Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах
станом на 01.07.2025 року
Відповідно до п.3.6.плану роботи Кременчуцького районного суду Полтавської області на 2025 рік, затверджений наказом в.о. голови суду № 48/ОД від 18.12.2024 року, мною, діловодом Щербиною Катериною був проведений аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області станом на 01.07.2025 року.
Аналіз проведено на підставі: копії ухвал (рішень) колегій суддів судової палати з розгляду цивільних справ (наряд № 02-03 «Копії рішень Полтавського апеляційного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) та копій постанов колегій суддів судової палати Касаційного цивільного суду (наряд № 02-04 «Копії рішень Великої палати Верховного суду Касаційного цивільного, кримінального, адміністративного судів у складі Верховного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) кожного із суддів, працюючих впродовж ІІ кварталу 2025 року.
Аналізом роботи Кременчуцького районного суду встановлено, що у звітному періоді за захистом своїх законних прав, свобод та інтересів звернулось 454 громадян.
Слід звернути увагу на те, що в порівнянні з аналогічним періодом минулого року кількість цивільних справ позовного провадження збільшилась на 277 справ та склала 1223 справ, справ окремого провадження зменшилась на 13 справ та становить 54 справ, заяв про видачу судового наказу зменшилось на 111 справи та становить 282 заяви, заяв про забезпечення (скасування забезпечення) позову або доказів зменшилось на 9 справу та становить 14 заяв, справи про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду зменшилось на 1 справу та становить 0 справ, заяв про виправлення помилки у судовому рішенні збільшилася на 13 справ та становить 37 справу, заяв про ухвалення додаткового рішення збільшилось на 11 заяви та становить 18 заяв, заяв про роз’яснення судового рішення зменшилось на 3 заяви та становить 0 справ, заяв про перегляд рішень, ухвал суду чи судових наказів у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами збільшилось на 2 та становить 3 справи, інших скарг та заяв в процесі виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) зменшилась на 147 справ та становить 36 справи, справ щодо виконання судових доручень іноземних судів – збільшилось на 4 справу та становить 5 справи, заяв про скасування судового наказу зменшилось на 6 справ та становить 15 справ, справ, що стосуються інших процесуальних питань збільшилось на 6 справ та становить 8 справи, заяв про відвід судді зменшилось на 9 справи та становить 6 справ.
Згідно статистичних даних впродовж зазначеного періоду до Полтавського апеляційного суду всього направлено 54 справ, з них: 26 справи повернулось з Полтавського апеляційного суду та 28 цивільні справи перебувають на розгляді в Полтавському апеляційному суді.
Якість розгляду цивільних справ станом на 01.07.2025 року по суддям становить:
суддя Світлана Клименко – по 11 цивільним справам , з яких:
суддя Олександр Колотієвський – по 12 цивільним справам, з яких:
суддя Жанна Баранська – по 17 цивільним справам з яких:
суддя Анна Река – по 14 цивільним справам з яких:
Варто зазначити, що з Полтавського апеляційного суду повернулася 26 справ, які були направлені до апеляційної інстанції у 2023-2025 роках та розглянуті у 2025 році. Із цієї кількості справ по 6 справах було винесено постанови про скасування рішення (ухвали) Кременчуцького районного суду Полтавської області, по 4 справам – повернуто апеляційну скаргу скаржникам, по 11 справам – рішення суду першої інстанції залишено без змін; по 4 справах – рішення суду першої інстанції змінено, по 1 справі – повернуто для ухвали додаткового рішення.
Як правило, рішення суду відповідають вимогам ст. 263 ЦПК України, тобто є вмотивованими і ясно викладеними. Поряд з цим мають місце факти постановлення рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість.
Причинами скасування рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області протягом вказаного періоду було:
Вважаю за необхідне розглянути випадки скасування рішень суду з метою недопущення подібних порушень в подальшій роботі суду.
Найчастіше причинами скасування (зміни) рішень (ухвал, постанов) у справах є порушення судом норм процесуального права (рішення суду основане на висновках, які не відповідають обставинам справи або не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не повно з’ясовано обставини справи, без належної оцінки доказів).
Порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення, тільки тоді коли це порушення привело до неправильного вирішення справи. Істотними порушеннями при ухваленні рішення суду є відсутність вказівки у рішенні про те, на яких доказах ґрунтуються висновки суду, відсутність мотивів прийняття рішення, відсутність висновку про задоволення однієї частини позову і про відмову в другій його частині.
З урахуванням викладеного, вважаю за необхідне звернути увагу суддів на дотримання норм матеріального та цивільно-процесуального права, на недоліки, які мали місце при розгляді суддями справ та шляхи їх усунення.
Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи – це означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою.
Станом на 01.07.2025 року повернуто 6 цивільних справ, які були направлені в 2023-2025 роках по яким рішення (ухвалу) скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:
20.12.2017 ПрАТ «А.», правонаступником якого є ТОВ «А.», звернулося в суд із позовом, у якому просило стягнути солідарно із Б., К., З. суму заборгованості за угодою №211957 від 15.11.2008 у розмірі 214 153,24 грн.
В обґрунтування підстав позову зазначає, що 15.11.2008 між ПрАТ «А.» та Б. укладено угоду №211957, з додатками до неї, про надання послуг, спрямованих на придбання останнім автомобіля Chery Eastar B11.
24.03.2010 імпортер автомобілів Cheri - ТОВ «С.» повідомив ПрАТ «А.» про те, що на складах дилерських підприємств відсутні автомобілі Chery Eastar у зв`язку із припиненням виробництва.
Згідно з пунктом 11.1 статті 11 додатку №2 до угоди, ПрАТ «А.» здійснив заміну автомобіля Chery Eastar В11 на автомобіль КІА RIO, який був найближчим за вартістю та характеристиками. Остання відома поточна ціна автомобіля Chery Eastar B11 у березні 2010 року становила 86 400,00 грн, а автомобіля КІА RIO - 98 400,00 грн.
Б. акцептував таку заміну шляхом подання заяви про вибір автомобіля, у якій підтвердив, що на асигнаційному акті йому було надано право на отримання автомобіля автомобіль КІА RIO, а 22.03.2011 - отримано у власність автомобіль марки КІА RIO, 2011 року випуску, кузов №KNADG411 АВ 6808855, д.н.з. ВІ**** ВІ.
Таким чином, ПрАТ «А.» виконало свої зобов`язання за умовами зобов’язання щодо передачі у власність. Тоді як Б., усупереч вимог статті 5 Угоди №211957, не здійснив оплату стовідсоткової вартості автомобіля та не здійснив сплату 100 щомісячних повних внесків, у зв`язку із чим склалась заборгованість у розмірі 214 153,24 грн.
Посилаючись на підпункти 12.2.8 пункту 12.2 статті 12 додатку 2 до угоди №211957, зазначає, що Б. надав позивачу гарантії повного виконання зобов`язання, забезпечивши його порукою, за умов якої поручителі К. та З. є солідарними боржниками за зобов`язаннями за угодою.
Установивши неналежне виконання зобов’язання, ПрАТ «А.» направлено боржнику та його поручителям платіжні вимоги від 20.09.2017 про погашення всієї суми заборгованості одним платежем до 30.09.2017. Проте, станом на день подання позовної заяви такі вимоги не виконані, борг не погашено, а тому просить захистити порушене право згідно заявлених позовних вимог.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02.08.2023 у задоволенні позову ТОВ «А.» до Б., К., З. про стягнення боргу – відмовлено.
Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивачем не надано належного розрахунку суми заборгованості, який за умов зобов’язання мав обраховуватися, виходячи із поточної ціни автомобіля станом на місяць, у якому сплачується такий платіж, а потім сумувати всі несплачені щомісячні платежі. Оскільки на неодноразові вимоги позивач не надав суду відомостей про поточну ціну автомобіля станом на місяць, у якому сплачувався платіж, суд першої інстанції був позбавлений можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості та відмовив у задоволенні позову за недоведеністю.
Позивач оскаржив рішення районного суду в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Повідомляє, що 25.04.2023 представником позивача через систему «Електронний суд» буди надані суду реєстри цін на автомобілі за весь час дії Угоди на 103-х аркушах. Проте суд першої інстанції безпідставно залишив без задоволення клопотання позивача про врахування таких доказів, посилавшись на їх неналежну якість. Тоді як пропозицію сторони позивача оголосити, які саме з наданих реєстрів неналежної якості, а також надати можливість повторно надати їх суду, відхилив.
Зазначає, що у жодному із судових засідань у справі №536/2279/19 суд першої інстанції не зобов’язував та не пропонував сторонам, у тому числі позивачу, надати відомості про поточну ціну автомобіля (реєстри цін на автомобілі).
Відтак, вважає доведеним належними доказами, не спростованими відповідачами, як підстави так і розмір стягнення за неналежне виконання зобов’язання. Зокрема, розрахунок платежів Б. за Угодою №211957 роздруковано з обліково-реєструючої системи в якій забезпечується облік укладених договорів, усіх платежів за кожним окремим договором та міститься інформація необхідна для ведення бухгалтерського обліку фінансово-господарських операцій.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду в складі головуючого судді Гальонкіна С.А., суддів - членів колегії Карпушина Г.Л., Кузнєцової О.Ю. від 03.11.2023 відкрито апеляційне провадження; у справі закінчено підготовчі дії та призначено до судового розгляду, про що постановлена ухвала апеляційного суду від 30.11.2023.
17.11.2023 до Полтавського апеляційного суду надійшов відзив представника відповідача Б. – адвоката О. на апеляційну скаргу, яку просить залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, як законне та обґрунтоване.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача - адвоката М., представника відповідача Б. - адвоката О., вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.
Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 15.11.2008 між ЗАТ «А.» та Б. укладено угоду №1211957 про надання послуг з метою придбання товару у групах, а саме легкового автомобіля марки «Chery Eastar В11».
За умов такої угоди ЗАТ «А.» зобов`язалось надати Б. послуги з адміністрування фінансових активів з метою придбання товару в групах відповідно до системи «АВТОПЛАН» і полягає у створенні груп покупців (учасників системи) з метою придбання автомобілів, а Б., зобов`язався сплачувати щомісячно цілий чистий внесок або його половину за власним вибором, а також щомісячний внесок в оплату послуг товариства і щомісячний внесок в оплату страхового платежу./а.с.7 т.2/
15.11.2008 між ЗАТ «А» та Б. підписано додаток №1 до угоди, згідно якого зазначалось, зокрема: графік внесків - 100; марка автомобіля Chery Eastar В11; ціна автомобіля - 90 415 грн.; вступний внесок - у % + ПДВ: 3; у грн.: 325 494,00 грн; щомісячний цілий чистий внесок 1.00; щомісячний внесок в оплату послуг у % + ПДВ: 0,35; щомісячний внесок в оплату страхового платежу у %: 0,065; плата за право на отримання автомобіля у % + ПДВ: 3,00./а.с.8 т.2/
Згідно з Правилами функціонування АВТОПЛАНу, які є додатком №2 до угоди, ЗАТ «А.» гарантувало, що Б. одержує право на отримання автомобіля за умови, якщо виконає всі зобов`язання, які випливають з цієї угоди та зобов`язалось надати йому послуги з адміністрування фінансових активів із метою придбання автомобілів в групах відповідно до системи, яка умовно називається «АВТОПЛАН» і полягає у створенні груп покупців (учасників системи) з метою придбання автомобілів.
Розділ 1 правил, графік внесків - це зазначена у додатку №1 загальна кількість щомісячних повних внесків, які забезпечують АІСЕ коштами, необхідними для повної сплати автомобіля, послуг, наданих АІСЕ, з обслуговування та утримання системи АВТОПЛАН та страхового платежу./а.с.9-16 т.2/
На виконання зобов`язань за угодою Б. сплатив на рахунок відповідача перший внесок у розмірі 3 254,94 грн. у день підписання Угоди та протягом 2008 - 2017 років- 130 304,48 грн. щомісячних платежів, а всього ним сплачено товариству - 133 559,42 грн.
Імпортер автомобілів Chery - TOB «СІ ЕЙ ABTOMOTIB» листом №305 від 24.03.2010 повідомив ПрАТ «А.» про те, що на складах дилерських підприємств відсутні, зокрема, автомобілі Chery Eastar, у зв`язку із припиненням виробництва.
Із огляду на умови пункту 11.1 статті 11 додатку № 2 до угоди, ПАТ «А.» здійснив заміну автомобіля Chery Eastar В11 на автомобіль КІА RIO, який був найближчим за вартістю та характеристиками. Остання відома поточна ціна автомобіля Chery Eastar B11 в березні 2010 року становила 86 400,00 грн, а автомобіля КІА RIO - 98 400,00 грн.
Б. акцептував таку заміну шляхом подання заяви про вибір автомобіля, в якій підтвердив, що на асигнаційному акті йому було надано право на отримання автомобіля автомобіль КІА RIO, та, відповідно, отриманням цього автомобіля.
18.03.2011 між ТОВ «Ф.» (продавець), ПрАТ «А.» (платник), та Б. (отримувач), укладено договір №414308-F79.
Згідно пункту 1.1. договору, продавець зобов`язується передати у власність отримувача, а платник - оплатити продавцеві вартість автомобіля на умовах цього Договору.
Відповідно до пункту 1.4. договору № 414308-F79, продавець не є стороною угод, договорів та правочинів укладених між платником - АІСЕ та отримувачем - позивачем, та не несе відповідальності за операції та за діяльність платника.
Пунктами 2.4., 2.5. договору визначено, що загальна вартість автомобіля за цим договором становить: 101 600 грн. з ПДВ. Платник, на підставі даного договору, вносить на поточний рахунок продавця 100% загальної вартості автомобіля в розмірі 101600,00 грн.
22.03.2011 Б. на підставі угоди отримав у власність автомобіль марки КІА RIO, 2011 року випуску, кузов №№KNADG411 АВ 6808855, д.н.з. ВІ**** ВІ.
Станом на березень 2017 року (останній місяць графіку внесків) поточна ціна автомобіля марки КІА RIO базової комплектації (з урахуванням коефіцієнту заміни автомобіля) становила 312 168,29 грн.
У відповідності до підпункту 12.2.8 пункту 12.2 статті 12 додатку 2 до угоди, Б. надані гарантії повного виконання зобов`язання за угодою, а саме, надано товариству, в якості забезпечення виконання зобов`язань, гарантії поручителів щодо солідарної відповідальності за зобов`язаннями за угодою.
11.03.2011 між ПрАТ «АІСЕ», К. та З. укладено договір поруки, за яким вони зобов`язалися відповідати перед кредитором у повному обсязі за виконання боржником Б. зобов`язань за угодою.
20.09.2017 на адресу Б., К, З. направлено вимоги про одноразову сплату всієї суми заборгованості за угодою не пізніше 30.09.2017, але вимога відповідачами не виконана, борг не погашено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог районний суд виходив із того, що за умовами зобов’язання для правильного визначення розміру заборгованості потрібно визначити розмір кожного щомісячного платежу, виходячи із поточної ціни автомобіля станом на місяць, у якому сплачується такий платіж. Тоді як із наданого позивачем розрахунку платежів убачається, що він здійснений в інший спосіб, і представник позивача в судовому засіданні не зміг пояснити, яким чином здійснений вказаний розрахунок заборгованості, що слід стягнути з відповідача.
Суд першої інстанції також зазначив, що на неодноразові вимоги позивач не надав суду відомостей про поточну ціну автомобіля станом на місяць, у якому сплачувався платіж, що позбавило суд можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості, а вимогу подати більш повний та детальний розрахунок заборгованості проігнорував.
Врахувавши заперечення відповідача Б. щодо правильності здійсненого позивачем розрахунку та за відсутності доказів про поточну ціну автомобіля станом на місяць, у якому сплачувався платіж, районний суд дійшов висновку, що у задоволенні такого позову слід відмовити за недоведеністю.
Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погоджується із огляду на наступне.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Належність виконання зобов’язання є предметом доказування і у справі про стягнення заборгованості, доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач. Наведене відповідає позиції Верховного Суду, сформульованої у справі №913/618/21 від 08.06.2022.
Згідно зі статтями 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Із огляду на викладене та враховуючи вимоги частини п’ятої статті 12 ЦПК України, за змістом якої суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, має запобігати зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживати заходів для виконання ними їхніх обов’язків, апеляційний суд дійшов висновку, що при постановленні оскаржуваного судового рішення районний суд допустив надмірний формалізм в оцінці доказів наданих стороною позивача, а саме, реєстрів цін на автомобілі за період правовідносин за угодою №211957.
При цьому колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги, що такі докази були надані суду першої інстанції через систему «Електронний суд», а тому якість роздруківок реєстрів цін на автомобілі, як доказів, залежала виключно від технічних спроможностей суду. У судовому засіданні 02.08.2023 при дослідженні матеріалів справи, головуючий суддя належність таких доказів під сумнів не ставив та не роз’яснював процесуальних прав сторін пов’язаних із цим, оголосивши лише назви документів.
Крім того, головуючий суддя у справі при оцінці такого доказу мав можливість перевірити його якість через систему «Електронний суд» в особистому кабінеті судді. Натомість, з формальних підстав, пославшись на неможливість судом самостійно зробити розрахунок заборгованості, відмовив у задоволенні позову, провадження за яким триває із грудня 2017 року, за недоведеністю розміру стягнення, спростування якого є процесуальним обов’язком відповідачів, а не суду.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення районного суду скасуванню.
21 червня 2024 року С. та С. звернулися до суду з позовом до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Б.» про відшкодування шкоди заподіяної смертю потерпілого.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 листопада 2024 року позовну заяву С., С. до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Б.» про відшкодування шкоди заподіяної смертю потерпілого залишено без розгляду.
Ухвала районного суду мотивована тим, що позивачі та їх представник 10.10.2024 та 08.11.2024 повторно не з`явилися в судове засідання, не надавши доказів на підтвердження поважності причин неявки або заяви про відкладення розгляду справи.
Представник позивачів подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення районним судом норм процесуального права та неповне з`ясування обставин справи, просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Вважає необгрунтованим залишення позову без розгляду з підстав повторної неявки позивачів та їх представника, оскільки разом з позовною заявою позивачі заявили клопотання про розгляд справи без їх участі та без участі їх представника, а матеріали справи не містять ухвали суду щодо обов`язкової явки позивачів в судове засідання. Тому відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України суд не був позбавлений права розглянути справу по суті вимог позову.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до таких висновків.
Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що представник позивачів С. та С. адвокат Л. звернувся до суду з позовною заявою про відшкодування шкоди, заподіяною смертю потерпілого.
До позовної заяви додано клопотання представника позивачів про проведення розгляду справи без участі позивачів та їх представника. У разі визнання судом необхідності присутності представника позивачів в судовому засіданні, заявлено клопотання про участь представника позивачів у судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів. Проте зазначене клопотання районним судом не вирішено.
Із матеріалів справи вбачається, що районний суд 22.07.2024 направив засобами поштового зв’язку судові повістки позивачам про виклик до суду на 10-00 год. 06.08.2024. Поштові відправлення повернулись до суду без вручення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Доказів виклику до суду на вказану дату та час представника позивачів матеріали справи не містять.
Унаслідок неявки позивачів судове засідання відкладено на 09-30 год. 13.09.2024 та представнику позивачів адвокату Л. повідомлено про виклик в судове засідання шляхом направлення судової повістки в його електронний кабінет. (а.с. 107), позивачам направлено судові повістки засобами поштового зв’язку. Поштові відправлення повернулись без вручення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». (а.с. 115-119)
13.09.2024 позивачі та їх представник в судове засідання не з`явилися. Ухвалою Кременчуцького районного суду від 13.09.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті в судовому засіданні на 11-00 10.10.2024 року.
10 жовтня 2024 року розгляд справи відкладено на 08.11.2024 року на 10-00 год.
Про розгляд справи 10.10.2024 року та 08.11.2024 року позивачів повідомлено засобами поштового зв’язку, проте поштові повідомлення не були вручені. Доказів повідомлення про судовий розгляд представника позивачів на зазначені дати матеріали справи не містять.
Залишаючи позов без розгляду, районний суд виходив із того, що позивачі та їх представник адвокат Л. 10.10.2024 та 08.11.2024 року не з`явилися у судове засідання, будучи належним чином повідомленими, не надавши доказів поважності неявки у судове засідання або заяви про відкладення розгляду справи.
Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погоджується з таких підстав.
Частиною першою статті 223 ЦПК України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справ по суті, крім випадків, передбачених цією статтею.
Згідно з частиною п`ятою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.
Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не недійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення перешкоджає розгляду справи.
Суд першої інстанції не дотримався викладених норм процесуального права та безпідставно залишив позов без розгляду. Тоді як представник позивачів при подачі позову просив розглядати справу без участі позивачів та їх представника.
Із огляду на заяву представника позивачів щодо розгляду справи за їх відсутності та надані матеріали, на підставі яких заявлені позовні вимоги, суд першої інстанції не був позбавлений можливості розглянути справу по суті.
Отже, апеляційний суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування ухвали районного суду та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.6 ч.1 ст.374, п.п.3,4 ч.1 ст.379, ст.ст.381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд постановив, апеляційну скаргу представника С. та С. - адвоката Л.- задовольнити. Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 листопада 2024 року - скасувати.
02.02.2024 Б., в інтересах якої діяв представник – адвокат С., звернулася в суд із указаним позовом, у якому просила стягнути із відповідача на її користь страхове відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого, у розмірі 40 200,00 грн., а також страхове відшкодування витрат у зв’язку із втратою годувальника у розмірі 120 600,00 грн.
В обґрунтування підстав позову зазначила, що 06.10.2023 року приблизно о 20:35 год. у селі Жуки Полтавської області відбулася ДТП за участі автомобіля марки «DAF», р.н. під керуванням С., який здійснив наїзд на велосипедиста В. Унаслідок ДТП велосипедист В. від отриманих тілесних ушкоджень загинув.
За фактом викладеного Слідчим управлінням ГУНП в Полтавській області порушено кримінальне провадження № 12023170000000725 за ч. 2 ст. 286 КК України, досудове розслідування за яким досі триває.
Зазначила, що станом на дату ДТП, цивільно-правова відповідальність, пов’язана з експлуатацією забезпеченого транспортного засобу марки «DAF», була застрахована у відповідача на підставі договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АТ4056121.
У результаті вказаної ДТП та наслідків від неї, позивачка, як мати загиблого В., яка є непрацездатною особою, пенсіонером за віком, зазнала шкоди, оскільки мала право на одержання утримання від загиблого сина на момент його смерті та втратила таке право на утримання в майбутньому через його передчасну смерть.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05.12.2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з Акціонерного товариства «Страхова група «Т.» (приватне) на користь Б. 39 400,00 грн. страхового відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого та 120 600,00 грн. страхового відшкодування витрат у зв'язку із втратою годувальника (для батьків).
Рішення суду вмотивовано тим, що позивачка є матір’ю потерпілого В. та на момент його смерті була непрацездатною особою, а тому у відповідності до норм Сімейного кодексу України мала право на утримання від свого сина, а отже і право на відшкодування страхової регламентної суми на підставі статті 272 та 273 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Обраховуючи розмір стягнення районний суд виходив із того, що загальний розмір відшкодування перевищує страховий ліміт відповідача, який становить 320 000,00 грн., із яких виплати у порядку статті 1200 ЦК України становлять 241 200,00 грн. Відтак, залишок страхового ліміту на відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого становить 78 800,30 грн., яка підлягає поділу між позивачкою, матір’ю померлого, та його донькою В. по 39 400,00 грн., а також 120 600,00 грн. страхового відшкодування витрат у зв'язку із втратою годувальника (для батьків).
Не погодившись із таким рішенням відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Зазначає, що відповідно до довідки про склад сім’ї, враховуючи ліміт відповідальності страховика, страхове відшкодування моральної шкоди для матері потерпілого складає 39 400,00 грн. ((320 000,00 грн. – 241 200,00)/2). Такий розмір відшкодування відповідачем було сплачено позивачці, але суд першої інстанції викладене залишив поза увагою.
Наголошує, що позивачка не виконала вимоги п.п. «е» 35.2 ст.35 Закону та не надала документи, що підтверджують перебування її на утриманні померлого В. При постановленні оскаржуваного рішення суд викладене залишив поза увагою та не встановив розмір пенсії позивачки, яку вона отримувала та не порівняв з прожитковим мінімум для непрацездатних осіб, встановлений ст. 7 Закону України «Про державний бюджет на 2023 рік».
Перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення в межах вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.
Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 06.10.2023 року о 20.30 годині на автодорозі «Хорол-Семенівка-Кременчук» відбулася ДТП, під час якої водій вантажного автомобіля «DAF», під керуванням С., рухаючись з напівпричепом самоскидом Mega MNW зі сторони м.Кременчука в напрямку смт.Семенівка, допустив наїзд на велосипед типу «Україна» під керуванням В., який рухався по зустрічній смузі в попутному напрямку та почав перетинати частину з ліва на право по напрямку руху вантажного автомобіля. Внаслідок наїзду велосипедист В. загинув на місці пригоди. За фактом викладеного порушено кримінальне провадження №12023170000000725.
06.10.2023 року В. помер, про що 11.10.2023 складено відповідний актовий запис №93, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-КЕ.
За змістом довідки про причину смерті (до форми №106/о №96, видається доля поховання) від 09.10.2023 року причиною смерті В. є травма при зіткненні з великим вантажним транспортним засобом.
Позивачка Б. є матір’ю В., що підтверджується свідоцтвом про народження серії ІІ-НО №.
Згідно із посвідченням серії ААЗ № Б. є пенсіонером за віком.
22.11.2023 року С., яка діє в інтересах доньки загиблого В., звернулася до ПАТ «Страхова група «Т.» із заявою щодо виплати страхового відшкодування. До заяви додано довідку про склад сім’ї: В. - донька; Б.- мати. Також зазначено, що якщо після виплати страхового відшкодування стосовно померлого В. виявиться, що в переліку родичів першого ступеню споріднення, які визначенні у вказаному переліку, не були враховані особи, які мають право на отримання страхового відшкодування, зобов’язується самостійно врегулювати з ними питання щодо розподілу належної їм частки виплати, що були нею (С.), виходячи з того, що розмір страхового відшкодування стосовно одного померлого виплачується рівними частками усім родичам першого ступеня споріднення.
14.12.2023 року між ПАТ «Страхова група «Т.» (страховик) та С., яка діє від імені В. (потерпілий), укладено договір про припинення зобов’язання за угодою сторін. За змістом такого договору потерпілий визнає, що належна йому за Полісом № АТ від 14.04.2023 року по факту ДТП, сума страхового відшкодування за шкоду, пов’язану зі смертю потерпілого В. складає: 6 мінімальних заробітних плат; втрата годувальника сума, а всього: 252540,00 грн. (п.1). Потерпілий заявляє, що з моменту належного виконання страховиком цього договору не матиме жодних претензій до страховика з приводу розміру та видів страхового відшкодування за шкоду, передбачену п.1 цього договору та інших виплат по Полісу.
22.01.2024 року Б. звернулася до ПАТ «СГ «Т.» із заявою щодо виплати страхового відшкодування, за наслідками розгляду якої складено Страховий Акт № від 30.01.2024 року та визначено суму, що належить до виплати у розмірі 39400,00 грн.
Частково задовольняючи позовні вимоги районний суд виходив із того, що позивачка, будучи непрацездатною матір’ю загиблого потерпілого, має право на відшкодування страхової регламентної суми, постановивши на її користь 39 400,00 грн. страхового відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого (78800,00 грн./2), а також 120 600,00 грн. страхового відшкодування витрат у зв'язку із втратою годувальника (241200,00 грн./2).
Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погодився з огляду на наступне.
Порядок відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю потерпілого, визначено у ст. 27 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів». Указаною нормою встановлено, що страхове відшкодування (регламентна виплата) виплачується, якщо смерть потерпілого внаслідок ДТП настала протягом одного року після ДТП та є її прямим наслідком.
За змістом п. 27.2 ст. 27 Закону №1961-IV страховик здійснює відшкодування шкоди, заподіяної смертю потерпілого, на умовах, встановлених статтею 1200 ЦК України, кожній особі, яка має право на таке відшкодування, рівними частинами.
Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого. Розмір відшкодування може бути збільшений законом (частина четверта статті 1200 ЦК України).
Страховик відшкодовує моральну шкоду, заподіяну смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим). Загальний розмір такого страхового відшкодування (регламентної виплати) цим особам стосовно одного померлого становить 12 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку, і виплачується рівними частинами.
Як убачалося із матеріалів справи ліміт відповідальності страховика АТ «СГ «Т.» (приватне) згідно із договором страхування у формі Полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АТ становить 320 000,00 грн. на одного померлого, що визнається сторонами.
У пункті 35.1 статті 35 Закону №1961-IV зазначено, що для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про ДТП подає страховику заяву про страхове відшкодування.
Реалізуючи наведене право 22.11.2023 року, тобто у межах строку, визначеного п. 35.1 ст. 35 Закону №1961-IV, дочка загиблого В., в інтересах якої діє С., звернулася до страховика із заявою про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті ДТП, за наслідками розгляду якої прийнято рішення про страхову виплату страхового відшкодування 6 мінімальних заробітних плат моральної шкоди та 35 мінімальних заробітних плат шкоди за втрату годувальника у розмірі 252 540,00 грн., що відповідає положенням статті 1200 ЦК України.
Відтак, враховуючи ліміт відповідальності страховика (320 000,00 грн.), з урахуванням сплачених дочці потерпілого коштів страхового відшкодування витрат у зв’язку із втратою годувальника, позивачці, як матері потерпілого, належало до виплати 39 400,00 грн., та, як підтверджується матеріалами справи, указані кошти були перераховані на її користь на підставі страхового акту від 30.01.2024 року №.
Наведене свідчить, що відповідач виконав свій обов’язок перед позивачем у повному обсязі. Тоді як відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові, що узгоджується із позицією Верховного Суду, сформованою у справі від 18.09.2023 року №582/18/21.
При постановленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції викладене залишив поза увагою, як і той факт, що за змістом довідки про склад сім’ї, яка є додатком до заяви С., як законного представника В., про виплату страхового відшкодування, остання взяла на себе зобов’язання самостійно врегулювати питання щодо розподілу належної їй частки виплати з іншими родичами потерпілого.
Крім того, поза увагою суду першої інстанції залишився той факт, що доказування у межах заявленого спору є не лише факт родинних відносин, а і факт перебування на утриманні померлого та потреба у матеріальній допомозі. Тоді як позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували потребу у матеріальній допомозі Б., передбачену ст. 202 СК України, так і те, що син надавав таку допомогу, яка у свою чергу була основним і постійним джерелом її існування.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягала задоволенню, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області скасуванню із постановленням нового про відмову в задоволенні позовних вимог.
21 березня 2023 року Ф. звернувся до суду з позовом до Т. про визнання права власності у порядку спадкування за законом, в якому просив визнати за ним право власності на житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., у порядку спадкування за законом після померлої 21 квітня 2022 року Ф., а також визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0, 1051 га, кадастровий номер №, яка розташована за вказаною адресою.
Вказував, що після смерті матері Ф. відкрилась спадщина, яка складається з житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки за адресою с. П.
На його звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини нотаріусом було заведено спадкову справу, але постановою від 14 березня 2023 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після померлої Ф. з тих підстав, що заяву про прийняття спадщини також подав Т., який також звернувся до нотаріальної контори із заявою, в якій просив не видавати Ф. свідоцтво про право на спадщину, оскільки існує спір щодо її прийняття та розподілу між спадкоємцями.
В липні 2023 року з позовом до Ф. про встановлення факту постійного спільного проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю чоловіка та жінки, які проживали без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частину майна звернувся Т.
В своєму позові просив: встановити факт спільного проживання з Ф., однією сім`єю як чоловік та жінка, не перебуваючи в шлюбі між собою, починаючи з 12 січня 2005 року і до часу відкриття спадщини, тобто до моменту смерті Ф., яка померла 21 квітня 2022 року, визнати житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку площею 0,1051 га, кадастровий номер № , яка розташована за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., об`єктами права спільної сумісної власності його та Ф., визнати за ним право власності на ½ частину будинку з господарськими будівлями та на ½ частину земельної ділянки площею 0,1051 га за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.
В обґрунтування вимог посилався на те, що в січні 2005 року вони з Ф. вирішили розпочати проживати разом однією сім’єю як подружжя, в зв’язку з чим він переїхав жити у належний їй житловий будинок за адресою с. П.
У вказаному будинку вони проживали безперервно однією сім’єю аж до дня смерті Ф., при цьому свої відносини не узаконювали. Однак останні носили характер подружніх, вони були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, виконували спільні права та обов`язки, разом відпочивали.
Під час спільного проживання за рахунок власних та спільних грошових заощаджень ними були виконані численні ремонтні та будівельні роботи, унаслідок чого домоволодіння істотно збільшилось у вартості.
Наявність спадкоємця першої черги виключає можливість успадкування ним майна після померлої Ф., з якою він постійно проживав понад 5 років, що змусило його звернутися до суду з позовом.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 грудня 2023 року об`єднано в одне провадження цивільні справи за позовом Ф. до Т. про визнання права власності у порядку спадкування за законом та за позовом Т. до Ф. про встановлення факту постійного проживання визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на частину майна.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 жовтня 2024 року в задоволенні позовних вимог Ф. до Т. про визнання права власності у порядку спадкування за законом відмовлено.
Позов Т. до Ф. про встановлення факту постійного спільного проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю чоловіка та жінки та визнання права власності на частину майна задоволено.
Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що Т. проживав з Ф., яка померла 21 квітня 2022 року , в с. П., однією сім`єю як чоловік та жінка, не перебуваючи у шлюбі між собою, починаючи з 12 січня 2005 року до часу смерті Ф.– 21 квітня 2022 року.
Визнано об`єктами права спільної сумісної власності Т. та Ф., як жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували в шлюбі між собою: житловий будинок з господарськими будівлями за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., та земельну ділянку площею 0,1051 га, кадастровий номер №, розташовану за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.4; визнано за Т. право власності на ½ частину будинку з господарськими будівлями за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.; визнано за Т. право власності на ½ частину земельної ділянки площею 0,1051 га, кадастровий номер №, розташовану за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.
Стягнуто з Ф. на користь Т. судовий збір в сумі 5812, 27 грн.
Ухвалюючи рішення місцевий суд дійшов висновку про доведеність позовних вимог Т. та відмову в задоволенні позову Ф., роз’яснивши, що він має право на звернення до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини в частці, що входить до складу спадкової маси після померлої матері.
Не погодившись з рішенням суду, адвокат Є., який діє в інтересах Ф., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову Ф. та відмову в задоволенні позовних вимог Т.
Вказував, що спірне домоволодіння є спадковим майном від бабусі, яке за життя мати за власні кошти добудувала.
Вважав, що вказане домоволодіння не може вважатися спільним сумісним майном чоловіка та жінки, оскільки своє право власності його матір зареєструвала 23.07.2004року, тобто до часу, з якого почала проживати з Т.
Звернув увагу, що Т. не довів належними доказами факт перебування з його матір’ю у фактичних шлюбних відносинах та не представив суду доказів на підтвердження здійснення ним ремонтник, будівельних робіт, внаслідок чого вартість спірного нерухомого майна збільшилася і це збільшення може слугувати підставою для визнання житлового будинку спільною власністю його та його матері.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягала частковому задоволенню з наступних підстав.
Як вбачалося з матеріалів справи та встановлено судом, згідно копії свідоцтва про смерть серії І-КЕ №, виданого Виконавчим комітетом Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Ф. померла 21 квітня 2022 року.
Згідно свідоцтва про народження серії ІІІ-КЕ №, позивач Ф., є сином Ф. та Ф.
Після смерті Ф., державним нотаріусом Третьої кременчуцької державної нотаріальної контори Г. на підставі своєчасно поданих заяв Т. та Ф. про прийняття спадщини, заведено спадкову справу№ 236/200.
Постановою державного нотаріуса від 02 березня 2023 року відмовлено Т. у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої Ф. з огляду на відсутність документів, що підтверджують родинні чи інші стосунки з померлою та наявність спадкоємця першої черги.
Іншою постановою державного нотаріуса від 14 березня 2023 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії, відмовлено Ф. у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої Ф., з огляду на наявність спору між спадкоємцями та подачу Т. позову до суду про встановлення факту проживання разом з спадкодавцем.
Зважаючи на неможливість оформлення своїй спадкових прав в позасудовому порядку Ф. та Т. звернулися до суду з вищевказаними позовами.
Задовольняючи позовні вимоги Т., суд, прийнявши до уваги надані останнім докази, дійшов висновку про доведеність факту спільного проживання осіб як чоловіка та жінки не перебуваючи в шлюбі та на підставі ст. 60 СК України визнав об’єктом права спільної сумісної власності будинок та земельну ділянку за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., визнавши за Т. ½ частку вищевказаного нерухомого майна.
Зважаючи, що ½ частина спірного майна є об’єктом права спільної сумісної власності, суд відмовив Ф. в задоволенні позову в заявленому розмірі, роз’яснивши право на звернення до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини в частці, що входить до складу спадкової маси після померлої матері.
Колегія суддів не могла в повній мірі погодитись з такими висновками суду першої інстанції, яких він дійшов з порушенням норм матеріального права.
Так, в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 315 ЦПК України).
В даному випадку Т. не заперечується необхідність встановлення факту спільного проживання для оформлення спадщини після померлої Ф., враховуючи також наявність спадкоємця першої черги – сина померлої.
За змістом ст. 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.
Колегія суддів погодилася з висновком суду щодо доведеності позивачем юридичного факту щодо його спільного проживання з Ф., який підтверджується зібраними по справі доказами, а саме: довідкою Піщанської сільської ради про його проживання без реєстрації в с. П., документами про поховання Ф., декларацією про вибір лікаря, де довіреною особою зазначена Ф., копіями фотографій з сімейних свят та відпочинку, подвір’я домоволодіння, що охоплюють тривалий період часу.
Також факт спільного проживання підтвердили допитані в суді першої інстанції свідки, які є як сусідами – проживають поруч, так і теща Ф. – М.
Вказані свідки підтвердили спільний побут Т. та Ф., ремонт будинку та облаштування прилеглої території, спільну працю по господарству та на огороді. Також зазначили, що саме Т. здійснював поховання Ф., оскільки син проживав за кордоном та на похорони не приїжджав.
У зв’язку з наведеними обставинами та здійсненою судом першої інстанції вірною оцінкою доказів, колегія суддів відхилила в цій частині доводи апеляційної скарги про недоведеність Т. факту спільного проживання з його матір’ю Ф.
Між тим, колегія суддів не могла погодитись з періодом часу, який суд встановив як період спільного проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а саме з 12 січня 2005 року по день смерті Ф.
Відповідно до ч.1 ст. 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.
Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії 1-КЕ №, виданого Автозаводським відділом РАЦС Кременчуцького міського управління юстиції, 13 серпня 1992 року було розірвано шлюб між Ф. та Ф.
Як вбачалося зі свідоцтва про розірвання шлюбу серії 1-КЕ №, виданого Відділом РАЦС Кременчуцького районного управління юстиції Полтавської області, 14 вересня 2007 року було розірвано шлюб між Т. та Т.
Таким чином, перебування Т. в зареєстрованому шлюбі до 14 вересня 2007 року унеможливлює встановлення судом факту його спільного проживання з Ф. однією сім`єю без реєстрації шлюбу, починаючи з 12.01.2005, оскільки вказане не відповідає нормам сімейного права, суперечить моральним засадам суспільства
За вказаних обставин рішення суду в частині визначення періоду спільного проживання підлягало зміні, з встановленням факту спільного проживання Т. з Ф. однією сім`єю як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу, з 15 вересня 2007 року по 21 квітня 2022 року.
Що стосується визнання судом об’єктами права спільної сумісної власності Ф. та Т. житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки площею 0,1051 га, кадастровий номер № за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. та, визнання за Т. права власності на ½ частки вказаної нерухомості, колегія суддів прийшла до наступного висновку.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 липня 2004 року, виданого державним нотаріусом Третьої кременчуцької державної нотаріальної контори Г., Ф. набула у спадщину після померлої 26 листопада 2003 року матері Б. майно, що складалось із житлового будинку л. А, а, розмір жилої площі – 23, 6 кв.м., літньої кухні л. Б, б, сараїв л. б’, б1, погрібу л. Г, вбиральні л. Д, колодязя л. к, огорожі № 1-2 та земельної ділянки площею 0, 15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку – 0,10 га, та для ведення особистого підсобного селянського господарства - 0,05 га, що знаходяться в с.П. Кременчуцького району Полтавської області.
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №, виданого 06 вересня 2004 року КП «Кременчуцьке МБТІ», було зареєстровано право власності за Ф. на підставі вказаного вище свідоцтва про право на спадщину за законом.
Таким чином, власником зазначеного житлового домоволодіння та земельної ділянки з 2004 року є Ф.
З технічного паспорту житлового будинку в с. П., виготовленого станом на 28.01.1999 вбачається, що площа будинку складає 40,4 кв.м., натомість з технічного паспорту вказаного житлового будинку виготовленого станом на 08.11.2018 загальна площа складає 75,9 кв.м.
Відповідно до висновку будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи №ІІ-7 від 02.03.2023 вартість будинку в с. П. становить 625651 грн., а вартість ремонтно-будівельних робіт за період проживання у цивільному шлюбі дорівнює 473133 грн. Також експертом встановлено, що частка збільшення вартості будинку від загальної вартості будинку становить 76%.
Згідно ч. 1 ст. 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.
З наведеного слідувало, що до предмета доказування в давному випадку відносяться обставини, якими позивач Т. обґрунтовував свої вимоги, а саме те, що спірне спадкове майно істотно було збільшено у своїй вартості в порівняні з періодом, коли він розпочав свої відносини з власником будинку, а також доведенню підлягає факт збільшення вартості такого майна за рахунок його трудовими чи грошових затрат або здійснення ним спільних з власником затрат.
Не заперечується учасниками справи те, що впродовж зазначеного часу площа житлового будинку була збільшена із 40,4 кв.м. до 75,9 кв.м.
Разом з цим, первісний позивач наполягав на тому, що його матір мала постійне місце роботи та отримувала за цей час стабільний дохід, за рахунок якого і проводилось поліпшення житлових та побутових умов в будинку, прибудовувалась ванна кімната, веранда, здійснювався благоустрій подвір’я.
Тоді як Т., обґрунтовуючи вимогу про визнання житлового будинку та земельної ділянки об’єктами спільної сумісної власності подружжя в порядку ст. 62 СК України стверджував, що таке збільшення майна та його поліпшення відбулось за рахунок їх спільних з власником трудових та фінансових затрат та його безпосередніх трудових зусиль.
Разом з цим, матеріали справи не містять жодного доказу, який би доводив факт прийняття Т. участі у збільшенні вартості спадкового майна за рахунок своїх трудових, фінансових чи інших зусиль.
В даному випадку, сам факт перебування власника нерухомого майна з Т. у фактичних шлюбних відносинах в період, коли її особисте майно та його вартість істотно збільшилося, не може розглядатись як достатня правова підстава для визнання такого майна об’єктом права спільної сумісної власності, тобто не породжує презумпцію спільності, яка встановлена для подружжя, що перебуває в зареєстрованих шлюбних відносинах, тому чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами
При зверненні до суду Т. не надав жодних доказів (купівля будматеріалів, замовлення проектів добудови, оплата будівельних спеціалістів тощо), які-б свідчили про вкладення ним власних коштів, своїх трудових зусиль та несення відповідних витрат, внаслідок яких відбулось збільшення площі та вартості спадкового майна.
Відсутність сукупності двох факторів - істотне збільшення вартості майна та збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником свідчить про відсутність підстав для визнання житлового будинку з господарськими будівлями об’єктом права спільної сумісної власності Ф. та Т.
На вказані обставини місцевий суд належної уваги не звернув, не визначився з характером спірних правовідносин і в результаті невірної оцінки доказів по справі дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову в цій частині.
За вказаних обставин рішення суду в цій частині підлягало скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Т.
Враховуючи відсутність підстав для визнання права власності за Т. після смерті Ф., позовні вимоги Ф., як спадкоємця першої черги, який був позбавлений в позасудовому порядку оформити свої спадкова права, підлягали задоволенню з визнанням за ним права власності на спадкове майно у порядку спадкування за законом після померлої 21 квітня 2022 року Ф.
21 лютого 2025 року старший державний виконавець Кременчуцького ВДВС у Кременчуцькому районі Полтавської області С. звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документа боржника Кійла Р.В. до виконання зобов`язань.
Вказував, що на виконанні у Кременчуцькому ВДВС перебуває зведене виконавче провадження № 77262126 відносно К., до складу якого входять виконавчі провадженні про стягнення з нього 14397,01 дол. США на користь С., 19 289,50 дол. США та 500 000 грн на користь К., 4 211,44 грн., 680 грн, 680 грн. та 3 400 грн. штрафів в дохід держави.
Боржник К. повідомлявся про наявність відкритих відносно нього виконавчих проваджень, жодних дій по виконанню судових рішень не вчиняє, виконавчі документи ним не отримуються, за адресою реєстрації не проживає більше 2 років, джерел отримання доходів не має, як і будь-якого нерухомого чи рухомого майна.
Також ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 січня 2024 року К. оголошено в розшук, разом з тим, боржник не розшуканий.
Згідно постанови Хустського районного суду Закарпатської області від 26.03.2024 К. намагався незаконно перетнути державний кордон.
Вважав, що вказані обставини є правомірною підставою для застосування до боржника вищевказаного тимчасового обмеження.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 лютого 2025 року в задоволенні подання відмовлено.
Відмова в задоволенні клопотання обґрунтована відсутністю відомостей про ухилення боржника від зобов’язань та взагалі відсутністю відомостей про обізнаність К. щодо наявності виконавчих проваджень.
Не погодившись з ухвалою суду, стягувач С. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить ухвалу скасувати та постановити нову, про задоволення подання.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказував, що він, як стягувач у виконавчому провадженні, виїжджав з державним виконавцем за місцем реєстрації К., проте останній там не проживає протягом останніх 2 років. Фактично переховується від стягувачів та тривалий час ухиляється від виконання судового рішення.
Звернув увагу, що боржник вже намагався перетнути кордон, а отже має намір виїхати за межі України.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про її задоволення з наступних підстав.
Як вбачалося з матеріалів справи, в провадженні старшого державного виконавця Кременчуцького відділу ДВС у Кременчуцькому районі С. перебуває зведене виконавче провадження № 77262126, до складу якого входять наступні виконавчі провадження: - № 72856394 з примусового виконання виконавчого листа № 536/518/22, виданого 17 серпня 2023 року Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з К. на користь С. грошових коштів в сумі 14 397,01 доларів США; - № 70479786 з примусового виконання виконавчого листа № 536/145/22, виданого 02 листопада 2022 року Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з К. на користь К. грошових коштів в сумі 19 289,50 доларів США та 500000 грн.; - № 73304877 з примусового виконання виконавчого листа № 536/518/22, виданого Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з К. на користь держави судового збору в сумі 4 211, 44 грн.; - № 74401369 з примусового виконання постанови серії ЕНА № 1055473, виданої 02 грудня 2023 року УПП в м. Києві про стягнення з К. в дохід держави штрафу в сумі 680 грн.; - № 72426992 з примусового виконання постанови серії ЕАС № 6939047, виданої 05 травня 2023 року УПП в м. Києві про стягнення з К. в дохід держави штрафу в сумі 680 грн.; - № 75440111 з примусового виконання постанови № 309/1314/24 виданої 26 березня 2024 року Хустським районним судом Закарпатської області про стягнення з К. в дохід держави штрафу в сумі 3 400 грн.
Відмовляючи в задоволенні подання старшого державного виконавця Кременчуцького ВДВС у Кременчуцькому районі Полтавської області С. суд першої інстанції виходив з того, що заявником не надано належних доказів цілеспрямованого ухилення К. від виконання своїх зобов’язань.
Колегія суддів не погодилася з даним судовим рішенням, виходячи з наступного.
Статтею 441 ЦПК України передбачено, що тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення. Тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України застосовується в порядку, визначеному цим Кодексом для забезпечення позову, із особливостями, визначеними цією статтею. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням, на строк до повного виконання такого судового рішення. Ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути постановлена за поданням державного або приватного виконавця, яким відкрито відповідне виконавче провадження.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Закон України від 21 січня 1994 року «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері. Зазначеним Законом не передбачено за ухвалою суду тимчасове обмеження виїзду за кордон боржника до виконання своїх зобов`язань.
Так, в провадженні старшого державного виконавця Кременчуцького відділу ДВС у Кременчуцькому районі С. перебуває зведене виконавче провадження відносно К. про №77262126, до складу якого входять наступні виконавчі провадження: №72856394, № 70479786, №73304877, № 74401369, № 72426992, № 75440111.
Як встановлено з матеріалів дослідженого колегією суддів виконавчого провадження, постанова про відкриття виконавчого провадження направлялась боржнику, про що свідчать супровіднні листи: від 05.12.2022 року №31357, 06.12.2022 року №31389, 27.10.2023 року №45906, 13.11.2023 року №49236, від 12.03.2024 року, 04.07.2024 року №30501 щодо направлення постанов.
На виклики державного виконавця К. не з’являється, пояснень та причин невиконання судових рішень не повідомляв.
При виході за адресою місця проживання боржника згідно акту від 16.10.2023 року для перевірки майнового стану встановлено, що за адресою, вказаною у виконавчому документі: Кременчуцький район, с. М. – боржник фактично не проживає.
Згідно відповіді, наданої Державною міграційною службою України, гр. К. зареєстрований за адресою: Полтавська область, Кременчуцький району, с. М.
Відповідно до відомостей з ДФС та ПФУ за боржником не виявлено джерел отримання доходів, рахунків у банках та інших фінансових установах.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за боржником не виявлено об’єктів житлової нерухомості.
Про наявність відкритого виконавчого провадження боржник повідомлявся належним чином згідно Закону, однак жодних дій, спрямованих на виконання виконавчого документу не вчиняє, що і є ухиленням боржника від виконання своїх обов’язків.
З метою забезпечення виконання судового рішення, державним виконавцем вживались заходи по арешту його майна та виходи за адресою реєстрації боржника.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області №536/518/22 від 25.01.2024 року К., оголошено в розшук. Ухвала суду направлена на виконання до Відділення поліції №2 Кременчуцького РУП ГУНП в Полтавській області.
Між тим, протягом тривалого часу ухвала суду залишається не виконаною, боржник не розшуканий.
Згідно відповіді з Державної міграційної служби України від 12.02.2025 року К., документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії FM №, дата отримання 10.04.2018 року, орган видачі 5328 (Кременчуцький відділ УДМС у Полтавській області), строком дії до 10.04.2028 року.
З матеріалів справи вбачається, що боржник намагався виїхати за межі країни, незаконно перетнути державний кордон, що підтверджується постановою Хустського районного суду Закарпатської області від 26.03.2024 року №309/1314/24. Дана постанова перебуває на примусовому виконанні.
Незважаючи на вжиті державним виконавцем примусові заходи, боржник на законні вимоги державного виконавця не реагує, судове рішення залишається невиконаними впродовж тривалого часу.
Дані обставини підтверджуються відмітками на виконавчих документах.
Боржник, достовірно знаючи про наявність зобов`язань, покладених на нього судовими рішеннями, свідомо ухиляється від їх виконання, змінює своє місце проживання та не вчиняє жодних дій по їх виконанню.
Таким чином, впродовж тривалого часу судові рішення залишаються не виконаними, у державного виконавця вичерпались передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи впливу на боржника, а відтак по справі наявні правові підстави для застосування до нього заходів у вигляд тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України як засобу спонукання до виконання рішення суду.
За таких обставин обмеження у праві виїзду за кордон є справедливим обмеженням, яке носить тимчасовий характер та є дієвою юридичною санкцією, яка зумовить припинення нехтування своїми обов`язками та змусить боржника віднайти способи та можливості виконати свої боргові зобов’язання перед стягувачами.
За вказаних обставин, ухвала суду першої інстанції підлягала скасуванню, з ухваленням з цього питання нового рішення про задоволення подання старшого державного виконавця Кременчуцького відділу державної виконавчої служби у Кременчуцькому районі Полтавської області С. про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України відносно К.
27 грудня 2024 року З. звернулася до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просила суд встановити юридичний факт, що свідоцтво про укладення шлюбу ІІ-РЖ №, видане Камінінською сільською радою Ташлинського району Оренбургської області РСФСР, актовий запис №, згідно якого З., та К., уклали шлюб та після присвоєно прізвище «З.», належить та стосується З.
Заява мотивована тим, що З., дівоче прізвище «К.», зареєструвала шлюб 02 серпня 1983 року з З. в Камінінській сільській раді Ташлинського району Оренбургської області РСФСР. На підтвердження укладення шлюбу було видано свідоцтво про укладення шлюбу ІІ-РЖ №, видане 02 серпня 1983 року. У подальшому після досягнення пенсійного віку З. звернулася з заявою до Пенсійного фонду України в Полтавській області, який своїм рішенням № від 05 листопада 2024 року відмовив у призначенні пенсії з підстав не підтвердження страхового стажу, а саме, не враховано стаж з причини не підтвердження зміни прізвища при укладенні шлюбу, так як свідоцтво про укладення шлюбу містить виправлення у графі «народження» цифри «17», що ставить під сумнів цей факт. Так як сільська рада, яка видала свідоцтво про укладення шлюбу, знаходиться в Оренбургській області, що входить до складу російської федерації, а з лютого 2022 року після вторгнення введено воєнний стан і припинено всі відносини між Україною та російською федерацією, то звернутися до органу, що видав документ та отримати відповідь, не має реальної можливості, тому вказана заява повинна бути розглянута в порядку окремого провадження, так як установа, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02 січня 2025 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою З., за участю заінтересованої особи: Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, про встановлення факту, що має юридичне значення.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що положення частини 3 статті 315 ЦПК України містять імперативну норму про те, що не підлягають розгляду в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення факту належності особі свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану.
В апеляційній скарзі З., посилалась на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просила ухвалу суду першої інстанції скасувати і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, при поверненні заяви та відмові у відкритті провадження, послався на норми законодавства, однак в заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, було зазначено обставини, згідно яких неможливо, крім в судовому порядку, визначити належність свідоцтва про шлюб. Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не взяв до уваги, що від встановлення факту, що має юридичне значення, а саме належності заявнику вказаного свідоцтва про шлюб, залежить питання можливості призначення пенсії з зарахуванням стажу, який було набуто після реєстрації шлюбу та зміни прізвища, тому ухваливши рішення про повернення заяви та відмови у відкритті провадження, суд першої інстанції порушив принцип ефективності судового процесу, а також не врахував інтереси заявника щодо можливості отримання пенсійного забезпечення, фактично позбавивши права отримувати пенсію, так як не враховується трудовий стаж після укладення шлюбу та зміни прізвища, а виправити описку може тільки орган РАЦС, який знаходиться на території рф.
Апеляційна скарга підлягала задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Пунктом 6 частини 1 статті 315 ЦПК України передбачено, суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.
Положення частини 3 статті 315 ЦПК України містять імперативну норму про те, що не підлягають розгляду в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення факту належності особі свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 186 Цивільного процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Фактичних обставин по суті спору суд першої інсанції не встановив.
Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом даної заяви є встановлення юридичного факту про те, що свідоцтво про укладення шлюбу ІІ-РЖ №, видане Камінінською сільською радою Ташлинського району Оренбургської області РСФСР 02.08.1983, актовий запис №, згідно якого З., та К., уклали шлюб та після присвоєно прізвище «З.», належить та стосується З.
Встановлення факту необхідно заявнику З. на підтвердження страхового стажу при оформлення пенсії за віком.
Згідно ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення.
Частиною 4 ст. 315 ЦПК України визначено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб (постанова Верховного Суду від 17.06.2024 у справі №753/21178/21 (провадження №61-15630св23)).
За таких обставин, колегія суддів вважала, що постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що розгляд заяви про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу в порядку окремого провадження прямо передбачено п. 4 ч. 1 ст. 315 ЦПК України, а відтак, висновок суду першої інстанції про те, що дана заява не підлягала розгляду в порядку окремого провадження, не ґрунтується на нормах чинного законодавства України.
Також, поза увагою суду залишилося те, що згідно положень ч. 4 ст. 315 ЦПК України, суд наділений правом відмовити у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
Оскаржувана ухвала суду першої інстанції також не містила таких посилань. Відтак, висновки суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі, не ґрунтувалися на нормах процесуального законодавства.
|
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважала, що ухвала суду, як така, що постановлена з порушенням норм процесуального права, підлягала скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду. |
Станом на 01.07.2025 року повернуто 4 цивільні справи , які були направлені в 2023-2025 роках по яким Полтавським апеляційним судом рішення було змінено частково, а саме:
1.Цивільна справа № 536/799/24 за позовом Акціонерного Товариства «У». до Ю. про стягнення заборгованості.
У березні 2024 року АТ «У.» звернулося до суду із вказаним позовом в якому просило стягнути заборгованість за договором про надання банківських послуг у розмірі 36218 грн., яка виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх кредитних зобов`язань.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 20 січня 2020 року відповідачка звернулася до банку з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписала Анкету-заяву до Договору про надання банківських послуг від 20 січня 2020 року, за умовами якої вона разом з Умовами, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг. Підписавши анкету-заяву відповідачка підтвердила, що ознайомилася та отримала примірники у мобільному додатку вказаних документів, що складають договір, та зобов`язалася виконувати його умови.
Вказувало, що на підставі укладеного договору відповідачка отримала кредит у розмірі 30000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на поточний рахунок, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка. У зв`язку із невиконанням взятих на себе зобв`язань утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з позивача.
Станом на 15.01.2024 розмір заборгованості становить 36218 грн., яка складається з загального залишку заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту).
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 вересня 2024 року позов АТ «У.» до Ю. про стягнення заборгованості задоволено частково.
Стягнуто з Ю. користь Акціонерного товариства «У.», заборгованість за договором про надання банківських послуг від 20 січня 2020 року в розмірі 20272, 32 грн.
Вирішено питання судових витрат.
В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
На вказане рішення АТ «У.» подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволенні позову, а також просить вирішити питання судових витрат.
В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не дослідив механізму отримання банківських послуг в рамках проекту monobank, а також процедуру погодження споживачем Умов і правил обслуговування рахунків. Підписавши анкету-заяву відповідачка підтвердила, що ознайомлена з Умовами обслуговування рахунків фізичної особи в АТ «У.», Тарифами за карткою Monobank, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту, отримав їх примірники в мобільному додатку. Відповідач завантажив мобільний додаток «monobank», пройшла ідентифікацію, а також користувалася кредитною карткою. Сторонами були погоджені усі істотні умови договору. Виконаний банком розрахунок заборгованості є належним доказом, який підтверджує розмір заборгованості за кредитним договором, адже містить детальний розпис нарахованої заборгованості, дати здійснення платежів, період, за який нарахована заборгованість.
Доводить, що укладення між сторонами договору про надання кредиту в електронній формі, відповідає положенням Закону України «Про електронну комерцію». Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.ст.205, 207 ЦК України). Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.09.2020 у справі №732/670/19, від 23.03.2020 у справі №404/502/18, від 07.10.2020 у справі №127/33824/19.
Судове засідання проводилось в порядку письмового провадження за відсутності сторін по справі, з дотриманням принципу гласності судового процесу та забезпеченням сторонам права на своєчасне та повне отримання інформації про хід та результати розгляду справи.
Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом ст. 374 ч. 1 п. 2 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно із ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається із матеріалів справи, що 20 січня 2020 року Ю. підписала анкету-заяву до договору про надання банківських послуг з метою відкриття поточного рахунку у гривні на своє ім`я з встановленням кредитного ліміту, вказаному у додатку (а.с. 12), згідно якої погодилась з тим, що дана анкета-заява разом із Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг.
Також встановлено, що згідно ч.6 Анкети-заяви до Договору про надання банківських послуг відповідач просить вважати наведений зразок його власноручного підпису або його аналоги (у тому числі її електронний /електронний цифровий підпис) обов`язковим при здійсненні операцій за всіма рахунками, які відкритті або будуть відкритті йому в Банку. Також визнає, що електронний цифровий підпис є аналогом власноручного підпису та його накладення має рівнозначні юридичні наслідки із власноручним підписом на документах на паперових носіях.
Відповідно до наданого розрахунку заборгованості за договором б/н від 20.01.2020, наданого банком на підтвердження своїх вимог, станом 15.01.2024 заборгованість складає 36218 грн., з яких: 36218 грн. - загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту); 0 гривень загальний залишок заборгованості за відсотками, 0 гривень заборгованості за пенею; судовий збір 0 гривень; 0 гривень заборгованість за порушення грошового зобов`язання (а.с. 9-11).
З огляду на рух коштів по картці від 25.06.2024 за період з 20.01.2020 до 25.06.2024, сума витрат за цей період склала 69332 грн. 78 коп., сума зарахувань за період склала 30086 грн. 78 коп. Окрім того, з даної виписки вбачається, що Ю. користувалася кредитною (платіжною) карткою, а саме: здійснювала розрахунки в торгівельних мережах, поповнювала мобільний рахунок, поповнювала картку, тим самим підтверджувала свою згоду на умови банку щодо встановленого кредитного ліміту.
Задовольняючи частково позов районний суд виходив з того, що факт неналежного виконання кредитного зобо`язання підтверджено належними доказами, тому наявні підстави для стягнення заборгованості.
Разом з тим районний суд зазначив, що наявний розмір заборгованості 36218 грн. не є лише заборгованістю за тілом кредиту, оскільки як вбачається і виписки про рух коштів, банком здійснювалось автоматичне списання відсотків на загальну суму 18973, 68 грн. які не передбачені умовами договору, а тому наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача різницю цих коштів, а саме 20272, 32 грн ( 36218-18973,68) .
Проте, колегія суддів не в повній мірі може погодитись з таким висновком районного суду з огляду на наступне.
Статтями 526, 530 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.11, ч.2 ст. 509 ЦК України підставами виникнення зобов`язань є договори та інші правочини.
Згідно статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір (оферту), відповіді про прийняття цієї пропозиції (акцепту), яка має бути повною і безумовною (статті 640-642 ЦК України).
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (статті 1054, 1055 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Положеннями статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №191/5077/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010).
На доведення факту укладення кредитного договору позивачем надано суду анкету-заяву до договору про надання банківських послуг від 17.12.2017, яка містить підписи представника банку та позичальника зі світлокопіями його паспорту та ІПН, а також печатку Monobank ПАТ «У.», що свідчить про дотримання сторонами письмової форми кредитного договору.
У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронної правової угоди є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання коштів електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди; електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Наведене відповідає позиції Верховного Суду, сформованій у справах №524/5556/19 від 12.01.2021, №234/7159/20 від 10.06.2021.
У цій справі позичальник, шляхом засвідчення генерації ключової пари, особистим ключем підписав анкету-заяву до договору про надання банківських послуг «monobank», тим самим висловивши свій намір відкрити поточний рахунок № НОМЕР_2 зі встановленням кредитного ліміту.
Разом із цим, сам лише факт підписання такої заяви не доводить погодження із позичальником суттєвих умов кредитування, а відтак, дотриманням вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки відповідач, як пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
За таких обставин, без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, а також відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами та неустойки, надані банком витяг із Тарифів та Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону №1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
Наведене відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованій у справі №342/180/17-ц від 03.07.2019, яка у цій категорії справ є незмінною та згідно ч.4 ст.263 ЦПК України обов`язковою до врахування. За змістом цієї позиції Верховного Суду, за відсутності погоджених із позичальником умов кредитування в частині нарахування процентів та неустойки, кредитор вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов`язання виконання боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
Згідно статей 12,13,81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
Отже, наявні у матеріалах справи розрахунок кредитної заборгованості та виписка по рахунку є належними доказами наявності заборгованості позичальника, не спростованими останнім. Перевіривши зміст виписки по рахунку, апеляційний суд установив, що позичальник активно користувався кредитними коштами, усього позивачкою внесено на рахунок 29309,25 грн., а витрачено – 49781,17 грн.
Суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку, що до стягнення підлягають фактично отримані та використані позичальником кошти, проте помилково визначив розмір заборгованості за тілом кредиту в розмірі 20272, 32 грн., який спростовується відомостями виписки по рахунку, якою підтверджено фактичне використання позичальником кредитних коштів з урахуванням внесених на рахунок позивачкою коштів у розмірі 20471,92 грн (фактично використані кошти в розмірі 49781,17 грн – 29309,25 внесені коштина рахунок).
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення районного суду слід змінити, збільшивши розмір заборгованості, який підлягає стягненню з Ю. на користь АТ «У.» з 20272,32 грн до 20471,92 грн.
Керуючись ст.ст.367,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд постановив, апеляційну скаргу Акціонерного товариства "У."- задовольнити частково.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 вересня 2024 року – змінити.
2.Цивільна справа № 524/8027/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «К.» до В. про стягнення заборгованості за договором про споживчий кредит.
У липні 2024 року ТОВ «К.» звернулось до суду з вказаним позовом, просило стягнути з В. на користь товариства заборгованість за кредитним договором № 4229405 від 28.05.2021 у розмірі 20 775,15 грн, понесені витрати на сплату судового збору у розмірі 3 028 грн, витрати на правову допомогу у розмірі 9 000 грн.
В обґрунтування позову посилалися на невиконання відповідачем умов кредитного договору.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2024 року позов ТОВ «К.» до В. про стягнення заборгованості за договором про споживчий кредит задоволено.
Стягнуто з В. на користь ТОВ «К.» заборгованість за договором про споживчий кредит №4229405 від 28.05.2021 в сумі 20 775 грн 15 коп., судовий збір в сумі 3 028 грн та витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн.
В апеляційній скарзі адвокатка Г., представниця В., посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог - стягнення з В. на користь ТОВ «К.» заборгованості за кредитним договором у розмірі 6 659,10 грн. В решті позовних вимог відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказувала, що в судовому засіданні відповідач не був присутнім, адже з 12.04.2024 перебував у полоні.
Зазначала, що судом не досліджено докази та невірно застосовано норми права. Суд першої інстанції залишив поза увагою, що кредитор самостійно здійснив пролонгацію строку кредитування на 30 днів, а потім ще на 30 днів, що суперечить нормі ч.7 ст.12 ЗУ «Про споживче кредитування» з урахуванням внесених до нього змін 24 грудня 2023 року.
У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «К.», посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.
У підтвердження заперечень проти апеляційної скарги повторно наведені факти і доводи позовної заяви та звертається увага, що відповідачем не надано контррозрахунку заборгованості. Розмір і порядок нарахування відсотків погоджений сторонами, а тому підстави виникнення заборгованості є законними.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права.
З матеріалів справи вбачається, що 28 травня 2021 року між ТОВ «А.» і В. укладений договір № 4229405 про надання споживчого кредиту, шляхом обміну електронними повідомленнями з використанням інформаційно-телекомунікаційної системи із застосуванням електронного підпису та електронного підпису одноразовим ідентифікатором, надісланого на номер мобільного телефону позичальника, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 6 300 грн, строком на 30 днів та зобов`язувалася повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом, нараховані згідно умов договору. (а.с.5-9)
Як вбачається з картки обліку Договору (розрахунку заборгованості), В. має заборгованість за кредитним договором у розмірі 20 664 грн, які складаються з: 6300 грн – заборгованість по основній сумі кредиту; 14 364 грн – заборгованість за відсотками на дату відступлення прав вимоги (а.с.16-23).
04 лютого 2022 року між ТОВ «А.» та ТОВ «В.» укладено Договір факторингу №04-02-02/2022, за умовами якого ТОВ «А.» зобов`язується відступити за плату право грошової вимоги до Боржників, що належить ТОВ «А.» і стає новим кредитором за договорами про надання фінансових послуг, укладених між ТОВ «А.» і боржниками. За цим Договором ТОВ «В.» одержує право вимагати від боржників належного виконання всіх грошових зобов`язань за договорами про надання фінансових послуг, право вимоги за якими передається.(а.с.25-27)
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з доведеності та обґрунтованості позовних вимог товариства.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з такого.
Правовідносини, які виникли між сторонами по справі, регулюються нормами ЦК України, Закону України «Про споживче кредитування», Закону України «Про електронну комерцію», Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг».
Частиною 1ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст.638 ЦК України).
Відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. . Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.
Враховуючи положення ч.1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», правочин вважається вчиненим у електронній формі у випадку, якщо в ньому наявні всі обов`язкові реквізити документа.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.
Згідно статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено порядок укладення електронного договору. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.
Статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису, за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Із вказаних норм права та із аналізу матеріалів вказаної цивільної справи можна дійти висновку, що сторони погодили умови кредитування.
Кредитний договір між ТОВ «А.» та В. був укладений у електронній формі за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором (одноразовим паролем), що відповідає вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Закону України «Про електронну комерцію», Закону України «Про захист прав споживачів» та не суперечить приписам ч.1 ст. 205, ст. 6, 207, 627-628, ч. 2 ст. 639 ЦК України.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги стосовно заборони одностороннього продовження строку кредитування, апеляційний суд керується такими міркуваннями.
Відповідно до п.5 Закону № 3498-IX від 22 листопада 2023 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» до Закону України "Про споживче кредитування" внесені зміни, зокрема частина сьома ст.12 доповнена абзацами другим і третім такого змісту:
"У договорі про споживчий кредит забороняється встановлювати умову про продовження в односторонньому порядку строку користування кредитом. Продовження строку користування кредитом здійснюється виключно шляхом укладення додаткового договору за домовленістю сторін.»
Згідно розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3498-IX від 22 листопада 2023 року цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім, зокрема:
Наведену заборону кредитодавцю встановлювати умови договору про його право в односторонньому порядку продовжувати строк користування кредитом слід розуміти таким чином, що кредитодавець не має права включати у договір умову про те, що він на власний розсуд без попереднього погодження із позичальником вправі продовжити строк кредитування.
Укладаючи кредитний договір, сторони погодили, у випадку, якщо у споживача на дату закінчення строку кредиту (нового строку кредиту після пролонгації або автопролонгації) наявна заборгованість за кредитом, строк кредиту продовжується кожен раз на один наступний календарний день, що слідує за днем закінчення такого строку, але не більше ніж на 90 календарних днів поспіль, крім випадку, якщо в цей день повинна відбутися пролонгація строку кредиту за ініціативою споживача, відповідно до п.4.2.2.-4.2.4. Договору. Тобто в даному випадку кожен день автопролонгації є новою датою повернення кредиту ( п.4.3.1).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що В. прострочив виконання грошового зобов`язання щодо повернення грошових коштів, а тому наявні підстави для нарахування 3 % річних та інфляційних втрат від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 100,80 грн інфляційних втрат та 10,35 грн 3% річних.
Посилання адвокатки Г., представниці В., на безпідставність нарахування ТОВ «К.» відсотків у період дії карантинних обмежень відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID -19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2, та введення в Україні воєнного стану є необгрунтованими з таких підстав.
Законом України від 17 березня 2020 року № 533-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19 )» розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» доповнений пунктом шостим, що передбачає у разі прострочення споживачем у період з 01 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року виконання зобов`язань за договором про споживчий кредит ( у тому числі, але не виключно, прострочення споживачем у період з 01 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року виконання зобов`язань зі сплати платежів) споживач звільняється від відповідальності перед кредитодавцем за таке прострочення. В тому числі, але не виключно, споживач у разі допущення такого прострочення звільняється від обов`язків сплачувати кредитодавцю неустойку ( штраф, пеню ) та інші платежі, сплата яких перед-бачена договором про споживчий кредит за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) споживачем зобов`язань за таким договором.
Однак, Законом України від 13 травня 2020 року №591-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо додаткової підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 29 травня 2020 року, у пункті шостому розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» у першому реченні слова та цифри «по 30 квітня 2020 року» замінені словами та цифрами «по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Враховуючи встановлене, конкретні обставини справи і характер спірних правовідносин, апеляційний суд вважає, що інші доводи апеляційної скарги не є істотними та такими, що потребують детального аналізу задля забезпечення вимог п.1 ст.6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд ухвалив, що апеляційну скаргу адвокатки Г. представниці В., задовольнити частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2024 року змінити.
В червні 2024 року Акціонерне товариство «У.» звернулось до суду з позовом до П., в якому просило стягнути заборгованість за договором про надання банківських послуг «Monobank» від 23.08.2018, у розмірі 87476,91 грн. станом на 09.05.2024, що є загальним залишком заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту), а також понесені судові витрати в якості судового збору на суму 3028 грн.
Зазначало, що 23.08.2018 між банком та П. було підписано анкету-заяву до договору про надання банківських послуг, споживач отримав кредит у розмір 40000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на поточний рахунок, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка №.
Підписавши анкету-заяву, П. погодився, що остання, разом з умовами та правилами надання банківських послуг, тарифами, таблицею обчислення вартості кредиту та паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг
Разом з тим, невиконання зобов`язання за вказаним договором призвело до виникнення заборгованості, яка в добровільному порядку не була погашена, в зв’язку з чим банк вимушений звернутися до суду.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 вересня 2024 року позов задоволено.
Стягнуто з П. на користь Акціонерного товариства «У.» заборгованість за договором про надання банківських послуг «Monobank» від 23.08.2018 у розмірі 87476,91 грн. станом на 09.05.2024 та судовий збір в сумі 3028 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд встановив неналежне виконання позичальником умов договору, що призвело до утворення заборгованості, яка підлягає стягненню.
В своїй апеляційній скарзі П., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить змінити рішення суду, зменшивши суму заборгованості за тілом кредиту 87476,91 грн. за рахунок неправомірно списаних банком відсотків у розмірі 52879,36 грн. до 34597,55 грн.
Вказує, що за час користування кредитом з серпня 2018 року по листопад 2022 року в погашення заборгованості ним було внесено коштів в розмірі 654150,95 грн.
Разом з тим, банк за рахунок тіла кредиту стягував з нього відсотки за користування кредитом в загальній сумі 52879,36 грн., що не було передбачено умовами договору, а отже на вказану суму має бути зменшена сума боргу по тілу кредиту.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на наступне.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 23 серпня 2018 року між АТ «У.» та П. було укладено кредитний договір, на підставі якого відповідачу було надано кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.
З довідки банку вбачається, що кредитний ліміт спочатку становив 2000 грн., а в подальшому був збільшений до 40000 грн.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, АТ «У.» було надано суду розрахунок заборгованості, яка станом на 09 травня 2024 року складала 87476,91 грн., а також довідку про рух коштів по картці, виданій на ім’я П.
Задовольняючи позовні вимоги, суд дійшов висновку про порушення відповідачем умов кредитного договору, що призвело до виникнення заборгованості, яку і стягнув в розмірі визначеному банком в своїй заяві.
Колегія суддів не може погодитися з вказаними висновками суду в повній мірі.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Статтею 12 вказаного Закону визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України Про електронний цифровий підпис, за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Встановлено, що у жовтні 2017 року АТ «У.» запустив новий проект «мonobank», в рамках якого відкриваються поточні рахунки клієнтам (фізичним особам), спеціальним платіжним засобом яких є платіжні картки «мonobank». Після перевірки кредитної історії на платіжних картках «мonobank» за заявою клієнтів встановлюється кредитний ліміт.
Особливістю проекту «Monobank» є те, що банківське обслуговування здійснюється дистанційно без відділень. Попередня ідентифікація відбувається за допомогою завантаження копії паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків в мобільний додаток, а видача платіжної картки після верифікації фізичної особи здійснюється або у точці видачі, або спеціалістом банку, що виїжджає за адресою, зазначеною клієнтом. Разом із встановленням на платіжній картці кредитного ліміту надається послуга переведення витрати у розстрочку. За рахунок здійснення зазначеної операції стає доступним попередньо використаний кредитний ліміт.
З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що 23 серпня 2018 року П. підписав анкету-заяву до договору про надання банківських послуг.
Згідно положень анкети-заяви, остання разом з умовами і правилами обслуговування фізичних осіб в АТ «У.» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів (MONOBANK | Universal Bank), таблицею обчислення вартості кредиту і паспортом споживчого кредиту складають Договір про надання банківських послуг (пункт 2).
Згідно з пунктом 3 Анкети-заяви відповідач, підписанням цього Договору підтвердив, що він ознайомлений з актуальною (чинною) редакцією умов і правил обслуговування фізичних осіб в АТ «У.» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів (MONOBANK | Universal Bank), таблицею обчислення вартості кредиту і паспортом споживчого кредиту, що розміщені за посиланням www.monobank.ua/terms, тарифами, що розміщені за посиланнямwww.monobank.ua/rates, та отримав їх примірники у мобільному додатку, вони йому зрозумілі та не потребують додаткового тлумачення. Відповідач беззастережно погодився з тим, що банк має право на свій розсуд в односторонньому порядку зменшувати або збільшувати розмір дозволеного кредитного ліміту. Погодився з тим, що про зміну доступного розміру дозволеного кредитного ліміту банк повідомляє його шляхом надсилання повідомлень у мобільний додаток.
Підписанням Анкети-заяви П. просив вважати його власноручний підпис або його аналоги (у т.ч. удосконалений електронний підпис далі УЕП) обов`язковим при здійсненні операцій за всіма рахунками, які відкриті або будуть відкриті мені в банку. Засвідчив генерацію ключової пари з особистим ключем та відповідним йому відкритим ключем, яка буде використовуватися для накладання удосконаленого електронного підпису у мобільному додатку з метою засвідчення його дій згідно з договором. Визнав, що удосконалений електронний підпис є аналогом власноручного підпису та його накладення має рівнозначні юридичні наслідки із власноручним підписом на документах на паперових носіях. Підтвердила, що всі наступні правочини можуть вчинятися нею або банком з використанням удосконаленого електронного підпису (пункт 6).
З наданої банком виписки про рух коштів вбачається, що П. активно користувався кредитними коштами, що ним не заперечується та підтвердив внесення ним коштів за період з серпня 2018 року по листопад 2022 року в сумі 654150,95 грн.
Обґрунтовуючи необхідність стягнення суми боргу в розмірі 87476,91 грн. як заборгованість по тілу кредиту, банк у відзиві на апеляційну скаргу вказував, що остання виникла внаслідок використання кредитного ліміту 40000 грн. та суми овердрафту 47476,91 грн.
Виникнення заборгованості по овердрафту банк пояснював тим, що, якщо на рахунку клієнта не вистачає власних коштів для оплати заборгованості, то заборгованість збільшується на суму заборгованості за договором до погашення неустойки. При цьому банк надає кредит згідно з договором в розмірі зазначеної заборгованості та направляє кредитні кошти на погашення вказаної в цьому пункті заборгованості.
Разом з тим, матеріали справи не містять жодних доказів укладання між сторонами ще одного кредитного договору, кошти з якого б зараховувалися на погашення кредитного договору від 23.08.2018.
Як вбачається з розділу 5 Надання та обслуговування кредиту, в якому врегульовано порушення умов кредитного договору та наслідки такого порушення, у випадку настання істотного порушення клієнтом зобов’язань банк не пізніше наступного робочого дня у мобільному додатку не пізніше 3 робочих днів за допомогою месенджерів та смс направляє клієнту повідомлення про відповідне порушення із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення та строку для його усунення (п. 5.17).
У випадку якщо істотне порушення клієнтом зобов’язань не буде усунуто протягом строку у 120 календарних днів, кредит стає у формі «на вимогу», а банк направляє клієнту вимогу про повне повернення всієї суми заборгованості за кредитом. Несвоєчасне виконання клієнтом вимоги про повне повернення всієї суми заборгованості за кредитом свідчить про несанкціоноване користування чужими грошовими коштами, що тягне відповідальність за порушення грошового зобов’язання. При цьому нарахування процентів за користування кредитом припиняється (п. 5.19).
Матеріали справи не місять доказів, які б свідчили про дотримання банком вищевказаного порядку, наявність якого могла б свідчити про правомірність застосування овердрафту, про зарахування якого до кредитного ліміту, банк вказав лише при поданні відзиву на апеляційну скаргу та не посилався на нього при доведенні своїх вимог в суді першої інстанції.
Також колегія суддів звертає увагу, що заборгованість по тілу кредиту не може бути більшою за встановлений банком ліміт, який в даному випадку банком встановлений на рівні 40000 грн., а доказів щодо збільшення ліміту по кредиту мало місце до 87476,91 грн. банком надано не було.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку щодо штучного збільшення кредитної заборгованості у спосіб включення до тіла кредиту іншого кредиту у формі овердрафту, який є окремим банківським продуктом, на отримання якого клієнт має надати згоду, тоді як такий договір між сторонами не укладався.
Так, до тіла кредиту відносяться кошти, які позичальник безпосередньо отримав в банку чи іншій фінансовій установі. До тіла кредиту не відносяться відсотки, неустойки чи інші платежі, визначені Законом України «Про споживче кредитування» та погоджені сторонами при укладанні кредитного договору, тим більше такі кошти як судовий збір.
В даному випадку позивачем доведено лише існування заборгованості по тілу кредиту, який становить 40000 грн., яка і підлягає стягненню з відповідача.
За вказаних обставин рішення суду підлягає зміні шляхом зменшення стягнутої з П. суми боргу за тілом кредиту з 87476,91 грн. до 40000 грн.
В порядку ст. 141 ЦПК України, підлягає зміні і розподіл судових витрат відповідно до задоволених позовних вимог (45,7%), а саме шляхом зменшення стягнутої суми судового збору з 3028 грн. до 1383,80 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, колегія суддів, постановила, що Апеляційну скаргу П. задовольнити частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 вересня 2024 року змінити.
26 лютого 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Є.» звернулось до суду з позовом до П. про стягнення заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 18 січня 2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвеструм» та П. було укладено кредитний договір № 21924-01/2023. Який підписано електронним підписом Позичальника, відтвореним шляхом використання Позичальником одноразового ідентифікатора і був надісланий на номер мобільному телефону Відповідача, про що свідчить п. 7 Кредитного договору, адреса, реквізити та підпис сторін.
30 серпня 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено Договір факторингу № 30082023/1, у відповідності до умов якого ТОВ «ФК «Інвеструм» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату належні йому Права Вимоги, а ТОВ «ФК «ЄАПБ» приймає належні ТОВ «ФК «Інвеструм» Права Вимоги до Боржників, вказаними у Реєстрі боржників.
Відповідно до Реєстру боржників до Договору факторингу № 30082023/1 від 30.08.2023 року, TОB «ФК «ЄАПБ» набуло права грошової вимоги до Відповідача в сумі 41270 грн., з яких: - 10600 грн. - сума заборгованості за основною сумою боргу; - 30670 грн. - сума заборгованості за відсотками.
Відповідач не виконав свого зобов’язання. Після відступлення Позивачу права грошової вимоги до Відповідача, останній не здійснив жодного платежу для погашення існуючої заборгованості ні на рахунки ТОВ «ФК «ЄАПБ», ні на рахунки попереднього кредитора.
На підставі викладеного позивач просив суд ухвалити рішення, яким:
Стягнути з П. на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» суму заборгованості за Кредитним договором № 21924-01/2023 в розмірі 41270 грн.
Стягнути з П. на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» понесені судові витрати.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 грудня 2024 року позов ТОВ «ФК «ЄАПБ» до П. про стягнення заборгованості задоволено.
Не погодившись з зазначеним рішенням П. оскаржила його в апеляційному порядку. Просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити частково в розмірі 13223,5 грн. (10600 грн. – сума основного боргу, 2623,5 грн. проценти за користування кредитом), в решті позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги посилалася на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зазначала, що договором передбачено строк кредитування – 25 днів. Тоді як проценти за користування кредитними коштами можуть бути нараховані лише протягом строку, на який вони були надані. Також вказувала про суперечливість умов кредитного договору, оскільки п. 1.2 Договору визначено строк на який надається кредит та кінцеву дату повернення. При цьому, звертала увагу, що п. 4.3 міститься у розділі «Відповідальність сторін та порядок вирішення спорів». Тоді як охоронні правовідносини забезпечуються нормою ч. 2 ст. 625 ЦК України. Однак позивач у своїй позовній заяві вказаною статтею позовні вимоги не обґрунтував.
У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «ФК «ЄАПБ» посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дійшла до такого висновку.
Враховуючи, що ціна позову становить 41270 грн. 00 коп. та беручи до уваги положення частини 13 статті 7, статті 369 ЦПК України, суд вважає за можливе розглянути справу без виклику сторін в порядку письмового провадження.
Як вбачалося з апеляційної скарги відповідач частково визнав позовні вимоги. А тому у суду відсутні підстави для його перегляду щодо задоволення вимог фактора в частині стягнення тіла кредиту та відсотків за користування кредитом у розмірі 2623,50 грн.
З матеріалів справи вбачалося, що 18 січня 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та П. було укладено кредитний договір № 21924-01/2023.
Кредитний договір підписано електронним підписом Позичальника, відтвореним шляхом використання Позичальником одноразового ідентифікатора і був надісланий на номер мобільному телефону Відповідача, про що свідчить п. 7 Кредитного договору, адреса, реквізити та підпис сторін.
Пунктом 1.1 Договору передбачено, що Товариство надає Клієнту фінансовий кредит в розмірі 10600.00 грн. на умовах строковості, зворотності, платності (далі - кредит), а Клієнт зобовʼязується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом в порядку та на умовах, визначених цим Договором.
Згідно п. 1.2 тип кредиту: кредит. Мета отримання кредиту: на власні потреби Клієнта. Кредит надається строком на 25 днів, тобто до 11.02.2023. Дата надання кредиту
18.01.2023.
Відповідно до пункту 2.1. сторони домовилися, що повернення кредиту та сплата процентів за користування кредитом здійснюватимуться згідно з Графіком розрахунків, який є невід’ємною частиною цього Договору.
Згідно пункту 3.3.3. відповідач може Відстрочити виконання зобов’язання на строк 10/20 днів, сплативши для цього проценти відповідно до наведеного нижче розрахунку: 10 днів – 3% на добу від тіла кредиту; 20 днів – 1,9% на добу від тіла кредиту.
Відповідно до пункту 4.3. у разі, якщо Клієнт не повернув кредит в строк, зазначений в п. 1.2. цього Договору та/або в Додатку(ах) до цього Договору, проценти передбачені в п. 2.3. цього Договору продовжують нараховуватися за кожний день користування кредитними коштами, але в будь-якому випадку не більше 180 (ста восьмидесяти) календарних днів, починаючи з першого дня прострочення виконання умов Договору.
Відповідно до пункту 2.3. У разі якщо Клієнт не сплатив кредит у строк передбачений в п. 1.2. цього Договору, нарахування процентів здійснюється на загальних умовах за стандартною процентною ставкою (2,5% на добу) з першого дня користування кредитними коштами, при цьому Клієнт погоджується, що такий перерахунок процентів за користування кредитом не є односторонньою зміною умов договору.
Як вбачалося з Графіку платежі, дата видачі кредиту/дата платежів 18.01.2023/11.02.2023, кількість днів у розрахунковому періоді 25, чиста сума кредиту/сума платежу за розрахунковий період 10600 грн / 13223,5 грн.
11 лютого 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та П.укладено додаткову угоду до Договору про надання фінансового кредиту № 21924-01/2023 від 18.01.2023 року.
За умовами додаткової угоди сторони погодили відстрочити виконання зобов’язання за Договором на 20 днів, тобто до 02.03.2023 року. Будь-які нарахування за кредитом на строк дії відстрочення призупиняється, сума заборгованості клієнта становить 13223,50 грн.
У зв’язку з відстроченням виконання зобов’язання за Договором, Клієнт зобов’язується здійснити повернення Кредиту відповідно до умов зміненого графіка розрахунків: термін на який надано кредит, кількість днів 20, сума кредиту 10600 грн, фіксована процентна ставка за день користування 0,99%, сума відсотків за користування кредитом 2623,50 грн., до сплати всього 13223,5 грн.
Угода набуває чинності з дня її укладення та діє до повного виконання Позичальником зобов’язань за цим Договором.
З розрахунку заборгованості вбачалося, що тіло кредиту становить 10600 грн., відсотки за період з 18.01.2023 по 03.03.2023 – 2623,5 грн, прострочені відсотки з 04.03.2023 по 29.08.2023 – 30670 грн., оплата по фризу 4028 грн.
30 серпня 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено Договір факторингу № 30082023/1 (далі - Договір факторингу), у відповідності до умов якого ТОВ «ФК «Інвеструм» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату належні йому Права Вимоги, а ТОВ «ФК «ЄАПБ» приймає належні ТОВ «ФК «Інвеструм» Права Вимоги.
Відповідно до Реєстру боржників до Договору факторингу № 30082023/1 від 30.08.2023 року, TОB «ФК «ЄАПБ» набуло права грошової вимоги до Відповідача в сумі 41270 грн., з яких: - 10600 грн. - сума заборгованості за основною сумою боргу; - 30670 грн. - сума заборгованості за відсотками.
Досліджуючи умови укладеного договору та докази на підтвердження розміру заборгованості колегія суддів звертала увагу на те, що п. 1.2 Договору містив чітко встановлений строк кредитування – 25 днів, тобто з 18.01.2023 року по 11.02.2023 року.
У подальшому, додатковою угодою, вказаний термін на який надано кредит продовжено на 20 днів. Тобто сторонами погоджено строк надання кредиту 45 днів.
При цьому пунктом 4.3. договору, розміщеним в розділі 4. «Відповідальність сторін та порядок вирішення спорів», передбачено в разі неповернення у встановлені строки кредитних коштів сплату протягом 180 днів процентів за процентною ставкою 2,5 % на добу.
Аналізуючи зміст договору колегія суддів прийшла до висновку, що зазначена у п. 4.3. вимога про сплату відсотків за своєю суттю є відповідальність позивальника за не повернення кредитних коштів у строк передбачений договором, тобто такою що передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Вказане також підтверджувалося розрахунком наданим позивачем в якому окремо прораховані відсотки за користування кредитними коштами та прострочені відсотки.
Разом з тим відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов’язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов’язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
За вказаних обставин, враховуючи часткове визнання позовних вимог, колегія суддів прийшла до висновку про доведеність заборгованості за кредитним договором № 21924-01/2023 від 18 січня 2023 року в розмірі 13223,5 грн., що складається з тіла кредиту – 10600 грн. та відсотків за користування кредитом у період з 18.01.2023 по 03.03.2023 – 2623,5 грн. Однак відсотки передбачені п. 4.3 нараховані після закінчення строку, на який було надано кредит, не підлягали стягненню з відповідачки в силу п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Враховуючи викладене, з огляду на вимоги апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 грудня 2024 року змінено в частині зменшиння розміру стягнутої з П. на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» суми заборгованості за кредитним договором № 21924-01/2023 з 41270 грн. до 13223,50 грн.
Діловод Катерина ЩЕРБИНА
_03_03.png)
