Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах станом на 01.01.2026 року

Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах

станом на 01.01.2026 року

 

Відповідно до п.3.6.плану роботи Кременчуцького районного суду Полтавської області на 2025 рік, затверджений наказом в.о. голови суду № 48/ОД від 18.12.2024 року,  мною,  судовим розпорядником Щербиною Катериною був проведений аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області станом на 01.01.2026 року.

Аналіз проведено на підставі: копії ухвал (рішень) колегій суддів судової палати з розгляду цивільних справ (наряд № 02-03 «Копії рішень Полтавського апеляційного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) та копій постанов колегій суддів судової палати Касаційного цивільного суду (наряд № 02-04 «Копії рішень Великої палати Верховного суду Касаційного цивільного, кримінального, адміністративного судів у складі Верховного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) кожного із суддів, працюючих впродовж ІV кварталу 2025 року.

Аналізом роботи Кременчуцького районного суду встановлено, що у звітному періоді за захистом своїх законних прав, свобод та інтересів звернулось 594 громадян.

Слід звернути увагу на те, що в порівнянні з аналогічним періодом минулого року кількість:

- цивільних справ позовного провадження –  збільшилась на 676 справ та склала 2294 справи;

- справ окремого провадження –  зменшилась на 18 справ  та становить 101 справи;

- заяв про видачу судового наказу – зменшилось на 302 справи та становить 412 справи;

- заяв про забезпечення (скасування забезпечення) позову або доказів – зменшилось на             3 справ та становить 33 справ;

- справ про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду – зменшилось на 1 справу та становить 0 справ;

- заяв про виправлення помилки у судовому рішенні – збільшилася на 12 справ та становить 56 справу;

- заяв про ухвалення додаткового рішення – збільшилось на 14 заяв та становить 27 заяв;

- заяв про роз’яснення судового рішення - зменшилось на 2 справи та становить 1 справу;

- заяв про перегляд рішень, ухвал суду чи судових наказів у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами – збільшилось на 3 та становить 4 справи;

- інших скарг та заяв в процесі виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) – зменшилась на 170 справ та становить 69 справ;

- справ щодо виконання судових доручень іноземних судів –  збільшилось на 3 справу та становить 5 справи;

- заяв про скасування судового наказу – зменшилось на 17 справ та становить 23 справ;

- справ, що стосуються інших процесуальних питань – збільшилось на 5 справ та становить 10 справ;

- заяв про відвід судді - зменшилось на 9 справ та становить 10 справ.

 

Згідно статистичних даних впродовж зазначеного періоду до Полтавського апеляційного суду всього направлено 124 справ, з них: 83 справи повернулось з Полтавського апеляційного суду та 41 цивільні справи перебувають на розгляді в Полтавському апеляційному суді.

 

Якість розгляду цивільних справ станом на 01.01.2026 року по суддям становить:

 

суддя  Світлана Клименко  – по 39 цивільним справам , з яких:

• 17 цивільних справ перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді
• по 4 цивільним справам рішення скасовано
• по 3 цивільним справам рішення змінено частково
• рішення по 14 справам залишено без змін
• апеляційну скаргу повернуто і вважати не поданою по 1 справі

 

суддя Олександр Колотієвський  – по 25 цивільним справам, з яких:

• 6 справ перебуває на розгляді у Полтавському апеляційному суду
• по 6 цивільним справам рішення скасовано
• по 3 цивільній справі рішення змінено частково
• апеляційну скаргу повернуто і вважати не поданою по 4 справам
• рішення по 6 справам залишено без змін

 

суддя Жанна Баранська –  по 26 цивільним справам з яких:

• 7 справ перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді
• по 3 цивільним справам рішення скасовано
• рішення по 14 справам залишено без змін
• по 1 цивільній справі рішення змінено частково
• апеляційну скаргу повернуто і вважати не поданою по 1 справі

 

суддя Анна Река –  по 33 цивільним справам з яких:

• 20 справ перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді
• по 4 цивільним справам рішення скасовано
• по 1 цивільній справі рішення змінено частково
• апеляційну скаргу повернуто і вважати не поданою по 2 справам
• рішення по 17 справам залишено без змін

 

 

 

Варто зазначити, що з Полтавського апеляційного суду повернулася 83 справ, які були направлені до апеляційної інстанції у 2023-2025 роках та розглянуті у 2025 році. Із цієї кількості справ по 17 справах було винесено постанови про скасування рішення (ухвали) Кременчуцького районного суду Полтавської області, по 8 справам – повернуто апеляційну скаргу скаржникам, по 51 справам – рішення суду першої інстанції залишено без змін;                   по 7 справах – рішення суду першої інстанції змінено.

 

Як правило, рішення суду відповідають вимогам ст. 263 ЦПК України, тобто є вмотивованими і ясно викладеними. Поряд з цим мають місце факти постановлення рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість.

Причинами скасування рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області протягом вказаного періоду було:

• порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права;
• неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;
• невідповідність висновків суду обставинам справи.
• справа розглядалась не за встановленою юрисдикцією.

Вважаю за необхідне розглянути випадки скасування рішень суду з метою недопущення подібних порушень в подальшій роботі суду.

Найчастіше причинами скасування (зміни) рішень (ухвал, постанов) у справах є порушення судом норм процесуального права (рішення суду основане на висновках, які не відповідають обставинам справи або не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не повно з’ясовано обставини справи, без належної оцінки доказів).

Порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення, тільки тоді коли це порушення привело до неправильного вирішення справи. Істотними порушеннями при ухваленні рішення суду є відсутність вказівки у рішенні про те, на яких доказах ґрунтуються висновки суду, відсутність мотивів прийняття рішення, відсутність висновку про задоволення однієї частини позову і про відмову в другій його частині.

З урахуванням викладеного, вважаю за необхідне звернути увагу суддів на дотримання норм матеріального та цивільно-процесуального права, на недоліки, які мали місце при розгляді суддями справ та шляхи їх усунення.

Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи – це означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою.

 

Станом на 01.01.2026 року повернуто 17 цивільних справ, які були направлені в 2023-2025 роках по яким рішення (ухвалу) скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:

 

1. Цивільна справа № 536/2279/17 за позовом ТОВ «А.» до Б., К., З. про стягнення боргу.

20.12.2017 ПрАТ «А.», правонаступником якого є ТОВ «А.», звернулося в суд із позовом, у якому просило стягнути солідарно із Б., К., З. суму заборгованості за угодою №211957 від 15.11.2008 у розмірі 214 153,24 грн.

В обґрунтування підстав позову зазначає, що 15.11.2008 між ПрАТ «А.» та Б. укладено угоду №211957, з додатками до неї, про надання послуг, спрямованих на придбання останнім автомобіля Chery Eastar B11.

24.03.2010 імпортер автомобілів Cheri - ТОВ «СІ ЕЙ АВТОМОТІВ» повідомив ПрАТ «А.» про те, що на складах дилерських підприємств відсутні автомобілі Chery Eastar у зв`язку із припиненням виробництва.

Згідно з пунктом 11.1 статті 11 додатку №2 до угоди, ПрАТ «А.» здійснив заміну автомобіля Chery Eastar В11 на автомобіль КІА RIO, який був найближчим за вартістю та характеристиками. Остання відома поточна ціна автомобіля Chery Eastar B11 у березні 2010 року становила 86 400,00 грн, а автомобіля КІА RIO - 98 400,00 грн.

Б. акцептував таку заміну шляхом подання заяви про вибір автомобіля, у якій підтвердив, що на асигнаційному акті йому було надано право на отримання автомобіля автомобіль КІА RIO, а 22.03.2011 - отримано у власність автомобіль марки КІА RIO, 2011 року випуску, кузов №KNADG411 АВ 6808855, д.н.з. ВІ.

Таким чином, ПрАТ «А.» виконало свої зобов`язання за умовами зобов’язання щодо передачі у власність. Тоді як Б., усупереч вимог статті 5 Угоди №211957, не здійснив оплату стовідсоткової вартості автомобіля та не здійснив сплату 100 щомісячних повних внесків, у зв`язку із чим склалась заборгованість у розмірі 214 153,24 грн.

Посилаючись на підпункти 12.2.8 пункту 12.2 статті 12 додатку 2 до угоди №211957, зазначає, що Б. надав позивачу гарантії повного виконання зобов`язання, забезпечивши його порукою, за умов якої поручителі К. та З. є солідарними боржниками за зобов`язаннями за угодою.

Установивши неналежне виконання зобов’язання, ПрАТ «А.» направлено боржнику та його поручителям платіжні вимоги від 20.09.2017 про погашення всієї суми заборгованості одним платежем до 30.09.2017. Проте, станом на день подання позовної заяви такі вимоги не виконані, борг не погашено, а тому просить захистити порушене право згідно заявлених позовних вимог.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02.08.2023 у задоволенні позову ТОВ «А.» до Б., К., З. про стягнення боргу – відмовлено.

Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивачем не надано належного розрахунку суми заборгованості, який за умов зобов’язання мав обраховуватися, виходячи із поточної ціни автомобіля станом на місяць, у якому сплачується такий платіж, а потім сумувати всі несплачені щомісячні платежі. Оскільки на неодноразові вимоги позивач не надав суду відомостей про поточну ціну автомобіля станом на місяць, у якому сплачувався платіж, суд першої інстанції був позбавлений можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості та відмовив у задоволенні позову за недоведеністю.

Позивач оскаржив рішення районного суду в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Повідомляє, що 25.04.2023 представником позивача через систему «Електронний суд» буди надані суду реєстри цін на автомобілі за весь час дії Угоди на 103-х аркушах. Проте суд першої інстанції безпідставно залишив без задоволення клопотання позивача про врахування таких доказів, посилавшись на їх неналежну якість. Тоді як пропозицію сторони позивача оголосити, які саме з наданих реєстрів неналежної якості, а також надати можливість повторно надати їх суду, відхилив.

Зазначає, що у жодному із судових засідань у справі №536/2279/19 суд першої інстанції не зобов’язував та не пропонував сторонам, у тому числі позивачу, надати відомості про поточну ціну автомобіля (реєстри цін на автомобілі).

Відтак, вважає доведеним належними доказами, не спростованими відповідачами, як підстави так і розмір стягнення за неналежне виконання зобов’язання. Зокрема, розрахунок платежів Б. за Угодою №211957 роздруковано з обліково-реєструючої системи в якій забезпечується облік укладених договорів, усіх платежів за кожним окремим договором та міститься інформація необхідна для ведення бухгалтерського обліку фінансово-господарських операцій.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду в складі головуючого судді Гальонкіна С.А., суддів - членів колегії Карпушина Г.Л., Кузнєцової О.Ю. від 03.11.2023 відкрито апеляційне провадження; у справі закінчено підготовчі дії та призначено до судового розгляду, про що постановлена ухвала апеляційного суду від 30.11.2023.

17.11.2023 до Полтавського апеляційного суду надійшов відзив представника відповідача Б. – адвоката О. на апеляційну скаргу, яку просить залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, як законне та обґрунтоване.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача - адвоката М., представника відповідача Б. - адвоката О., вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 15.11.2008 між ЗАТ «А.» та Б. укладено угоду №1211957 про надання послуг з метою придбання товару у групах, а саме легкового автомобіля марки «Chery Eastar В11».

За умов такої угоди ЗАТ «А.» зобов`язалось надати Б. послуги з адміністрування фінансових активів з метою придбання товару в групах відповідно до системи «АВТОПЛАН» і полягає у створенні груп покупців (учасників системи) з метою придбання автомобілів, а Б., зобов`язався сплачувати щомісячно цілий чистий внесок або його половину за власним вибором, а також щомісячний внесок в оплату послуг товариства і щомісячний внесок в оплату страхового платежу./а.с.7 т.2/

15.11.2008 між ЗАТ «А.» та Б. підписано додаток №1 до угоди, згідно якого зазначалось, зокрема,: графік внесків - 100; марка автомобіля Chery Eastar В11; ціна автомобіля - 90 415 грн.; вступний внесок - у % + ПДВ: 3; у грн.: 325 494,00 грн; щомісячний цілий чистий внесок 1.00; щомісячний внесок в оплату послуг у % + ПДВ: 0,35; щомісячний внесок в оплату страхового платежу у %: 0,065; плата за право на отримання автомобіля у % + ПДВ: 3,00./а.с.8 т.2/

Згідно з Правилами функціонування АВТОПЛАНу, які є додатком №2 до угоди, ЗАТ «А.» гарантувало, що Б.  одержує право на отримання автомобіля за умови, якщо виконає всі зобов`язання, які випливають з цієї угоди та зобов`язалось надати йому послуги з адміністрування фінансових активів із метою придбання автомобілів в групах відповідно до системи, яка умовно називається «АВТОПЛАН» і полягає у створенні груп покупців (учасників системи) з метою придбання автомобілів.

Розділ 1 правил, графік внесків - це зазначена у додатку №1 загальна кількість щомісячних повних внесків, які забезпечують А. коштами, необхідними для повної сплати автомобіля, послуг, наданих А., з обслуговування та утримання системи АВТОПЛАН та страхового платежу./а.с.9-16 т.2/

На виконання зобов`язань за угодою Б.  сплатив на рахунок відповідача перший внесок у розмірі 3 254,94 грн. у день підписання Угоди та протягом 2008 - 2017 років- 130 304,48 грн. щомісячних платежів, а всього ним сплачено товариству - 133 559,42 грн.

Імпортер автомобілів Chery - TOB «СІ ЕЙ ABTOMOTIB» листом №305 від 24.03.2010 повідомив ПрАТ «А.» про те, що на складах дилерських підприємств відсутні, зокрема, автомобілі Chery Eastar, у зв`язку із припиненням виробництва.

Із огляду на умови пункту 11.1 статті 11 додатку № 2 до угоди, ПАТ «А.» здійснив заміну автомобіля Chery Eastar В11 на автомобіль КІА RIO, який був найближчим за вартістю та характеристиками. Остання відома поточна ціна автомобіля Chery Eastar B11 в березні 2010 року становила 86 400,00 грн, а автомобіля КІА RIO - 98 400,00 грн.

Б. акцептував таку заміну шляхом подання заяви про вибір автомобіля, в якій підтвердив, що на асигнаційному акті йому було надано право на отримання автомобіля автомобіль КІА RIO, та, відповідно, отриманням цього автомобіля.

18.03.2011 між ТОВ «Ф.» (продавець), ПрАТ «А.» (платник), та Б. (отримувач), укладено договір №414308-F79.

Згідно пункту 1.1. договору, продавець зобов`язується передати у власність отримувача, а платник - оплатити продавцеві вартість автомобіля на умовах цього Договору.

Відповідно до пункту 1.4. договору № 414308-F79, продавець не є стороною угод, договорів та правочинів укладених між платником – А. та отримувачем - позивачем, та не несе відповідальності за операції та за діяльність платника.

Пунктами 2.4., 2.5. договору визначено, що загальна вартість автомобіля за цим договором становить: 101 600 грн. з ПДВ. Платник, на підставі даного договору, вносить на поточний рахунок продавця 100% загальної вартості автомобіля в розмірі 101600,00 грн.

22.03.2011 Б. на підставі угоди отримав у власність автомобіль марки КІА RIO, 2011 року випуску, кузов №№KNADG411 АВ 6808855, д.н.з. ВІ.

Станом на березень 2017 року (останній місяць графіку внесків) поточна ціна автомобіля марки КІА RIO базової комплектації (з урахуванням коефіцієнту заміни автомобіля) становила 312 168,29 грн.

У відповідності до підпункту 12.2.8 пункту 12.2 статті 12 додатку 2 до угоди, Б. надані гарантії повного виконання зобов`язання за угодою, а саме, надано товариству, в якості забезпечення виконання зобов`язань, гарантії поручителів щодо солідарної відповідальності за зобов`язаннями за угодою.

11.03.2011 між ПрАТ «А.», К. та З. укладено договір поруки, за яким вони зобов`язалися відповідати перед кредитором у повному обсязі за виконання боржником Б. зобов`язань за угодою.

20.09.2017 на адресу Б., К., З. направлено вимоги про одноразову сплату всієї суми заборгованості за угодою не пізніше 30.09.2017, але вимога відповідачами не виконана, борг не погашено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог районний суд виходив із того, що за умовами зобов’язання для правильного визначення розміру заборгованості потрібно визначити розмір кожного щомісячного платежу, виходячи із поточної ціни автомобіля станом на місяць, у якому сплачується такий платіж. Тоді як із наданого позивачем розрахунку платежів убачається, що він здійснений в інший спосіб, і представник позивача в судовому засіданні не зміг пояснити, яким чином здійснений вказаний розрахунок заборгованості, що слід стягнути з відповідача.

Суд першої інстанції також зазначив, що на неодноразові вимоги позивач не надав суду відомостей про поточну ціну автомобіля станом на місяць, у якому сплачувався платіж, що позбавило суд можливості самостійно зробити розрахунок заборгованості, а вимогу подати більш повний та детальний розрахунок заборгованості проігнорував.

Врахувавши заперечення відповідача Б. щодо правильності здійсненого позивачем розрахунку та за відсутності доказів про поточну ціну автомобіля станом на місяць, у якому сплачувався платіж, районний суд дійшов висновку, що у задоволенні такого позову слід відмовити за недоведеністю.

Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погоджується із огляду на наступне.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Належність виконання зобов’язання є предметом доказування і у справі про стягнення заборгованості, доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач. Наведене відповідає позиції Верховного Суду, сформульованої у справі №913/618/21 від 08.06.2022.

Згідно зі статтями 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Із огляду на викладене та враховуючи вимоги частини п’ятої статті 12 ЦПК України, за змістом якої суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, має запобігати зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживати заходів для виконання ними їхніх обов’язків, апеляційний суд дійшов висновку, що при постановленні оскаржуваного судового рішення районний суд допустив надмірний формалізм в оцінці доказів наданих стороною позивача, а саме, реєстрів цін на автомобілі за період правовідносин за угодою №211957.

При цьому колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги, що такі докази були надані суду першої інстанції через систему «Електронний суд», а тому якість роздруківок реєстрів цін на автомобілі, як доказів, залежала виключно від технічних спроможностей суду. У судовому засіданні 02.08.2023 при дослідженні матеріалів справи, головуючий суддя належність таких доказів під сумнів не ставив та не роз’яснював процесуальних прав сторін пов’язаних із цим, оголосивши лише назви документів.

Крім того, головуючий суддя у справі при оцінці такого доказу мав можливість перевірити його якість через систему «Електронний суд» в особистому кабінеті судді. Натомість, з формальних підстав, пославшись на неможливість судом самостійно зробити розрахунок заборгованості, відмовив у задоволенні позову, провадження за яким триває із грудня 2017 року, за недоведеністю розміру стягнення, спростування якого є процесуальним обов’язком відповідачів, а не суду.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення районного суду скасуванню.

 

2. Цивільна справа № 536/1640/24 за позовною заявою С., С. до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Б.» про відшкодування шкоди заподіяної смертю потерпілого.

21 червня 2024 року С. та С. звернулися до суду з позовом до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Б.» про відшкодування шкоди заподіяної смертю потерпілого.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 листопада 2024 року позовну заяву С., С. до Акціонерного товариства «Страхова компанія «Б.» про відшкодування шкоди заподіяної смертю потерпілого залишено без розгляду.

Ухвала районного суду мотивована тим, що позивачі та їх представник 10.10.2024 та 08.11.2024 повторно не з`явилися в судове засідання, не надавши доказів на підтвердження поважності причин неявки або заяви про відкладення розгляду справи.

Представник позивачів подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення районним судом норм процесуального права та неповне з`ясування обставин справи, просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Вважає необгрунтованим залишення позову без розгляду з підстав повторної неявки позивачів та їх представника, оскільки разом з позовною заявою позивачі заявили клопотання про розгляд справи без їх участі та без участі їх представника, а матеріали справи не містять ухвали суду щодо обов`язкової явки позивачів в судове засідання. Тому відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України суд не був позбавлений права розглянути справу по суті вимог позову.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до таких висновків.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що представник позивачів С. та С. адвокат Л. звернувся до суду з позовною заявою про відшкодування шкоди, заподіяною смертю потерпілого.

До позовної заяви додано клопотання представника позивачів про проведення розгляду справи без участі позивачів та їх представника. У разі визнання судом необхідності присутності представника позивачів в судовому засіданні, заявлено клопотання про участь представника позивачів у судовому засіданні в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів. Проте зазначене клопотання районним судом не вирішено.

Із матеріалів справи вбачається, що районний суд 22.07.2024 направив засобами поштового зв’язку судові повістки позивачам про виклик до суду на 10-00 год. 06.08.2024. Поштові відправлення повернулись до суду без вручення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Доказів виклику до суду на вказану дату та час представника позивачів матеріали справи не містять.

Унаслідок неявки позивачів судове засідання відкладено на 09-30 год. 13.09.2024 та представнику позивачів адвокату Л. повідомлено про виклик в судове засідання шляхом направлення судової повістки в його електронний кабінет. (а.с. 107), позивачам направлено судові повістки засобами поштового зв’язку. Поштові відправлення повернулись без вручення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». (а.с. 115-119)

13.09.2024 позивачі та їх представник в судове засідання не з`явилися. Ухвалою Кременчуцького районного суду від 13.09.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті в судовому засіданні на 11-00 10.10.2024 року.

10 жовтня 2024 року розгляд справи відкладено на 08.11.2024 року на 10-00 год.

Про розгляд справи 10.10.2024 року та 08.11.2024 року позивачів повідомлено засобами поштового зв’язку, проте поштові повідомлення не були вручені. Доказів повідомлення про судовий розгляд представника позивачів на зазначені дати матеріали справи не містять.

Залишаючи позов без розгляду, районний суд виходив із того, що позивачі та їх представник адвокат Л. 10.10.2024 та 08.11.2024 року не з`явилися у судове засідання, будучи належним чином повідомленими, не надавши доказів поважності неявки у судове засідання або заяви про відкладення розгляду справи.

Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погоджується з таких підстав.

Частиною першою статті 223 ЦПК України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справ по суті, крім випадків, передбачених цією статтею.

Згідно з частиною п`ятою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Отже, правом на залишення позову без розгляду суд наділений у разі неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не недійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення перешкоджає розгляду справи.

Суд першої інстанції не дотримався викладених норм процесуального права та безпідставно залишив позов без розгляду. Тоді як представник позивачів при подачі позову просив розглядати справу без участі позивачів та їх представника.

Із огляду на заяву представника позивачів щодо розгляду справи за їх відсутності та надані матеріали, на підставі яких заявлені позовні вимоги, суд першої інстанції не був позбавлений можливості розглянути справу по суті.

Отже, апеляційний суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування ухвали районного суду та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.6 ч.1 ст.374, п.п.3,4 ч.1 ст.379, ст.ст.381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд постановив, апеляційну скаргу представника С.  та С. - адвоката Л. - задовольнити. Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 листопада 2024 року - скасувати.

 

3. Цивільна справа № 536/278/24 за позовом Б. до Приватного акціонерного товариства «Страхова група «Т.» про відшкодування шкоди, заподіяної смертю потерпілого.

02.02.2024 Б., в інтересах якої діяв представник – адвокат С., звернулася в суд із указаним позовом, у якому просила стягнути із відповідача на її користь страхове відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого, у розмірі  40 200,00 грн., а також страхове відшкодування витрат у зв’язку із втратою годувальника у розмірі 120 600,00 грн.

В обґрунтування підстав позову зазначила, що 06.10.2023 року приблизно о 20:35 год. у селі Жуки Полтавської області відбулася ДТП за участі автомобіля марки «DAF», р.н. ВІ під керуванням С., який здійснив наїзд на велосипедиста В., 22.11.1974 р.н. Унаслідок ДТП велосипедист В. від отриманих тілесних ушкоджень загинув.

За фактом викладеного Слідчим управлінням ГУНП в Полтавській області порушено кримінальне провадження № 12023170000000725 за ч. 2 ст. 286 КК України, досудове розслідування за яким досі триває.

Зазначила, що станом на дату ДТП, цивільно-правова відповідальність, пов’язана з експлуатацією забезпеченого транспортного засобу марки «DAF», р.н. ВІ була застрахована у відповідача на підставі договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АТ4056121.

У результаті вказаної ДТП та наслідків від неї, позивачка, як мати загиблого В., яка є непрацездатною особою, пенсіонером за віком, зазнала шкоди, оскільки мала право на одержання утримання від загиблого сина на момент його смерті та втратила таке право на утримання в майбутньому через його передчасну смерть.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05.12.2024 року позов задоволено частково. Стягнуто з Акціонерного товариства «Страхова група «Т.» (приватне) на користь Б. 39 400,00 грн. страхового відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого та 120 600,00 грн. страхового відшкодування витрат у зв'язку із втратою годувальника (для батьків).

Рішення суду вмотивовано тим, що позивачка є матір’ю потерпілого В. та на момент його смерті була непрацездатною особою, а тому у відповідності до норм Сімейного кодексу України мала право на утримання від свого сина, а отже і право на відшкодування страхової регламентної суми на підставі статті 27² та 27³ Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Обраховуючи розмір стягнення районний суд виходив із того, що загальний розмір відшкодування перевищує страховий ліміт відповідача, який становить 320 000,00 грн., із яких виплати у порядку статті 1200 ЦК України становлять 241 200,00 грн. Відтак, залишок страхового ліміту на відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого становить 78 800,30 грн., яка підлягає поділу між позивачкою, матір’ю померлого, та його донькою В. по 39 400,00 грн., а також 120 600,00 грн. страхового відшкодування витрат у зв'язку із втратою годувальника (для батьків).

Не погодившись із таким рішенням відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Зазначає, що відповідно до довідки про склад сім’ї, враховуючи ліміт відповідальності страховика, страхове відшкодування моральної шкоди для матері потерпілого складає                          39 400,00 грн. ((320 000,00 грн. – 241 200,00)/2). Такий розмір відшкодування відповідачем було сплачено позивачці, але суд першої інстанції викладене залишив поза увагою.

Наголошує, що позивачка не виконала вимоги п.п. «е» 35.2 ст.35 Закону та не надала документи, що підтверджують перебування її на утриманні померлого В. При постановленні оскаржуваного рішення суд викладене залишив поза увагою та не встановив розмір пенсії позивачки, яку вона отримувала та не порівняв з прожитковим мінімум для непрацездатних осіб, встановлений ст. 7 Закону України «Про державний бюджет на 2023 рік».

Перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення в межах вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.

Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 06.10.2023 року о 20.30 годині на автодорозі «Хорол-Семенівка-Кременчук» селі Ж. Полтавської області відбулася ДТП, під час якої водій вантажного автомобіля «DAF» р.н. ВІ, під керуванням С., рухаючись з напівпричепом самоскидом Mega MNW р.н. ВІ зі сторони м.Кременчука в напрямку смт.С., допустив наїзд на велосипед типу «Україна» під керуванням В., який рухався по зустрічній смузі в попутному напрямку та почав перетинати частину з ліва на право по напрямку руху вантажного автомобіля. Внаслідок наїзду велосипедист В. загинув на місці пригоди. За фактом викладеного порушено кримінальне провадження №12023170000000725.

06.10.2023 року В. помер, про що 11.10.2023 складено відповідний актовий запис №93, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії І-КЕ  №

За змістом довідки про причину смерті (до форми №106/о №96, видається доля поховання) від 09.10.2023 року причиною смерті В. є травма при зіткненні з великим вантажним транспортним засобом.

Позивачка Б. є матір’ю В., що підтверджується свідоцтвом про народження серії ІІ-НО №373953.

Згідно із посвідченням серії ААЗ №605089 Б. є пенсіонером за віком.

22.11.2023 року С., яка діє в інтересах доньки загиблого В., звернулася до ПАТ «Страхова група «Т.» із заявою щодо виплати страхового відшкодування. До заяви додано довідку про склад сім’ї: В., донька; Б., мати. Також зазначено, що якщо після виплати страхового відшкодування стосовно померлого В. виявиться, що в переліку родичів першого ступеню споріднення, які визначенні у вказаному переліку, не були враховані особи, які мають право на отримання страхового відшкодування, зобов’язується самостійно врегулювати з ними питання щодо розподілу належної їм частки виплати, що були нею (С.), виходячи з того, що розмір страхового відшкодування стосовно одного померлого виплачується рівними частками усім родичам першого ступеня споріднення.

14.12.2023 року між ПАТ «Страхова група «Т.» (страховик) та С., яка діє від імені В. (потерпілий), укладено договір про припинення зобов’язання за угодою сторін. За змістом такого договору потерпілий визнає, що належна йому за Полісом № АТ 4056121 від 14.04.2023 року по факту ДТП, сума страхового відшкодування за шкоду, пов’язану зі смертю потерпілого В. складає: 6 мінімальних заробітних плат; втрата годувальника сума, а всього: 252540,00 грн. (п.1). Потерпілий заявляє, що з моменту належного виконання страховиком цього договору не матиме жодних претензій до страховика з приводу розміру та видів страхового відшкодування за шкоду, передбачену п.1 цього договору та інших виплат по Полісу.

22.01.2024 року Б. звернулася до ПАТ «СГ «Т.» із заявою щодо виплати страхового відшкодування, за наслідками розгляду якої складено Страховий Акт №01057/13/724 від 30.01.2024 року та визначено суму, що належить до виплати у розмірі 39400,00 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги районний суд виходив із того, що позивачка, будучи непрацездатною матір’ю загиблого потерпілого, має право на відшкодування страхової регламентної суми, постановивши на її користь 39 400,00 грн. страхового відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю потерпілого (78800,00 грн./2), а також  120 600,00 грн. страхового відшкодування витрат у зв'язку із втратою годувальника    (241200,00 грн./2).

Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції не погодився з огляду на наступне.

Порядок відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров`ю потерпілого, визначено у ст. 27 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» Указаною нормою встановлено, що страхове відшкодування (регламентна виплата) виплачується, якщо смерть потерпілого внаслідок ДТП настала протягом одного року після ДТП та є її прямим наслідком.

За змістом п. 27.2 ст. 27 Закону №1961-IV страховик здійснює відшкодування шкоди, заподіяної смертю потерпілого, на умовах, встановлених статтею 1200 ЦК України, кожній особі, яка має право на таке відшкодування, рівними частинами.

Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого. Розмір відшкодування може бути збільшений законом (частина четверта статті 1200 ЦК України).

Страховик відшкодовує моральну шкоду, заподіяну смертю фізичної особи, її чоловіку (дружині), батькам (усиновлювачам) та дітям (усиновленим). Загальний розмір такого страхового відшкодування (регламентної виплати) цим особам стосовно одного померлого становить 12 мінімальних заробітних плат у місячному розмірі, встановлених законодавством на день настання страхового випадку, і виплачується рівними частинами.

Як убачалося із матеріалів справи ліміт відповідальності страховика АТ «СГ «Т.» (приватне) згідно із договором страхування у формі Полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів                                 № АТ 4056121 становить 320 000,00 грн. на одного померлого, що визнається сторонами.

У пункті 35.1 статті 35 Закону №1961-IV зазначено, що для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про ДТП подає страховику  заяву про страхове відшкодування.

Реалізуючи наведене право 22.11.2023 року, тобто у межах строку, визначеного п. 35.1 ст. 35 Закону №1961-IV, дочка загиблого В., в інтересах якої діє С., звернулася до страховика із заявою про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті ДТП, за наслідками розгляду якої прийнято рішення про страхову виплату страхового відшкодування 6 мінімальних заробітних плат моральної шкоди та 35 мінімальних заробітних плат шкоди за втрату годувальника у розмірі 252 540,00 грн., що відповідає положенням статті 1200 ЦК України.

Відтак, враховуючи ліміт відповідальності страховика (320 000,00 грн.), з урахуванням сплачених дочці потерпілого коштів страхового відшкодування витрат у зв’язку із втратою годувальника, позивачці, як матері потерпілого, належало до виплати 39 400,00 грн., та, як підтверджується матеріалами справи, указані кошти були перераховані на її користь на підставі страхового акту від 30.01.2024 року № 01057/13/724.

Наведене свідчить, що відповідач виконав свій обов’язок перед позивачем у повному обсязі. Тоді як відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові, що узгоджується із позицією Верховного Суду, сформованою у справі від 18.09.2023 року №582/18/21.

При постановленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції викладене залишив поза увагою, як і той факт, що за змістом довідки про склад сім’ї, яка є додатком до заяв С., як законного представника В., про виплату страхового відшкодування, остання взяла на себе зобов’язання самостійно врегулювати питання щодо розподілу належної їй частки виплати з іншими родичами потерпілого.

Крім того, поза увагою суду першої інстанції залишився той факт, що доказування у межах заявленого спору є не лише факт родинних відносин, а і факт перебування на утриманні померлого та потреба у матеріальній допомозі. Тоді як позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували потребу у матеріальній допомозі Б., передбачену ст. 202 СК України, так і те, що син надавав таку допомогу, яка у свою чергу була основним і постійним джерелом її існування.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягала задоволенню, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області скасуванню із постановленням нового про відмову в задоволенні позовних вимог.

 

4. Цивільна справа № 536/500/25 за поданням старшого державного виконавця Кременчуцького відділу державної виконавчої служби у Кременчуцькому районі Полтавської області С. про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України відносно К.

21 лютого 2025 року старший державний виконавець Кременчуцького ВДВС у Кременчуцькому районі Полтавської області С. звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України без вилучення паспортного документа боржника Кійла Р.В. до виконання зобов`язань.

Вказував, що на виконанні у Кременчуцькому ВДВС перебуває зведене виконавче провадження № 77262126 відносно К., до складу якого входять виконавчі провадженні про стягнення з нього 14397,01 дол. США на користь С., 19 289,50 дол. США та 500 000 грн на користь К., 4 211,44 грн., 680 грн, 680 грн. та 3 400 грн. штрафів в дохід держави.

Боржник К. повідомлявся про наявність відкритих відносно нього виконавчих проваджень, жодних дій по виконанню судових рішень не вчиняє, виконавчі документи ним не отримуються, за адресою реєстрації не проживає більше 2 років, джерел отримання доходів не має, як і будь-якого нерухомого чи рухомого майна.

Також ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 25 січня 2024 року К. оголошено в розшук, разом з тим, боржник не розшуканий.

Згідно постанови Хустського районного суду Закарпатської області від 26.03.2024             К. намагався незаконно перетнути державний кордон.

Вважав, що вказані обставини є правомірною підставою для застосування до боржника вищевказаного тимчасового обмеження.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 лютого 2025 року в задоволенні подання відмовлено.

Відмова в задоволенні клопотання обґрунтована відсутністю відомостей про ухилення боржника від зобов’язань та взагалі відсутністю відомостей про обізнаність К. щодо наявності виконавчих проваджень.

Не погодившись з ухвалою суду, стягувач С. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить ухвалу скасувати та постановити нову, про задоволення подання.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказував, що він, як стягувач у виконавчому провадженні, виїжджав з державним виконавцем за місцем реєстрації К., проте останній там не проживає протягом останніх 2 років. Фактично переховується від стягувачів та тривалий час ухиляється від виконання судового рішення.

Звернув увагу, що боржник вже намагався перетнути кордон, а отже має намір виїхати за межі України.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про її задоволення з наступних підстав.

Як вбачалося з матеріалів справи, в провадженні старшого державного виконавця Кременчуцького відділу ДВС у Кременчуцькому районі С. перебуває зведене виконавче провадження № 77262126, до складу якого входять наступні виконавчі провадження: - № 72856394 з примусового виконання виконавчого листа № 536/518/22, виданого 17 серпня 2023 року Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з К. на користь С. грошових коштів в сумі 14 397,01 доларів США; - № 70479786 з примусового виконання виконавчого листа № 536/145/22, виданого 02 листопада 2022 року Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з К. на користь К. грошових коштів в сумі 19 289,50 доларів США та 500000 грн.; - № 73304877 з примусового виконання виконавчого листа № 536/518/22, виданого Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з К. на користь держави судового збору в сумі 4 211, 44 грн.; - № 74401369 з примусового виконання постанови серії ЕНА № 1055473, виданої 02 грудня 2023 року УПП в м. Києві про стягнення з К. в дохід держави штрафу в сумі 680 грн.; - № 72426992 з примусового виконання постанови серії ЕАС № 6939047, виданої 05 травня 2023 року УПП в м. Києві про стягнення з К. в дохід держави штрафу в сумі 680 грн.; - № 75440111 з примусового виконання постанови № 309/1314/24 виданої 26 березня 2024 року Хустським районним судом Закарпатської області про стягнення з К. в дохід держави штрафу в сумі 3 400 грн.

Відмовляючи в задоволенні подання старшого державного виконавця Кременчуцького ВДВС у Кременчуцькому районі Полтавської області С. суд першої інстанції виходив з того, що заявником не надано належних доказів цілеспрямованого ухилення К. від виконання своїх зобов’язань.

Колегія суддів не погодилася з даним судовим рішенням, виходячи з наступного.

Статтею 441 ЦПК України передбачено, що тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення. Тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України застосовується в порядку, визначеному цим Кодексом для забезпечення позову, із особливостями, визначеними цією статтею. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням, на строк до повного виконання такого судового рішення. Ухвала про тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути постановлена за поданням державного або приватного виконавця, яким відкрито відповідне виконавче провадження.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Закон України від 21 січня 1994 року «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері. Зазначеним Законом не передбачено за ухвалою суду тимчасове обмеження виїзду за кордон боржника до виконання своїх зобов`язань.

Так, в провадженні старшого державного виконавця Кременчуцького відділу ДВС у Кременчуцькому районі С. перебуває зведене виконавче провадження відносно К. про №77262126, до складу якого входять наступні виконавчі провадження: №72856394, № 70479786, №73304877, № 74401369, № 72426992, № 75440111.

Як встановлено з матеріалів дослідженого колегією суддів виконавчого провадження, постанова про відкриття виконавчого провадження направлялась боржнику, про що свідчать супровіднні листи: від 05.12.2022 року №31357, 06.12.2022 року №31389, 27.10.2023 року №45906, 13.11.2023 року №49236, від 12.03.2024 року, 04.07.2024 року №30501 щодо направлення постанов.

На виклики державного виконавця К. не з’являється, пояснень та причин невиконання судових рішень не повідомляв.

При виході за адресою місця проживання боржника згідно акту від 16.10.2023 року для перевірки майнового стану встановлено, що за адресою, вказаною у виконавчому документі: Кременчуцький район, с. М. – боржник фактично не проживає.

Згідно відповіді, наданої Державною міграційною службою України, гр. К. зареєстрований за адресою: Полтавська область, Кременчуцький району, с. М.

Відповідно до відомостей з ДФС та ПФУ за боржником не виявлено джерел отримання доходів, рахунків у банках та інших фінансових установах.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за боржником не виявлено об’єктів житлової нерухомості.

Про наявність відкритого виконавчого провадження боржник повідомлявся належним чином згідно Закону, однак жодних дій, спрямованих на виконання виконавчого документу не вчиняє, що і є ухиленням боржника від виконання своїх обов’язків.

З метою забезпечення виконання судового рішення, державним виконавцем вживались заходи по арешту його майна та виходи за адресою реєстрації боржника.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області №536/518/22 від 25.01.2024 року К., оголошено в розшук. Ухвала суду направлена на виконання до Відділення поліції №2 Кременчуцького РУП ГУНП в Полтавській області.

Між тим, протягом тривалого часу ухвала суду залишається не виконаною, боржник не розшуканий.

Згідно відповіді з Державної міграційної служби України від 12.02.2025 року К., документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії FM №, дата отримання 10.04.2018 року, орган видачі 5328 (Кременчуцький відділ УДМС у Полтавській області), строком дії до 10.04.2028 року.

З матеріалів справи вбачається, що боржник намагався виїхати за межі країни, незаконно перетнути державний кордон, що підтверджується постановою Хустського районного суду Закарпатської області від 26.03.2024 року №309/1314/24. Дана постанова перебуває на примусовому виконанні.

Незважаючи на вжиті державним виконавцем примусові заходи, боржник на законні вимоги державного виконавця не реагує, судове рішення залишається невиконаними впродовж тривалого часу.

Дані обставини підтверджуються відмітками на виконавчих документах.

Боржник, достовірно знаючи про наявність зобов`язань, покладених на нього судовими рішеннями, свідомо ухиляється від їх виконання, змінює своє місце проживання та не вчиняє жодних дій по їх виконанню.

Таким чином, впродовж тривалого часу судові рішення залишаються не виконаними, у державного виконавця вичерпались передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи впливу на боржника, а відтак по справі наявні правові підстави для застосування до нього заходів у вигляд тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України як засобу спонукання до виконання рішення суду.

За таких обставин обмеження у праві виїзду за кордон є справедливим обмеженням, яке носить тимчасовий характер та є дієвою юридичною санкцією, яка зумовить припинення нехтування своїми обов`язками та змусить боржника віднайти способи та можливості виконати свої боргові зобов’язання перед стягувачами.

За вказаних обставин, ухвала суду першої інстанції підлягала скасуванню, з ухваленням з цього питання нового рішення про задоволення подання старшого державного виконавця Кременчуцького відділу державної виконавчої служби у Кременчуцькому районі Полтавської області С. про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України відносно К.

 

5. Цивільна справа № 536/3299/24 за заявою З., за участю заінтересованої особи: Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, про встановлення факту, що має юридичне значення.

27 грудня 2024 року З. звернулася до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просила суд встановити юридичний факт, що свідоцтво про укладення шлюбу ІІ-РЖ №, видане Камінінською сільською радою Ташлинського району Оренбургської області РСФСР, актовий запис №, згідно якого З., та К., уклали шлюб та після присвоєно прізвище «З.», належить та стосується З.

Заява мотивована тим, що З., дівоче прізвище «К.», зареєструвала шлюб 02 серпня 1983 року з З. в Камінінській сільській раді Ташлинського району Оренбургської області РСФСР. На підтвердження укладення шлюбу було видано свідоцтво про укладення шлюбу ІІ-РЖ №, видане 02 серпня 1983 року. У подальшому після досягнення пенсійного віку З. звернулася з заявою до Пенсійного фонду України в Полтавській області, який своїм рішенням №  від 05 листопада 2024 року відмовив у призначенні пенсії з підстав не підтвердження страхового стажу, а саме, не враховано стаж з причини не підтвердження зміни прізвища при укладенні шлюбу, так як свідоцтво про укладення шлюбу містить виправлення у графі «народження» цифри «17», що ставить під сумнів цей факт. Так як сільська рада, яка видала свідоцтво про укладення шлюбу, знаходиться в Оренбургській області, що входить до складу російської федерації, а з лютого 2022 року після вторгнення введено воєнний стан і припинено всі відносини між Україною та російською федерацією, то звернутися до органу, що видав документ та отримати відповідь, не має реальної можливості, тому вказана заява повинна бути розглянута в порядку окремого провадження, так як установа, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02 січня 2025 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою З., за участю заінтересованої особи: Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, про встановлення факту, що має юридичне значення.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що положення частини 3 статті 315 ЦПК України містять імперативну норму про те, що не підлягають розгляду в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення факту належності особі свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану.

В апеляційній скарзі З., посилалась на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просила ухвалу суду першої інстанції скасувати і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, при поверненні заяви та відмові у відкритті провадження, послався на норми законодавства, однак в заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, було зазначено обставини, згідно яких неможливо, крім в судовому порядку, визначити належність свідоцтва про шлюб. Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не взяв до уваги, що від встановлення факту, що має юридичне значення, а саме належності заявнику вказаного свідоцтва про шлюб, залежить питання можливості призначення пенсії з зарахуванням стажу, який було набуто після реєстрації шлюбу та зміни прізвища, тому ухваливши рішення про повернення заяви та відмови у відкритті провадження, суд першої інстанції порушив принцип ефективності судового процесу, а також не врахував інтереси заявника щодо можливості отримання пенсійного забезпечення, фактично позбавивши права отримувати пенсію, так як не враховується трудовий стаж після укладення шлюбу та зміни прізвища, а виправити описку може тільки орган РАЦС, який знаходиться на території рф.

Апеляційна скарга підлягала задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що відповідно до                ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Пунктом 6 частини 1 статті 315 ЦПК України передбачено, суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.

Положення частини 3 статті 315 ЦПК України містять імперативну норму про те, що не підлягають розгляду в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення факту належності особі свідоцтв, що їх видають органи державної реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 186 Цивільного процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Фактичних обставин по суті спору суд першої інсанції не встановив.

Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Предметом даної заяви є встановлення юридичного факту про те, що свідоцтво про укладення шлюбу ІІ-РЖ №, видане Камінінською сільською радою Ташлинського району Оренбургської області РСФСР 02.08.1983, актовий запис №, згідно якого З., та К., уклали шлюб та після присвоєно прізвище «З.», належить та стосується З.

Встановлення факту необхідно заявнику З. на підтвердження страхового стажу при оформлення пенсії за віком.

Згідно ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення.

Частиною 4 ст. 315 ЦПК України визначено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб (постанова Верховного Суду від 17.06.2024 у справі №753/21178/21 (провадження №61-15630св23)).

За таких обставин, колегія суддів вважала, що постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що розгляд заяви про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу в порядку окремого провадження прямо передбачено             п. 4 ч. 1 ст. 315 ЦПК України, а відтак, висновок суду першої інстанції про те, що дана заява не підлягала розгляду в порядку окремого провадження, не ґрунтується на нормах чинного законодавства України.

Також, поза увагою суду залишилося те, що згідно положень ч. 4 ст. 315 ЦПК України, суд наділений правом відмовити у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.

Оскаржувана ухвала суду першої інстанції також не містила таких посилань. Відтак, висновки суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі, не ґрунтувалися на нормах процесуального законодавства.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважала, що ухвала суду, як така, що постановлена з порушенням норм процесуального права, підлягала скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду.

 

6. Цивільна справа № 536/137/23 за позовом К. до Кам`янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Виробничого підрозділу «Кременчуцька дистанція колії» регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями за набувальною давністю. У січні 2023 року позивач звернувся до суду із вищевказаним позовом, що обґрунтований тим, що на підставі наказу № 335 від 26 липня 2007 року, який був виданий Начальником Кременчуцької дистанції колії, йому, як співробітнику ДП «Укрзалізниця», було надано службову житлову площу, а саме житловий будинок загальною площею 68,8 кв.м. в с. Б. Кременчуцького району Полтавської області. Позивач вказував , що з липня 2007 року і по теперішній час він зі своєю родиною проживають в цьому будинку, підтримують його в належному технічному стані, проводять оплату наданих комунальних послуг. Дізнавшись про можливість приватизації , К. звертався до уповноважених на його думку осіб з метою визначення статусу будинку, яким він користується. Після утворення Кам`янопотоківської об`єднаної сільської територіальної громади позивач звернувся до сільської ради з метою з`ясувати, хто на даний час є власником будинку з господарськими будівлями, в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області. Із Довідки, виданої Виконавчим комітетом Кам`янопотоківської сільської ради за №2681/1 від 09.12.2021 року - згідно запису в погосподарській книзі сільської ради під №00-1827-3 за К., числиться житловий будинок (1977 року забудови) з господарськими будівлями в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області. Будь які відомості про власника будинку в довідці не зазначені. Тобто, на даний час спірний будинок не перебуває в будь чиїй власності, оскільки попередній власник, а саме Кременчуцька дистанція колії від власності відмовився, шляхом зняття будинку з балансу, а інший власник визначений так і не був. На підставі вищевикладеного просив суд ухвалити рішення, яким: - визнати за К., право власності на житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області в порядку набувальної давності. Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 березня 2023 року позов К. до Кам`янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Виробничого підрозділу «Кременчуцька дистанція колії» регіональної філії «Південна залізниця» АТ «Укрзалізниця» про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями за набувальною давністю задоволено. Визнано за К., право власності на житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований, в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області в порядку набувальної давності. В апеляційному порядку рішення оскаржила Х. яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. Скарга мотивована тим , що аргументи позивача не відповідають дійсності, оскільки К. та його сім’я у будинку в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області не проживали. Апелянт зазначає, що у власності К. перебуває будинок № с.Б., Кременчуцького району. Право власності на спірний будинок позивач оформив лише 10.05.2023 року. Крім того, скаржник вказує, що Х. отримала від Південної залізниці ордер на вселення до спірного будинку та протягом тривалого періоду проживання в ньому, на підставі дозволу відповідних органів, З. та Х. спільною працею та за рахунок власних коштів добудували цей будинок та господарські споруди . Також у скарзі зазначено, що К. посилаючись на сплату комунальних послуг за вказаний будинок , відповідних доказів суду не надав. Зважаючи на вказане Х. просить скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 березня 2023 року, та відмовити у задоволенні позову. Також з апеляційною скаргою звернувся З. Скаржник вказує, що приживає у спірному будинку за адресою в с.Б. Кременчуцького району. Зазначає , що позивач не проживав у спірному майні, комунальні послуги сплачувались З. на підтвердження вказаного надає суду копію абонентської книжки по обліку та сплаті електроенергії. Окрім того апелянт зауважує, що адресу с.Б. Кременчуцького району Полтавської області спірний об’єкт нерухомості здобув лише 16 липня 2021 року за Рішенням ВК Кам’янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області №. Відтак , документи датовані роками раніше , надані позивачем як докази на підтвердження його права власності за набувальною давністю відповідну адресу містити не могли , натомість мали б містити адресу в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області. Звжаючи на вказані обставини З. просить скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 березня 2023 року, та постановити нове про відмову в задоволенні позовних вимог. Представник позивача К., адвокат К. подав відзиви на апеляційні скарги в яких вказував , що Х. та З. жодним чином не обґрунтовано, яким чином впливає рішення суду першої інстанції у цій справі на їх права, свободи чи обов’язки, а також не обґрунтовано, яким чином, у разі скасування рішення місцевого суду, їх права будуть захищені чи вони зможуть у майбутньому отримати можливість захисту своїх прав, зокрема судового. Тобто по суті вимоги апеляційних скарг Х. та З. спрямовані не на захист власних прав, а на шкоду позивачу – К., що є неприйнятним. У зв’язку із чим позивач просить відмовити у задоволенні апеляційних скарг Х. та З. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам не відповідає, з огляду на слідуюче. Згідно доказів наданих до позову встановлено, що на підставі наказу № 335 від 26 липня 2007 року, що був виданий Начальником Кременчуцької дистанції колії, позивачу як співробітнику ДП «Укрзалізниця», було надано службову житлову площу, а саме житловий будинок загальною площею 68,8 кв.м. в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області.. Житловий будинок з господарськими будівлями відносився до території Білецьківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, куди позивач звернувся щодо вирішення питання про приватизацію будинку. Як вбачається з відповіді Начальника Кременчуцької дистанції колії за 2007 рік, будинок за адресою в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області не обліковується на балансі Кременчуцької дистанції колії ДП «Укрзалізниця» СТГО «Південна залізниця». На баланс Білецьківської сільської ради цей будинок також не передавався, що унеможливило його приватизацію. Із Довідки, виданої Виконавчим комітетом Кам`янопотоківської сільської ради за №2681/1 від 09.12.2021 року встановлено , що згідно запису в по господарській книзі сільської ради під №00-1827-3 за К., числиться житловий будинок (1977 року забудови) з господарськими будівлями в с.Б. Кременчуцького району Полтавської області. Ухвалюючи оскаржуване рішення, районний суд виходив з того, що позов підлягає задоволенню, оскільки законом передбачено право особи набути у власність нерухоме майно за набувальною давністю, а факт користування позивачем майном з 2007 року підтверджується належними доказами. При цьому, суд також дійшов висновку, що не виявлено обставин, що суперечать закону або порушують права, свободи чи інтереси інших осіб. Проте апеляційний суд не може погодитися із таким висновком районного суду, оскільки він не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи, виходячи з наступного. Частиною 1 ст.352 ЦК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. З огляду на наведені норми закону, право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі в справі, проте ухвалене судом рішення певним чином впливає на їх права та обов`язки, завдає шкоди, що може виражатися у несприятливих для них наслідках. При цьому, на відміну від оскарження рішення суду учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Рішення суду, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. Подібний за змістом висновок викладений в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року в справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19). У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, але й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Звертаючись до суду із апеляційними скаргами, скаржники зазначали, що проживають у будинку за адресою Кременчуцький район, с.Б. багато років , вказаний будинок побудований за сумісні кошти З. і Х. Посилались на те, що позивач у вказаному будинку ніколи не проживав, спірний об’єкт нерухомості площею саме 68.8 м.кв. було створено спільними зусиллями З. та Х. з 1994 року та на той час він мав адресу Кременчуцький район , с.Б., Адресу Кременчуцький район , с. Б. вказаний об’єкт нерухомості набув лише у липні 2021 року за заявою З. про присвоєння поштової адреси житловому будинку, відтак вказувати відповідну адресу до 2021 року у документах було неможливо, що викликає сумніви у достовірності доказів наданих позивачем. З урахуванням наведеного, колегія суддів зауважує, що враховуючи те, що в межах даної справи вирішувалося питання щодо правого статусу нерухомого майна, яке перебуває у користуванні З. та Х., тому оскаржуване рішення від 06 березня 2023 року, ухвалене за результатами розгляду позовної заяви К. про визнання права власності на майно, є таким, що ухвалене про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки З. та Х. Однак, суд першої інстанції на вищевказані обставини уваги не звернув, належних відповідачів по справі З. та Х., як осіб, в користуванні яких перебуває створене ними майно з приводу якого виник спір, не залучив для участі у справі, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про задоволення позову. Отже, доводи апеляційних скарг, що рішенням суду було вирішено питання про права, інтереси та обов`язки особи, яка не приймала участь в справі є вагомими та такими, що приймаються до уваги колегією апеляційного суду. Щодо інших доводів апеляційних скарг, суд не приймає їх до уваги і не надає правової оцінки, оскільки позбавлений такої процесуальної можливості, в зв`язку з тим, що особи, які звернулася з апеляційними скаргами, участі у справі не приймали і відповідного статусу сторони не мали. Оцінка судом обґрунтованості позовних вимог по суті має відбуватися за участю всіх належних сторін цивільної справи, оскільки лише за наявності належного складу учасників у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити справу. Без залучення таких позовні вимоги вирішені бути не можуть. Такого ж правового висновку щодо можливості вирішення справи по суті позовних вимог лише за наявності належного складу відповідачів дійшов Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20). Відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Пунктом 4 частини 3 ст.376ЦПК України визначено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Судом першої інстанції не в повній мірі досліджено усі обставини, неправильно застосовані норми матеріального права, та прийнято судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, тому колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового про відмову у задоволенні позову.

 

7. Цивільна справа № 536/1302/24 за позовом К. до К. про позбавлення батьківських прав, третя особа без самостійних вимог - орган опіки та піклування виконавчого комітету Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.

 

У травні 2024 року К. звернулася до суду з вказаним позовом, просила ухвалити рішення, яким

позбавити К. батьківських прав щодо сина К. і доньки К.

стягнути з К. на користь К. судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви про позбавлення батьківських прав у розмірі 2 422 грн 40 коп, а також витрати на правову допомогу, що складаються з підготовки та складання позовної заяви про позбавлення батьківських прав у розмірі 9 689 грн 40 коп., участі у призначених судом судових засіданнях з розрахунку 1 000 грн 00 коп. за одне судове засідання.

В обґрунтування заявлених вимог зазначала, що 05 вересня 2014 року вона зареєструвала шлюб з К., у якому народилися діти: К. , і К.

Заочним рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 липня 2019 року у справі № 536/2057/18 шлюб, укладений між сторонами, що зареєстрований 05 вересня 2014 року у Центральному відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Кременчуцького МУЮ у Полтавській області, за актовим записом № 889, розірваний; місце проживання дітей визначено з матір’ю.

З моменту народження дітей відповідач умисно і свідомо ухилявся та продовжує ухилятися від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей, не бере участі в їх утриманні, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування дітей, не піклується про їх фізичний і духовний розвиток, не цікавиться їх вихованням та розвитком. Пішов з сім’ї коли дітям було 1 рік та 2 місяці.

До початку широкомасштабних бойових дій на території України та введення воєнного стану відповідач виїхав до Польщі, де і продовжує перебувати до цього часу.

З того часу відповідач жодного разу не приїздив на територію України, а також не намагався не тільки зустрітися з дітьми, а і навіть формально поцікавитися ними, при цьому він усвідомлює, що внаслідок бойових дій на території України, зокрема періодичних обстрілів Кременчуцького району Полтавської області, життю та здоров’ю дітей може загрожувати реальна небезпека.

25 січня 2024 року набрало законної сили рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 20 грудня 2023 року у справі № 536/1326/21, яким визначений спосіб участі відповідача у вихованні та спілкуванні з його дітьми.

Однак, незважаючи на це, з того часу відповідач жодного разу не спілкувався та не зустрічався з дітьми, що зайвий раз підтверджує факт того, що діти йому не потрібні,

Не дивлячись на те, що діти за станом здоров’я потребують постійного медичного нагляду та лікування, проходження процедур, прийняття ліків, відповідач має значну заборгованість зі сплати аліментів на утримання дітей, яка відповідно до розрахунку державного виконавця за станом на 01 січня 2024 року становить 83 027 грн 10 коп.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 20 листопада 2024 року позов К. задоволений.

Позбавлено К. батьківських прав щодо сина К. і доньки К.

Стягнуто з К. на користь К. судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн. 40 коп. і витрати на професійну правничу   допомогу, що складаються з підготовки та складання позовної заяви про позбавлення батьківських прав у розмірі 9 689 грн 40 коп., а також участі у призначених судом судових засіданнях в розмірі 5 000 гривень, з розрахунку 1 000 (одна тисяча) грн. 00 коп. за одне судове засідання.

В апеляційній скарзі адвокатка Г., представниця К., посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги стверджується, що згідно діючого законодавства позбавлення батьківських прав можливе лише у разі встановлення винної поведінки батьків.

За встановлених у справі обставин відповідача, який перебуває за кордоном об’єктивно має обмежені можливості спілкування з дітьми та участі у їхньому утриманні і вихованні.

Судом не враховано, що саме жінка як мати формує у дітей ставлення до їхнього батька.

Суд проігнорував факти, які свідчать про зацікавленість батька своїми дітьми, зокрема його участь у роботі органу опіки та піклування під час складання висновку щодо доцільності позбавлення його батьківських прав, його заперечення проти позову і намагання змінити ситуацію на краще.

Матеріали справи не містять переконливих доказів того, що позбавлення відповідача батьківських прав буде відповідати інтересам дітей.

У відзиві адвокат Д., представник К., посилаючись на необгрунтованість доводів апеляційної скарги, просить залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Звертається увага, що матеріали справи не містять доказів проте, що відповідач з часу народження дітей мав певні об’єктивні перешкоди для спілкування з дітьми, для виконання ним своїх батьківських обов’язків.

Наголошується, що після ухвалення судом рішення, яким визначений порядок участі відповідача у вихованні і спілкуванні з дітьми останній не вчинив жодних дій, які б свідчили про його бажання спілкуватися з дітьми, піклуватися про них, про що переконливо свідчить встановлений судом факт – опитані діти не пізнали відповідача на фотознімках.

Проживання відповідача за кордоном не звільняє його від виконання батьківських обов’язків.

Суд обгрунтовано звернув увагу на те, що за станом здоров’я діти потребують більшої уваги, проте відповідач як батько такої турботи не виявляє, хоча мав можливість робити це як до виїзду за кордон, так і зараз.

Турботливий батько, яким себе позиціонує відповідач, не вправі спокійно перебувати за кордоном, тоді як його діти постійно перебувають у небезпеці з огляду на війну у країні.

Суд першої інстанції, детально проаналізувавши обставини справи, дійшов обгрунтованого висновку, що відповідач свідомо і добровільно вибув із життя своїх дітей.

Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції, дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав:

Відповідно п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 05 вересня 2014 року між сторонами зареєстровано шлюб, у якому у сторін по справі народилися діти:

- К. - К.

Заочним рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 липня 2019 року у справі № 536/2057/18 шлюб, укладений між позивачем та відповідачем, розірваний.

Місце проживання дітей визначено разом з позивачкою.

Згідно судового наказу Кременчуцького районного суду по справі № 536/1047/21 від 29.07.2021 К. має сплачувати аліменти на користь К. на утримання дітей.

К. з моменту видачі судового наказу про стягнення аліментів на дітей, тобто з 29.07.2021 року, тривалий час не подавала його на виконання до державної виконавчої служби. К. подала вказаний судовий наказ на виконання тільки у травні 2023 року, що призвело до нарахування державним виконавцем значної суми заборгованості (з липня 2021 року по травень 2023 року).

17.04.2021 року позивачка вийшла заміж за К.  та вони разом з дітьми проживають однією сім’єю.

29.07.2021 року відповідач подав до Кременчуцького районного суду Полтавської області позовну заяву до позивачки про встановлення часу, способів участі у спілкуванні з малолітніми дітьми.

20.12.2023 року судом ухвалено рішення, яким позовні вимоги К. задоволено частково - визначено наступний спосіб участі К., у вихованні та спілкуванні сина К. та доньки К. а саме:

- кожної першої та третьої суботи місяця з 16.00 год. до 18.00 год., в присутності матері К.

- кожної другої та четвертої неділі місяця з 09.00 до 11.00 год., в присутності матері К.

Вказане рішення набрало законної сили 25.01.2024 року.

К. у зв’язку із роботою знаходиться у Польщі, м. Вроцлав, де постійно працює за договором про надання послуг, укладеним із ТОВ «S.» від 29.11.2021 року: надає послуги з перевезення осіб легковим автомобілем.

Діти К. і К. за станом здоров’я потребують медичного нагляду та лікування, проходження процедур, прийняття ліків, що встановлено рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 20 грудня 2023 року у справі № 536/1326/21 (провадження № 2/536/18/23) (набрало законної сили 25 січня 2024 року) за позовом К. до К. про встановлення часу, способів участі у спілкуванні з неповнолітніми дітьми.

Діти з часу народження по теперішній час спостерігаються дитячими лікарями-неврологами.

До початку широкомасштабних бойових дій на території України та введення воєнного стану відповідач виїхав за межі території держави, а саме до Польщі, де і продовжує перебувати до цього часу.

З того часу К. жодного разу не приїздив на територію України, що не ним заперечується.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що під час встановлення спеціалістами проблем зі здоров’ям дітей (13.04.2018 року) сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, тому відповідач не міг знати про такі проблеми, відповідач не заперечував обізнаність про стан здоров’я дітей, але з того часу і по день розгляду справи не вжив жодних дій для демонстрації занепокоєності та бажання вирішувати та допомагати позивачці з такими проблемами

Як встановлено з наданих самим відповідачем скріншотів з додатку Viber, позивач для відправки коштів відповідачу використовував банківські картки, тобто електронні платежі, а тому інформація про рух коштів на банківському рахунку фіксується у відповідних електронних системах банку, отже у відповідача відсутні перешкоди для отримання таких доказів, але суду таких доказів не надано, що також свідчить про те, що відповідач здійснював платежі не кожен місяць, та не при необхідності, а на власний розсуд.

Вказані повідомлення скріншотів з додатку Viber точно не показують заінтересованість батька в житті дітей. Інші скріншоти містять з’ясування стосунків між сторонами, привітання із святами, та номера банківських рахунків для перерахування коштів для сплати аліментів.

Окрім подачі позову про встановлення способу участі у вихованні дітей, відповідачем не вчинено жодних дій для того, щоб налагодити (створити) умови для спілкування з дітьми.

Відповідачем не підтверджено факт перешкоджання йому у спілкуванні з дітьми.

Відповідач під час судового розгляду справи за його позовом про визначення способу спілкування з дітьми знав про існування обставин, які ускладнюють його перебування в Україні, але з урахуванням цього, не змінив предмет позову, не висунув інші вимоги для приймання участі у вихованні дітей з огляду на реалії тогодення, зокрема не висував вимог про спілкування за допомогою телекомунікаційних мереж, або про побачення на свята на території іншої держави, тощо. Відповідач повинен був розуміти, що заявлені ним вимоги в умовах сьогодення не будуть ним реалізовані, що і не було реалізовано з часу ухвалення рішення. Більш того, за встановлених обставин, перебування відповідача за кордоном, це його вибір, і в умовах, які він сам обрав, він повинен був вживати відповідних заходів, оскільки такий тягар лежить саме на ньому.

Опитані судом діти сторін повідомили, що проживають разом з мамою, батьком, якого зовуть «О.», на пред’явлених фотознімках відповідача не пізнали, повідомили, що не знають, хто це.

Психолог в судовому засіданні підтвердила свою упевненість, що тиску на дітей зі сторони позивачки не було, що дітей не готували, що їм казати в суді, і свідчення дітей є об’єктивними.

Зі спливом часу потенційний зв’язок між батьком та дітьми втрачається, і чим більше відповідач не вчиняє дій щодо відновлення взаємостосунків з дітьми, тим більше інтерес дітей в такому зв’язку втрачається, втім такого зв’язку з батьком в них немає взагалі.

Судом не встановлено дій з боку відповідача направлених, на виховання дитини, піклування про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, не створює належні умови для розвитку її природних здібностей, не проявляє повагу до гідності дитини.

Судом не встановлено будь-якої участі у житті дітей, що на переконання суду є нічим іншим як байдужість до дітей.

Відповідач, який перебуває за кордоном і не має наміру повертатися, так і не пояснив, яким чином має намір відновити свою участь як батько у житті дітей.

Відповідач добровільно вибув із життя дітей, обравши в пріоритеті власне життя. Дітям на час розгляду справи виповнилось 7 років, але відповідач не мав жодного контакту з ними впродовж їх свідомого життя.

Саме власна бездіяльність відповідача призвела до втрати зв’язків між ним та дітьми.

Крім того, з встановлених обставин справи вбачається, що діти були добре інтегровані в нову родину, мають міцний, сталий зв’язок зі своєю матір’ю та новим чоловіком матері (їх вітчимом), з якими вони фактично проживають родиною протягом їх свідомого життя. Зокрема, вітчим повною мірою взяв на себе роль батька.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків (див. постанови Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 11 вересня 2020 року у справі № 357/12295/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 06 вересня 2023 року у справі № 545/560/21, 06 березня 2024 року у справі № 150/137/23, від 20 березня 2024 року у справі № 405/5236/20)

Судова практика у спорах такої категорії є сталою.

Як слідує з матеріалів справи, позивачка вважає підставою для позбавлення відповідача батьківських прав його самоусунення від виконання батьківських обов´язків.

З приводу наведених обставин і доводів Верховний Суд у постанові від 04 квітня 2024 року (справа № 553/449/20) виклав такі висновки.

«Простої бездіяльності з боку батька недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав…

За вісім років відсутності спілкування з батьком дитина дійсно встановила міцні родинні зв`язки зі своєю матір`ю, вітчимом. Для дитини це є її сім`я, і вона не пам`ятає батька. Однак у цих відносинах не було нічого, що могло б виправдати позбавлення її можливості відновити зв`язок зі своїм біологічним батьком. З метою захисту найкращих інтересів дитини очевидно, що дитині краще залишатися в сім`ї, з якою у неї вже склався відповідний зв`язок. Втім цього недостатньо, щоб виправдати позбавлення батька будь-якого спілкування з дитиною і можливості такого спілкування в майбутньому.».

У постанові Верховного Суду від 01 листопада 2023 року (справа №522/9895/22) зазначено, що «доводи касаційної скарги про ненадання відповідачем, який перебуває за кордоном, матеріальної допомоги на утримання дитини, колегія суддів не приймає, оскільки вказана обставина в силу положень статті 164 СК України не є підставою для позбавлення особи батьківських прав, адже сама по собі не свідчить про ухилення відповідачем від виконання обов`язків із виховання дитини».

Верховний Суд у своїх рішеннях наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (див. постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року (справа № 320/5094/19); від 07 березня 2024 року (справа № 947/7448/22), від 01 серпня 2024 року (справа № 366/52/21)).

Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року в справі № 464/2040/23).

Враховуючи доводи сторін і докази, надані у справу, слід визнати, що позивачкою не доведено існування обставин, які є підставою для ухвалення судом рішення про позбавлення особи батьківських прав, зокрема умисне і свідоме нехтування обов`язками батька.

Враховуючи наведене, апеляційний суд визнає обґрунтованими доводи апеляційної скарги, у зв’язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову за недоведеністю.

 

8. 8. Цивільна справа № 536/1829/23 за позовом С. до Н. треті особи: Піщанська сільська рада Кременчуцького району Полтавської області, державний нотаріус Онуфріївської державної нотаріальної контори Кіровоградської області О., про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та скасування рішення державного реєстратора.

31.08.2023 позивачка С. звернулася в суд із позовом до Н., у якому просить:

- визначити додатковий строк у два місяці після набрання рішенням законної сили на прийняття спадщини за законом після смерті брата Я., померлого 03 лютого 2022 року;

- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на ім’я відповідачки державним нотаріусом Онуфрієвської державної нотаріальної контори Кіровоградської області 03.05.2023 за р.№355 на земельну ділянку площею 0,0698 га, кадастровий номер, цільове призначення: землі сільськогосподарського призначення, для ведення садівництва, яка розташована за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, Піщанська сільська рада, садівниче товариство «Радуга»;

- скасувати рішення державного реєстратора Онуфрієвської державної нотаріальної контори Кіровоградської області О. від 03.05.2023 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексовий номер 67441558, про державну реєстрацію речового права (права власності) за Н. на указану земельну ділянку.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 03.02.2022 помер її рідний брат Я., про смерть якого дізналася після смерті 29.05.2023 спільного молодшого брата Я., за яким вона здійснювала догляд через стан його здоров’я і потребу в сторонньому догляді.

Вона, позивачка, 14.06.2023 звернулась до органів реєстрації актів цивільного стану, де отримала свідоцтво про смерть брата Я., та звернулась до державного нотаріуса Онуфріївської державної нотаріальної контори Кіровоградської області з метою прийняття спадщини. Постановою державного нотаріуса від 22.06.2023 їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину з огляду на те, що нею пропущений встановлений законом строк на прийняття спадщини та вказане майно вже успадковане іншою особою. У довідці про коло спадкоємців №272/01-16 від 22.06.2023 указано, що 03.05.2023 за реєстром №355 спадкоємиці померлого – Н. видано свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку площею 0,0698 га. Тоді ж їй стало відомо про рішення Крюківського районного суду м. Кременчука від 09.03.2023 у справі №537/588/23, яким встановлено факт спільного проживання Н. та Я. у період із січня 2017 року по 03 лютого 2022 року.

Заперечує установлений судовим рішенням факт. Вказує, що при укладенні договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки покійний повідомив, що не перебуває у шлюбі та не проживає ні з ким однією сім`єю без шлюбу. Крім того, відповідачка не повідомила її та брата про смерть спадкодавця, не зайнялася його похованням, унаслідок чого останнього було поховано за рахунок місцевого бюджету.

Вважає, що причини пропуску нею, позивачкою, строку подання заяви про прийняття спадщини слугували об’єктивні та непереборні обставини, а саме здійснення нею постійного догляду за хворим братом у період шестимісячного строку для прийняття спадщини померлого старшого брата, про смерть якого відповідачка не повідомила.

Тому просить визначити їй додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину і державну реєстрацію права власності на спадкове майно за відповідачкою, яка відноситься до четвертої черги спадкоємців, тоді як вона, позивачка, є спадкоємцем другої черги.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26.12.2024 у задоволенні позову С. до Н. про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та скасування рішення державного реєстратора - відмовлено.

Рішення районного суду вмотивовано тим, що саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність причин пропуску зазначеного строку. Позивачкою не доведено, що через здійснення догляду за Я. вона не мала змоги для прийняття спадщини після смерті Я. у передбачений законом строк. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та скасування рішення державного реєстратора відмовлено, оскільки дані вимоги є похідними.

Із рішенням не погодилася позивачка та подала на нього апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити.

Наводячи фактичні обставини, якими обґрунтовані позовні вимоги, доводить про поважність причини пропуску нею строку на прийняття спадщини після смерті брата.

Посилаючись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №686/5757/23 від 26.06.2024, зазначає, що вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини за конкретних фактичних обставин кожної справи суд має враховувати тривалість пропуску строку та загальні засади цивільного судочинства: розумність, добросовісність та справедливість.

Вважає хибним висновок районного суду, що хвороба родичів позивача не може розглядатися як поважна причина пропуску строку на прийняття спадщини, оскільки не відповідає актуальним правовим позиціям Верховного Суду, зокрема, викладених у справах №552/4825/22 від 29.01.2024, №759/21893/21, №127/2149/21.

Указує на безпідставність не врахування судом першої інстанції письмових доказів, які містили інформацію про стан здоров’я брата Я., за яким вона здійснювала постійний догляд, у тому числі у період шестимісячного строку для прийняття спадщини брата Я., що підтвердив у судовому засіданні свідок Ш.

Посилаючись на те, що вона є спадкоємцем другої черги, а відповідачка на підставі судового рішення, яке на даний час оскаржується в апеляційному порядку, - четвертої черги, із огляду на поважність причин пропуску строку на прийняття спадщини, вважає наявними підстави для задоволення усіх позовних вимог.

 

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

У суді апеляційної інстанції представник позивачки – адвокат Г.  підтримав доводи апеляційної скарги, наполягаючи на її задоволенні.

Відповідачка Н. та її представник заперечили проти апеляційної скарги, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Позивачка та треті особи, належно повідомлені про час та місце судового засідання, у суд не з’явилися, що відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи апеляційною інстанцією.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд встановив такі обставини.

Судом установлено, що позивачка С., є рідною сестрою Я., що підтверджується копією свідоцтва про народження серії VII-УР №048279, копією свідоцтва про укладення шлюбу серії I-КЕ №409721, витягом №00040602491 від 19 липня 2023 року із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126, 133, 135 Сімейного кодексу України./а.с.11-13 т.1/

Я. помер 03 лютого 2022 року, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії I-КЕ 3515355 від 14 червня 2023 року./а.с.14 т.1/

Постановою державного нотаріуса Онуфріївської державної нотаріальної контори О. від 22 червня 2023 року відмовлено С. у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті Я. на земельну ділянку площею 0,0698 7 га, кадастровий номер, цільове призначення: для ведення садівництва, місце розташування: Піщанська сільська рада СТ «Радуга» Кременчуцького району Полтавської області, у зв`язку з тим, що нею пропущений встановлений законом термін для прийняття спадщини та на зазначену земельну ділянку Н. видано свідоцтво про право на спадщину за законом згідно статті 1264 ЦК України (четверта черга спадкоємців за законом)./а.с.15 т.1/

Згідно довідки про коло спадкоємців №272/01-16 від 22 червня 2023 року, виданої Онуфріївською державною нотаріальною конторою Кіровоградської області, після смерті Я., померлого 03 лютого 2022 року, заведена спадкова справа №76 за 2022 рік. Після смерті померлого заяву подала: про прийняття спадщини – Н. (заява №174 від 23.06.2022) за законом, як особа, яка проживала однією сім`єю з померлим не менше п`яти років до часу відкриття спадщини. Заяв від інших спадкоємців не надходило. Заповіти від імені померлого за даними Спадкового реєстру не посвідчувались. 03 травня 2023 року за реєстром № 355 спадкоємиці померлого – Н. видано свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку площею 0,0698 га./а.с.16 т.1/.

Рішенням Крюківського районного суду м.Кременчука від 09 березня 2023 року по справі №537/588/23 встановлено факт, що Н., зареєстрована за адресою: Полтавська область, місто Кременчук та Я., який помер 03.02.2022, проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу із січня 2017 року по 03.02.2022./а.с.17-19 т.1/

Указане рішення суду на даний час є предметом апеляційного перегляду та апеляційне провадження у справі зупинено до розгляду даної справи.

Згідно інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) №69282832 від 23 червня 2022 року за запитом «Я.» інформація відсутня./а.с.20 т.1/

За свого життя Я. купив земельну ділянку загальною площею 0,0698 га, розташовану в СТ «Радуга» Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області з цільовим призначенням: для ведення садівництва, кадастровий номер № згідно договору-купівлі земельної ділянки від 19 травня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г. по р.№1037./а.с.21-23 т.1/

У пункті 1.5 указаного договору покупець (Я.) повідомив про те, що у шлюбі не перебуває, ні з ким без шлюбу однією сім’єю не проживає і гроші, сплачені за вказаний об’єкт нерухомості, є його особистою власністю.

Згідно інформації, викладеної у довідці Онуфріївської селищної ради №1632 від 22 червня 2023 року, за даними реєстру територіальної громади померлий 03 лютого 2022 року Я., 29 серпня 1962 року народження, до дня смерті був зареєстрований за адресою: село П., Олександрійського району Кіровоградської області. /а.с.26 т.1/

Я., помер 29.05.2023, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії I-КЕ №515110./а.с.27 т.1/

Із копії довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією №168333 від 09.10.2015 убачається, що Я. є особою з інвалідністю І групи безтерміново, потребує часткової сторонньої допомоги./а.с.28 т.1/

За результатами огляду сімейним лікарем КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги Онуфріївської селищної ради» №51291941 від 10.06.2022 та повторно №64038374 від 23.02.2023 пацієнту Я. встановлені діагнози: інсульт./а.с.29-30 т.1/

Згідно довідки Обознівського старостату Виконавчого комітету Глобинської міської ради №02-43.15/102 від 13 липня 2023 року, Я., , місце реєстрації: с. Л., Онуфріївський район Кіровоградська область, дійсно проживав без реєстрації в с.О. Кременчуцького району Полтавської області з 10 червня 2022 року до дня смерті 29 травня 2023 року разом зі своєю сестрою С., 30 червня 1965 року народження, яка зареєстрована в м.Кременчук. яка здійснювала за ним постійний догляд через його хворобу./а.с.31 т.1/

Листом Обознівського старостинського округу виконавчого комітету Глобинської міської ради №02-28.15/108 від 27 листопада 2023 року підтверджено викладену у попередній довідці інформацію, надану на підставі акту про фактичне місце проживання Я. вих.№76 від 10.06.2022./а.с.141-142 т.1/

 

Листом Комунального підприємства «Спеціалізований комбінат ритуальних послуг» Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області №01-10/679 від 26 липня 2023 року повідомлено, що на підставі листа Кременчуцького міжрайонного відділення судово-медичної експертизи від 10.02.2022 №99 за рахунок місцевого бюджету був похований Я., смерть якого настала 03.02.2022. Поховання відбулося на Деївському кладовищі у секторі безрідних./а.с.32 т.1/

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № від 04 серпня 2023 року земельна ділянка загальною площею 0,0698 га, розташована за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, Піщанська сільська рада, садівниче товариство «Радуга» з цільовим призначенням: для ведення садівництва, кадастровий номер №, зареєстрована за Н. на підставі свідоцтва про право на спадщину №355, виданого 03 травня 2023 року Онуфріївською державною нотаріальною конторою./а.с.32-33 т.1/

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність причин пропуску зазначеного строку. Позивачкою не доведено, що через здійснення догляду за Я. вона не мала змоги для прийняття спадщини у передбачений законом строк. Зазначені позивачкою причини пропуску строку не пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих ді й. За відсутності підстав для визначення додаткового строк для прийняття спадщини суд визнав відсутніми підстави для задоволення похідних позовних вимог щодо визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та скасування державної реєстрації.

Апеляційний суд з такими висновками районного суду не погоджується, вважає їх хибними, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи та прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права. При цьому колегія суддів враховує наступне.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

 

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не використав право на прийняття спадщини через брак інформації про смерть спадкодавця, незнання приписів закону тощо, тоді немає правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі №6-1486цс15, а також у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі №766/14595/16, від 30 січня 2020 року у справі №487/2375/18, від 31 січня 2020 року у справі №450/1383/18 та інших.

Із урахуванням фактичних обставин конкретної справи поважними причинами пропуску строку суд може визнати, зокрема: 1) тривалу хворобу спадкоємців;2) велику відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем розташування спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженням, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України тощо.

Суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, брак коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 17 березня 2021 року у справі №638/17145/17, від 22 березня 2023 року у справі №361/8259/18 та багатьох інших.

За конкретних фактичних обставин кожної справи пропуск строку для прийняття спадщини суд має оцінювати з урахуванням тривалості такого пропуску та загальних засад цивільного законодавства, як-от розумність, добросовісність та справедливість.

Головною ознакою поважних причин такого пропуску є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини.

 

Неподання заяви умисно чи з необережності (недбалості) не може бути підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку для прийняття спадщини.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. Оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна, першорядно, стосуватися періоду від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об`єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.

Такі висновки вкладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23.

Цитуючи наведені правові висновки, суд першої інстанції неповно врахував всі фактичні обставини у цій конкретній цивільній справі та, на думку колегії суддів, дійшов помилкового висновку про відмову в позові.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам загалом, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який є у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Колегія суддів приймає до уваги, що процес спадкування, зокрема, на підставі своєї спорідненості зі спадкодавцем як спадкоємець першої або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, передбачає вчинення спадкоємцем активних дій, спрямованих на прийняття спадщини (засвідчення своєї згоди на вступ у всі правовідносини спадкодавця).

Однак для вчинення або не вчинення таких активних дій першочергово спадкоємець повинен був знати або мати достатні підстави вважати наявним факт відкриття спадщини, тобто бути обізнаним щодо факу смерті спадкодавця.

У справі, що переглядається, установлено, що позивачка не була обізнана про смерть свого брата Я., який помер 03.02.2022, та у шестимісячній строк не подала заяву про прийняття спадщини, оскільки із червня 2022 року стала доглядати за молодшим братом Я., який в силу свого стану здоров’я: інвалідність та настанням інсультів потребував сторонньої допомоги. Надання такої допомоги позивачкою підтверджено належними та допустимим доказами: довідкою до акту огляду МСЕК на ім’я Я.; результатами огляду сімейного лікаря із встановленим діагнозом від 10.06.2022 та від 23.02.2023 - – інсульт; довідкою Обознівського старостату про здійснення догляду.

Натомість, відповідачка., подаючи заяву про прийняття спадщини після смерті Я., як особа, яка проживала зі спадкодавцем упродовж п’яти років до його смерті, будучи обізнаною про наявність спадкоємців попередніх до неї черг, діяла недобросовісно, указавши у заві, яку подавала нотаріусу, про відсутність інших спадкоємців.

У суді апеляційної інстанції відповідачка Н. пояснила, що у покійного Я., крім сестри і брата, є рідний син. Однак, пославшись на проживання сина в іншій державі і неприязні стосунки спадкодавця із сестрою, не повідомила спадкоємців попередніх черг про смерть спадкодавця та нотаріуса про наявність інших спадкоємців, заявивши про їх відсутність.

Така поведінка відповідачки вказує на умисне замовчування щодо інших спадкоємців, черга яких має пріоритет перед чергою, до якої вона себе заявила, звернувшись в суд із заявою про встановлення факту проживання зі спадкодавцем Я.  однією сім’єю. При цьому колегія суддів, не надаючи оцінку рішенню Крюківського районного суду м.Кременчука від 09.03.2023 (справа №537/588/23), приймає до уваги, що Н., заявивши про встановлення факту проживання, який дає їй право на спадкування в четверту чергу, свідомо замовчала перед судом про спадкоємців інших черг.

Стверджуючи про факт постійного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю, відповідачка не змогла пояснити колегії суддів причину смерті Я., тоді як, не повідомивши близьких родичів покійного про факт його смерті, сама не приймала участі в його похованні, не забрала тіло останнього для поховання, унаслідок чого він був похований через певний час за кошти місцевого бюджету в секторі безрідних. При цьому вона підтвердила апеляційній інстанції про те, що знала про сестру (позивачку), з якою, як вона повідомила, спадкодавець не спілкувався, та брата, якого він відвідував, надавав допомогу, їздив його провідувати. Пояснити причину неповідомлення родичів про смерть Я., щоб ті допомогли в похоронах, - не змогла.

Така поведінка відповідачки, у тому числі при поданні нотаріусу особистої заяви про прийняття спадщини, як спадкоємиці четвертої черги, без підтвердженого на той час факту, який би давав їй право та можливість спадкування, без повідомлення суду в заяві про встановлення факту про інших спадкоємців - свідчить про її недобросовісність, унаслідок якої вона умисно створила істотні перешкоди, які унеможливили своєчасне звернення позивачки із заявою про прийняття спадщини. Тоді як у позивачки, яка не знала про смерть брата 03.02.2022, до спливу шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, були наявні поважні причини пропуску вказаного строку, оскільки з червня 2022 року вона доглядала за молодшим братом, у якого стався інсульт та який потребував стороннього догляду унаслідок інвалідності - до його смерті 29.05.2023.

Саме після смерті 29.05.2023 молодшого брата Я., з метою повідомлення про смерть брата та його поховання, С. стала телефонувати старшому брату Я. та, не отримавши відповідь, за місцем його фактичного проживання у Кременчуцькому районі дізналася про його смерть. Після цього вона звернулася до органів РАГС та 14.06.2023 отримала свідоцтво про смерть брата, і 22.06.2023 звернулася до державного нотаріуса Онуфрієської державної нотаріальної контори Кіровоградської області за місцем зареєстрованого місця проживання спадкодавця із заявою про прийняття спадщини, однак їй відмовлено у видачі свідоцтва на спадщину у зв’язку з пропуском строку та повідомлено про відповідачку, як особу, яка прийняла спадщину і одержала оскаржуване свідоцтво.

На думку колегії суддів, викладені фактичні обставини підтверджують наявність у позивачки об`єктивних, непереборних та істотних труднощі для своєчасного прийняття нею спадщини, а тому є підстави для визначення їй додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини.

Із огляду на недобросовісність відповідачки у поведінці щодо неповідомлення спадкоємців попередніх черг щодо смерті спадкодавця із наміром отримати спадщину самій, а також враховуючи те, що позивачка мала істотні труднощі для подання заяви про прийняття спадщини, доглядаючи за тяжко хворим братом після інсульту у період шестимісячний строку після відкриття спадщини, апеляційний суд вважає, що його висновки про наявність підстав для задоволення позову не протирічать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 листопада 2020 року у справі №750/262/20, від 30 вересня 2020 року у справі №635/4551/18, від 27 травня 2020 року у справі №336/1127/17, від 30 червня 2020 року у справі №431/5782/17, від 03 березня 2021 року у справі №145/148/20, від 21 квітня 2022 року у справі №296/12109/18, від 13 квітня 2023 року у справі №522/17537/18, у яких зазначено, що саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність причин пропуску зазначеного строку.

Установивши наявність підстав для визначення позивачці, як спадкоємиці другої черги, додаткового строку для прийняття спадщини, видане державним нотаріусом свідоцтво про прав на спадщину спадкоємиці четвертої черги підлягає визнанню недійсним, а державна реєстрація права власності на спадкове майно за відповідачкою – скасуванню.

Отже, з урахуванням фактичних обстави та загальних засад цивільного законодавства розумності, добросовісності та справедливості, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення районного суду необхідно скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

 

9. Цивільна справа № 536/2862/24 за позовом Акціонерного товариства «У.» до Б. про стягнення заборгованості.

У листопаді 2024 року до представник АТ «У.» - М. звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з Б. В обґрунтування позову вказував, що 01 липня 2018 року відповідачка звернулася до банку з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписала Анкету-заяву до Договору про надання банківських послуг від 01.07.2018. Положеннями анкети-заяви визначено, що вона разом з Умовами, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг. Підписавши анкету-заяву відповідачка підтвердила, що ознайомилася та отримала примірники у мобільному додатку вказаних документів, що складають договір, та зобов`язалася виконувати його умови.

Також вказував, що згідно укладеного договору Б. отримала кредит у розмірі 90000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на поточний рахунок, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка.

Позивач свої зобов`язання за договором виконав в повному обсязі, а саме надав відповідачці можливість розпоряджатися кредитними коштами на умовах, передбачених договором та в межах встановленого кредитного ліміту. У зв`язку із невиконанням своїх зобов`язань станом на 25.08.2024 року утворилась заборгованість у сумі 74716,68 грн., яка складається з загального залишку заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту), яку позивач просив стягнути з відповідача.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 березня 2025 року позов АТ «У.» до Б. про стягнення заборгованості задоволено частково.

Стягнуто з Б. на користь АТ «У.» заборгованість за договором про надання банківських послуг від 01 липня 2018 року в сумі 3217,25 грн.

Вирішено питання судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

З вказаним рішенням суду не погодився представник АТ «У.» - М. подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове, яким позовні вимоги АТ «У.» задовольнити. В іншій частині рішення районного суду залишити без змін.

В доводах апеляційної скарги зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення, судом першої інстанції не було досліджено механізм отримання банківських послуг проекту Monobank, а також процедуру ознайомлення споживача з умовами, правилами обслуговування, тарифами, таблицею розрахунків вартості кредиту, паспортом споживчого кредиту. Стверджує, що суд першої інстанції дійшов передчасних висновків відносно того, що Б. не була ознайомлена із вищезазначеними умовами, правилами обслуговування, тарифами тощо.

Зокрема вказує, підписанням цього договору Б. підтвердила, що ознайомлена з правилами надання банківських послуг, тарифами таблицею обчислення вартості кредиту та паспортом споживчого кредиту та отримала їх примірники у мобільному додатку, вони їй зрозумілі і не потребують додаткового тлумачення.

Акцентує увагу, що будучи повідомленим про час і місце розгляду справи, відповідач не надала суду доказів, які б спростували правильність наданого банком розрахунків заборгованості за кредитним договором.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

Судове засідання проводилось в порядку письмового провадження за відсутності сторін по справі, з дотриманням принципу гласності судового процесу та забезпеченням сторонам права на своєчасне та повне отримання інформації про хід та результати розгляду справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, зважаючи на наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно із п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що 01 липня 2018 року Б. підписала анкету-заяву до договору про надання банківських послуг з метою відкриття поточного рахунку у гривні на своє ім`я з встановленням кредитного ліміту, вказаному у додатку.

У анкеті-заяві зазначено, що відповідачка погоджується з тим, що дана анкета-заява разом із Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг.

Згідно ч.6 Анкети-заяви до Договору про надання банківських послуг відповідачка просить вважати наведений зразок її власноручного підпису або його аналоги (у тому числі її електронний /електронний цифровий підпис) обов`язковим при здійсненні операцій за всіма рахунками, які відкритті або будуть відкритті їй в Банку.

Також визнає, що електронний цифровий підпис є аналогом власноручного підпису та його накладення має рівнозначні юридичні наслідки із власноручним підписом на документах на паперових носіях.

Також, до анкети-заяви банком долучено Умови та правила обслуговування фізичних осіб в ПАТ «У.» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів.

Відповідно до довідки АТ «У.» про розмір встановленого кредитного ліміту від 24.01.2025, Б. 01.07.2018 було встановлено суму кредитного ліміту 10000 грн., сума ліміту неодноразово збільшувалася та 06.01.2022 становила 90000 грн., та була неодноразово зменшена до 74800 грн. 31.10.2023 (а.с. 90).

Також, згідно довідки АТ «У.» від 24.01.2025, на ім`я Б. відкрито рахунок; валюта рахунку UAH; тип картки Чорна картка; статус картки активна до 09/24 (а.с. 89).

Відповідно розрахунку заборгованості за договором б/н від 01.07.2018, наданого банком на підтвердження своїх вимог, станом 25.08.2024 заборгованість складає 74716,68 грн., з яких: 74716,68 грн. - загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту); 0 гривень загальний залишок заборгованості за відсотками, 0 гривень заборгованості за пенею; судовий збір 0 гривень; 0 гривень заборгованість за порушення грошового зобов`язання (а.с. 6-13).

З огляду на виписку про рух коштів по картці від 24.01.2025 (а.с. 68-88), Б. за період: 01.07.2018-25.08.2024, сума витрат за цей період склала 302333,52 грн., сума зарахувань за період склала 227616,84 грн.

Окрім того, з даної виписки вбачається, що Б. користувалася кредитною (платіжною) карткою, а саме: здійснювала розрахунки в торгівельних мережах, поповнювала мобільний рахунок, перераховувала кошти, тим самим підтверджувала свою згоду на умови банку щодо встановленого кредитного ліміту.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

За змістом статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина четверта статті 203 ЦК України).

За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

За змістом статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

У статті 3 Закону України «Про електрону комерцію» зазначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (стаття 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» встановлено, що пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них.

Положеннями статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.

Стаття 652 ЦК України дає визначення, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зазначене вище дає підстави дійти висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).

У силу частини першої статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Метою підписання договору є необхідність ідентифікації підписанта, підтвердження згоди підписанта з умовами договору, а також підтвердження цілісності даних в електронній формі.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення сторонами перед судом переконливості поданих доказів є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Із матеріалів справи вбачається, що 01.07.2018 року між Б. та АТ «У.» укладено кредитний договір (далі Договір) шляхом підписання Анкети-заяви до договору про надання банківських послуг (monobank).

Підписавши анкету-заяву відповідач погодилась, що ця анкета разом з Умовами і правилами надання обслуговування в АТ «У.», Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту, які вона отримала в мобільному додатку, складають договір про надання банківських послуг.

Відповідно до довідки про розмір встановлення кредитного ліміту Б. 23.11.2019 встановлено кредитний ліміт в розмірі 10000 грн., сума ліміту неодноразово збільшувалася та 06.01.2022 становила 90000 грн., та була неодноразово зменшена до 74800 грн. 31.10.2023 (а.с. 90).

Згідно виписки про рух коштів по картці Б. остання користувалася наданим кредитом шляхом здійснення покупок у магазинах, поповненням рахунків мобільних операторів зв`язку та свого карткового рахунку тощо (а.с.68-88).

Відповідно розрахунку заборгованості за договором б/н від 01.07.2018, наданого банком на підтвердження своїх вимог, станом 25.08.2024 заборгованість складає 74716,68 грн., з яких: 74716,68 грн. - загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту).

Статтею 11 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що між сторонами фактично склалися кредитні правовідносини, сторони мали взаємні права та обов`язки із виконання укладеного між ними кредитного договору.

Разом із тим, колегія суддів, повно і всебічно проаналізувавши матеріали справи, доходить висновку, що між АТ «У.» та Б. було укладено договір про надання банківських послуг, що підтверджується анкетою – заявою до договору про надання банківських послуг від 01.07.2018 року, витягом з умови і правил обслуговування в АТ «У.» при наданні банківських послуг щодо продуктів Monobank, витяг з тарифів за карткою Momobank, розрахунку заборгованості.

Враховуючи викладене, відсутність заперечень відповідача, колегія суддів вважає, що позовні вимоги АТ «У.» до Б. підлягають задоволенню.

Таким чином, зважаючи на те, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а оскаржуване рішення було ухвалене із порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення районного суду в частині його оскарження скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення по суті заявлених вимог.

10.Цивільна справа № 536/1703/23 за позовом Акціонерного товариства «А.» до Б. про стягнення заборгованості.

У серпні 2023 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з Б. на користь позивача заборгованість за кредитним договором б/н від 06 березня 2021 року в розмірі 45001, 88 грн., яка складається із заборгованості за кредитом в сумі 26 846, 37 грн., та заборгованості по відсоткам в сумі 18 155, 51 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 06 березня 2021 року Б. приєдналась до Умов та Правил надання банківських послуг в А-Банку з метою отримання банківських послуг та відкриття банківського рахунку. На підставі анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил відповідачем ініційовано встановлення кредитного ліміту на його банківський рахунок та отримання платіжної картки як засобу доступу до зазначеного рахунку. Відповідачу було надано кредит у виді встановлення кредитного ліміту на рахунок зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 44, 4 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом та видано платіжну картку. АТ «А.» свої зобов’язання за договором виконав у повному обсязі, а саме, надав відповідачу кредит (встановив кредитний ліміт) у розмірі, відповідно до умов договору. Проте відповідач не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом та відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору, а тому є таким, що не виконав свого зобов’язання за укладеним договором.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 грудня 2024 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Б. на користь Акціонерного товариства «А.» заборгованість за кредитом в розмірі 26 846, 37 грн.

Стягнуто з Б. на користь Акціонерного товариства «А.» сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 2684 грн.

В задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «А.» в іншій частині - відмовлено.

Рішення суду мотивовано обґрунтованістю та доведеністю позовних вимог в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту.

Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив представник Б. - адвокат Г., посилаючись на порушення та неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що кредитні кошти були отримані у шахрайський спосіб невідомими відповідачці особами, яким вона дала виключно лише номер своєї кредитної картки для перерахування коштів.

Вказано, що грошові кошти з рахунків були списані за ініціативою інших осіб внаслідок недозволених платіжних операцій, а позивачем не було вчинено жодних дій, спрямованих на встановлення фактичних обставин списання коштів з карткових рахунків відповідача, у зв`язку з чим позовні вимоги про стягнення з відповідача коштів на користь позивача є необгрунтованими і задоволенню не підлягають.

У відзиві АТ «А.» просило апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення – без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що 06 березня 2021 року відповідач Б. підписала анкету - заяву про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг в А-Банку, на підставі якої відповідачем ініційовано встановлення кредитного ліміту на її банківський рахунок та отримання платіжної картки.

Паспортом споживчого кредиту за програмою "Кредитна картка", який підписаний відповідачем шляхом накладання електронного підпису 06 березня 2021 року, визначено умови договору, зокрема розмір процентної ставки - 3,9% в місяць (46,8% річних), 3,7% в місяць (44,4% річних), 3,4 % в місяць (40, 8 % річних).

Як вбачається з довідки за лімітами, відповідачу Б. встановлено06 березня 2021 року кредитний ліміт у розмірі 20 000,00 грн, а станом на 22 червня 2023 року він був збільшений до 26 900, 00грн.

З наданих позивачем виписки по рахунку Б. та розрахунку заборгованості вбачається, що станом на 16 липня 2023 року заборгованість відповідача за кредитним договором від 06 березня 2021 року перед банком становить 45001, 88 грн, з яких: 26846, 37 грн - заборгованість за кредитом; 18155,51 грн - заборгованість по відсоткам.

Стягуючи з відповідачки на користь позивача заборгованість за кредитним договором від 06 березня 2021 року у розмірі 26 846, 37 грн, суд виходив з обґрунтованості та доведеності позовних вимог в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту.

Колегія суддів не може погодитись із таким висновком суду, виходячи з наступного.

Так, за змістом статті 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити відсотки.

Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до статті 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

За змістом статті 1056-1 ЦК України, розмір відсотків та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Фіксована відсоткова ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої відсоткової ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої відсоткової ставки в односторонньому порядку є нікчемною.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника відсотків від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання відсотків встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір відсотків, їх розмір визначається нарівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно із частиною 1 статті 633 ЦК України, публічним є договір, в якому одна сторона підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом статті 634 цього Кодексу, договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Оскільки умови договору приєднання розроблені АТ «Акцент-Банк», вони повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим Банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому, з огляду на зміст статей633,634 ЦК України, можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику, грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем, у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною 1 статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму, відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до Анкети-Заяви б/н від 06 березня 2021 року, відповідачці була надана кредитна картка із встановленим кредитним лімітом на платіжну картку. У самій заяві відсутня інформація про вид банківської послуги, яку відповідачка мала намір отримати, тип кредитної картки, кредитний ліміт, строк кредитування та відсоткову ставку (а.с. 12 зворот).

Банк, пред`являючи вимоги про погашення кредиту, просив стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за відсотками в розмірі 18155,51 грн.

Позивач, обґрунтовуючи право вимоги, в тому числі розмір і порядок нарахування відсотків за користування кредитом, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в АТ «А.» як невід`ємну частину договору.

Витягом з Умов та Правил надання банківських послуг в АТ «А.», що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, відсоткова ставка, права та обов`язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема штраф за несвоєчасне погашення кредиту та/або відсотків за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов`язань та їх розміри і порядок нарахування.

При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в АТ «А.» розуміла відповідачка та ознайомилась і погодилась з ним, підписуючи Анкету-Заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг АТ «А.», а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачкою кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами саме у зазначеному в цих документах, що додані Банком до позовної заяви, розмірах і порядках нарахування.

Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та Правила споживчого кредитування.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини 1 статті 634 ЦК України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (http://a-bank.com.ua/terms) неодноразово змінювалися самим АТ «А.», в період з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в АТ «А.», у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.

За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачці Умови та Правила банківських послуг в АТ «А.», за відсутності в Анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, надані Банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов та Правил банківських послуг в АТ «А.», не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.

Вище зазначене повністю узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду у справі №342/180/17-ц від 03 липня 2019 року.

При цьому, згідно з частини 6статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили в письмовому вигляді сплату відсотків за користування кредитними коштами.

На підставі наведеного вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що Умови та Правила банківських послуг в АТ «А.», які містяться в матеріалах даної справи, не містять підпису відповідачки, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 06 березня 2021 року, шляхом підписання Анкети-Заяви.

Паспорт споживчого кредиту також не може свідчить про ознайомлення відповідача з умовами кредитування, оскільки ознайомлення з паспортом споживчого кредиту, його підписання споживачем не означає укладення договору про споживчий кредит та дотримання його форми, оскільки в паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту. Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 23 травня 2022 року у справі №393/126/20, провадження № 61-14545сво20.

Таким чином, позовні вимоги про стягнення заборгованості за нарахованими відсотками за користування кредитом є необґрунтованими, з огляду на недотримання позивачем вимог, передбачених чинним законодавством України, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими Банк.

Щодо заборгованості за тілом кредиту колегія суддів виходить з наступного.

До складу тіла кредиту можуть бути віднесені тільки кошти, які фактично отримані та використані позичальником, оскільки проценти за користування кредитом є окремою складовою кредитних зобов`язань, які у межах існуючих між сторонами правовідносин не узгоджені.

Із виписки по особовому рахунку, в якій міститься повна інформація про рух коштів на рахунку, відображення всіх операцій за кредитним договором за даними балансу, суми надходжень та їх розподілення на погашення складових заборгованостей, вбачається, що позивач нараховував відповідачці в рахунок заборгованості за кредитом відсотки, правомірність нарахування яких не довів перед судом, адже анкета-заява від 06 березня 2021 року не містить визначення домовленості сторін про сплату відсотків.

Тож суми надходжень, які банком були розподілені на погашення відсотків, підлягають зарахуванню на погашення тіла кредиту.

Згідно виписки за період з 06 березня 2021 року по 20 червня 2023 року Б. було витрачено 153637,64 грн, внесено 109476,00 грн.

Разом з тим вказана виписка не містить відомостей про зарахування на картку відповідачки 06 березня 2021 року кредитних коштів та встановлення кредитного ліміту.

При цьому, впродовж користування карткою банком безпідставно нараховано та списано відсотки.

Тобто, Б. має переплату за даним кредитним договором.

Виходячи з вищенаведеного колегія суддів доходить висновку, що тіло кредиту є повністю погашеним Б. що в даному випадку є підставою для відмови у задоволенні позову.

Суд першої інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог банку.

Відповідно до пункту 2 частини 1статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно пункту 4 частини 1статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення.

За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

11. Цивільна справа № 536/1490/25 за позовом Б. до А., третя особа – А. про визнання батьківства.

У червні 2025 року Б.  звернувся до суду з позовом до А., третя особа - А. про визнання батьківства, в якому позивач прохав суд: визнати його – Б., 06 листопада 1980 року народження, громадянина України, батьком А., 11 січня 2023 року народження; внести відповідні зміни в актовий запис про народження дитини, зазначивши прізвище дитини «Б.», ім’я «Д.», по батькові «С.», батьком дитини зазначити Б., виключивши запис щодо А. з графи «батько дитини».

В обґрунтування позову зазначено, що Б. та А., яка перебувала у зареєстрованому шлюбі з А., спільно проживали та 11 січня 2023 року третя особа народила дочку – А.

Оскільки спільне проживання позивача та третьої особи мало мінливий характер, то про те, що Б. є батьком А. він дізнався лише після отримання висновку про біологічне батьківство, згідно якого ймовірність батьківства становить 99,9999993876 %.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 червня 2025 року залишено без руху позовну заяву Б. до А., третя особа - А. про визнання батьківства, у зв’язку з відсутністю зазначення місця перебування відповідача, та надано строк для усунення наведених недоліків – десять днів з дня отримання копії даної ухвали.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 липня 2025 року позовну заяву Б. до А., третя особа – А. про визнання батьківства визнано неподаною та повернуто позивачу.

Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що недоліки поданої позовної заяви не було усунуто.

З ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 липня 2025 року не погодився позивач та оскаржив її в апеляційному порядку, подавши до суду апеляційну скаргу.

У поданій апеляційній скарзі Б. прохав суд скасувати ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 липня 2025 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, зі стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

На думку особи, яка подала апеляційну скаргу, оскаржуване судове рішення місцевого суду є незаконним, оскільки під час його ухвалення суд першої інстанції не взяв до уваги неможливість позивачем встановити місце перебування відповідача, а також не було вирішено подане клопотання про відкриття провадження по даній справі та виклик відповідача у порядку, передбаченому частиною одинадцятою статті 128 ЦПК України, якщо відповідна інформація не буде надана на запит суду згідно частини сьомої статті 187 ЦПК України.

Щодо відзиву на апеляційну скаргу

Відзив на апеляційну скаргу з дотриманням вимог ЦПК України до Полтавського апеляційного суду не надходив.

Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до такого висновку. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Предметом перегляду є ухвала про повернення позовної заяви позивачу, яка відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи, що оскаржувана ухвала зазначена в частині другій статті 369 ЦПК України, то колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини першої, п’ятої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів; жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

Право на судовий захист реалізується особою, зокрема, шляхом подання позовної заяви до суду, вимоги щодо форми та змісту якої встановлені нормами статті 175 ЦПК України.

У позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування (частина перша статті 175 ЦПК України).

Так, позовна заява має містити (згідно частини третьої статті 175 ЦПК України): 1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв’язку та адреси електронної пошти, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету; 3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; 4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; 6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору; 7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися; 8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви; 9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи; 10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

Правило щодо зазначення в позовній заяві обов`язкових відомостей, визначених статтею 175 ЦПК України, не виключає право позивача навести у позовній заяві й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору, про що прямо зазначено в частині шостій цієї статті.

Згідно частини четвертої статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Процесуальний наслідок недодержання особою вимог статей 175, 177 ЦПК України, при зверненні з позовною заявою, передбачений частиною першою статті 185 ЦПК України, згідно з якою суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п’яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.

Так, подаючи до місцевого суду позовну заяву, представник Б. – адвокат Х. зазначив відповідачем А., вказавши місце перебування останнього: Садове товариство «Фіалка», ділянка 48, с. К., Кременчуцький р-н, Полтавська обл., із вказівкою про відбування покарання за вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 червня 2023 року по справі № 1-кп/536/148/23.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 червня 2025 року залишено без руху позовну заяву Б. до А., третя особа - А. про визнання батьківства, у зв’язку з відсутністю зазначення місця перебування відповідача, та надано строк для усунення наведених недоліків – десять днів з дня отримання копії даної ухвали.

Крім того, на запити Кременчуцького районного суду Полтавської області Виконавчий комітет Піщанської сільської ради, Автозаводська районна адміністрація Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області, Крюківська районна адміністрація Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області повідомили про відсутність відомостей про місце реєстрації А.

30 червня 2025 року до місцевого суду надійшла заява від представника Б. – адвоката Х., в якій останній вказував про неможливість отримання відомостей про місце перебування відповідача, та прохав суд відкрити провадження по даній справі і викликати відповідача у порядку, передбаченому частиною одинадцятою статті 128 ЦПК України, якщо відповідна інформація не буде надана на запит суду згідно частини сьомої статті 187 ЦПК України.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 липня 2025 року позовну заяву Б. до А., третя особа – А. про визнання батьківства, у зв’язку з не усуненням недоліків поданої позовної заяви, визнано неподаною та повернуто позивачу.

Частиною першою статті 27 ЦПК України передбачено, що позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з частиною дев`ятою статті 28 ЦПК України позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред`являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

Відповідно до абзацу 2 частини першої та дев`ятої статті 187 ЦПК України, якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача. Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає справу за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 цього Кодексу.

Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (частина десята статті 187 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 569/2295/19 зазначено, що «повернення позовної заяви позивачеві із вказаних в оскаржуваних судових рішеннях підстав законом не передбачено, оскільки у разі встановлення того, що справа не підсудна цьому суду, суд надсилає її за підсудністю в порядку, встановленому статтею 31 ЦПК України, а у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі».

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 501/2443/18 та від 12 травня 2022 року у справі № 552/3486/20.

У позові Б. зазначив відоме йому останнє місце проживання А., вказавши при цьому, що останній відбуває покарання за вироком Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 червня 2023 року по справі № 1-кп/536/148/23. На виконання запиту суду першої інстанції Виконавчий комітет Піщанської сільської ради, Автозаводська районна адміністрація Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області, Крюківська районна адміністрація Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області повідомили про відсутність відомостей про місце реєстрації А.

Крім того, у поданій до місцевого суду заяві, що датована 30 червня 2025 року, позивач прохав суд відкрити провадження по даній справі та викликати відповідача у порядку, передбаченому частиною одинадцятою статті 128 ЦПК України, якщо відповідна інформація не буде надана на запит суду згідно частини сьомої статті 187 ЦПК України, що не було враховано судом під час постановлення ухвали від 14 липня 2025 року.

За вище викладених обставин, колегія суддів вважає, що місцевий суд зробив помилковий висновок про повернення позовної заяви Б.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції (пункт 6 частини першої статті 374 ЦПК України).

Згідно пункту 4 частини першої статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи наведені мотиви, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, а справу слід направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Отже, апеляційна скарга Б., в інтересах якого діє представник - адвокат Х., підлягає задоволенню, а ухвала Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 липня 2025 року - скасуванню із направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

12. 12. Цивільна справа № 536/412/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Е.» до Ш. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

12.02.2025 ТОВ «ФК «Е.» звернулося в суд із позовом про стягнення з Ш. заборгованості за кредитним договором у розмірі 45 923,97 грн., а також судових витрат, які складаються із судового збору в розмірі 3 028,00 грн. та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 9 200,00 грн.

В обґрунтування підстав позову зазначає, що 03.04.2018 між АТ «А.» та Ш. шляхом акцептування банком пропозиції клієнта (оферти) було укладено угоду про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії. Сторонами такого зобов’язання погоджено: мету кредитування: для особистих потреб; ліміт кредитної лінії: 200 000,00 грн.; процентну ставку: 26% річних; тип процентної ставки: фіксований; обов’язковий мінімальний платіж: 5% від суми загальної заборгованості за кредитною лінією, але не менше 50,00 грн.

Передувало укладенню такого кредитного договору ознайомлення позичальника із паспортом споживчого кредиту, який погоджено, серед іншого, сплату процентів за користування кредитними коштами, їх розмір і порядок нарахування.

АТ «А.» взяті на себе зобов’язання за таким кредитним договором виконав, надавши позичальнику у розпорядження кредитні кошти, що підтверджується випискою по рахунку за кредитною карткою. У свою чергу відповідач належним чином зобов’язання за кредитним договором не виконав унаслідок чого станом на 20.09.2021 утворилася заборгованість у розмірі 45 923,97 грн.

20.09.2021 між АТ «А.» та ТОВ «ФК «Е.» укладено договір факторингу, за яким позивач набув право вимоги за кредитним договором до відповідача. Реалізуючи набуте право ТОВ «ФК «Е.», просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12.05.2025 позов ТОВ «ФК «Е.» задоволено.

Стягнуто з Ш. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Е.» заборгованість за кредитним договором від 03.04.2018 у сумі 45 923, 97 грн., судовий збір у розмірі 3 028,00 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн.

Рішення районного суду вмотивовано тим, що відповідач, погодивши умови кредитного договору, зобов’язання за ним належним чином не виконав, унаслідок чого утворилася заборгованість, яка підлягає до стягнення на користь позивача, який набув право вимоги за таким договором від первісного кредитора.

Не погодившись із таким рішенням відповідач, в інтересах якого діє представник - адвокат Д., оскаржив його в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Зазначає, що позивач пропустив строк позовної давності при зверненні в суд із цим позовом, не ініціювавши питання про його поновлення та не надавши доказів на підтвердження поважності причин його пропуску.

Посилаючись на позицію Верховного Суду, сформовану у справі №199/8478/21-в від 11.08.2022 та Великої Палати Верховного Суду у справі №990/115-22 від 10.11.2022 доводить, що саме лише запровадження карантину не є безумовною підставою для продовження строку позовної давності, який у спірних правовідносинах розпочався 03.05.2018 та сплив 03.05.2021, тобто до проголошення в Україні військового стану. .

Припускає, що правонаступник кредитора нараховував заборгованість після закінчення терміну дії кредитного договору, який сторонами зобов’язання не продовжувався.

Ухвалами Полтавського апеляційного суду від 20.06.2025 відкрито апеляційне провадження; у справі закінчено підготовчі дії та призначено до розгляду без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення у межах вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного.

Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що 03.04.2018 Ш. запропонував ПАТ «А.» укласти угоду про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії, яка є невід’ємною частиною договору про банківське обслуговування фізичних осіб в ПАТ «А.», укладеного між ним та банком.

Сторонами визначено умови угоди: тип кредиту - кредитування рахунку та встановлення відновлювальної кредитної лінії; найменування продукту - «Альфа «Connect»; мета кредиту: для особистих потреб; умови обслуговування кредитної картки: пропонує банку відкрити мені поточний рахунок електронним платіжним засобом у гривні; просить повідомити йому реквізити рахунку; просить випустити міжнародну платіжну картку МС DEBIT WORLD строком дії 3 роки з моменту випуску кредитної картки; ліміт кредитної лінії у розмірі 200 000,00 грн.; процентна ставка за користування коштами відновлювальної кредитної лінії при вчиненні торгових операцій та/або операцій зняття коштів готівкою пропонує встановити у розмірі 26% річних; тип процентної ставки - фіксована.

Підписанням оферти Ш. підтверджує, що попередньо ознайомлений у письмовій формі: зі всією інформацією, необхідною для прийняття усвідомленого рішення щодо отримання кредиту; з інформацією, надання якої передбачено нормами Закону України «Про споживче кредитування» та нормативними актами НБУ./а.с.5/

03.04.2018 Ш. під підпис ознайомлений із паспортом споживчого кредиту, яким визначено істотні умови кредитування, серед яких: строк кредитування 12 місяців з можливістю пролонгації дії відновлювальної кредитної лінії на новий строк за умови дотримання клієнтом умов договору./а.с.5/

20.09.2021 між АТ «А.» та ТОВ «ФК «Е.» укладено договір факторингу №3, за умов якого останнє набуло, серед іншого, право вимоги за кредитним договором від 03.04.2018 до Ш. що підтверджується Актом приймання-передачі Реєстру боржників від 20.09.2021 та договору факторингу №3 від 20.09.2021, а також копією платіжного доручення №55 від 20.09.2021./а.с.8-12, 13,14,15/

До позовної заяви ТОВ «ФК «Е.» додано виписку по рахунку з кредитною карткою за період із 03.04.2018 по 21.09.2021./а.с.16-23/; а також розрахунок заборгованості за кредитним договором станом на 21.09.2021 у загальному розмірі 45 923,97 грн./а.с.24/

22.04.2025 представник відповідача – адвокат Д. звернувся в суд першої інстанції із відзивом на позовну заяву, за змістом якого, серед іншого, просив відмовити у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку позовної давності./а.с.55-56/

Задовольняючи позовні вимоги, районний суд виходив із того, що відповідач належним чином зобов`язання щодо повернення основної суми боргу за кредитом не виконав, фактично отримані та використані кошти у добровільному порядку кредитору не повернув, а тому до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає заборгованість за тілом кредиту та процентами.

При цьому, суд першої інстанції установив, що додаткових нарахувань з моменту відступлення права вимоги по кредитному договору, позивачем, як новим кредитором, не було здійснено.

Підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності, судом першої інстанції не установлено, оскільки такі строки були продовжені на період дії карантину та зупинені на час воєнного стану.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення в межах доводів апеляційної скарги, із такими висновками суду першої інстанції у повній мірі погодитися не може з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року №254 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

У пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75 установлено, що виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Порядок, періодичність друкування та форма надання виписок (у паперовій/електронній формі) із особових рахунків клієнтів обумовлюються договором банківського рахунку, що укладається між банком і клієнтом під час відкриття рахунку.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 02.10.2020 у справі №911/19/19 дійшов висновку, що суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань.

За змістом частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно зі сталою позицією Верховного Суду, зокрема, сформованою у справі №758/10335/16-ц від 03.02.2022, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4 наведеної норми).

Надаючи оцінку доказам пов’язаних із правильністю здійсненого позивачем розрахунку, а також доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується, апеляційний суд установив наступне.

Згідно із частиною другою статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Відповідно до пункту 5 Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит, затверджених постановою Правління НБУ від 08.06.2017 №49, банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.

Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).

Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Таким чином Закон України «Про споживче кредитування» розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації. Тоді як комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до ч.1 та ч.2 ст.11, ч.5 ст.12 Закону України «Про споживче кредитування». Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №496/3134/19, а також постанові Верховного Суду від 29.11.2023 у справі №461/2857/20.

У справі, що переглядається оферта на укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії не містить умов, які б передбачали щомісячне нарахування розрахунково-касового обслуговування основної картки (щомісячно, від суми заборгованості на кінець РЦ).

Проте, зі змісту виписки по рахунку позичальника, яка є первинним бухгалтерським документом убачається, що відповідачу щомісячно нараховувалися та з його рахунку списувалося «розрахунково-касове обслуговування основної картки (щомісячно, від суми заборгованості на кінець РЦ)» на загальну суму 19 238,79 грн.

Наведене є істотним порушенням норм матеріального права, як положень ЦК України щодо свободи договору, так і раніше визначених положень Закону України «Про споживче кредитування». Проте суд першої інстанції викладене залишив поза увагою та дійшов помилкового висновку щодо підставності задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Натомість, апеляційний суд установивши факт існування між сторонами не виконаних позичальником кредитних зобов’язань, із огляду на позицію Верховного Суду, сформовану у справі №204/7787/21 від 11.09.2024, за якої суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, вважає наявними підстави для стягнення з позичальника на користь позивача, як правонаступника кредитора, заборгованість за кредитним договором у розмірі 26 685,18 грн.

Доказів на спростування такого розміру стягнення, а також належності виконання зобов’язання відповідачем не надано, а тому за правилами частини 4 статті 12 ЦПК України він несе ризик настання наслідків із цим пов’язаних.

Доводи апеляційної скарги, що заявлена до стягнення заборгованості нарахована поза межами строку дії кредитного договору зводяться до нерозуміння природи зобов’язання, що не звільняє від обов’язку його виконання.

Стосовно доводів апеляційної скарги щодо підставності застосування строку позовної давності, колегія суддів ураховує наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості захистити своє право чи інтерес через суд.

Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, якщо суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності (частини четверта, п`ята статті 267 ЦК України).

Матеріалами справи підтверджено, що за змістом Розділу ІІ Оферти на укладення угоди про обслуговування кредитної картки та відкриття відновлювальної кредитної лінії Ш. та первинний кредитор АТ «А.» погодили строк дії 3 (три) роки з моменту випуску міжнародної платіжної картки МС DEBIT WORLD, який спливає 04.04.2021 та який із 17.03.2020 був продовжений у зв’язку із запровадженням карантину, а в подальшому зупинений на час оголошення в Україні воєнного стану.

Законом України від 30.03.2020 №540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 12, згідно якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

У постановах Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №679/1136/21 та від 20.04.2023 у справі №728/1765/21 зазначено, що у пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30.03.2020 №540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».

Крім того, Законом України від 15.03.2022 №2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» від 15.03.2022, який набрав чинності 17.03.2022 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Таким чином, пред`явлення позову ТОВ «ФК «Еліт Фінанс» відбулося у межах позовної давності з огляду на те, що Закон №540-IX щодо продовження позовної давності на час дії карантину набрав чинності 02.04.2020 - до виникнення у позивача права на позов у зв`язку із простроченням боржника, та на час подання позову перебіг позовної давності не закінчився.

Наведена стороною відповідача практика Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду у постанові від 10.11.2022 у справі №990/115/22, колегією суддів до уваги не приймається, як така, що ґрунтуються на хибному тлумаченні висновків Великої Палати Верховного Суду щодо перебігу процесуальних строків під час дії в Україні воєнного стану, який не підлягає застосуванню до позовної давності, яка має матеріально-правову природу та є інститутом цивільного права.

Під позовною давністю слід розуміти строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в установленому порядку позову до суду.

На відміну від позовної давності, процесуальні строки - це строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії учасниками судового процесу. Такі строки спрямовані на обмеження у реалізації саме процесуальних прав особи у відповідному судочинстві.

У справі, що переглядається апеляційним судом, строк позовної давності, протягом якого позивач має можливість отримати судовий захист порушеного матеріального права, пред`явивши позов до суду, продовжено в силу закону у зв`язку із встановленням карантину на всій території України, а в подальшому запровадженням воєнного стану, а тому обґрунтування причин, за яких запроваджені обмеження впливали на дії позивача, не вимагається.

Посилання сторони відповідача на обставини, установлені паспортом споживчого кредиту, за яким строк кредитування становив 12 місяців, колегія суддів відхиляє, оскільки у паспорті кредиту не відбувається фіксація волі сторін договору та його змісту, він не є невід’ямною складовою частиною кредитного договору, а лише способом підтвердження виконання перерддоговірного обов’язку кредитодавця.

Доводів на спростування викладеного апеляційна скарга не містить та зводиться до нерозуміння природи зобов’язання, що не звільняє позичальника від обов’язки його виконання. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню, із постановленням нового про часткове задоволення позову, постановивши до стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 26 685,18 грн.

13.Цивільна справа № 536/831/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю.» до М. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ю.» звернулося до Кременчуцького районного суду Полтавської області з дійсним позовом. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 05 березня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «М.» та М. було укладено кредитний договір №989686894.

На підставі договору факторингу № 28/1118-01 від 28.11.2018 року укладеного між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» і ТОВ «Таліон Плюс», останнє набуло право вимоги до відповідачки за кредитним договором №989686894 від 05 березня 2021 року. На підставі договору факторингу № 05/0820-01 від 05 серпня 2020 року, укладеного між ТОВ «Таліон Плюс» і ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» останнє набуло право вимоги до відповідачки за кредитним договором №989686894 від 05 березня 2021 року. 14 лютого 2022 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Юніт Капітал» укладено договір факторингу № 14/02/2022-01, відповідно до якого позивач набув право вимоги до відповідачки за кредитним договором №989686894 від 05 березня 2021 року. Враховуючи наведене, представник позивача просить стягнути з М. суму заборгованості в розмірі 35570,00 грн., з якої 10000,00 грн. заборгованість за основною сумою боргу, 25570,00 грн. сума заборгованості за відсотками, а також понесені судові витрати.

Заочним рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 серпня 2025 року у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Ю.» до М. про стягнення заборгованості за кредитним договором було відмовлено.

З вказаним рішенням суду не погодився представник ТзОВ «Ю.» - Х. та подала апеляційну скаргу, в якій прохає рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11.08.2025 по справі № 536/831/25 - скасувати та ухвалити нове, постановити у справі нове рішення, яким позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» до М. про стягнення заборгованості – задовольнити в повному обсязі.

Зокрема вказує, що не погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає, що вони не відповідають дійсним обставинам справи, що, в свою чергу, є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» до Відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Крім того, зазначає, що з урахуванням визначених строків дії цього договору та додаткових угод до нього, його виконання здійснювалось не одномоментно, а протягом всього часу його дії, з 28.11.2018 по 31.12.2024.

Акцентує увагу суду, що право вимоги перейшло від Клієнта до Фактора в день підписання Сторонами Реєстру прав вимог, по формі встановленій у відповідному додатку, а отже Право вимоги до Відповідача перейшло до ТОВ “Таліон Плюс” 11.05.2021, тобто після укладання Кредитного договору № 989686894 від 05.03.2021.

Відзив на адресу Полтавського апеляційного суду не надходив.

Судове засідання проводилось в порядку письмового провадження за відсутності сторін по справі, з дотриманням принципу гласності судового процесу та забезпеченням сторонам права на своєчасне та повне отримання інформації про хід та результати розгляду справи.

Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

У відповідності з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно п.1 ч.1 ст.374ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч.1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що, 05.03.2021 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та М. було укладено кредитний договір № 989686894, відповідно до умов якого кредитодавець зобов`язався надати позичальникові кредит на суму 10000 грн 00 коп. на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом. Строк кредитування 30 днів, який може бути продовжено Позичальником, шляхом здійснення протягом Дисконтного та Пільгового періоду оплати всіх фактично нарахованих процентів, за умови якщо Позичальником в Особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування партнерів Кредитодавця активовано функцію продовження строку Дисконтного періоду. Кількість продовжень Дисконтного періоду не обмежена. За користування Кредитом протягом Дисконтного періоду Позичальник зобов`язаний сплачувати Кредитодавцю проценти в розмірі 620,50 процентів річних, що становить 1,70 процентів від суми Кредиту за кожний день користування ним.

За умови продовження строку Дисконтного періоду з наступного дня після закінчення строку кредиту нарахування процентів здійснюється за Індивідуальною процентною ставкою в розмірі 620,50 процентів річних, що становить 1,70 процентів в день від суми Кредиту за кожний день користування ним (а.с.13-15).

ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» взяті на себе зобов`язання за договором позики виконало своєчасно і в повному обсязі, про що свідчить платіжне доручення від 05.03.2021 року та довідка №09_1/2024 від 27.09.2024 року, відповідно до яких на картковий рахунок відповідачки перераховано 10000 грн.(а.с.27-29).

28 листопада 2018 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено договір факторингу № 28/1118-01(а.с.30-33), за яким клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, на умовах визначених у договорі.

В подальшому між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» укладено додаткові угоди до договору факторингу №19 від 28.11.2019 року, № 26 від 31.12.2020 року; додаткову угоду №27 від 31.12.2022 року, додаткову угоду № 31 від 31.12.2022 року, додаткову угоду № 32 від 31.12.2023 року, якими був продовжений строк дії договору до 31.12.2024 року (а.с.36-40, 44-46).

Відповідно до Реєстру прав вимоги №133 від 11.05.2021 року ТОВ «Таліон Плюс» отримало право вимоги до відповідачки на загальну суму 23610,00 грн (а.с.42).

05 серпня 2020 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено договір факторингу № 05/0820-01 (а.с.47-49), за яким клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, на умовах визначених у договорі.

В подальшому між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Таліон Плюс» укладено додаткові угоди до договору факторингу №2 від 03.08.2021 року та №3 від 30.12.2022 року, якими був продовжений строк дії договору до 30.12.2024 року (а.с.52,55).

Відповідно до Реєстру прав вимоги №7 від 28.10.2021 року ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» отримало право вимоги до відповідачки на загальну суму 35570,00 грн (а.с.53).

14 лютого 2022 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Юніт Капітал» було укладено договір факторингу № 14/02/2022-01 (а.с.57-59), за яким клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, на умовах визначених у договорі.

Відповідно до Реєстру прав вимоги №1 від 14.02.2022 року ТОВ «Юніт Капітал» отримало право вимоги до відповідачки на загальну суму 35570,00 грн (а.с.61).

Відповідно до розрахунку заборгованості первинного кредитора у М. утворилась заборгованість за кредитним договором №989686894 від 05.03.2021 року у розмірі 23380,00 грн., що складається з 10000,00 грн заборгованість за основною сумою боргу, 13610,00 грн. заборгованість за відсотками (а.с.63-64).

Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та М. за кредитним договором виникли 05 березня 2021 року, тобто після укладення договору факторингу № 28/1118-01 від 28.11.2018 року.

Таким чином, на момент укладення цього договору факторингу ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» не мало права вимоги до відповідача за кредитним договором, яке могло б бути передане на користь «Таліон Плюс». У свою чергу, «Таліон Плюс» не могло передати це право вимоги ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс», а останнє, у свою чергу, — позивачу. Внаслідок цього виникають правові наслідки, пов’язані з передачею недійсного права вимоги між новим кредитором та боржником.

Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У ст. 530 ЦК України зазначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Із матеріалів справи вбачається, що 05.03.2021 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та М. було укладено кредитний договір № 989686894, відповідно до умов якого кредитодавець зобов`язався надати позичальникові кредит на суму 10000 грн 00 коп. на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом. Строк кредитування 30 днів, який може бути продовжено Позичальником, шляхом здійснення протягом Дисконтного та Пільгового періоду оплати всіх фактично нарахованих процентів, за умови якщо Позичальником в Особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування партнерів Кредитодавця активовано функцію продовження строку Дисконтного періоду. Кількість продовжень Дисконтного періоду не обмежена.

За користування Кредитом протягом Дисконтного періоду Позичальник зобов`язаний сплачувати Кредитодавцю проценти в розмірі 620,50 процентів річних, що становить 1,70 процентів від суми Кредиту за кожний день користування ним. За умови продовження строку Дисконтного періоду з наступного дня після закінчення строку кредиту нарахування процентів здійснюється за Індивідуальною процентною ставкою в розмірі 620,50 процентів річних, що становить 1,70 процентів в день від суми Кредиту за кожний день користування ним (а.с.13-15).

ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» взяті на себе зобов`язання за договором позики виконало своєчасно і в повному обсязі, про що свідчить платіжне доручення від 05.03.2021 року та довідка №09_1/2024 від 27.09.2024 року, відповідно до яких на картковий рахунок відповідачки перераховано 10000 грн.(а.с.27-29).

Отже, між сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов кредитного договору.

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що взяті на себе зобов`язання М. належним чином не виконувала, у зв`язку з чим у неї утворилася заборгованість за кредитним договором.

Наданий розрахунок заборгованості є належним доказом у справі та доводить суму заборгованості у загальному розмірі 35570 грн., з огляду на погоджені сторонами умови кредитування.

При цьому суд враховує, що стороною відповідача не спростовано факт отримання кредитних коштів, а також не надано доказів, які підтверджують повернення позичальником кредиту та спростовують правильність наданого товариством розрахунку заборгованості.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що заборгованість М. за кредитним договором підтверджена належними доказами.

Статтею 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ст. 513 ЦК України, правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно зі ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором. Вищезазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, що висловлена ним у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 753/20537/18, від 21 липня 2021 року у справі № 334/6972/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 грудня 2021 року у справі № 911/3185/20.

28 листопада 2018 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено договір факторингу № 28/1118-01(а.с.30-33), за яким клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, на умовах визначених у договорі.

В подальшому між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» укладено додаткові угоди до договору факторингу №19 від 28.11.2019 року, № 26 від 31.12.2020 року; додаткову угоду №27 від 31.12.2022 року, додаткову угоду № 31 від 31.12.2022 року, додаткову угоду № 32 від 31.12.2023 року, якими був продовжений строк дії договору до 31.12.2024 року (а.с.36-40, 44-46).

Відповідно до Реєстру прав вимоги №133 від 11.05.2021 року ТОВ «Таліон Плюс» отримало право вимоги до відповідачки на загальну суму 23610,00 грн (а.с.42).

05 серпня 2020 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено договір факторингу № 05/0820-01 (а.с.47-49), за яким клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, на умовах визначених у договорі.

В подальшому між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Таліон Плюс» укладено додаткові угоди до договору факторингу №2 від 03.08.2021 року та №3 від 30.12.2022 року, якими був продовжений строк дії договору до 30.12.2024 року (а.с.52,55).

Відповідно до Реєстру прав вимоги №7 від 28.10.2021 року ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» отримало право вимоги до відповідачки на загальну суму 35570,00 грн (а.с.53).

14 лютого 2022 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Юніт Капітал» було укладено договір факторингу № 14/02/2022-01 (а.с.57-59), за яким клієнт зобов`язується відступити фактору права вимоги зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, на умовах визначених у договорі.

Відповідно до Реєстру прав вимоги №1 від 14.02.2022 року ТОВ «Юніт Капітал» отримало право вимоги до відповідачки на загальну суму 35570,00 грн (а.с.61).

Враховуючи викладене вище правове регулювання та встановлені при розгляді цієї справи фактичні обставини, апеляційний суд приходить до висновку про те, що відповідач, як позичальник, отримав кошти за кредитним договором та не повернув їх у визначені строки, отже має заборгованість, права вимоги щодо стягнення якої наявні у позивача за укладеним договором факторингу.

Таким чином відповідні позовні вимоги підлягають до задоволення.

Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а рішення районного суду у даній справі слід скасувати з постановлення нового судового рішення по суті заявлених вимог.

14.Цивільна справа № 536/2166/24 за позовом Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада.

У серпні 2024 року Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» звернулось до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада.

В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що 14.12.2007 відповідно до умов Кредитного договору АБ «Укргазбанк» надав Т. кредит в розмірі 56700 доларів США з терміном користування кредитними коштами по 12.12.2014.

Відповідно до виконавчого листа Козельщинського районного суду Полтавської області по справі № 2-22/2010 з Т. стягнуто заборгованість в сумі 53630,71 доларів США на користь ПАТ АБ «Укргазбанк». 03.08.2022 року позичальник Т. помер, у зв`язку з чим приватним виконавцем Р. була винесена постанова про закінчення виконавчого провадження у зв`язку зі смертю боржника.

АБ «УКРГАЗБАНК» було спрямовано претензію кредитора на адресу Козельщинської державної нотаріальної контори, яка повідомила, що на майно померлого Т. заведена спадкова справа № 01/2023, станом на 05.01.2024 свідоцтво про право на спадщину не видавалось.

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, заявник просить визнати відумерлою спадщину, що відкрилась після смерті Т., який помер 03.08.2022 року та передати спадщину у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер, яка знаходиться за адресоюс. К., Кременчуцького району Полтавської області, у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 травня 2025 року позов у задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада – відмовлено.

З рішення місцевого суду не погодився заявник. У поданій апеляційній скарзі, посилаючись на порушення суд норм матеріального права, просить рішення скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги заяви в повному обсязі.

Зазначає, що висновок районного суду про недоведеність відсутності спадкоємців Т. є безпідставними, оскільки в ході судового розгляду не було встановлено факту звернення будь кого до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, не встановлено також спадкоємців, які могли б прийняти спадщину в порядку ст. 1268 ЦК України.

Також зазначає, що наявність накладеного арешту на майно спадкодавця не може бути перешкодою для визнання спадщини відумерлою, оскільки законом прямо не передбачена така заборона.

Від заінтересованої особи Піщанівської сільської ради надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності, у якій також зазначено що рішення районного суду вважають законним та обґрунтованим, просять апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи, що 14 грудня 2007 року між АБ «Укргазбанк» та Т., 17 квітня 1970 року народження, укладено кредитний договір №313 к-ф, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в сумі 56700 доларів США на строк з 14 грудня 2007 року по 12 грудня 2014 року із сплатою процентів за користування кредитом 12,9 % річних (а.с.11-13).

Відповідно до заочного рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 16 лютого 2010 року, справа №2-22/2010, з Т. було вирішено стягнути на користь Публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» заборгованість по поверненню кредиту - 53630,71 доларів США, з них прострочену заборгованість по поверненню кредиту - 6075,00 доларів США, залишок кредиту - 41850,00 доларів США, заборгованість за несплаченими процентами в сумі - 4173,11 доларів США, пеню за порушення строків повернення кредиту – 989,58 доларів США та за порушення строків сплати процентів – 543,02 долари США, а також звернути стягнення на заставлене майно за договором застави №313 К-Ф від 14.12.2007 року (а.с.14).

11 березня 2010 року на виконання вказаного рішення суду було видано виконавчий лист та 10.08.2011 стягнуто заборгованість у сумі 218263,58 грн., 30.05.2016 року державним виконавцем поставлена відмітка про відсутність майна у боржника, на яке може бути звернуто стягнення (а.с.15).

09 листопада 2022 року приватним виконавцем Виконавчого округу Полтавської області Р. було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження №68441672 стосовно боржника Т., у зв’язку з його смертю 03 серпня 2022 року з посиланням на актовий запис №1861 від 04.08.2022 року, виданий Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми). Також даною постановою було припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення (а.с.16).

Станом на день смерті боржника наявна загальна заборгованість за кредитним договором від 14.12.2007 року №313 к-ф у розмірі 72903,61 доларів США, заборгованість по пені за несвоєчасну сплату кредиту – 731574,96 грн., заборгованість по пені за несвоєчасну сплату процентів – 1273407,15 грн. відповідно до розрахунку заборгованості наданого заявником (а.с.17-20).

22.12.2022 АБ «Укргазбанк» направив претензію кредитора до спадкодавця Т. на адресу Козельщинської державної нотаріальної контори.

Відповідно до матеріалів спадкової справи №01/2023 до майна померлого 03 серпня 2022 року Т., зокрема Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі, 04 січня 2023 року спадкова справа була зареєстрована Козельщинською державною нотаріальною конторою за №. 04 січня 2023 року АБ «Укргазбанк» було повідомлено, що на даний час спадкоємці із заявою про прийняття спадщини не зверталися, тому коло спадкоємців не відомо. 05 січня 2024 року Козельщинська державна нотаріальна контора повідомила, що на даний час свідоцтво про право на спадщину померлого 03 серпня 2022 року Т. не видавалось (а.с.76-122).

Відповідно до довідки Козельщинської селищної ради №1 від 03 січня 2023 року Т., до дня своєї смерті був зареєстрований за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. (а.с.111).

З довідки Козельщинської селищної ради №82 від 21 жовтня 2024 року вбачається, що разом із Т., на день його смерті за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., були зареєстровані О., та Г.(а.с.132).

Також відповідно до Козельщинської селищної ради №88 від 11 листопада 2024 року О., та Г. зареєстровані, але не проживають за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. про їх родинні зв’язки з померлим Т.  інформацією не володіють (а.с.146).

Згідно інформації Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, за Т. зареєстровано право на земельну ділянку загальною площею 0,19 га, кадастровий номер, за адресою: с. К. Кременчуцького району Полтавської області, що підтверджується копією Державного акту на право власності на земельну ділянку серії (а.с 170-171).

Разом з тим судом встановлено, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових справ на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, відповіді №1113473 від 12.02.2025 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на вищевказану земельну ділянку кадастровий номер накладено арешт відповідно до постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження Автозаводським відділом державної виконавчої служби Кременчуцького міського управління юстиції від 21.12.2011 року (а.с. 22-23, 192-193).

З листа Автозаводського відділу державної виконавчої служби у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції №71864 від 02.04.2025 року встановлено, що 21.12.2011 року була винесена постанова про арешт майна боржника та оголошена заборона на його відчуження. 06.02.2012 року була винесена постанова про закінчення виконавчого провадження, строк зберігання якого становить три роки, на даний час вищезазначене провадження знищено (а.с. 203).

Відмовляючи у задоволенні заяви місцевий суд дійшов висновку, що про неможливість задоволення вимог заявника про визнання спадщини що відкрилась після смерті Т., який помер 03.08.2022 року та подальшу передачу спадщини у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер, яка знаходиться за адресою: с. К. Кременчуцького району Полтавської області, у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради, оскільки на даний час на вказане майно накладено арешт із забороною розпорядження ним, а також оскільки не встановлено коло спадкоємців Т.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком місцевого суду з огляду на наступне.

Статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Частиною третьою статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

У частині першій статті 1269 ЦК України зазначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно із частиною першою статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини

Відповідно до статті 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

Заява про визнання спадщини відумерлою може також бути подана кредитором спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення - власниками або користувачами суміжних земельних ділянок. У такому разі суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням.

Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов`язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу. Якщо власниками відумерлого майна стали декілька територіальних громад, вимоги кредиторів спадкодавця задовольняються територіальними громадами пропорційно до вартості відумерлого майна, набутого у власність кожною з них.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 19 листопада 2019 року у справі № 199/353/17-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 644/3546/17, від 08 листопада 2021 року в справі № 646/6443/18.

Так, з матеріалів справи вбачається, що в ході судового розгляду не було достовірно встановлено, що після смерті Т. наявні спадкоємці як за законом, так і за заповітом, а також не встановлено, що ці спадкоємці у встановленому законом порядку прийняли спадщину.

З моменту відкриття спадщини до часу звернення банку до суду минуло два роки. Відомості про те, що спадкоємці Т. вчинили будь-які дії щодо прийняття спадщини, чи є такими, що прийняли спадщину в силу закону, матеріали справи не містять і таких доказів суду не надано.

Висновок суду про можливість прийняття спадщини особами, що були зареєстровані за місцем проживання спадкодавця ґрунтується на припущеннях, оскільки відомостей про їх спільне проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини матеріали справи не містять.

Також, колегія суддів не погоджується з висновком місцевого суду про неможливість задоволення вимог заявника про визнання спадщини що відкрилась після смерті Т. та подальшу передачу спадщини у вигляді земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, загальною площею 0,19 га, кадастровий номер у власність Піщанської територіальної громади в особі Піщанської сільської ради, оскільки на даний час на вказане майно накладено арешт із забороною розпорядження ним.

Так, колегія суддів зазначає, що арешт майна не зупиняє процес визнання спадщини відумерлою, оскільки суд виносить рішення про передачу спадщини територіальній громаді. При цьому, відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається з моменту реєстрації цього права.

Зміст зазначених норм права свідчить про те, що спадщина набуває статусу відумерлої саме після набуття чинності рішенням суду про визнання її такою, а право власності на зазначене майно набувається у територіальної громади з моменту реєстрації цього права за громадою.

Отже, питання зняття арешту з майна може бути вирішене вже після передачі майна територіальній громаді.

Із урахуванням встановлених у цій справі обставин, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст.367, 374, ст.376, ст.ст.382,383 ЦПК України, суд, -

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» - задовольнити.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 травня 2025 року скасувати, ухваливши нове рішення, яким заяву Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк «Укргазбанк» про визнання спадщини відумерлою, заінтересована особа: Піщанська сільська рада - задовольнити.

15.Цивільна справа № 524/9914/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія" Фінтраст Україна" до С. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

У вересні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Україна» (надалі - ТОВ «ФК «Фінтраст Україна») звернулося до суду з позовом до С., про стягнення заборгованості, в якому просило стягнути з відповідача заборгованість за загальною сумою 232852 грн., а саме:

на підставі договору факторингу № 24.05/2024 в сумі 172480 грн., яка складається з заборгованості за основним боргом (сумою кредиту) - 24500 грн., заборгованості за процентами нарахованих первісним кредитором - 118580 грн. та процентів за 60 календарних днів нарахованих позивачем - 29400 грн.,

на підставі договору факторингу № 27.05/24-Ф в сумі 60372 грн., яка складається з заборгованості за основним боргом (сумою кредиту) - 15000 грн., заборгованості за процентами нарахованих первісним кредитором - 27462 грн. та проценти за 60 календарних днів нарахованих позивачем 17910 грн.,

судовий збір 2422,40 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 10000 грн.

Вимоги обґрунтовані тим, що 23.09.2023 між ТОВ «Лінеура Україна» та С.  укладено договір № 4004042 про надання коштів на умовах споживчого кредиту, згідно умов якого позичальник отримав 24500 грн. на 350 днів по 07.09.2024 року, шляхом зарахування кредитних коштів на платіжну картку 473121******1538.

Неналежне виконання умов договору призвело до виникнення заборгованості, яка, станом на 24.05.2024, становить143080 грн.

Також 23.09.2023 між ТОВ «Авентус Україна» та С. було укладено електронний договір № 7099737 про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого останній отримав 15000 грн., строком на 360 днів, шляхом зарахування кредитних коштів на платіжну картку, що належить С.

Неналежне виконання умов кредитних договорів призвело до виникнення заборгованості.

В зв’язку з невиконанням позичальником своїх боргових зобов’язань, 24.05.2024 ТОВ «Лінеура Україна» уклало з ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» договір факторингу № 24/05/2024, відповідно до якого за плату відступило, а ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» набуло право грошової вимоги до відповідача.

Також, 27.05.2024 між ТОВ «Авентус Україна» та ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» було укладено договір факторингу № 27.05/24-Ф, згідно з умовами якого клієнт відступив фактору права грошової вимоги за кредитним договором.

Позичальник був повідомлений про відступлення права вимоги за кредитними договорами від первісних кредиторів до нового кредитора.

В добровільному порядку заборгованість не була сплачена відповідачем, в зв’язку з чим товариство звернулося до суду.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 березня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність належних доказів укладання електронних договорів, узгодження істотних умов договорів між сторонами, перерахування коштів позичальнику, що в свою чергу свідчить про недоведеність позовних вимог.

Не погодившись з рішенням суду, ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, невірну оцінку зібраних по справі доказів, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Зазначає, що суд не дослідив в повній мірі надані банком докази, з яких вбачається укладання спірних кредитних договорів і їх підписання відповідачем за допомогою електронних підписів.

Вказує про доведеність належними доказами перерахування кредитних коштів позичальнику та правомірність нарахування відсотків новим кредитором після укладання договорів факторингу 24 та 27 травня 2024 року, зважаючи на строк дії договорів до 07 вересня та 18 вересня 2024 року.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до висновку про її часткове задоволення з огляду на наступне.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи, 23.09.2023 між ТОВ «Лінеура Україна» та С., укладено договір № 4004042 про надання коштів на умовах споживчого кредиту, згідно якого товариство надає позичальнику кредитні кошти в сумі 24500 грн. строком на 350 днів: з 23.09.2023 по 07.09.2024, шляхом перерахування у безготівковій формі на платіжну карту С.

Вказаний договір підписано С. електронним підписом за допомогою одноразового ідентифікатора К460.

Відповідно до листа ТОВ «Універсальні платіжні рішення» вих. №2051-3105 від 31.05.2024 року, в системі iPay.ua 23 вересня 2023 року о 22:45:08 на картку 473121******1538 перераховано 24500 грн.

Згідно розрахунку заборгованості, станом на 24.05.2024 загальна сума заборгованості відповідача за договором № 4004042 від 23.09.2023 склала: тіло кредиту - 24500 грн., заборгованість за процентами - 118580 грн., а загалом 143080 грн. Вказаний борг розрахований ТОВ «Лінеура Україна» в формі поденного розрахунку заборгованості, у відповідності до умов договору.

24.05.2024 між ТОВ «Лінеура Україна» та ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» було укладено договір факторингу №24/05/2024, відповідно до умов якого останнє набуло право грошової вимоги за кредитними договорами, в тому числі і по кредитному договору укладеному з С.

Також 23.09.2023 між ТОВ «Авентус Україна» та С., за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи ТОВ «Авентус Україна» було укладено електронний договір № 7099737 про надання споживчого кредиту згідно умов якого товариство надало кредитні кошти в сумі 15000 грн. зі строком кредитування на 360 днів, шляхом зарахування кредитних коштів на платіжну картку С. 473121******1538.

Вказаний договір підписано С. електронним підписом за допомогою одноразового ідентифікатора А5807.

Відповідно до листа ТОВ «Універсальні платіжні рішення» вих. №485 від 27.05.2024, в системі iPay.ua 23 вересня 2023 року о 23:38 на картку 473121******1538 перераховано 15000 грн.

27 травня 2024 року між ТОВ «Авентус Україна» та ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» було укладено договір факторингу №27.05/24-Ф, згідно з умовами якого клієнт (первісний кредитор) відступив фактору (позивачу) права грошової вимоги за кредитними договорами, в тому числі і за кредитним договором укладеним з С.

Направлена новим кредитором вимога про погашення заборгованості залишилися без належного реагування, що стало підставою для звернення до суду.

Ухвалюючи рішення суд дійшов висновку про недоведеність укладання кредитних договорів та їх підписання за допомогою одноразового ідентифікатора С., відсутність доказів перерахування кредитних коштів останньому та відповідно факту користування ними, що виключає підстави для задоволення вимог про стягнення заборгованості, існування якої не доведено в ході розгляду справи.

Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Із прийняттям ЗУ «Про електронну комерцію» від 03 вересня 2015 року, який набрав чинності 30 вересня 2015 року, на законодавчому рівні встановлено порядок укладення договорів в мережі, спрощено процедуру підписання договору та надання згоди на обробку персональних даних.

Згідно ст. 3 ЗУ «Про електронну комерцію» електронний договір це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 зазначеного Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частина четверта статті 11 Закону).

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (частина шоста статті 11 вказаного Закону).

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі частина дванадцята статті 11 Закону №675-VIII.

Статтею 12 вказаного Закону визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Матеріалами справи доводяться факти укладання між ТОВ «Лінеура Україна», ТОВ «Авентус Україна» та С. кредитних договорів, які були укладені в електронному вигляді та підписані позичальником за допомогою одноразових ідентифікаторів К460 та А5807.

При цьому, сторонами були узгоджені та підписані додатки №1 до кредитних договорів з таблицею обчислення загальної вартості кредиту та реальної процентної ставки.

На підтвердження перерахування кредитних коштів позивачем було надано листи ТОВ «УПР» про перерахування на платіжну картку 473121******1538 коштів в сумі 24500 грн. 23.09.2023 та 15000 грн. 23.09.2023.

Окрім того позивачем були направлені запити до АТ КБ «Приватбанк» з метою отримання інформації про перерахування кредитних коштів відповідачу, наявність карткового рахунку, банківської картки на ім’я С., на що було отримано відповіді, що запитувана інформація містить банківську таємницю.

Під час розгляду справи в місцевому суді позивачем було заявлено клопотання про витребування інформації про належність платіжної картки 473121******1538 С. та зарахування кредитних коштів на неї, оскільки зазначеними обставинами обґрунтовані заявлені вимоги, проте у товариства відсутня можливість надати таку інформацію суду з огляду на її приналежність до банківської таємниці.

Вказане клопотання не було задоволено судом, що призвело до неповного з’ясування всіх фактичних обставин справи, а в подальшому використано як підстава для відмови в задоволенні заявлених вимог з огляду на відсутність даних про надання позичальником кредитору реквізитів свого карткового рахунку.

Зазначені дії свідчать про недоотримання судом вимог ст. 12 ЦПК України в частині обов’язку суду сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними своїх процесуальних прав, в тому числі і витребувати докази в порядку ст. 84 ЦПК України.

Згідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Письмовими доказами, якими є документи, що містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 95 ЦПК України).

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З метою усунення неповноти з’ясування судом першої інстанції обставин справи та задля перевірки доводів апеляційної скарги, апеляційним судом було здійснено запит до банківської установи АТ КБ «Приватбанк» з метою з’ясування належності відповідачу банківської картки 473121******1538, надання довідки про рух коштів по рахунку та підтвердження зарахування кредитних коштів.

З наданої банківської установою відповіді вбачається факт емітування банком картки 473121******1538 на ім’я С., а виписка по рахунку за період з 23.09.2023 по 30.09.2024 доводить факт як зарахування кредитних коштів в сумі 24500 грн. та 15000 грн. 24.09.2023, так і активне користування відповідачем зазначеними кредитними коштами.

При цьому із зазначеної виписки по рахунку взагалі не вбачається здійснення позичальником дій по здійсненню платежів на погашення кредитних коштів.

Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із вказаною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

В постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду по справі №200/564/7/18 від 16.09.2020 зазначено, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до ст. 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Згідно ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг.

Відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію оперативної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 18червня 2003 року № 254 виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Аналогічні норми містяться в п. 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів за конкретним банківським рахунком, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Тобто виписки за картковими рахунками можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що матеріалами справи в повній мірі доводиться укладання С. кредитних договорів, перерахування банком коштів на банківську карту останнього, яка випущена АТ КБ «Приватбанк» та активне користування ним кредитними коштами.

При цьому матеріали справи не містять доказів сплати С. заборгованості по тілу кредиту чи відсоткам, що призвело до утворення заборгованості.

За вказаних обставин колегія суддів вважає обґрунтованими вимоги щодо стягнення заборгованості по кредитним договорам, яка утворилась внаслідок невиконання позичальником своїх обов’язків.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитись із визначеним кредитором розміром заборгованості з огляду на наступне.

Так, звертаючись до суду з позовом ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» надало розрахунок заборгованості по кредитному договору №4004042 укладеному між ТОВ «Лінеура Україна та С., здійснений первинним кредитором станом на час укладання договору факторингу – з 23.09.2023 по 24.05.2024, в сумі 143080, що складається з тіла кредиту 24500 грн. та відсотків – 118580 грн.

Також враховуючи дію кредитного договору, позивачем, як новим кредитором, до якого відповідно до договору факторингу перейшли всі права первинного кредитора, було обраховано відсотки з часу укладання договору факторингу протягом 60 днів в сумі 29400 грн. (490 грн. *60 днів).

Аналогічний розрахунок заборгованості ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» надало по кредитному договору №7099737, укладеному між ТОВ «Авентус Україна» та С., здійснений первинним кредитором станом на час укладання договору факторингу – з 23.09.2023 по 24.05.2024 в сумі 42462 грн., що складається з тіла кредиту 15000 грн. та відсотків – 27462 грн.

Враховуючи, що кредитний договір продовжував свою дію після укладання договору факторингу, позивачем як новим кредитором, також було нараховано відсотки за 60 днів в сумі 17910 грн. (298,5 грн* 60 днів).

Під час розгляду справи в апеляційному суді представником С. – адвокатом М. були надані докази перебування останнього на службі в ЗСУ, що свідчить про те, що він має статус військовослужбовця.

У пункті 15 частини 3 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» зазначено, що військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період на весь час їх призову, а також їх дружинам (чоловікам), а також іншим військовослужбовцям, під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку із збройною агресією Російської Федерації проти України, їх дружинам (чоловікам) - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об`єктів житлового фонду (жилого будинку, квартири, майбутнього об`єкта нерухомості, об`єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля, а також крім кредитних договорів щодо придбання та встановлення фотоелектричних модулів та/або вітрових електроустановок разом із гібридними інверторами та установками зберігання енергії, проценти за якими можуть бути погашені чи компенсовані за рахунок третіх осіб або держави.

У постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №199/3051/14 (провадження № 61-10861св18) викладено правовий висновок про перелік необхідних документів доведеності статусу особи, яка має право на пільги, визначені пунктом 15 частини третьої статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», який полягає у тому, що для звільнення від нарахування штрафів, пені та відсотків за користування кредитом мобілізовані позичальники повинні надати банку перелік документів, встановлений листом Міністерства оборони України від 21 серпня 2014 року № 322/2/7142.

Такими документами є: військовий квиток, в якому у відповідних розділах здійснюються службові відмітки, або довідка про призов військовозобов`язаного на військову службу, видана військовим комісаріатом або військовою частиною, а для резервістів - витяг із наказу або довідка про зарахування до списків військової частини, які видаються військовою частиною. На вказані пільги мають право лише мобілізовані позичальники.

Як вбачається з копії військового квитка серія СО №569636, С. був призваний у Збройні Сили України 03.05.2024 на підставі наказу командира В/Ч А 3163 на військову службу за контрактом.

Тобто саме з цієї дати – 03.05.2024 у позичальника як військовослужбовця виникло право на пільги у вигляді звільнення від нарахування відсотків по кредитним договорам.

За вказаних обставин судова колегія приходить до висновку, що з С.  підлягає стягненню заборгованість по тілу кредиту та відсотки за кредитними договорами №4004042 та №7099737 в період з 23.09.2023 по 03.05.2024 року, а саме :

по кредитному договору №4004042 укладеному між ТОВ «Лінеура Україна та С., в сумі 132300, що складається з тіла кредиту 24500 грн. та відсотків – 107800 грн.;

по кредитному договору №7099737 укладеному між ТОВ «Авентус Україна» та С., в сумі 42462 грн., що складається з тіла кредиту 15000 грн. та відсотків – 27462 грн., а загалом 174762 грн.

Вимоги позивача щодо стягнення нарахованих ним відсотків за 60 днів по кожному кредитному договору є безпідставними, оскільки вказане нарахування відсотків відбулося під час перебування відповідача на військовій службі та суперечить нормам чинного законодавства, а відтак вимога про стягнення відсотків за нарахований позивачем період 60 днів по кожному з кредитного договору в розмірі 29400 грн. та 17910 грн. - є необґрунтованою, тому до стягнення підлягає загалом 174762 грн.

Враховуючи встановлені апеляційним судом порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

 

16.Цивільна справа № 536/1411/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» до І.  про стягнення заборгованості за кредитним договором.

1.05.2024 ТОВ «Бізнес позика» звернулося до суду з позовом до І. про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якому просило суд стягнути з І. на користь ТОВ «Бізнес позика» заборгованість за договором №437363-КС-003 про надання кредиту від 10.11.2023 у розмірі 323 727,20 грн, яка складається з: суми прострочених платежів по тілу кредиту – 75 000 грн; суми прострочених платежів по процентах – 238 477,20 грн; суми прострочених платежів за комісією – 10 250 грн; стягнути з І. на користь ТОВ «Бізнес позика» сплачений судовий збір у розмірі 3 884,73 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 10.11.2023 між ТОВ «Бізнес позика» та І. укладено договір №437363-КС-003 про надання кредиту, шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 Законом України «Про електронну комерцію». ТОВ «Бізнес позика» 10.11.2023 направлено І. пропозицію (оферту) укласти договір №437363-КС-003 про надання кредиту на умовах, визначених офертою. Зі своєї сторони ТОВ «Бізнес позика» направлено І. через телекомунікаційну систему одноразовий ідентифікатор UA-7812, на номер телефону 380 (99) 123-20-47 (що зазначено позичальником у своїй анкеті в особистому кабінеті), котрий боржником було введено/відправлено. Таким чином, 10.11.2023 між ТОВ «Бізнес позика» та І. було укладено договір №437363-КС-003 про надання кредиту, підписаний одноразовим ідентифікатором у порядку, визначеному статтею 12 Законом України «Про електронну комерцію». Відповідно до п. 1 договору кредиту, ТОВ «Бізнес позика» надає позичальнику грошові кошти у розмірі 75 000,00 грн, на засадах строковості, поворотності, платності, а позичальник зобов’язується повернути грошові кошти та сплатити проценти за користування кредитом у порядку та на умовах, визначених договором кредиту та Правил про надання грошових коштів у кредит. Згідно з умовами договору кредиту, сторони визначили, що плата за користування кредитом є фіксованою та становить 1,15012667 процентів за кожен день користування кредитом. ТОВ «Бізнес позика» свої зобов’язання за договором кредиту виконало та надало позичальнику грошові кошти у розмірі 75 000,00 грн, шляхом перерахування на банківську картку позичальника №5355-2800-2087-4036 (котру позичальником вказано при заповнені анкетних даних в особистому кабінеті), що підтверджується довідкою про видачу коштів (або платіжним дорученням). Зважаючи на ті обставини, що І. належним чином не виконує свої зобов’язання за кредитним договором, у боржника станом на 26.05.2024 утворилася заборгованість за договором №437363-КС-003 про надання кредиту у розмірі 323 727,20 грн, що складається з: - суми прострочених платежів по тілу кредиту – 75 000,00 грн; - суми прострочених платежів по процентах – 238 477,20 грн; - суми прострочених платежів за комісією – 10 250,00 грн.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 жовтня 2024 року у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес позика» до І. про стягнення заборгованості за кредитним договором – відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач надав до суду паперову копію електронного доказу анкету клієнта (витяг з інформаційно-телекомунікаційної системи позивача), в якому відповідач вказала свій номер банківського рахунку (банківської картки для перерахування коштів, який зазначений у вищевказаних виписках з її карткового рахунку та у довідках ТОВ «ФК «Елаєнс» про здійснення переказів. Однак вказані довідки ТОВ «ФК «Елаєнс» про здійснення переказів не містять необхідної для належної, у розумінні вказаних вимог ст. 31 Закону України «Про платіжні послуги» та Закону України «Про бухгалтерський облік», інформації для верифікації власника вказаних коштів інформації, зокрема номер рахунку, який належить ТОВ «Бізпозика», що має доводити кредитор на підтвердження виконання своїх зобов`язань за кредитним договором. У вищевказаних виписках з карткового рахунку відповідача також відсутня інформація про те, що вона отримала на свій рахунок грошові кошти саме від позивача. Так, згідно виписки по рахунку відповідача, інформація збігається із зазначеною у позові суми кредиту, але надходження грошових коштів від позивача не підтверджено. У вказаних банківських виписках з карткового рахунку відсутня інформація про те, що вказані грошові суми були перераховані саме позивачем ТОВ «Бізпозика», яке згідно діючому порядку не має можливості користуватися банківською карткою для управління відповідним банківським рахунком. У справі відсутні відповідні докази про належність позивачу вказаного платіжного інструменту, платіжної картки, який використовується лише фізичними особами, що сторони домовились про такий порядок отримання кредитних коштів, а наданий позивачем до справи текст кредитного договору з додатками таких умов для перерахування кредитних коштів не передбачає. Розрахунок заборгованості наданий позивач є аналітичним та одностороннім, а не є первинним документом та не узгоджується з наявними у вказаних банківських виписках ані за сумами, ані за датами зарахування кредитних грошових коштів, як про це заявлено у позові, а тому є неналежним та недостатнім для підтвердження наявності та розміру заборгованості за кредитним договором. При недоведеності цих обставин позичальник позбавлений можливості аргументовано заперечувати проти висунутих проти нього вимог про стягнення заборгованості, а суду, відповідно до наведених у справі аргументів сторін, перевірити розрахунки позивача. Виходячи з наведеного вище, суд першої інстанції визнав, що позивач не довів порушення його права, тому у задоволенні позову слід відмовити.

В апеляційній скарзі ТОВ «Бізнес позика», посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції зроблено помилковий висновок щодо відсутності доказів видачі кредитних коштів відповідачу. З метою підтвердження факту видачу кредитних коштів за кредитним договором позивачем було додано до позовної заяви платіжні доручення у вигляді 3 довідок, сформованих 29.05.2024 ТОВ «ФК «Елаєнс», з яких вбачається, що 01.08.2021 позичальнику на його картку №5355 2800 2087 4036 було здійснено перерахування кредиту трьома платежами – по 25 000,00 грн кожен, всього на суму 75 000,00 грн, що відповідає п.2.1 кредитного договору. Вищевказані довідки були надані позивачу на підтвердження успішності проведених операцій ТОВ «ФК «Елаєнс», що надає посередницькі послуги ТОВ «Бізнес позика» з кредитування клієнтів за допомогою платіжної системи «Fondy». ТОВ «ФК «Елаєнс» надає посередницькі послуги на підставі договору №41084239_14/12/17 про надання послуг з переказу грошових коштiв (переказ на картку) від 14.12.2017. Крім того, всупереч помилковим висновкам суду першої інстанції, надані разом з позовної заявою довідки (платіжні інструкції) як докази перерахування кредитних коштів є належним, допустимим та достатнім доказом перерахування кредитних коштів оскільки є документами первинної бухгалтерської документації, які повністю відповідають вимогам ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Положенню про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, яке затверджене Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 (із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства фінансів України). Судом першої інстанції не було належним чином досліджено та помилково не взято до уваги дані докази та ту обставину, що кредитні кошти отримані саме у дату укладення кредитного договору і у розмірі, що встановлений п.1 кредитного договору, а також дата перерахування коштів та суми перерахування відповідає довідці, сформованій ТОВ «Платежі Онлайн» як технологічним оператором платіжних послуг, при цьому зі сторони відповідача не було надано жодного доказу на спростування факту видачі йому кредитних коштів. На виконання ухвали суду про витребування доказів, АТ «ПУМБ» надало до суду відповідь вих. №KHO-07.8.5/3058БТ від 10.03.2025, з якої вбачається, що АТ «ПУМБ» на ім'я І. (РНОКПП 3332910028) була випущена банківська платіжна картка 5355280020874036 до рахунку UA633348510000026204117909969 у гривні. Крім того, разом із відповіддю було надано виписку по особовим рахункам І., з якої вбачається, що 10.11.2023 об 11 год 48 хв на рахунок UA633348510000026204117909969 було зараховано три перекази у розмірі по 25 000,00 грн кожен. При цьому, суми зарахування, дата операції та час зарахування відповідають умовам кредитного договору, довідкам (платіжним дорученням ТОВ «ФК «Елаєнс») та візуальній формі послідовності дій. Таким чином, в матеріалах справи наявні належні, повні та допустимі докази отримання відповідачем кредитних коштів від позивача, що свідчить про факт укладення кредитного договору у відповідності до ч.2 ст. 1046 ЦК України. До позовної заяви була додана візуальна форма послідовності дій клієнта щодо укладення кредитного договору, у якій детально відображені всі дії ТОВ «Бізнес Позика» та відповідача щодо укладення кредитного договору в електронній формі у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію». Ця візуальна форма послідовності дій клієнта щодо укладення кредитного договору була посвідчена директором ТОВ «Бізнес Позика» Гайворонською М.М. Отже, візуальна форма послідовності дій клієнта, що була додана до позовної заяви є належним та допустим доказом у даній справі, який відображає реквізити електронного документа, які були нанесені клієнтом у в якій послідовності і в який час. Отже, кредитний договір було підписано клієнтом одноразовим ідентифікатором UA-7812, про що свідчить також відмітка на кредитному договорі. При цьому жодних доказів на спростування цього факту відповідачем не було надано. Під час укладення кредитного договору сторони погодились укласти кредитний договір з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, дистанційно, в електронній формі, в порядку, передбаченому Законом України «Про електронну комерцію» (що зазначено на самому початку кредитного договору). Кредитний договір укладений між позивачем та відповідачем не є договором приєднання (у розуміння ст. 634 Цивільного кодексу України). Як вбачається з матеріалів справи, на кредитному договорі, так і додаткові угоди містять відмітки про накладення кваліфікованого електронного підпису зі сторони кредитора та електронного підпису одноразовим ідентифікатором зі сторони позичальника. Відповідно до вищевикладеного, примірники електронного кредитного договору, акцепту та оферти на його укладення, надані позивачем до суду, є їх оригіналами, й будь-які інші варіанти вищезазначених документів у позивача відсутні та не можуть бути надані до суду. При цьому, оригінали вищезазначених документів були збережені в первісному та незмінному вигляді. Відповідно до розрахунку заборгованості за договором №437363-КС-003 позичальника, І. на виконання умов договору здійснила часткову оплату за договором №437363-КС-003, а саме два платежі на загальну суму 2 000,00 грн. Відповідні довідки про зарахування платежів були надані представником позивача разом із додатковими поясненнями і містяться в матеріалах справи. Таким чином, зробивши часткову оплату з метою виконання умов договору, відповідач вчинив конклюдентні дії щодо визнання договору і, відповідно, щодо правомірності вимог позивача за договором про надання кредиту. У даному випадку дійсність договору про надання кредиту №437363-КС-003 від 10.11.2023 не спростована жодним рішенням суду про визнання правочину недійсним, а тому договір про надання кредиту №437363-КС-003 від 10.11.2023 вважається таким, що укладений, а отже створює права та обов’язки для його сторін

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

У судове засідання апеляційного суду 27.10.2025 не з’явилися учасники справи, вони належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи шляхом направлення 16.09.2025 судових повісток про виклик до суду у цивільній справі до їх електронних кабінетів та поштовим зв’язком у порядку ч. 6 ст. 128 ЦПК України (а.с. 233-235), які були доставлені до електронних кабінетів. Згідно рекомендованого повідомлення судова повістка на ім’я І. повернулася до апеляційного суду без вручення з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», що у відповідності до вимог ч. 8 ст. 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки. При цьому, колегія суддів враховує, що електронний варіант ухвали Полтавського апеляційного суду від 29.07.2025 (про призначення справи до апеляційного розглядуна 27.10.2025 о 10-40 год) розміщено в мережі Інтернет за адресою: https://reyestr.court.gov.ua/ та відповідно оприлюднено. 23.10.2025 до апеляційного суду згідно поштового відправлення надійшли письмові пояснення відповідача І., в яких вона просить врахувати її відзив на позов, поданий суду першої інстанції, апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду – без змін. Згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що надані позивачем на підтвердження укладення кредитного договору та додаткових угод до нього їх паперові копії містять інформацію про те, що зі сторони позивача вони підписані кваліфікованим електронним підписом представника, а позичальник - відповідач підписала електронним підписом одноразовим ідентифікатором, який складається з набору літер та цифр (а.с. 18-35).

Разом з тим, позивач не надав до справи належних і допустимих доказів, які надають можливість верифікувати (перевірити) інформацію про отримання відповідачем вказаного електронного підпису, факт його накладання (використання) при підписанні у вказаному у позові порядку обміну електронними повідомленнями, з відповідною ідентифікацією, як це визначено у ст.ст. 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію».

Так, цілісність електронного документа як ознака його достовірності визначається як доказ того, що документ повний за складом та не підлягав неавторизованим змінам. Цілісність електронного документа забезпечується, зокрема дотриманням законного порядку його підписання, який передбачає, що останній підписант накладає свій цифровий підпис, який його належним чином ідентифікує.

Позивач не надав до суду відповідних доказів, що підписаний від імені позичальника електронний підпис належить саме відповідачу. Відповідного договору чи іншого документа, який підтверджував надсилання та отримання позичальником вказаного електронного підпису на номер телефона позичальника у СМС повідомленні, як зазначено у позові та у візуальній формі послідовності дій клієнта, після його верифікації та ідентифікації, матеріали справи не містять. Вказана візуальна форма послідовності дій клієнта за своїм змістом є документом, який містить інформацію про послідовність дій Товариства та клієнта в ІТС. Але, у справі відсутні відповідні докази про те, що цей порядок був узгоджений з позичальником та виконувався (дотримувався) сторонами при укладенні кредитного договору, а тому суд не вважає його є належним і допустимим доказом укладення кредитного договору та додатків до нього (а.с. 40-49).

Вказані у письмових копіях договору кредиту з додатковими угодами до нього одноразові електронні ідентифікатори за відсутності верифікації та ідентифікації позичальника при їх отриманні та підписанні не є достовірними та достатніми доказами підписання та укладання цих договорів відповідачкою у електронній формі відповідно до визначеного у нормах ст.ст. 11, 12 згаданого Закону порядку.

Тому надані позивачем вищевказані паперові копії електронних доказів кредитного договору з доповненнями, які містять інформацію про їх підписання електронним підписом - одноразового ідентифікатором - не можна вважати достовірними та достатніми у розумінні ст. 78 ЦПК України для того, щоб з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства, справедливість, добросовісність та розумність, п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, дійти висновку про підписання та укладення договорів кредиту, які зазначені у позові.

Однак, надані позивачем довідки ТОВ «ФК «Елаєнс» про здійснення переказів не є належними та допустимими доказами перерахунку кредитних коштів від кредитора до позичальника, оскільки вони не відповідають вимогам до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (а.с. 38-39).

За умовами наявних у справі у паперовій формі копій електронного кредитного договору з доповненнями кредитор надає позичальнику грошові кошти, тому відповідно до вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України він зобов`язаний довести належними бухгалтерськими документами: виписками з банківського рахунку, відповідним меморіальним ордером тощо, що він перерахував обумовлені договором грошові кошти позичальнику.

Надані позивачем на підтвердження перерахування кредитних коштів позичальника, довідки ТОВ ФК Елаєнс» про здійснення переказів не є платіжним інструментом у розумінні вищевказаних норм Закону, а тому не є належним документом, що підтверджують надання платіжних послуг.

Належними та допустимими у даному випадку є банківські виписки з клієнтських рахунків позивача, які є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту, про що вказано у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04.07.2017 №75.

Норми права, які застосував суд першої інстанції при вирішенні спору.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди повинні належним чином мотивувати свої висновки та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, ч. 6 ст. 82 ЦПК України (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені у постанові ВС від 03.10.2019 у справі №826/15560/15).

Виходячи з наведеного, законне та обґрунтоване встановлення обставин справи судом в межах предмету доказування можливе якщо воно ґрунтується на доказах, які відповідають вказаним критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, що забезпечує повне, всебічне та об`єктивне з`ясування обставин справи.

У контексті змісту вказаних норм цивільного процесуального права, доведеність має випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та взаємоузгоджених умовиводів або такого характеру неспростованих презумпцій, які в межах предмету спору розподіляють між сторонами тягар доказування відповідних фактів та у світлі спірних правовідносин мають юридичне значення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц, провадження №14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2021 у справі №904/2104/19, провадження №12-57гс21. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17.)

Отже, встановленою слід вважати ту обставину, яка доведена стороною у змагальному процесі з такою достовірністю, яка дозволяє сторонньому незацікавленому спостерігачу виходячи з таких загальних засад цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) на підставі належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, та застосовуючи баланс ймовірностей обґрунтовано стверджувати про їх реальне, об`єктивне існування.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження реальності певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність (див з цього приводу правові висновки, які були висловлені щодо стандарту доказування у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 у справі №922/1163/18; від 29.08.2018 у справі №909/105/15; від 29.08.2018 у справі №910/23428/17; від 31.01.2018 у справі №910/8763/17).

Суд не може взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №922/51/20, від 14.12.2021 у справі №910/17662/19).

Згідно до вказаної норми ст. 100 ЦПК України надані до суду електронні докази мають відповідати вимогам законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» щодо електронних підписів.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 №851-IV в ред. на день виникнення спірних правовідносин у листопаді 2021 лютому 2022:

Електронний документ вважається одержаним адресатом з часу надходження авторові повідомлення в електронній формі від адресата про одержання цього електронного документа автора, якщо інше не передбачено законодавством або попередньою домовленістю між суб`єктами електронного документообігу.

Якщо попередньою домовленістю між суб`єктами електронного документообігу не визначено порядок підтвердження факту одержання електронного документа, таке підтвердження може бути здійснено в будь-якому порядку автоматизованим чи іншим способом в електронній формі або у формі документа на папері. Зазначене підтвердження повинно містити дані про факт і час одержання електронного документа та про відправника цього підтвердження.

У разі ненадходження до автора підтвердження про факт одержання цього електронного документа вважається, що електронний документ не одержано адресатом (ст.11 вказаного Закону України №851-IV).

Перевірка цілісності електронного документа проводиться шляхом перевірки електронного цифрового підпису (ст. 12 вказаного Закону України №851-IV).

Так, відповідно до визначених у ч. 3 ст. 9 Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» повноважень Національний Банк України у Положенні про застосування електронного підпису та електронної печатки (затв. Постановою Правління Національного банку України 14.08.2017 №78 (у редакції постанови Правління Національного банку України 25.02.2019 №42), яке було чинним на день виникнення спірних правовідносин, встановив, що: створення та зберігання електронних документів у банківській системі здійснюється із забезпеченням можливості перевірки їх цілісності та справжності (п. 7); електронний підпис (ЕП) має юридичну силу незалежно від технологій, що застосовуються для створення ЕП, якщо відповідає таким умовам: 1) електронні дані, що використовуються для створення ЕП, є унікальними та однозначно пов`язані із підписувачем і не пов`язані з жодною іншою особою; 2) ЕП дає змогу однозначно ідентифікувати підписувача; 3) технологія застосування ЕП забезпечує підписувачу під час підписування контроль електронних даних, які підписуються, та електронних даних, які використовуються для створення ЕП; 4) під час перевірки відповідно до затвердженого в банку порядку не виявлено будь-яких змін в електронному документі; 5) під час перевірки відповідно до затвердженого в банку порядку не виявлено будь-яких змін ЕП після підписання електронного документа (п. 8); використання простого ЕП здійснюється на підставі договору міжбанком і клієнтом, який укладається в письмовій формі (у вигляді паперового документа з власноручними підписами сторін або як електронний документ і з кваліфікованим ЕП) після проведення ідентифікації та верифікації клієнта відповідно до вимог законодавства України у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Договір має містити умови та порядок (процедуру) визнання суб`єктами електронної взаємодії правочинів у вигляді електронних документів із використанням удосконаленого ЕП, удосконаленої електронної печатки або простого ЕП відповідно (п. 14); простий ЕП має забезпечувати однозначну ідентифікацію особи підписувача (п. 30); доведення цілісності електронних даних із створеним простим ЕП може забезпечуватися засобами інформаційної системи, у якій здійснюється створення, оброблення, зберігання електронних документів (п. 31).

При цьому відповідно до змісту ч. 2 ст. 15 Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» такий засіб електронної ідентифікації як некваліфікований (простий) електронний підпис одноразовий ідентифікатор, який складається з набору літер та цифр, - має низький та обмежений рівень довіри. Колегія суддів звертає увагу, що суду для належної верифікації такого електронного підпису важливо перевірити порядок його отримання, який має достовірно ідентифікувати підписанта, - та порядок його накладання, який має виключати його використання іншими особами.

Доведення цілісності електронних документів із створеним простим ЕП може забезпечуватися засобами інформаційної телекомунікаційної системи позивача, у якій здійснюється створення, оброблення, зберігання електронних документів згідно до визначеного у ст.ст. 11, 12 Закону України «Про електронну комерцію», але відповідних доказів з цього приводу до суду позивачем також не було надано.

Про необхідність таких доказів при укладення договорів кредиту в електронній формі також зазначено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №561/77/19 (провадження №61-20799 св 19).

Аналогічні правові висновки були висловлені щодо паперових копій електронних доказів у постановах Верховного Суду від 16.03.2020 (справа №910/1162/19) та від 19.01.2022 (справа №202/2965/21).

Відповідно до ч. 1, 2 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися похідні від них - зведені облікові документи.

Первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Лише у разі доведення факту укладення договору кредиту у електронній формі та виконання кредитором свого обов`язку перерахувати кредитні кошти позичальнику згідно умов договору - у позичальника з`являється процесуальний обв`язок спростування цих обставин. Інший підхід до розподілу тягаря доказування (відповідно до концепції «негативного доказу»), порушує принцип змагальності, який передбачений у нормі 12 ЦПК України. Розрахунок заборгованості, складений позивачем (первісним кредитором), є не документом первинного бухгалтерського обліку, а - одностороннім арифметичним розрахунком сум, який повністю залежить від волевиявлення і дій позивача (первісного кредитора). Такий висновок щодо недостатності такого доказу для підтвердження наявності та розміру заборгованості був висловлений у постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №342/180/17.

Пунктом 52 Розділу 3 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України №75 від 04.07.2018 передбачено, що первинні документи, які не містять обов`язкових реквізитів, зазначених у пункті 51 Розділу 3, є недійсними і не можуть бути підставою для бухгалтерського обліку.

Крім того, відповідно до пункту 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04.07.2018 №75 виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені у постанові Верховного Суду від 02.12.2020 у аналогічній процесуальній ситуації у справі №161/5267/20 (провадження №61-14015св20), які відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України також є застосованими у даній справі).

Таким чином, виписки по рахункам або касовий документ можуть бути належними доказами щодо заборгованості по тілу кредиту за кредитним договором, - у разі якщо останні відповідають вимогам первинних документів. Таку правову позицію було висловлено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 в справі №752/9423/15-ц, від 16.09.2020 в справі №200/5647/18. Надана позивачем квитанція за сплату№104277636 від 21.08.2021 не містить інформації про перерахування з банківського рахунку кредитора на рахунок позичальника кредитних коштів, яка передбачена для відповідних бухгалтерських документів, якими підтверджується відповідна платіжна операція, а тому не береться до уваги.

Згідно до ч. 1 статті 27 Закону України «Про платіжні послуги» №1591-IX від 30.06.2021 усі документи, що підтверджують надання платіжних послуг (виконання платіжних операцій), зберігаються надавачами платіжних послуг та їх комерційними агентами не менше п`яти років з дня припинення ділових відносин з клієнтом або з дня завершення разової фінансової операції без встановлення ділових відносин з клієнтом. Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 31 вказаного вище Закону України після ініціювання платіжної інструкції надавач платіжних послуг зобов`язаний надати ініціатору у спосіб, визначений договором, таку інформацію: 1) дату і час отримання платіжної інструкції; 2) дату і час прийняття до виконання платіжної інструкції надавачем платіжних послуг платника; 3) інформацію про відмову надавача платіжних послуг платника у прийнятті платіжної інструкції до виконання (у разі відмови).

Якщо платіжна операція ініціюється через надавача послуги з ініціювання платіжної операції, надавач послуги з ініціювання платіжної операції негайно після ініціювання платіжної операції зобов`язаний надати платнику та отримувачу (за потреби) таку інформацію: 1) підтвердження про успішне ініціювання платіжної інструкції надавачем платіжних послуг з обслуговування рахунку платника; 2) відомості (посилання на них), які дають змогу платнику та отримувачу ідентифікувати платіжну операцію, а також отримувачу - ідентифікувати платника, та будь-які відомості, що супроводжують платіжну інструкцію; 3) суму платіжної операції ; 4) суму всіх комісійних винагород надавача послуг з ініціювання платіжної операції, які будуть стягнуті з користувача під час виконання платіжної операції (за наявності технічної можливості розмір кожної комісійної винагороди зазначається окремо).

Надавач послуги з ініціювання платіжної операції також зобов`язаний забезпечити надання відомостей (посилання на них) про платіжну операцію надавачу платіжних послуг з обслуговування рахунку платника.

Верховний Суд у постанові від 27.03.2020 у справі №703/3063/18 дійшов висновку, що в зв`язку з ненаданням банком доказів розміру кредиту суд позбавлений можливості перевірити розмір нарахованої суми боргу. А тому, з урахуванням такого, розрахунок заборгованості, на який посилається суд в оскаржуваному рішенні, не є належним і достовірним доказом того факту, що відповідач дійсно отримав позику, і відповідно що договір позики є укладеним.

Апеляційний суд у складі колегії суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Предметом позову є стягнення з І. на користь ТОВ «Бізнес позика» заборгованості за договором №437363-КС-003 про надання кредиту від 10.11.2023, що становить 323 727,20 грн, яка складається з: суми прострочених платежів по тілу кредиту – 75 000 грн; суми прострочених платежів по процентах – 238 477,20 грн; суми прострочених платежів за комісією – 10 250 грн.

За результатами перегляду справи в апеляційному порядку колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції допустив невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, у зв’язку з чим прийшов до помилкового висновку відмову у задоволені позовних вимог.

Згідно ч.1 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Загальні правила щодо форми договору визначено статтею 639 ЦК України, згідно з якою: договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом; якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася; якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі; якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами; якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Аналізуючи викладене, слід дійти висновку про те, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статі 205, 207 ЦК України).

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію», згідно ст. 3 якого електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього (ч. ч. 4, 5 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Згідно з ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Відповідно до ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Із системного аналізу положень вище вказаного законодавства вбачається, що з урахуванням особливостей вищевказаного договору, його укладання в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного цифрового підпису позичальника лише за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами цього правочину.

В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Як вбачається з матеріалів справи, І. було укладено договір №437363-КС-003 про надання кредиту від 10.11.2023, за умовами якого відповідач отримала грошові кошти шляхом їх перерахування на банківський картковий рахунок, зазначений у договорі (а.с. 16-20).

Вказаний договір було укладено дистанційно, в електронній формі, з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, шляхом надсилання електронного повідомлення про прийняття (акцепт) пропозиції, та підписано накладенням електронного підпису, відтвореним шляхом використання позичальником одноразового ідентифікатора, які були надіслані І. . на її номер мобільного телефону.

Так, згідно матеріалів справи встановлено, що договір №437363-КС-003 про надання кредиту від 10.11.2023 підписано відповідачем І. електронним підписом шляхом введення одноразового ідентифікатора UA-7812 з дотриманням ч. ч. 6, 8 ст. 11, ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію». При цьому, І. зазначені персональні дані, номер фінансового телефону, реквізити належного їй платіжного засобу для перерахування коштів: 5355-28**-****-4036 та додано копію паспорту та картки платника податків.

Відповідно умов кредитного договору про надання кредиту визначено, що кредитодавець надає позичальнику грошові кошти у розмірі 75 000 грн на засадах строковості, зворотності платності, а позичальник зобов’язується повернути кредит, сплатити процентим за користування кредитом та комісію за надання кредиту; строк, на який надається кредит – 24 тижнів; стандартна процентна ставка за кредитом: в день 2,00000000, фіксована. Знижена процентна ставка за кредитом: в день 1,15012667, фіксована. Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку (терміну) договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено кредитодавцем в односторонньому порядку.

На підтвердження отримання І. кредитних коштів у розмірі 75 000 грн, надані довідки ТОВ «ФК «Елаєнс» від 29.05.2025 про перерахування суми кредиту 75 000 грн на картку №5355-28**-****-4036 (а.с. 38-39).

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання вимог ухвали суду першої інстанції від 05.12.2024 (а.с. 167) АТ «ПУМБ» надало виписку по рахунку №UA633348510000026204117909969, банківській платіжній картці №5355280020874036 за період з 10.11.2023 по 26.04.2024, яка підтверджує перерахування І. грошових коштів у розмірі 75 000 грн за договором №437363-КС-003 про надання кредиту від 10.11.2023 (а.с. 184-186).

При цьому, колегія суддів вважає, що пропозиція про укладення кредитного договору, яка розміщена у вільному доступі на Веб-сайті ТОВ «Бізнес позика» https://bizpozyka.com/, є публічною пропозицією (офертою) у розумінні статей 641, 644 ЦК України на укладення договору кредиту та визначає порядок і умови кредитування, права і обов`язки сторін, іншу інформацію, необхідну для укладення договору.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронної правової угоди є використання:

1) електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання коштів електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди;

2) електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом;

3) аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.

Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.

При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (веб-сайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення.

З врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що договір між ТОВ «Бізнес позика» та І. №437363-КС-003 про надання кредиту від 10.11.2023 є укладеним в електронній формі. При цьому, без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений.

При цьому, колегія суддів враховує висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі №524/5556/19, від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року №127/33824/19; від 16 грудня 2020 року у справі №561/77/19.

З врахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що матеріалами справи підтверджується, що між сторонами укладено кредитний договір, відповідач ознайомилася і погодилася з умовами договору, а подані позивачем паперові копії електронних документів є допустимими письмовими доказами відповідно до ч. 13 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію». Кредитодавець виконав своє зобов`язання за кредитним договором та надав відповідачу кредитні кошти згідно умов кредитного договору.

Згідно зі статтями 526, 530, 610 ЦК України та частиною 1 статті 612 ЦК України зобов`язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Одним з видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно матеріалів справи встановлено, що І. свої обов`язки за договором №437363-КС-003 про надання кредиту від 10.11.2023 не виконала, допустила заборгованість за кредитом, яка згідно наданого позивачем розрахунку становить 323 727,20 грн, із них: 75 000 грн - заборгованість за кредитом (основний борг); 238 477,20 грн – проценти; 10 250 грн - комісія (а.с. 10-11).

При цьому, колегія суддів враховує, що І. була належним чином ознайомлена та погодилася з умовами надання кредиту, на підставі чого 10.11.2023 між сторонами укладено кредитний договір №437363-КС-003, в якому відображені умови надання кредиту, остання з відповідним договором погодилася, про що свідчить її електронний підпис.

На момент укладення кредитного договору І. не зверталася до ТОВ «Бізнес позика» із заявою про надання роз`яснень умов договору або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, а також з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, тим самим фактично погодилася з усіма умовами такого договору.

З врахуванням встановлених обставин справи, колегія суддів вважає, що відповідач І., отримавши від ТОВ «Бізнес позика» кредитні кошти у добровільному порядку та у встановлені договором строки, їх не повернула, відсотки у встановленому договором розмірі не сплатила, нею не надано суду доказів на підтвердження належного виконання зобов`язання за кредитним договором щодо повернення кредитних коштів, а також відсотків, тому позовні вимоги ТОВ «Бізнес позика» в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у визначеному позивачем розмірі, а саме у розмірі 313 477,20 грн, з яких: заборгованість за кредитом – 75 000 грн; заборгованість за нарахованими відсотками – 238 477,20 грн.

Щодо стягнення заборгованості зі сплати комісії, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до прохальної частини позову ТОВ «Бізнес позика» просить суд стягнути з відповідача також і заборгованість зі сплати комісії у розмірі 10 250 грн.

Згідно п.2.5. договору комісія за надання кредиту: 11 250 грн.

Умовами договору не передбачено, за які саме послуги має сплачуватися вказана комісія.

Згідно правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі №755/11648/15-ц, якщо договір, у тому числі кредитний, укладений на задоволення особистих потреб фізичної особи і не пов`язаний з підприємницькою діяльністю такої фізичної особи чи виконанням ним обов`язків як найманим працівником, такий договір є споживчим і наявність судового спору щодо цього договору не впливає на його характер як споживчого, відтак, і сам спір у будь-якому випадку стосується прав сторони договору як споживача, а вирішення такого спору, незалежно від його ініціатора, має ґрунтуватися та враховувати і вимоги Закону України «Про захист прав споживачів».

Згідно ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі, комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі №496/3134/19.

Разом з тим, відповідно до частин першої-другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Згідно з частиною 6 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцю будь-які платежі, не зазначені у договорі про споживчий кредит.

До загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Як вбачається з матеріалів справи, комісія визначена у розмірі 10 250 грн.

Які саме послуги за вказану плату надаються позичальнику, у договорі не зазначено. Посилання на те, що комісія надається за надання кредиту, є загальним та не уточнює саме вид наданих послуг.

Наявні в матеріалах справи документи взагалі не містять будь-якого опису послуг, за які позивачем встановлена комісія.

Зазначене вносить істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу, що в сукупності свідчить про те, що вказані умови кредитного договору є несправедливими.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що позивач не повідомив позичальника, які саме послуги за вказану плату йому надаються, розмір комісійної винагороди вносить істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу, тобто умови кредитного договору в частині розміру комісії за обслуговування кредиту є несправедливими.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд у складі колегії суддів дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по комісії у розмірі 10 250 грн.

Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, що у відповідності до ч. 4 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті позовних вимог про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно п.3 ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з матеріалів справи, позивач ТОВ «Бізнес позика» при зверненні до суду першої інстанції з позовом сплатило 3 884,73 грн судового збору (а.с. 9), до суду апеляційної інстанції – 3 633,60 грн (а.с. 218), а всього 7 518,33 грн.

У зв’язку із частковим задоволенням позовних вимог, з відповідача І.  на користь позивача ТОВ «Бізнес позика» підлягає стягненню судовий збір у розмірі 7 280 грн (96,83 % від задоволених позовних вимог).

Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно п. 4 ч.1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.

17.Цивільна справа № 536/1874/24 за позовом заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави в особі органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, П. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки.

У липні 2024 року заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області, в інтересах держави зврнувся до суду із позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки, в якому просив:

Усунути перешкоди Піщанській сільській територіальній громаді у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером шляхом:

- скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності П. на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером, із одночасним припиненням права власності П. на вказану земельну ділянку;

- зобов’язання П. повернути Піщанській сільській територіальній громаді Кременчуцького району земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером

Стягнути з відповідачів на користь Полтавської обласної прокуратури понесені витрати на сплату судового збору в сумі 6056 грн.

Позов обґрунтовано тим, що Рішенням Піщанської сільської ради Кременчуцького району від 29.10.2021 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки П. для індивідуального садівництва з земель не наданих у власність або постійне користування за адресою, с. К.  Кременчуцького району та передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером площею 0,1200 га.

На підставі зазначеного рішення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.11.2021 зареєстровано право приватної власності на вказану земельну ділянку. Номер запису про право власності 45292147, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна -

Установлено, що вказана земельна ділянка знаходиться в межах захисної прибережної смуги річки Дніпро.

Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 га - 25 м; для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 га - 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 м (частина друга статті 88 ВК України, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року № 173).

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачено нормами закону. Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

В ході досудового розслідування в рамках кримінального провадження №42022172030000063 від 22.06.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 КК України з залученням спеціалістів проведено огляд земельної ділянки з кадастровим номером та встановлено, що відстань від лінії узрізу води річки Дніпро станом на 09.05.2024 до крайньої межі земельної ділянки становить 43м., вказане однозначно свідчить про перебування земельної ділянки в межах 100м. зони прибережної захисної смуги.

Згідно інформації отриманої Кременчуцької районної військової адміністрації у Відділі містобудування та архітектури зберігається генеральний план с. К. Кременчуцького району затверджений Рішенням 29 сесії 7-го скликання Піщанської сільської ради від 22.01.2018 згідно якого межі прибережної захисної смуги річки Дніпро не встановлені, інша містобудівна документація відсутня.

Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації (ст. 88 Земельного кодексу України, ст. 88 Водного кодексу України). Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського і внутрішнього водного транспорту. Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смут (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом.

Проте, як свідчить судова практика, зокрема постанова Верховного суду по справі від 25.04.2018 № 904/5974/16, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 травня 2025 року у задоволенні позову заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області – Х., в інтересах держави в особі органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах – Піщанської територіальної громади Кременчуцького району Полтавської області до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, П. про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки – відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням Полтавська обласна прокуратура звернулась із апеляційною скаргою, що мотивована неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права судом першої інстанції.

Районний суд , приймаючи рішення у вказаній справі, дійшов необґрунтованих висновків, що єдиним доказом перебування земельної ділянки в межах прибереженої захисної смуги є графічні матеріали, які не містять інформації про дату їх складання та інших відомостей, а також не містить відомостей щодо річки біля якої проведено заміри. Зокрема, 09.09.2024 Кременчуцькою окружною прокуратурою на адресу Кременчуцького районного суду скеровано відповідь на відзив, до якої долучено «Звіт щодо визначення місцеположення кутів повороту меж земельної ділянки та відстані до берегової лінії р. Дніпро Кременчуцький район, Полтавської області с. К.». Проти долучення вказаного доказу жодна зі сторін не заперечувала, доказ було долучено до матеріалів справи.

Апелянт зауважує, що вивченням Проекту землеустрою № 10762-п щодо відведення земельної ділянки П. встановлено, що згідно Пояснювальної записки до проекту, розташування земельної ділянки за межами водного об'єкту та прибережної захисної смуги підтверджено лише візуальним обстеженням. Проект землеустрою будь-яких документів чи замірів, проведених з метою встановлення чи спростування факту перебування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги р. Дніпро не містить, такого висновку землевпорядник дійшов лише внаслідок її візуального обстеження.

Відповідно доказів, що спірна земельна ділянка на момент її надання у приватну власність не перебувала в межах прибережної-захисної смуги р. Дніпро матеріали справи не містять, натомість відповідно до Звіту щодо визначення місцеположення кутів повороту меж земельної ділянки, відстань до урізу води р. Дніпро щодо спірної земельної ділянки становить 43 м.

Тож, на думку скаржника Піщанська сільська рада Кременчуцького району, надаючи у приватну власність земельну ділянку розташовану поряд з р. Дніпро, мала достеменно пересвідчитися, що остання не входить в межі прибережної захисної смуги враховуючи, що її межі не визначені та на Генеральний план с. К.  Кременчуцького району не нанесені.

Зважаючи на викладені обставини , апелянт просить скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 травня 2025 року та поновити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Піщанська сільська рада Кременчуцького району надала відзив на апеляційну скаргу , згідно якого остання в повній мірі погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо недоведеності позовних вимог. Просить оскаржуване рішення залишити без змін , а апеляційну скаргу без задоволення.

Також відзив на апеляційну скаргу подав П., зазначивши що розроблені ТОВ ВФ «Кремінь» графічні матеріали не містять доказів того, що спірна земельна ділянка станом на час передачі її у приватну власність (а саме 29.10.2021) відносилась до земель водного фонду і знаходилась в межах прибережної захисної смуги водного об`єкту. Відтак , позов задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 1 статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до слідуючого висновку.

З матеріалів справи встановлено, що Рішенням Піщанської сільської ради Кременчуцького району від 29.10.2021 «Про передачу громадянам у приватну власність земельних ділянок» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки П. для індивідуального садівництва з земель не наданих у власність або постійне користування за адресою, с. К. Кременчуцького району та передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером площею 0,1200 га.

Отже, при прийняті рішення про надання дозволу враховувався Генеральний план с. К. Кременчуцького району, який затверджений рішенням 29 сесії сьомого скликання Піщанської сільської ради від 22.01.2018.

На кадастровому плані земельної ділянки зазначена таблиця відомостей про цільове призначення земельної ділянки (на момент розробки проекту) – це землі запасу (секція К 16 підрозділ 16.00) та таблиця відомостей про цільове призначення земельної ділянки (запроектовано проектом) – це для індивідуального садівництва (секція А підрозділ 01.05). Також, зазначена таблиця переліку земельних угідь – група 002 підгрупа 03 багаторічні насадження. А отже, земельна ділянка відведена не для зведення будинків, господарських споруд. Також, на цьому плані визначено, що на земельну ділянку не встановлені обмеження у використанні земельної ділянки згідно додатку 6 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051.

Також, зазначили, що на кадастровому плані відсутня будь яка інформація яка б підтверджувала, що відведена земельна ділянка знаходиться в 100 метровій прибережній смузі річки Дніпро.

Отже, громадянин П. звернувся із заявою про

Затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надав оригінал проекту землеустрою і витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Рішенням 11 сесії Піщанської сільської ради 8 скликання від 29.10.2021 був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки П. (КВЦПЗ 01.05) для індивідуального садівництва за адресою: с. К. Кременчуцького району Полтавської області та передану йому у безоплатну власність земельна ділянка (кадастровий номер) площею 0,1200 га для індивідуального садівництва  за адресою: с. К. Кременчуцького району Полтавської області на території Піщанської сільської ради.

Після чого, громадянин звернувся до державного реєстратора та зареєстрував право власності (номер запису про право власності 45292147, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна – №).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції посилався на те , що позивачем не доведено, що земельна ділянка з кадастровим номером розташована в межах прибережної захисної зони річки Дніпро, та належить до земель водного фонду та відповідно до положень ст. 4 Водного кодексу України та ст.58,59,84 Земельного кодексу України, і з огляду на її цільове призначення, не передбачається можливості її відведення у приватну власність за категорією земель - землі сільськогосподарського призначення , відтак, вимоги позову є необґрунтованими а докази не достатніми.

Колегія суддів не погоджується із відповідними висновками суду першої інстанції з огляду на слідуюче.

Згідно зі статтями 19,20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83,84 цього Кодексу.

Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц.

Відповідно до частини 1 статті 182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно ч. 4 статті 182 ЦК України, порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом

Відповідно до ч. 4 статті 334 ЦК України, права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Згідно п. 3 ч. 1 статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі.

За змістом ст. ст. 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до ч. 13 статті 79-1 ЗК України, земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Відповідно до ч. 10 статті 24 Закону України «Про земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі, зокрема, ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).

Судом першої інстанції не враховано вищезазначених норм законодавства , та неналежним чином досліджено докази надані позивачем , у зв’язку із чим прийнято помилкове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності П. на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером, із одночасним припиненням права власності П.  на вказану земельну ділянку.

Враховуючи, що в Державному земельному кадастрі категорія земельної ділянки з кадастровим номером, площею 0,1200 га, яка знаходиться в межах захисної прибережної смуги р.Дніпро , відноситься до земель водного фонду та може перебувати виключно у державній власності, визначена як землі сільськогосподарського призначення ( для індивідуального садівництва), колегія суддів, з метою відновлення порушених прав держави, вважає за необхідне задовольнити вимоги про скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером, загальною площею 0,1200 га, розташованої на території с.К. Піщанської сільської ради Кременчуцького райну Полтавської області реєстрацію права приватної власності П., з припиненням усіх речових прав на неї, з припиненням приватної власності П., та інших речових прав на вказану земельну ділянку.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Відповідно до частин перших статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першоюстатті 388 ЦК України.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані зпозбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152ЗК України).

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, наякі розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їхукористування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених уЗК УкраїнитаВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті59, підпункту «ґ» частини третьої статті83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертоїстатті84, частини третьої статті93 ЗК України, статті85, частини п`ятоїстатті88 ВК Українитреба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

У постанові від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється позовна давність.

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду в постановівід 15.09.2020 в справі № 469/1044/17.

Отже належним способом захисту у разі передання у власність особі земельної ділянки із землями водного фонду будуть вимоги про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зобов`язання володільця земельної ділянки повернути її законному власнику.

Таким чином рішення суду першої інстанції в чатині вирішення позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді в особі Піщанської сільської ради у здійсненні користування та розпорядження земельною ділянкою кадастровий шляхом зобов`язання відповідача П., повернути територіальній громаді в особі Піщанської сільської ради зазначену спірну земельну ділянку є необґрунтованими та підлягає скасуванню із ухваленням нового про задоволення відповідної вимоги.

Апеляційний суд відхиляє посилання відповідача у відзиві на неналежність як доказу по справі висновку інженера - землевпорядника щодо розташування спірної земельної ділянки в межах берегової лінії р.Дніпро. Клопотань про призначення експертизи з метою встановлення обставин на які посилається П., до суду не надано. Підтверджень затоплення (паводків) у зоні розташування спірної земельної ділянки у травні 2024 року по при посилання на вказані обставини суду не надано, у офіційних джерелах відповідна інформація відсутня.

Не можна погодитися з висновком суду першої інстанції про те, що прокурор не обґрунтував перебування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги р.Дніпро. Згідно проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки П., реальне проведення дослідження розташування земельної ділянки за межами водного об’єкту не проводилось, підтвердження розташування об’єкта нерухомості за межами водного об’єкту встановлено суто на підставі візуального обстеження. Як зазначалось вище, Кам’янське водосховище є штучно створеною водоймою відповідно рівень води в такому змінюється протягом року в залежності від пусків Кременчуцької ГЕС, відтак при здійсненні замірів керуватися лише меженним періодом не є вірним.

Так апеляційний суд приймає до уваги, що кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до ЄКПЛ).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, які за чіткими та однозначними формулюваннями норм законодавства не можуть передаватися у приватну власність.

При цьому використання земельних ділянок водного фонду, яке не сприятиме досягненню визначених для них профільним законодавством цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина другастатті 59 ЗК України).

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третястатті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьомастатті 41 Конституції України, частина третястатті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина першастатті 50 Конституції України).

У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина першастатті 50 Конституції України, частина третястатті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті18,19, пункт «а» частини першої статті91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови ВП ВС від 14.11.2018 №183/1617/16, пункт 53 постанови ВП ВС від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані норми права, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності поточного власника спірної земельної ділянки Б. критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес у поверненні земельних ділянок водного фонду, розташованих в межах прибережної захисної смуги, стале існування якої становить значну суспільну вагу та потребує особливого ставлення, спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні захисної смуги, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, та їх передання у власність.

Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Колегія суддів вважає хибним твердження суду першої інстанції що стали підставою для відмови у позові щодо того , що з «графічних матеріалів» неможливо встановити де саме знаходиться річка Дніпро по відношенню до земельної ділянки. Оскільки на думку суду матеріалами справи не підтверджується будь-якими належними та допустимими доказами, що поблизу спірної земельної ділянки протікає саме річка Дніпро, а не інший водний об`єкт, прибережна смуга якого може бути менша ніж 100м.

На противагу вказаному варто зазначити , що в матеріалах справи наявні Схеми зонування території с.Кривуші Кременчуцького району Полтавської області з умовних позначень яких вбачається наявність рекреаційних зон , а саме зона земель водного фонду та наявність водних об’єктів. Окрім того , судом першої інстанції безпідставно не прийнято до уваги графічні матеріали з яких вбачається що земельна ділянка з кадастровим номером розташована за 43 метри від урізу води. Факт протікання річки Дніпро в межах населеного пункту с.К. Піщанської сільської ради Кременчуцького райну Полтавської області не потребує доведення , оскільки вказана обставина сторонами у справі не запречується , а інформація щодо розташування с.Кривуші саме в межах протікання р.Дніпро а не іншого водного об’єкту є загально доступною та не потребує доведення.

Відтак на думку суду апеляційної інстанції позовні вимоги є доведеними та підтвердженими матеріалами справи, оскільки з Графічних матеріалів, Схеми зонування території с.Кривуші Кременчуцького району Полтавської області, схеми розташування об’єкта нерухомості земельної ділянки з кадастровим номером вбачається , що остання розташована в межах землі захисних смуг, які у свою чергу віднесено до земель водного фонду (статті 58 ЗК України та статті 4 ВК України) щодо яких існує заборона перебування у власності фізичних осіб.

Слід врахувати, що земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина першастатті 88 ВК України).

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог є необгрунтованими, не відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону , зважаючи на що рішення підлягає скасуванню із ухваленням нового про задовлення позовних вимог.

Відповідно до п.2,ч.1.ст374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст..376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ч.13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відтак, з Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області та П. на користь Полтавської обласної прокуратури підлягає стягненню судовий збір у розмірі 15140 грн (6056 судовий збір за подання апеляційної скарги + 9 084 судовий збір за подання апеляційної скарги ), тобто по 7 570,00 грн з кожного.

Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

Апеляційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури – задовольнити.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 травня 2025 року – сксувати. Ухвалити нове рішення по суті заявлених вимог.

 

Станом на 01.01.2026 року повернуто 6 цивільних справ , які були направлені в  2023-2025 роках по яким Полтавським апеляційним судом рішення було змінено частково, а саме:

 

1.Цивільна справа № 536/799/24 за позовом Акціонерного Товариства «У». до Ю. про стягнення заборгованості.

У березні 2024 року АТ «У.» звернулося до суду із вказаним позовом в якому просило стягнути заборгованість за договором про надання банківських послуг у розмірі 36218 грн., яка виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх кредитних зобов`язань.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 20 січня 2020 року відповідачка звернулася до банку з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписала Анкету-заяву до Договору про надання банківських послуг від 20 січня 2020 року, за умовами якої вона разом з Умовами, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг. Підписавши анкету-заяву відповідачка підтвердила, що ознайомилася та отримала примірники у мобільному додатку вказаних документів, що складають договір, та зобов`язалася виконувати його умови.

Вказувало, що на підставі укладеного договору відповідачка отримала кредит у розмірі 30000,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на поточний рахунок, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка. У зв`язку із невиконанням взятих на себе зобв`язань утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з позивача.

Станом на 15.01.2024 розмір заборгованості становить 36218 грн., яка складається з загального залишку заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту).

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 вересня 2024 року позов АТ «У.» до Ю. про стягнення заборгованості задоволено частково.

Стягнуто з Ю. користь Акціонерного товариства «У.», заборгованість за договором про надання банківських послуг від 20 січня 2020 року в розмірі 20272, 32 грн.

Вирішено питання судових витрат.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

На вказане рішення АТ «У.» подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволенні позову, а також просить вирішити питання судових витрат.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не дослідив механізму отримання банківських послуг в рамках проекту monobank, а також процедуру погодження споживачем Умов і правил обслуговування рахунків. Підписавши анкету-заяву відповідачка підтвердила, що ознайомлена з Умовами обслуговування рахунків фізичної особи в АТ «У.», Тарифами за карткою Monobank, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту, отримав їх примірники в мобільному додатку. Відповідач завантажив мобільний додаток «monobank», пройшла ідентифікацію, а також користувалася кредитною карткою. Сторонами були погоджені усі істотні умови договору. Виконаний банком розрахунок заборгованості є належним доказом, який підтверджує розмір заборгованості за кредитним договором, адже містить детальний розпис нарахованої заборгованості, дати здійснення платежів, період, за який нарахована заборгованість.

Доводить, що укладення між сторонами договору про надання кредиту в електронній формі, відповідає положенням Закону України «Про електронну комерцію». Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (ст.ст.205, 207 ЦК України). Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.09.2020 у справі №732/670/19, від 23.03.2020 у справі №404/502/18, від 07.10.2020 у справі №127/33824/19.

Судове засідання проводилось в порядку письмового провадження за відсутності сторін по справі, з дотриманням принципу гласності судового процесу та забезпеченням сторонам права на своєчасне та повне отримання інформації про хід та результати розгляду справи.

Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 374 ч. 1 п. 2 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно із ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається із матеріалів справи, що 20 січня 2020 року Ю. підписала анкету-заяву до договору про надання банківських послуг з метою відкриття поточного рахунку у гривні на своє ім`я з встановленням кредитного ліміту, вказаному у додатку (а.с. 12), згідно якої погодилась з тим, що дана анкета-заява разом із Умовами і правилами надання банківських послуг, Тарифами, Таблицею обчислення вартості кредиту та Паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг.

Також встановлено, що згідно ч.6 Анкети-заяви до Договору про надання банківських послуг відповідач просить вважати наведений зразок його власноручного підпису або його аналоги (у тому числі її електронний /електронний цифровий підпис) обов`язковим при здійсненні операцій за всіма рахунками, які відкритті або будуть відкритті йому в Банку. Також визнає, що електронний цифровий підпис є аналогом власноручного підпису та його накладення має рівнозначні юридичні наслідки із власноручним підписом на документах на паперових носіях.

Відповідно до наданого розрахунку заборгованості за договором б/н від 20.01.2020, наданого банком на підтвердження своїх вимог, станом 15.01.2024 заборгованість складає 36218 грн., з яких: 36218 грн. - загальний залишок заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту); 0 гривень загальний залишок заборгованості за відсотками, 0 гривень заборгованості за пенею; судовий збір 0 гривень; 0 гривень заборгованість за порушення грошового зобов`язання (а.с. 9-11).

З огляду на рух коштів по картці від 25.06.2024 за період з 20.01.2020 до 25.06.2024, сума витрат за цей період склала 69332 грн. 78 коп., сума зарахувань за період склала 30086 грн. 78 коп. Окрім того, з даної виписки вбачається, що Ю. користувалася кредитною (платіжною) карткою, а саме: здійснювала розрахунки в торгівельних мережах, поповнювала мобільний рахунок, поповнювала картку, тим самим підтверджувала свою згоду на умови банку щодо встановленого кредитного ліміту.

Задовольняючи частково позов районний суд виходив з того, що факт неналежного виконання кредитного зобо`язання підтверджено належними доказами, тому наявні підстави для стягнення заборгованості.

Разом з тим районний суд зазначив, що наявний розмір заборгованості 36218 грн. не є лише заборгованістю за тілом кредиту, оскільки як вбачається і виписки про рух коштів, банком здійснювалось автоматичне списання відсотків на загальну суму 18973, 68 грн. які не передбачені умовами договору, а тому наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача різницю цих коштів, а саме 20272, 32 грн ( 36218-18973,68) .

Проте, колегія суддів не в повній мірі може погодитись з таким висновком районного суду з огляду на наступне.

Статтями 526, 530 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11, ч.2 ст. 509 ЦК України підставами виникнення зобов`язань є договори та інші правочини.

Згідно статей 626, 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір (оферту), відповіді про прийняття цієї пропозиції (акцепту), яка має бути повною і безумовною (статті 640-642 ЦК України).

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (статті 1054, 1055 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Положеннями статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №191/5077/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010).

На доведення факту укладення кредитного договору позивачем надано суду анкету-заяву до договору про надання банківських послуг від 17.12.2017, яка містить підписи представника банку та позичальника зі світлокопіями його паспорту та ІПН, а також печатку Monobank ПАТ «У.», що свідчить про дотримання сторонами письмової форми кредитного договору.

          У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронної правової угоди є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання коштів електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди; електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Наведене відповідає позиції Верховного Суду, сформованій у справах №524/5556/19 від 12.01.2021, №234/7159/20 від 10.06.2021.

У цій справі позичальник, шляхом засвідчення генерації ключової пари, особистим ключем підписав анкету-заяву до договору про надання банківських послуг «monobank», тим самим висловивши свій намір відкрити поточний рахунок № НОМЕР_2 зі встановленням кредитного ліміту.

Разом із цим, сам лише факт підписання такої заяви не доводить погодження із позичальником суттєвих умов кредитування, а відтак, дотриманням вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки відповідач, як пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.

За таких обставин, без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, а також відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами та неустойки, надані банком витяг із Тарифів та Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону №1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.

Наведене відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованій у справі №342/180/17-ц від 03.07.2019, яка у цій категорії справ є незмінною та згідно ч.4 ст.263 ЦПК України обов`язковою до врахування. За змістом цієї позиції Верховного Суду, за відсутності погоджених із позичальником умов кредитування в частині нарахування процентів та неустойки, кредитор вправі вимагати захисту своїх прав через суд шляхом зобов`язання виконання боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.

Згідно статей 12,13,81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Отже, наявні у матеріалах справи розрахунок кредитної заборгованості та виписка по рахунку є належними доказами наявності заборгованості позичальника, не спростованими останнім. Перевіривши зміст виписки по рахунку, апеляційний суд установив, що позичальник активно користувався кредитними коштами, усього позивачкою внесено на рахунок 29309,25 грн., а витрачено – 49781,17 грн.

Суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку, що до стягнення підлягають фактично отримані та використані позичальником кошти, проте помилково визначив розмір заборгованості за тілом кредиту в розмірі 20272, 32 грн., який спростовується відомостями виписки по рахунку, якою підтверджено фактичне використання позичальником кредитних коштів з урахуванням внесених на рахунок позивачкою коштів у розмірі 20471,92 грн (фактично використані кошти в розмірі 49781,17 грн – 29309,25 внесені коштина рахунок).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення районного суду слід змінити, збільшивши розмір заборгованості, який підлягає стягненню з Ю. на користь АТ «У.» з 20272,32 грн до 20471,92 грн.

Керуючись ст.ст.367,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд постановив, апеляційну скаргу Акціонерного товариства "У."- задовольнити частково.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 вересня 2024 року – змінити.

 

2.Цивільна справа № 524/8027/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «К.» до В. про стягнення заборгованості за договором про споживчий кредит.

У липні 2024 року ТОВ «К.» звернулось до суду з вказаним позовом, просило стягнути з В. на користь товариства заборгованість за кредитним договором № 4229405 від 28.05.2021 у розмірі 20 775,15 грн, понесені витрати на сплату судового збору у розмірі 3 028 грн, витрати на правову допомогу у розмірі 9 000 грн.

В обґрунтування позову посилалися на невиконання відповідачем умов кредитного договору.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2024 року позов ТОВ «К.» до В. про стягнення заборгованості за договором про споживчий кредит задоволено.

Стягнуто з В. на користь ТОВ «К.» заборгованість за договором про споживчий кредит №4229405 від 28.05.2021 в сумі 20 775 грн 15 коп., судовий збір в сумі 3 028 грн та витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн.

В апеляційній скарзі адвокатка Г., представниця В., посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог - стягнення з В. на користь ТОВ «К.» заборгованості за кредитним договором у розмірі 6 659,10 грн. В решті позовних вимог відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказувала, що в судовому засіданні відповідач не був присутнім, адже з 12.04.2024 перебував у полоні.

Зазначала, що судом не досліджено докази та невірно застосовано норми права. Суд першої інстанції залишив поза увагою, що кредитор самостійно здійснив пролонгацію строку кредитування на 30 днів, а потім ще на 30 днів, що суперечить нормі ч.7 ст.12 ЗУ «Про споживче кредитування» з урахуванням внесених до нього змін 24 грудня 2023 року.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «К.», посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

У підтвердження заперечень проти апеляційної скарги повторно наведені факти і доводи позовної заяви та звертається увага, що відповідачем не надано контррозрахунку заборгованості. Розмір і порядок нарахування відсотків погоджений сторонами, а тому підстави виникнення заборгованості є законними.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 28 травня 2021 року між ТОВ «А.» і В. укладений договір № 4229405 про надання споживчого кредиту, шляхом обміну електронними повідомленнями з використанням інформаційно-телекомунікаційної системи із застосуванням електронного підпису та електронного підпису одноразовим ідентифікатором, надісланого на номер мобільного телефону позичальника, за умовами якого відповідачка отримала кредит у розмірі 6 300 грн, строком на 30 днів та зобов`язувалася повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом, нараховані згідно умов договору. (а.с.5-9)

Як вбачається з картки обліку Договору (розрахунку заборгованості), В. має заборгованість за кредитним договором у розмірі 20 664 грн, які складаються з: 6300 грн – заборгованість по основній сумі кредиту; 14 364 грн – заборгованість за відсотками на дату відступлення прав вимоги (а.с.16-23).

04 лютого 2022 року між ТОВ «А.» та ТОВ «В.» укладено Договір факторингу №04-02-02/2022, за умовами якого ТОВ «А.» зобов`язується відступити за плату право грошової вимоги до Боржників, що належить ТОВ «А.» і стає новим кредитором за договорами про надання фінансових послуг, укладених між ТОВ «А.» і боржниками. За цим Договором ТОВ «В.» одержує право вимагати від боржників належного виконання всіх грошових зобов`язань за договорами про надання фінансових послуг, право вимоги за якими передається.(а.с.25-27)

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з доведеності та обґрунтованості позовних вимог товариства.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з такого.

Правовідносини, які виникли між сторонами по справі, регулюються нормами ЦК України, Закону України «Про споживче кредитування», Закону України «Про електронну комерцію», Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг».

Частиною 1ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст.638 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. . Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Враховуючи положення ч.1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», правочин вважається вчиненим у електронній формі у випадку, якщо в ньому наявні всі обов`язкові реквізити документа.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Згідно статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено порядок укладення електронного договору. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису, за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Із вказаних норм права та із аналізу матеріалів вказаної цивільної справи можна дійти висновку, що сторони погодили умови кредитування.

Кредитний договір між ТОВ «А.» та В. був укладений у електронній формі за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором (одноразовим паролем), що відповідає вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Закону України «Про електронну комерцію», Закону України «Про захист прав споживачів» та не суперечить приписам ч.1 ст. 205, ст. 6, 207, 627-628, ч. 2 ст. 639 ЦК України.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги стосовно заборони одностороннього продовження строку кредитування, апеляційний суд керується такими міркуваннями.

Відповідно до п.5 Закону № 3498-IX від 22 листопада 2023 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг» до Закону України "Про споживче кредитування" внесені зміни, зокрема частина сьома ст.12 доповнена абзацами другим і третім такого змісту:

"У договорі про споживчий кредит забороняється встановлювати умову про продовження в односторонньому порядку строку користування кредитом. Продовження строку користування кредитом здійснюється виключно шляхом укладення додаткового договору за домовленістю сторін.»

Згідно розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3498-IX від 22 листопада 2023 року цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім, зокрема:

Наведену заборону кредитодавцю встановлювати умови договору про його право в односторонньому порядку продовжувати строк користування кредитом слід розуміти таким чином, що кредитодавець не має права включати у договір умову про те, що він на власний розсуд без попереднього погодження із позичальником вправі продовжити строк кредитування.

Укладаючи кредитний договір, сторони погодили, у випадку, якщо у споживача на дату закінчення строку кредиту (нового строку кредиту після пролонгації або автопролонгації) наявна заборгованість за кредитом, строк кредиту продовжується кожен раз на один наступний календарний день, що слідує за днем закінчення такого строку, але не більше ніж на 90 календарних днів поспіль, крім випадку, якщо в цей день повинна відбутися пролонгація строку кредиту за ініціативою споживача, відповідно до п.4.2.2.-4.2.4. Договору. Тобто в даному випадку кожен день автопролонгації є новою датою повернення кредиту ( п.4.3.1).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції, задовольняючи позов, керувався тим, що В. прострочив виконання грошового зобов`язання щодо повернення грошових коштів, а тому наявні підстави для нарахування 3 % річних та інфляційних втрат від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 100,80 грн інфляційних втрат та 10,35 грн 3% річних.

Посилання адвокатки Г., представниці В., на безпідставність нарахування ТОВ «К.» відсотків у період дії карантинних обмежень відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID -19, спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2, та введення в Україні воєнного стану є необгрунтованими з таких підстав.

Законом України від 17 березня 2020 року № 533-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19 )» розділ IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» доповнений пунктом шостим, що передбачає у разі прострочення споживачем у період з 01 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року виконання зобов`язань за договором про споживчий кредит ( у тому числі, але не виключно, прострочення споживачем у період з 01 березня 2020 року по 30 квітня 2020 року виконання зобов`язань зі сплати платежів) споживач звільняється від відповідальності перед кредитодавцем за таке прострочення. В тому числі, але не виключно, споживач у разі допущення такого прострочення звільняється від обов`язків сплачувати кредитодавцю неустойку ( штраф, пеню ) та інші платежі, сплата яких перед-бачена договором про споживчий кредит за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) споживачем зобов`язань за таким договором.

Однак, Законом України від 13 травня 2020 року №591-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України щодо додаткової підтримки платників податків на період здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 29 травня 2020 року, у пункті шостому розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про споживче кредитування» у першому реченні слова та цифри «по 30 квітня 2020 року» замінені словами та цифрами «по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19)».

Враховуючи встановлене, конкретні обставини справи і характер спірних правовідносин, апеляційний суд вважає, що інші доводи апеляційної скарги не є істотними та такими, що потребують детального аналізу задля забезпечення вимог п.1 ст.6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.367, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.382, ст.384 ЦПК України, апеляційний суд ухвалив, що апеляційну скаргу адвокатки Г. представниці В., задовольнити частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 жовтня 2024 року змінити.

 

3. Цивідьна справа № 536/1589/24 за позовом Акціонерного товариства «У.» до  П. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В червні 2024 року Акціонерне товариство «У.» звернулось до суду з позовом до П., в якому просило стягнути заборгованість за договором про надання банківських послуг «Monobank» від 23.08.2018, у розмірі 87476,91 грн. станом на 09.05.2024, що є загальним залишком заборгованості за наданим кредитом (тілом кредиту), а також понесені судові витрати в якості судового збору на суму 3028 грн.

Зазначало, що 23.08.2018 між банком та П. було підписано анкету-заяву до договору про надання банківських послуг, споживач отримав кредит у розмір 40000 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на поточний рахунок, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка №.

Підписавши анкету-заяву, П. погодився, що остання, разом з умовами та правилами надання банківських послуг, тарифами, таблицею обчислення вартості кредиту та паспортом споживчого кредиту складають договір про надання банківських послуг

Разом з тим, невиконання зобов`язання за вказаним договором призвело до виникнення заборгованості, яка в добровільному порядку не була погашена, в зв’язку з чим банк вимушений звернутися до суду.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 вересня 2024 року позов задоволено.

Стягнуто з П. на користь Акціонерного товариства «У.» заборгованість за договором про надання банківських послуг «Monobank» від 23.08.2018 у розмірі 87476,91 грн. станом на 09.05.2024 та судовий збір в сумі 3028 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд встановив неналежне виконання позичальником умов договору, що призвело до утворення заборгованості, яка підлягає стягненню.

В своїй апеляційній скарзі П., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить змінити рішення суду, зменшивши суму заборгованості за тілом кредиту 87476,91 грн. за рахунок неправомірно списаних банком відсотків у розмірі 52879,36 грн. до 34597,55 грн.

Вказує, що за час користування кредитом з серпня 2018 року по листопад 2022 року в погашення заборгованості ним було внесено коштів в розмірі 654150,95 грн.

Разом з тим, банк за рахунок тіла кредиту стягував з нього відсотки за користування кредитом в загальній сумі 52879,36 грн., що не було передбачено умовами договору, а отже на вказану суму має бути зменшена сума боргу по тілу кредиту.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на наступне.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 23 серпня 2018 року між АТ «У.» та П. було укладено кредитний договір, на підставі якого відповідачу було надано кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

З довідки банку вбачається, що кредитний ліміт спочатку становив 2000 грн., а в подальшому був збільшений до 40000 грн.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, АТ «У.» було надано суду розрахунок заборгованості, яка станом на 09 травня 2024 року складала 87476,91 грн., а також довідку про рух коштів по картці, виданій на ім’я П.

Задовольняючи позовні вимоги, суд дійшов висновку про порушення відповідачем умов кредитного договору, що призвело до виникнення заборгованості, яку і стягнув в розмірі визначеному банком в своїй заяві.

Колегія суддів не може погодитися з вказаними висновками суду в повній мірі.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 12 вказаного Закону визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України Про електронний цифровий підпис, за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Встановлено, що у жовтні 2017 року АТ «У.» запустив новий проект «мonobank», в рамках якого відкриваються поточні рахунки клієнтам (фізичним особам), спеціальним платіжним засобом яких є платіжні картки «мonobank». Після перевірки кредитної історії на платіжних картках «мonobank» за заявою клієнтів встановлюється кредитний ліміт.

Особливістю проекту «Monobank» є те, що банківське обслуговування здійснюється дистанційно без відділень. Попередня ідентифікація відбувається за допомогою завантаження копії паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків в мобільний додаток, а видача платіжної картки після верифікації фізичної особи здійснюється або у точці видачі, або спеціалістом банку, що виїжджає за адресою, зазначеною клієнтом. Разом із встановленням на платіжній картці кредитного ліміту надається послуга переведення витрати у розстрочку. За рахунок здійснення зазначеної операції стає доступним попередньо використаний кредитний ліміт.

З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що 23 серпня 2018 року П. підписав анкету-заяву до договору про надання банківських послуг.

Згідно положень анкети-заяви, остання разом з умовами і правилами обслуговування фізичних осіб в АТ «У.» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів (MONOBANK | Universal Bank), таблицею обчислення вартості кредиту і паспортом споживчого кредиту складають Договір про надання банківських послуг (пункт 2).

Згідно з пунктом 3 Анкети-заяви відповідач, підписанням цього Договору підтвердив, що він ознайомлений з актуальною (чинною) редакцією умов і правил обслуговування фізичних осіб в АТ «У.» при наданні банківських послуг щодо карткових продуктів (MONOBANK | Universal Bank), таблицею обчислення вартості кредиту і паспортом споживчого кредиту, що розміщені за посиланням www.monobank.ua/terms, тарифами, що розміщені за посиланнямwww.monobank.ua/rates, та отримав їх примірники у мобільному додатку, вони йому зрозумілі та не потребують додаткового тлумачення. Відповідач беззастережно погодився з тим, що банк має право на свій розсуд в односторонньому порядку зменшувати або збільшувати розмір дозволеного кредитного ліміту. Погодився з тим, що про зміну доступного розміру дозволеного кредитного ліміту банк повідомляє його шляхом надсилання повідомлень у мобільний додаток.

Підписанням Анкети-заяви П. просив вважати його власноручний підпис або його аналоги (у т.ч. удосконалений електронний підпис далі УЕП) обов`язковим при здійсненні операцій за всіма рахунками, які відкриті або будуть відкриті мені в банку. Засвідчив генерацію ключової пари з особистим ключем та відповідним йому відкритим ключем, яка буде використовуватися для накладання удосконаленого електронного підпису у мобільному додатку з метою засвідчення його дій згідно з договором. Визнав, що удосконалений електронний підпис є аналогом власноручного підпису та його накладення має рівнозначні юридичні наслідки із власноручним підписом на документах на паперових носіях. Підтвердила, що всі наступні правочини можуть вчинятися нею або банком з використанням удосконаленого електронного підпису (пункт 6).

З наданої банком виписки про рух коштів вбачається, що П. активно користувався кредитними коштами, що ним не заперечується та підтвердив внесення ним коштів за період з серпня 2018 року по листопад 2022 року в сумі 654150,95 грн.

Обґрунтовуючи необхідність стягнення суми боргу в розмірі 87476,91 грн. як заборгованість по тілу кредиту, банк у відзиві на апеляційну скаргу вказував, що остання виникла внаслідок використання кредитного ліміту 40000 грн. та суми овердрафту 47476,91 грн.

Виникнення заборгованості по овердрафту банк пояснював тим, що, якщо на рахунку клієнта не вистачає власних коштів для оплати заборгованості, то заборгованість збільшується на суму заборгованості за договором до погашення неустойки. При цьому банк надає кредит згідно з договором в розмірі зазначеної заборгованості та направляє кредитні кошти на погашення вказаної в цьому пункті заборгованості.

Разом з тим, матеріали справи не містять жодних доказів укладання між сторонами ще одного кредитного договору, кошти з якого б зараховувалися на погашення кредитного договору від 23.08.2018.

Як вбачається з розділу 5 Надання та обслуговування кредиту, в якому врегульовано порушення умов кредитного договору та наслідки такого порушення, у випадку настання істотного порушення клієнтом зобов’язань банк не пізніше наступного робочого дня у мобільному додатку не пізніше 3 робочих днів за допомогою месенджерів та смс направляє клієнту повідомлення про відповідне порушення із зазначенням дій, необхідних для усунення порушення та строку для його усунення (п. 5.17).

У випадку якщо істотне порушення клієнтом зобов’язань не буде усунуто протягом строку у 120 календарних днів, кредит стає у формі «на вимогу», а банк направляє клієнту вимогу про повне повернення всієї суми заборгованості за кредитом. Несвоєчасне виконання клієнтом вимоги про повне повернення всієї суми заборгованості за кредитом свідчить про несанкціоноване користування чужими грошовими коштами, що тягне відповідальність за порушення грошового зобов’язання. При цьому нарахування процентів за користування кредитом припиняється (п. 5.19).

Матеріали справи не місять доказів, які б свідчили про дотримання банком вищевказаного порядку, наявність якого могла б свідчити про правомірність застосування овердрафту, про зарахування якого до кредитного ліміту, банк вказав лише при поданні відзиву на апеляційну скаргу та не посилався на нього при доведенні своїх вимог в суді першої інстанції.

Також колегія суддів звертає увагу, що заборгованість по тілу кредиту не може бути більшою за встановлений банком ліміт, який в даному випадку банком встановлений на рівні 40000 грн., а доказів щодо збільшення ліміту по кредиту мало місце до 87476,91 грн. банком надано не було.

За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку щодо штучного збільшення кредитної заборгованості у спосіб включення до тіла кредиту іншого кредиту у формі овердрафту, який є окремим банківським продуктом, на отримання якого клієнт має надати згоду, тоді як такий договір між сторонами не укладався.

Так, до тіла кредиту відносяться кошти, які позичальник безпосередньо отримав в банку чи іншій фінансовій установі. До тіла кредиту не відносяться відсотки, неустойки чи інші платежі, визначені Законом України «Про споживче кредитування» та погоджені сторонами при укладанні кредитного договору, тим більше такі кошти як судовий збір.

В даному випадку позивачем доведено лише існування заборгованості по тілу кредиту, який становить 40000 грн., яка і підлягає стягненню з відповідача.

За вказаних обставин рішення суду підлягає зміні шляхом зменшення стягнутої з П. суми боргу за тілом кредиту з 87476,91 грн. до 40000 грн.

В порядку ст. 141 ЦПК України, підлягає зміні і розподіл судових витрат відповідно до задоволених позовних вимог (45,7%), а саме шляхом зменшення стягнутої суми судового збору з 3028 грн. до 1383,80 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, колегія суддів, постановила, що Апеляційну скаргу П. задовольнити частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 вересня 2024 року змінити.

 

4. Цивільна справа № 536/528/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Є.» до П. про стягнення заборгованості.

26 лютого 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Є.» звернулось до суду з позовом до П. про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що   18 січня 2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвеструм» та П. було укладено кредитний договір № 21924-01/2023. Який підписано електронним підписом Позичальника, відтвореним шляхом використання Позичальником одноразового ідентифікатора і був надісланий на номер мобільному телефону Відповідача, про що свідчить п. 7 Кредитного договору, адреса, реквізити та підпис сторін.

30 серпня 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено Договір факторингу № 30082023/1, у відповідності до умов якого ТОВ «ФК «Інвеструм» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату належні йому Права Вимоги, а ТОВ «ФК «ЄАПБ» приймає належні ТОВ «ФК «Інвеструм» Права Вимоги до Боржників, вказаними у Реєстрі боржників.

Відповідно до Реєстру боржників до Договору факторингу № 30082023/1 від 30.08.2023 року, TОB «ФК «ЄАПБ» набуло права грошової вимоги до Відповідача в сумі 41270 грн., з яких: - 10600 грн. - сума заборгованості за основною сумою боргу; - 30670 грн. - сума заборгованості за відсотками.

Відповідач не виконав свого зобов’язання. Після відступлення Позивачу права грошової вимоги до Відповідача, останній не здійснив жодного платежу для погашення існуючої заборгованості ні на рахунки ТОВ «ФК «ЄАПБ», ні на рахунки попереднього кредитора.

На підставі викладеного позивач просив суд ухвалити рішення, яким:

Стягнути з П. на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» суму заборгованості за Кредитним договором № 21924-01/2023 в розмірі 41270 грн.

Стягнути з П. на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» понесені судові витрати.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 грудня 2024 року позов ТОВ «ФК «ЄАПБ» до П. про стягнення заборгованості задоволено.

Не погодившись з зазначеним рішенням П. оскаржила його в апеляційному порядку. Просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити частково в розмірі 13223,5 грн. (10600 грн. – сума основного боргу, 2623,5 грн. проценти за користування кредитом), в решті позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги посилалася на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зазначала, що договором передбачено строк кредитування – 25 днів. Тоді як проценти за користування кредитними коштами можуть бути нараховані лише протягом строку, на який вони були надані. Також вказувала про суперечливість умов кредитного договору, оскільки п. 1.2 Договору визначено строк на який надається кредит та кінцеву дату повернення. При цьому, звертала увагу, що п. 4.3 міститься у розділі «Відповідальність сторін та порядок вирішення спорів». Тоді як охоронні правовідносини забезпечуються нормою ч. 2 ст. 625 ЦК України. Однак позивач у своїй позовній заяві вказаною статтею позовні вимоги не обґрунтував.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «ФК «ЄАПБ» посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дійшла до такого висновку.

Враховуючи, що ціна позову становить 41270 грн. 00 коп. та беручи до уваги положення частини 13 статті 7, статті 369 ЦПК України, суд вважає за можливе розглянути справу без виклику сторін в порядку письмового провадження.

Як вбачалося з апеляційної скарги відповідач частково визнав позовні вимоги. А тому у суду відсутні підстави для його перегляду щодо задоволення вимог фактора в частині стягнення тіла кредиту та відсотків за користування кредитом у розмірі 2623,50 грн.

З матеріалів справи вбачалося, що 18 січня 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та П. було укладено кредитний договір № 21924-01/2023.

Кредитний договір підписано електронним підписом Позичальника, відтвореним шляхом використання Позичальником одноразового ідентифікатора і був надісланий на номер мобільному телефону Відповідача, про що свідчить п. 7 Кредитного договору, адреса, реквізити та підпис сторін.

Пунктом 1.1 Договору передбачено, що Товариство надає Клієнту фінансовий кредит в розмірі 10600.00 грн. на умовах строковості, зворотності, платності (далі - кредит), а Клієнт зобовʼязується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом в порядку та на умовах, визначених цим Договором.

Згідно п. 1.2 тип кредиту: кредит. Мета отримання кредиту: на власні потреби Клієнта. Кредит надається строком на 25 днів, тобто до 11.02.2023. Дата надання кредиту
18.01.2023.

Відповідно до пункту 2.1. сторони домовилися, що повернення кредиту та сплата процентів за користування кредитом здійснюватимуться згідно з Графіком розрахунків, який є невід’ємною частиною цього Договору.

Згідно пункту 3.3.3. відповідач може Відстрочити виконання зобов’язання на строк 10/20 днів, сплативши для цього проценти відповідно до наведеного нижче розрахунку: 10 днів – 3% на добу від тіла кредиту; 20 днів – 1,9% на добу від тіла кредиту.

Відповідно до пункту 4.3. у разі, якщо Клієнт не повернув кредит в строк, зазначений в п. 1.2. цього Договору та/або в Додатку(ах) до цього Договору, проценти передбачені в п. 2.3. цього Договору продовжують нараховуватися за кожний день користування кредитними коштами, але в будь-якому випадку не більше 180 (ста восьмидесяти) календарних днів, починаючи з першого дня прострочення виконання умов Договору.

Відповідно до пункту 2.3. У разі якщо Клієнт не сплатив кредит у строк передбачений в п. 1.2. цього Договору, нарахування процентів здійснюється на загальних умовах за стандартною процентною ставкою (2,5% на добу) з першого дня користування кредитними коштами, при цьому Клієнт погоджується, що такий перерахунок процентів за користування кредитом не є односторонньою зміною умов договору.

Як вбачалося з Графіку платежі, дата видачі кредиту/дата платежів 18.01.2023/11.02.2023, кількість днів у розрахунковому періоді 25, чиста сума кредиту/сума платежу за розрахунковий період 10600 грн / 13223,5 грн.

11 лютого 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та П.укладено додаткову угоду до Договору про надання фінансового кредиту № 21924-01/2023 від 18.01.2023 року.

За умовами додаткової угоди сторони погодили відстрочити виконання зобов’язання за Договором на 20 днів, тобто до 02.03.2023 року. Будь-які нарахування за кредитом на строк дії відстрочення призупиняється, сума заборгованості клієнта становить 13223,50 грн.

У зв’язку з відстроченням виконання зобов’язання за Договором, Клієнт зобов’язується здійснити повернення Кредиту відповідно до умов зміненого графіка розрахунків: термін на який надано кредит, кількість днів 20, сума кредиту 10600 грн, фіксована процентна ставка за день користування 0,99%, сума відсотків за користування кредитом 2623,50 грн., до сплати всього 13223,5 грн.

Угода набуває чинності з дня її укладення та діє до повного виконання Позичальником зобов’язань за цим Договором.

З розрахунку заборгованості вбачалося, що тіло кредиту становить 10600 грн., відсотки за період з 18.01.2023 по 03.03.2023 – 2623,5 грн, прострочені відсотки з 04.03.2023 по 29.08.2023 – 30670 грн., оплата по фризу 4028 грн.

30 серпня 2023 року між ТОВ «ФК «Інвеструм» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено Договір факторингу № 30082023/1 (далі - Договір факторингу), у відповідності до умов якого ТОВ «ФК «Інвеструм» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату належні йому Права Вимоги, а ТОВ «ФК «ЄАПБ» приймає належні ТОВ «ФК «Інвеструм» Права Вимоги.

Відповідно до Реєстру боржників до Договору факторингу № 30082023/1 від 30.08.2023 року, TОB «ФК «ЄАПБ» набуло права грошової вимоги до Відповідача в сумі 41270 грн., з яких: - 10600 грн. - сума заборгованості за основною сумою боргу; - 30670 грн. - сума заборгованості за відсотками.

Досліджуючи умови укладеного договору та докази на підтвердження розміру заборгованості колегія суддів звертала увагу на те, що п. 1.2 Договору містив чітко встановлений строк кредитування – 25 днів, тобто з 18.01.2023 року по 11.02.2023 року.

У подальшому, додатковою угодою, вказаний термін на який надано кредит продовжено на 20 днів. Тобто сторонами погоджено строк надання кредиту 45 днів.

При цьому пунктом 4.3. договору, розміщеним в розділі 4. «Відповідальність сторін та порядок вирішення спорів», передбачено в разі неповернення у встановлені строки кредитних коштів сплату протягом 180 днів процентів за процентною ставкою 2,5 % на добу.

Аналізуючи зміст договору колегія суддів прийшла до висновку, що зазначена у п. 4.3. вимога про сплату відсотків за своєю суттю є відповідальність позивальника за не повернення кредитних коштів у строк передбачений договором, тобто такою що передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Вказане також підтверджувалося розрахунком наданим позивачем в якому окремо прораховані відсотки за користування кредитними коштами та прострочені відсотки.

Разом з тим відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов’язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов’язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

За вказаних обставин, враховуючи часткове визнання позовних вимог, колегія суддів прийшла до висновку про доведеність заборгованості за кредитним договором                                         № 21924-01/2023 від 18 січня 2023 року в розмірі 13223,5 грн., що складається з тіла кредиту – 10600 грн. та відсотків за користування кредитом у період з 18.01.2023 по 03.03.2023 – 2623,5 грн. Однак відсотки передбачені п. 4.3 нараховані після закінчення строку, на який було надано кредит, не підлягали стягненню з відповідачки в силу п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Враховуючи викладене, з огляду на вимоги апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 грудня 2024 року змінено в частині зменшиння розміру стягнутої з П. на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» суми заборгованості за кредитним договором № 21924-01/2023 з 41270 грн. до 13223,50 грн.

 

5. Цивільна справа № 536/515/23 за позовом Ф. до Т. про визнання права власності у порядку спадкування за законом та за позовом Т. до Ф. про встановлення факту постійного спільного проживання однією сім’єю із спадкодавцем, визнання майна об’єктами права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживали однією сім’єю, але не перебували в шлюбі між собою та про визнання права власності на частку майна.

21 березня 2023 року Ф. звернувся до суду з позовом до Т. про визнання права власності у порядку спадкування за законом, в якому просив визнати за ним право власності на житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., у порядку спадкування за законом після померлої 21 квітня 2022 року Ф., а також визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0, 1051 га, кадастровий номер №, яка розташована за вказаною адресою.

Вказував, що після смерті матері Ф. відкрилась спадщина, яка складається з житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки за адресою с. П.

На його звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини нотаріусом було заведено спадкову справу, але постановою від 14 березня 2023 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після померлої Ф. з тих підстав, що заяву про прийняття спадщини також подав Т., який також звернувся до нотаріальної контори із заявою, в якій просив не видавати Ф. свідоцтво про право на спадщину, оскільки існує спір щодо її прийняття та розподілу між спадкоємцями.

В липні 2023 року з позовом до Ф. про встановлення факту постійного спільного проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю чоловіка та жінки, які проживали без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частину майна звернувся Т.

В своєму позові просив: встановити факт спільного проживання з Ф., однією сім`єю як чоловік та жінка, не перебуваючи в шлюбі між собою, починаючи з 12 січня 2005 року і до часу відкриття спадщини, тобто до моменту смерті Ф., яка померла 21 квітня 2022 року, визнати житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку площею 0,1051 га, кадастровий номер № , яка розташована за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., об`єктами права спільної сумісної власності його та Ф., визнати за ним право власності на ½ частину будинку з господарськими будівлями та на ½ частину земельної ділянки площею 0,1051 га за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.

В обґрунтування вимог посилався на те, що в січні 2005 року вони з Ф. вирішили розпочати проживати разом однією сім’єю як подружжя, в зв’язку з чим він переїхав жити у належний їй житловий будинок за адресою с. П.

У вказаному будинку вони проживали безперервно однією сім’єю аж до дня смерті Ф., при цьому свої відносини не узаконювали. Однак останні носили характер подружніх, вони були пов`язані спільним побутом, вели спільне господарство, виконували спільні права та обов`язки, разом відпочивали.

Під час спільного проживання за рахунок власних та спільних грошових заощаджень ними були виконані численні ремонтні та будівельні роботи, унаслідок чого домоволодіння істотно збільшилось у вартості.

Наявність спадкоємця першої черги виключає можливість успадкування ним майна після померлої Ф., з якою він постійно проживав понад 5 років, що змусило його звернутися до суду з позовом.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 грудня 2023 року об`єднано в одне провадження цивільні справи за позовом Ф. до Т. про визнання права власності у порядку спадкування за законом та за позовом Т. до Ф. про встановлення факту постійного проживання визнання майна об`єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на частину майна.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 жовтня 2024 року в задоволенні позовних вимог Ф. до Т. про визнання права власності у порядку спадкування за законом відмовлено.

Позов Т. до Ф. про встановлення факту постійного спільного проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю чоловіка та жінки та визнання права власності на частину майна задоволено.

Встановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що Т. проживав з Ф., яка померла 21 квітня 2022 року , в с. П., однією сім`єю як чоловік та жінка, не перебуваючи у шлюбі між собою, починаючи з 12 січня 2005 року до часу смерті Ф.– 21 квітня 2022 року.

Визнано об`єктами права спільної сумісної власності Т. та Ф., як жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували в шлюбі між собою: житловий будинок з господарськими будівлями за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., та земельну ділянку площею 0,1051 га, кадастровий номер №, розташовану за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.4; визнано за Т. право власності на ½ частину будинку з господарськими будівлями за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.; визнано за Т. право власності на ½ частину земельної ділянки площею 0,1051 га, кадастровий номер №, розташовану за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П.

Стягнуто з Ф. на користь Т. судовий збір в сумі 5812, 27 грн.

Ухвалюючи рішення місцевий суд дійшов висновку про доведеність позовних вимог Т. та відмову в задоволенні позову Ф., роз’яснивши, що він має право на звернення до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини в частці, що входить до складу спадкової маси після померлої матері.

Не погодившись з рішенням суду, адвокат Є., який діє в інтересах Ф., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову Ф. та відмову в задоволенні позовних вимог Т.

Вказував, що спірне домоволодіння є спадковим майном від бабусі, яке за життя мати за власні кошти добудувала.

Вважав, що вказане домоволодіння не може вважатися спільним сумісним майном чоловіка та жінки, оскільки своє право власності його матір зареєструвала 23.07.2004року, тобто до часу, з якого почала проживати з Т.

Звернув увагу, що Т. не довів належними доказами факт перебування з його матір’ю у фактичних шлюбних відносинах та не представив суду доказів на підтвердження здійснення ним ремонтник, будівельних робіт, внаслідок чого вартість спірного нерухомого майна збільшилася і це збільшення може слугувати підставою для визнання житлового будинку спільною власністю його та його матері.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягала частковому задоволенню з наступних підстав.

Як вбачалося з матеріалів справи та встановлено судом, згідно копії свідоцтва про смерть серії І-КЕ №, виданого Виконавчим комітетом Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Ф. померла 21 квітня 2022 року.

Згідно свідоцтва про народження серії ІІІ-КЕ №, позивач Ф., є сином Ф. та Ф.

Після смерті Ф., державним нотаріусом Третьої кременчуцької державної нотаріальної контори Г. на підставі своєчасно поданих заяв Т. та Ф. про прийняття спадщини, заведено спадкову справу№ 236/200.

Постановою державного нотаріуса від 02 березня 2023 року відмовлено Т. у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої Ф. з огляду на відсутність документів, що підтверджують родинні чи інші стосунки з померлою та наявність спадкоємця першої черги.

Іншою постановою державного нотаріуса від 14 березня 2023 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії, відмовлено Ф. у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після померлої Ф., з огляду на наявність спору між спадкоємцями та подачу Т. позову до суду про встановлення факту проживання разом з спадкодавцем.

Зважаючи на неможливість оформлення своїй спадкових прав в позасудовому порядку Ф. та Т. звернулися до суду з вищевказаними позовами.

Задовольняючи позовні вимоги Т., суд, прийнявши до уваги надані останнім докази, дійшов висновку про доведеність факту спільного проживання осіб як чоловіка та жінки не перебуваючи в шлюбі та на підставі ст. 60 СК України визнав об’єктом права спільної сумісної власності будинок та земельну ділянку за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П., визнавши за Т. ½ частку вищевказаного нерухомого майна.

Зважаючи, що ½ частина спірного майна є об’єктом права спільної сумісної власності, суд відмовив Ф. в задоволенні позову в заявленому розмірі, роз’яснивши право на звернення до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини в частці, що входить до складу спадкової маси після померлої матері.

Колегія суддів не могла в повній мірі погодитись з такими висновками суду першої інстанції, яких він дійшов з порушенням норм матеріального права.

Так, в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 315 ЦПК України).

В даному випадку Т. не заперечується необхідність встановлення факту спільного проживання для оформлення спадщини після померлої Ф., враховуючи також наявність спадкоємця першої черги – сина померлої.

За змістом ст. 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Колегія суддів погодилася з висновком суду щодо доведеності позивачем юридичного факту щодо його спільного проживання з Ф., який підтверджується зібраними по справі доказами, а саме: довідкою Піщанської сільської ради про його проживання без реєстрації в с. П., документами про поховання Ф., декларацією про вибір лікаря, де довіреною особою зазначена Ф., копіями фотографій з сімейних свят та відпочинку, подвір’я домоволодіння, що охоплюють тривалий період часу.

Також факт спільного проживання підтвердили допитані в суді першої інстанції свідки, які є як сусідами – проживають поруч, так і теща Ф. – М.

Вказані свідки підтвердили спільний побут Т. та Ф., ремонт будинку та облаштування прилеглої території, спільну працю по господарству та на огороді. Також зазначили, що саме Т. здійснював поховання Ф., оскільки син проживав за кордоном та на похорони не приїжджав.

У зв’язку з наведеними обставинами та здійсненою судом першої інстанції вірною оцінкою доказів, колегія суддів відхилила в цій частині доводи апеляційної скарги про недоведеність Т. факту спільного проживання з його матір’ю Ф.

Між тим, колегія суддів не могла погодитись з періодом часу, який суд встановив як період спільного проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а саме з 12 січня 2005 року по день смерті Ф.

Відповідно до ч.1 ст. 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії 1-КЕ №, виданого Автозаводським відділом РАЦС Кременчуцького міського управління юстиції, 13 серпня 1992 року було розірвано шлюб між Ф. та Ф.

Як вбачалося зі свідоцтва про розірвання шлюбу серії 1-КЕ №, виданого Відділом РАЦС Кременчуцького районного управління юстиції Полтавської області, 14 вересня 2007 року було розірвано шлюб між Т. та Т.

Таким чином, перебування Т. в зареєстрованому шлюбі до 14 вересня 2007 року унеможливлює встановлення судом факту його спільного проживання з Ф. однією сім`єю без реєстрації шлюбу, починаючи з 12.01.2005, оскільки вказане не відповідає нормам сімейного права, суперечить моральним засадам суспільства

За вказаних обставин рішення суду в частині визначення періоду спільного проживання підлягало зміні, з встановленням факту спільного проживання Т. з Ф. однією сім`єю як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу, з 15 вересня 2007 року по 21 квітня 2022 року.

Що стосується визнання судом об’єктами права спільної сумісної власності Ф. та Т. житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки площею 0,1051 га, кадастровий номер № за адресою Полтавська область, Кременчуцький район, с. П. та, визнання за Т. права власності на ½ частки вказаної нерухомості, колегія суддів прийшла до наступного висновку.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 23 липня 2004 року, виданого державним нотаріусом Третьої кременчуцької державної нотаріальної контори Г., Ф. набула у спадщину після померлої 26 листопада 2003 року матері Б. майно, що складалось із житлового будинку л. А, а, розмір жилої площі – 23, 6 кв.м., літньої кухні л. Б, б, сараїв л. б’, б1, погрібу л. Г, вбиральні л. Д, колодязя л. к, огорожі № 1-2 та земельної ділянки площею 0, 15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку – 0,10 га, та для ведення особистого підсобного селянського господарства - 0,05 га, що знаходяться в с.П. Кременчуцького району Полтавської області.

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №, виданого 06 вересня 2004 року КП «Кременчуцьке МБТІ», було зареєстровано право власності за Ф. на підставі вказаного вище свідоцтва про право на спадщину за законом.

Таким чином, власником зазначеного житлового домоволодіння та земельної ділянки з 2004 року є Ф.

З технічного паспорту житлового будинку в с. П., виготовленого станом на 28.01.1999 вбачається, що площа будинку складає 40,4 кв.м., натомість з технічного паспорту вказаного житлового будинку виготовленого станом на 08.11.2018 загальна площа складає 75,9 кв.м.

Відповідно до висновку будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи №ІІ-7 від 02.03.2023 вартість будинку в с. П. становить 625651 грн., а вартість ремонтно-будівельних робіт за період проживання у цивільному шлюбі дорівнює 473133 грн. Також експертом встановлено, що частка збільшення вартості будинку від загальної вартості будинку становить 76%.

Згідно ч. 1 ст. 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника.

З наведеного слідувало, що до предмета доказування в давному випадку відносяться обставини, якими позивач Т. обґрунтовував свої вимоги, а саме те, що спірне спадкове майно істотно було збільшено у своїй вартості в порівняні з періодом, коли він розпочав свої відносини з власником будинку, а також доведенню підлягає факт збільшення вартості такого майна за рахунок його трудовими чи грошових затрат або здійснення ним спільних з власником затрат.

Не заперечується учасниками справи те, що впродовж зазначеного часу площа житлового будинку була збільшена із 40,4 кв.м. до 75,9 кв.м.

Разом з цим, первісний позивач наполягав на тому, що його матір мала постійне місце роботи та отримувала за цей час стабільний дохід, за рахунок якого і проводилось поліпшення житлових та побутових умов в будинку, прибудовувалась ванна кімната, веранда, здійснювався благоустрій подвір’я.

Тоді як Т., обґрунтовуючи вимогу про визнання житлового будинку та земельної ділянки об’єктами спільної сумісної власності подружжя в порядку ст. 62 СК України стверджував, що таке збільшення майна та його поліпшення відбулось за рахунок їх спільних з власником трудових та фінансових затрат та його безпосередніх трудових зусиль.

Разом з цим, матеріали справи не містять жодного доказу, який би доводив факт прийняття Т. участі у збільшенні вартості спадкового майна за рахунок своїх трудових, фінансових чи інших зусиль.

В даному випадку, сам факт перебування власника нерухомого майна з Т. у фактичних шлюбних відносинах в період, коли її особисте майно та його вартість істотно збільшилося, не може розглядатись як достатня правова підстава для визнання такого майна об’єктом права спільної сумісної власності, тобто не породжує презумпцію спільності, яка встановлена для подружжя, що перебуває в зареєстрованих шлюбних відносинах, тому чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами

При зверненні до суду Т. не надав жодних доказів (купівля будматеріалів, замовлення проектів добудови, оплата будівельних спеціалістів тощо), які-б свідчили про вкладення ним власних коштів, своїх трудових зусиль та несення відповідних витрат, внаслідок яких відбулось збільшення площі та вартості спадкового майна.

Відсутність сукупності двох факторів - істотне збільшення вартості майна та збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником свідчить про відсутність підстав для визнання житлового будинку з господарськими будівлями об’єктом права спільної сумісної власності Ф. та Т.

На вказані обставини місцевий суд належної уваги не звернув, не визначився з характером спірних правовідносин і в результаті невірної оцінки доказів по справі дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову в цій частині.

За вказаних обставин рішення суду в цій частині підлягало скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Т.

Враховуючи відсутність підстав для визнання права власності за Т. після смерті Ф., позовні вимоги Ф., як спадкоємця першої черги, який був позбавлений в позасудовому порядку оформити свої спадкова права, підлягали задоволенню з визнанням за ним права власності на спадкове майно у порядку спадкування за законом після померлої 21 квітня 2022 року Ф.

 

6. Цивільна справа № 536/2313/24 за позовом першого заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Б., Х., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельної ділянки, скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі.

 

У вересні 2024 року перший заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Б., Х., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельної ділянки, скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі.

Ухвалою судді Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 вересня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 12 червня 2025 року позовну заяву першого заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Б., Х., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельної ділянки, скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі залишено без руху. Надано строк для проведення експертно-грошової оцінки земельної ділянки та внесення грошових коштів як компенсації вартості майна на депозитний рахунок суду.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 червня 2025року позовну заяву першого заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Кременчуцької районної військової (державної) адміністрації до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, Б., Х., третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання дійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельної ділянки, скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі визнано неподаною та повернуто позивачу.

Не погодившись із вказаною ухвалою, її в апеляційному порядку оскаржила Кременчуцька окружна прокуратура Полтавської області. В апеляційній скарзі прохали ухвалу районного суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвала суду першої інстанції є незаконною та необґрунтованою, оскільки ухвалена внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а викладені в ній висновки не відповідають фактичним обставинам справи, через неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.

Вказує, що позивачем позовну заяву подано до суду 11.09.2024 року з дотриманням ст. 177 ЦПК України в редакції, чинній на момент подання позову, абз. 2 ч. 4 ст. 177 ЦПК України було доповнено у зв`язку з набранням чинності ЗУ № 4292-ІХ «Про внесення змін до ЦПК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», який не має зворотної дії .

Згідно приписів ч.2 ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції про повернення заяви позивачеві (заявникові) (п.6 ч.1 ст. 353 ЦПК України) розглядається судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши і дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступних підстав.

Згідно з п.6 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до п.4 ч.1ст.379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Повертаючи заяву позивачу суд першої інстанції виходив з того, що недоліки позовної заяви позивачем усунуті не були, оскільки на виконання ухвали суду не надано експертно-грошової оцінка спірної земельної ділянки, а також документів, які підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна.

Проте, колегія суддів повністю не може погодитись з таким висновком районного суду з огляду на наступне.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 2 ЦПК завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Із матеріалів справи вбачається, що ухвалою від 16.09.2025 року було відкрито провадження у даній справі. Після відкриття провадження у справі, під час підготовчого засідання було встановлено, що позовну заяву подано без додержання вимог викладених у ст. 175,177 ЦПУ України та ухвалою від 12.06.2025 року залишено позовну заяву без руху для усунення недоліків, а саме: подачі до суду експертно-грошової оцінки спірної земельної ділянки, а також документів, які підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у розмірі вартості спірного майна.

В подальшому, у зв`язку із не усуненням недоліків, позовну заяву визнано неподаною та повернуто позивачу на підставі ст. 185 ЦПК України.

Разом з тим, під час постановлення даної ухвали суд першої інстанції не звернув уваги, що після відкриття провадження у справі, у разі не усунення недоліків та неможливості продовження розгляду справи позовну заяву слід залишити без розгляду на підставі ч. 1 п.8 ст. 257 ЦПК України.

На вказане суд першої інстанції уваги не звернув, чим порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування ухвали та направлення справи для продовження розгляду.

Керуючись статтями 374,379,382-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

Апеляційну скаргу Заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області - задовольнити частково.

Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 червня 2025 року,- скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Судовий розпорядник                                                              Катерина ЩЕРБИНА