виконання судових рішень задоволено. Зупинено виконання рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 25 січня 2024 року до закінчення перегляду справи в касаційному порядку.
Суди встановили, що 20 травня 2013 року між С. та С.укладено договір позики, за яким С. отримала в борг грошові кошти в сумі 4 300,00 дол. США та 127 000,00 грн на придбання квартири за адресою: м. К., про що було видано розписку.
21 травня 2013 року С. було придбано квартиру за адресою: м. К.
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 06 жовтня 2014 року у справі № ц шлюб, зареєстрований між С. та С. 06 вересня 2008 року, розірвано.
16 липня 2016 року між. та Г. було укладено шлюб, внаслідок чого змінено прізвище.
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 05 квітня 2017 року у справі №, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2017 року, встановлено, що кошти надані С. у позику Г. були отримані для поліпшення житлових умов сім’ї С. та Г., а відтак є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя у відповідності до частин третьої статті 61 СК України.
14 червня 2017 року С. направила вимоги про повернення коштів на адресу Г. та С., які отримані 15 червня 2017 року.
21 червня 2017 року С. повторно направила вимоги про повернення коштів на адресу Г. та С., які отримані 21 червня 2017 року.
Станом на 26 серпня 2017 року грошові кошти за договором позики від 20 травня 2013 року відповідачами С. не повернуто.
У цій справі апеляційний суд апеляційну скаргу С. задовольнив частково та змінив рішення суду першої інстанції в частині порядку стягнення боргу, стягнув з Г. та С. на користь С. по 191 509,95 грн заборгованості за договором позики та по 1 915,09 грн судового збору з кожного. Апеляційний суд вважав, що за обставин цієї справи немає підстав для стягнення коштів з відповідачів в солідарному порядку.
Касаційна скарга не містить жодних доводів та відповідних їм підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду в частині наведеного висновку суду.
Г. постанову апеляційного суду про стягнення з неї відповідної частини заборгованості за договором позики та судового збору не оскаржувала. Така процесуальна поведінка Г. та зміст її відзиву на касаційну скаргу С. свідчить про її повну згоду з судовим рішенням про задоволення позовних вимог С. до неї. У касаційній скарзі С. не навів переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення в указаній частині порушують його права та інтереси за умови, що Г. не оскаржила судові рішення в цій частині, тобто погодилася з ними.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Колегія суддів вважає частково слушними доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не надав жодної оцінки доводам апеляційної скарги С. щодо зробленої ним заяви про застосування позовної давності, а також висновку експерта № 110/22, виконаного на виконання ухвали Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2021 року (т. 3, а. с. 95-110), оскільки відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду; проте Верховний Суд вважає, що зазначене процесуальне порушення не призвело до ухвалення незаконного судового рішення апеляційним судом та/або порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства з огляду на таке: у судів в цій справі не було підстав для призначення та проведення експертиз давності виконання спірної розписки та її реквізитів за ініціативою С., так само як і для врахування їх результатів – в разі проведення, у зв’язку з викладеними висновками щодо преюдиційного значення судового рішення у справі № 524/3853/16-ц при розгляді цієї справи;
С. (його представник) брав участь у розгляді справи судом першої інстанції і не подав заяву щодо застосування до вимог С. позовної давності у суді першої інстанції. Тому не було підстав для вирішення апеляційним судом його заяви про застосування позовної давності.
За таких обставин суди зробили правильний висновок про наявність підстав для задоволення первісних позовних вимог С. до С. та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог С., проте оскаржені судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог С. до С. про стягнення заборгованості за договором позики та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог С. належить змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині – залишити без змін.
У зв′язку з цим підлягає поновленню виконання судових рішень, зупинене ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року. Оскільки оскаржені судові рішення змінені тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.
У серпні 2025 року Б. та Б. звернулися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Виконавчий комітет Піщанської сільської ради, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області.
Заяву обґрунтовано тим, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку ЯГ № 651699, виданого Піщанською сільською радою Полтавської області 29 вересня 2006 року, Б. належала земельна ділянка, кадастровий номер, площею 0,1745 га, цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: Полтавська область, с. П.
21 травня 2007 року Б. помер. Спадкоємцями останнього є Б. (син) та Б. (дружина) – заявники у цій справі. Заявники є єдиними спадкоємцями померлого. 28 лютого 2008 року державний нотаріус Третьої Кременчуцької державної нотаріальної контори Г. видала Б. (дружині померлого) свідоцтво про право власності на 1/2 частину земельної ділянки (частка Б. у спільній сумісній власності подружжя). Після цього предметом спадкування залишилася інша 1/2 частина земельної ділянки, яка була успадкована заявниками порівну. 28 лютого 2008 року державний нотаріус Г. видала Б. (дружині померлого) свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину спадкового майна (1/4 частину земельної ділянки). Також 28 лютого 2008 року державний нотаріус Г. видала Б. (сину померлого) свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину спадкового майна (1/4 частину земельної ділянки). Таким чином, після спадкування заявниками майна померлого Б. частки заявників у праві власності на земельну ділянку становили: 3/4 у Б.та 1/4 у Б. Заявники зазначили, що під час видачі їм державних актів на право власності на земельну ділянку на підставі відповідних свідоцтв про право на спадщину за законом у їх тексті помилково зазначено частки у справі власності на цю земельну ділянку: 1/2 у Б.та 1/2 у Б. У відповідь на звернення до державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Піщанської сільської ради Полтавської області щодо вчинення реєстраційних дій та зазначення правильних відомостей про частки у праві власності заявники отримали відмову, оскільки подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. Також у відповідь на заяву до ГУ Держгеокадастру у Полтавській області про видачу нових державних актів про право власності на земельну ділянку заявники отримали відмову, оскільки задоволення такої заяви не передбачене чинним законодавством. Враховуючи викладене, посилаючись на неможливість захистити свої права іншим способом, заявники просили суд:
1) встановити факт, що у державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 016116, виданому Б. 19 грудня 2008 року на земельну ділянку у розділі «Список співвласників земельної ділянки» помилково зазначено, що частка Б. у спільній власності становить 1/2, а правильним є зазначення, що частка Б.у спільній власності становить 3/4;
2) встановити факт, що у державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 016117, виданому Б. 19 грудня 2008 року на земельну ділянку у розділі «Список співвласників земельної ділянки» помилково зазначено, що частка Б. у спільній власності становить 1/2, а правильним є зазначення, що частка Б.у спільній власності становить 1/4.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Кременчуцький районний суд Полтавської області ухвалою від 22 серпня
2025 року, яка залишена без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року, відмовив у відкритті окремого провадження у цій справі.
Ухвала суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивована тим, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, який підлягає розгляду виключно у порядку позовного провадження.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи особи, яка її подала
21 листопада 2025 року Б. та Б., в інтересах яких
діє адвокат Б., через підсистему «Електронний суд» подали до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 серпня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року у цій справі, у якій представник заявників, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявники у касаційній скарзі вказують на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Зазначають, що порушене у цій справі питання полягає у встановленні факту помилки у виданих на їх ім’я державних актах на право власності на землю. При цьому між ними відсутній спір про право, оскільки частки у праві власності на земельну ділянку були правильно визначені державним нотаріусом у відповідних свідоцтвах про право на спадщину, але під час видання їм на підставі указаних свідоцтв державних актів на право власності на землю допущено помилку і саме цей факт помилки заявники просять установити.
Інші учасники справи не скористалися правом подання відзиву на касаційну скаргу.
Межі розгляду справи судом касаційної інстанції
У цій справі, не погодившись із судовим рішенням суду першої інстанції, апеляційну скаргу подали Б. та Б., в інтересах яких діяв адвокат Б.
Текст апеляційної скарги свідчить про її складення та подання від імені обох заявників, які обидва видали окремі ордери на представництво їх інтересів адвокатом Б., та кожен окремо сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги. Однак в ухвалі апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження у цій справі суд апеляційної інстанції помилково зазначив «Відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника Б.– адвоката Б.», а у резолютивній частині оскарженої постанови апеляційного суду помилково зазначив «апеляційну скаргу представника Б.– адвоката Б.– залишити без задоволення».
Разом із тим, за вимогами частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційна скарга не містить доводів про порушення права Б. тим, що апеляційний суд не розглянув його частину вимог апеляційної скарги, у зв’язку із чим такі виявлені порушення суду апеляційної інстанції не покладаються в мотиви цієї постанови.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
З огляду на зазначене касаційна скарга Б. та Б., в інтересах яких діє адвокат Б., підлягає частковому задоволенню, ухвала Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 серпня 2025 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року – зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови, а в іншій частині підлягають залишенню без змін.
Отже колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановила касаційну скаргу Б. та Б., в інтересах яких діє адвокат Б., задовольнити частково. Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 серпня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року змінити шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 серпня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 27 жовтня 2025 року залишити без змін.
Судовий розпорядник Катерина ЩЕРБИНА
_03_03.png)
