Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах
станом на 01.10.2022 року
Відповідно п. 3.6 плану роботи Кременчуцького районного суду Полтавської області за 2022 рік, затвердженого наказом голови суду № 59/ОД від 16.12.2021 мною, судовим розпорядником Валерією Похилою було проведено аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах станом на 01.10.2022 року.
Аналіз проведено на підставі: копії ухвал (рішень) колегій суддів судової палати з розгляду цивільних справ (наряд № 02-03 « Копії рішень Полтавського апеляційного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) та копій постанов колегій суддів судової палати Касаційного цивільного суду (наряд № 02-04 «Копії рішень Великої палати Верховного суду Касаційного цивільного, кримінального, адміністративного судів у складі Верховного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) кожного із суддів, працюючих впродовж 2022 року.
Аналізом роботи Кременчуцького районного суду встановлено, що у 2022 році в порядку цивільного судочинства за захистом своїх законних прав, свобод та інтересів звернулось 363 громадян.
Слід звернути увагу на те, що в порівнянні з аналогічним періодом минулого року кількість цивільних справ позовного провадження зменшилась та склала 593 справи . Кількість справ окремого провадження зменшилася на 11 справ – та становить 20 справ, кількість справ наказного провадження зменшилася на 42 справи та становить 60 справ, кількість заяв про забезпечення доказів, позову до подання позовної заяви зменшилася на 8 заяв та становить 2 заяви, кількість заяв про перегляд заочного рішення збільшилося на 3 заяви та становить – 7 заяв, кількість заяв про перегляд рішень, ухвал суду чи судових наказів у зв’язку із нововиявленими або виключними обставинами не змінилась та становить 0 справ, кількість скарг на дії або бездіяльність виконавчої служби збільшилася на 6 та становить 12 справ, кількість клопотання, подання, заяви, у порядку виконання судових рішень та рішень інших органів зменшилася на 20 справ – та становить 31 справу, клопотання про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню збільшилась на 2 справи та становить 2 справи, доручення судів України /іноземних судів збільшилася на 1 справу та становить 1 справу.Згідно статистичних даних впродовж зазначеного періоду до Полтавського апеляційного суду направлено 35 цивільних справ, з них: 22 справ повернулось з Полтавського апеляційного суду, та 13 цивільних справ перебувають на розгляді в Полтавському апеляційному суді.
Якість розгляду цивільних справ станом на 01.10.2022 року по суддям становить:
суддя Світлана Клименко – по 12 цивільним справам , з яких:
суддя Олександр Колотієвський – по 8 цивільним справам, з яких:
суддя Жанна Даніліна – по 12 цивільним справам з яких:
Як правило, рішення суду відповідають вимогам ст. 263 ЦПК України, тобто є вмотивованими і ясно викладеними. Поряд з цим мають місце факти постановлення рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість.
Причинами скасування рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області протягом вказаного періоду були:
Вважаю за необхідне розглянути випадки скасування рішень суду з метою недопущення подібних порушень в подальшій роботі суду.
Найчастіше причинами скасування (зміни) рішень (ухвал, постанов) у справах є порушення судом норм процесуального права (рішення суду основане на висновках, які не відповідають обставинам справи або не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не повно з’ясовано обставини справи, без належної оцінки доказів).
Порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення, тільки тоді коли це порушення привело до неправильного вирішення справи. Істотними порушеннями при ухваленні рішення суду є відсутність вказівки у рішенні про те, на яких доказах ґрунтуються висновки суду, відсутність мотивів прийняття рішення, відсутність висновку про задоволення однієї частини позову і про відмову в другій його частині.
З урахуванням викладеного, вважаю за необхідне звернути увагу суддів на дотримання норм матеріального та цивільно-процесуального права, на недоліки, які мали місце при розгляді суддями справ та шляхи їх усунення.
Непоодинокі випадки скасування (зміни) рішень (ухвал) є невідповідність висновків суду обставинам справи.
Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи – це означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою.
Станом на 01.10.2022 року повернуто 15 цивільних справ, які були направлені в 2021 -2022 році по якій рішення скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:
1 Цивільна справа № 536/92/20 за позовом Г. до К., третя особа: Управління Держземагенства у Кременчуцькому районі Полтавської області про виділ в натурі частки у праві спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку та зустрічним позовом К. до Г. про поділ в натурі будинку з господарськими будівлями, що є у спільній частковій власності, про поділ земельних ділянок, про стягнення моральної шкоди.
У січні 2020 року Г. звернулася до суду з вказаним позовом до К., у якому просила про виділ в натурі частки в спільній частковій власності на житловий будинок з господарськими будівлями та земельні ділянки, а також просила стягнути з К. на її користь 7 149,50 грн різниці у вартості належних їм ідеальних часток, судовий збір грн та витрати на професійну правничу допомогу.
Позов мотивовано тим, що вона з відповідачем К. є співвласниками домоволодіння та земельних ділянок: площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 5322482801:01:002:0135 та площею 0,0635 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322482801:01:002:0136 по 1/2 частці у кожного. Вказувала, що з моменту набуття ними права власності кожним на 1/2 частину домоволодіння між ними вже фактично склався порядок користування цим майном.
Вважає, що варіант виділу часток співвласників у праві спільної часткової власності, запропонований експертом М., є прийнятним для обох сторін та таким, що відповідає вимогам закону та інтересам сторін.
В березні 2020 року відповідач К. звернувся до суду із зустрічним позовом до Г. про поділ в натурі будинку з господарськими будівлями, що є у спільній частковій власності, про поділ земельних ділянок та стягнення моральної шкоди.
Враховуючи наявність двох співвласників з рівними частками, просив суд здійснити поділ житлового будинку та земельних ділянок за висновком судового експерта Ш. № 12/2-18 за результатами будівельно-технічного та земельно-технічного дослідження складеного 28.12.2018, оскільки він був погоджений з Г.
Вказував, що ним особисто за власний рахунок здійснено облаштування окремого дверного входу в частині, що буде належати Г. та облаштовані перегородки і вбиральня. Для поділу земельних ділянок він замовив розроблення відповідної технічної документації у ТОВ «Компанія «Терра-Макс», за яку після її виготовлення теж заплатив власні кошти в сумі 20 000 грн.
Вважав, що між ними з Г. буде укладений договір, але Г. відмовилась від його укладення і звернулася до суду, чим завдала йому моральної шкоди, яку він оцінює в розмірі 30 000 грн.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області суду від 03 вересня 2020 року зустрічну позовну заяву К. прийнято до спільного розгляду з первісним позовом Г. та об’єднано в одне провадження.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 листопада 2021 року позов Г. задоволено. В задоволенні зустрічного позову К. відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, К. подав апеляційну скаргу та, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове рішення, яким його зустрічні позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, а в задоволенні позовних вимог Г. відмовити.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом першої інстанції не надано жодної правової оцінки доводам та аргументам К., які були наведені ним у зустрічному позові та озвучені його адвокатом в судових засіданнях.
Вказує, що враховуючи усталений порядок користування житловим будинком та наявність двох співвласників із рівними частками, таке майно підлягає поділу між співвласниками в натурі.
Вважає висновок суду про те, що висновок експерта М. є більш юридично правильним та призведе до менших затрат, пов’язаних із необхідністю розробки технічної документації на земельні ділянки, безпідставним, протиправним, необґрунтованим та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи та спростовується матеріалами справи.
У відзиві на апеляційну скаргу Г. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Колегія суддів апеляційного суду з рішенням суду першої інстанції повною мірою погодитись не може з огляду на наступне.
Заявляючи позовні вимоги, обидва співвласника спірного нерухомого майна просили про надання їм в натурі частини житлового будинку з господарськими будівлями та земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд й ведення особистого селянського господарства відповідно до належної кожному з них 1/2 частки у праві спільної часткової власності, посилаючись на експерті дослідження, що були проведені на їх замовлення. При цьому суперечностей щодо поділу житлового будинку згідно встановленого співвласниками фактичного користування спільною власністю між сторонами не виникає, що вбачається зі змісту заявлених позовних вимог та запропонованого експертами варіанту розподілу житлового будинку.
Вирішуючи спір в частині розподілу домоволодіння, суд першої інстанції обґрунтовано врахував висновок № 79-19 від 10.12.2019 судового експерта М.
Дослідивши усі наявні у справі докази, суд першої інстанції дав їм належну правову оцінку, що зазначив у своєму рішенні, яке в частині розподілу житлового будинку, надвірних господарських будівель і споруд та земельних ділянок відповідає фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Витрати, які поніс К. на облаштування окремого дверного входу в частині будинку, що належить Г., облаштування перегородки та влаштування вбиральні, а також замовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельних ділянок та нових технічних паспортів на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами не є предметом спору у цій справі та не підлягають вирішенню судом.
Відмовивши у задоволенні зустрічного позову К. щодо встановлення земельного сервітуту, суд першої інстанції не взяв до уваги конфігурацію виділеної йому частини земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, її меж та розташування нерухомого майна, що перешкоджає належному користуванню К. своєю власністю та вимагають встановлення земельного сервітуту.
Беручи до уваги, що проїзд транспортних засобів до земельної ділянки, виділеної К. з метою обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд можливий виключно по земельній ділянці Г., колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне встановити на користь К. безстроковий земельний сервітут в межах зони площею 90,0 кв. м, визначеної у висновку експерта № 12/2-18 від 28.12.2018, що позначена у додатку № 2 штриховкою на синьому кольорі. Оскільки питання платності земельного сервітуту сторонами не порушувалось та відповідних доказів суду не надавалось, такий сервітут встановлюється судом безоплатно.
Колегія суддів Полтавського апеляційного судудійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
2 Цивільна справа № 536/458/22 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Полтаваенергозбут» про видачу судового наказу про стягнення з Ф. заборгованості за спожиту електричну енергію.
У квітні 2020 року до Кременчуцького районного суду Полтавської області надійшла заява представника ТОВ «Полтаваенергозбут», Ч., про видачу судового наказу про стягнення з Ф. заборгованості за договором постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг №1020222938 від 01 січня 2019 року, що виникла за період з 01 червня 2019 року по 31 січня 2022 року у сумі 6 415,04 грн.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 червня 2022 року відмовлено ТОВ «Полтаваенергозбут» у видачі судового наказу.
Із вказаною ухвалою не погодився заявник, ТОВ «Полтаваенергозбут», та оскаржив її в апеляційному порядку через свого представника. Скаржник вважає ухвалу суду про відмову у видачі судового наказу незаконною та необґрунтованою, прийнятою внаслідок неправильного установлення обставин, які мають значення для справи, та неправильним дослідженням доказів. Вказував, що суд дійшов безпідставного висновку про відмову у видачі судового на підставі п. 8 ч. 1 ст. 165 ЦПК України.
Судом першої інстанції встановлено, що до заяви про видачу судового наказу, яка подана ТОВ «Полтаваенергозбут», додано договір №3150013 від 26 березня 2005 року про користування електричною енергією, укладений між Коханівською філією ВАТ «Полтаваобленерго» та Філатовою І.Ю. Однак, договір №1020222938 від 01 січня 2019 року, за яким ТОВ «Полтаваенергозбут» у поданій заяві про видачу судового наказу просить стягнути заборгованість за період з 01 червня 2019 року по 31 січня 2022 року у сумі 6 415,04 грн, підписаний сторонами, відсутній у матеріалах справи. За відсутності договору №1020222938 від 01 січня 2019 року, укладеного між ТОВ «Полтаваенергозбут» і Ф. про постачання електричної енергії, із поданої заяви не вбачається виникнення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу. суд першої інстанції виходив з того, що заява про видачу судового наказу подана з порушенням вимог статті 163 Цивільного процесуального кодексу України, та із неї не вбачається виникнення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу.
Апеляційний суд не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з таких підстав.
У даній справі судом першої інстанції відмовлено у видачі судового наказу з двох підстав: пункт 1 ч. 1 ст. 165 ЦПК України (заява подана з порушенням вимог статті 163 цього Кодексу, оскільки до заяви не додано копію договору, укладеного в письмовій (в тому числі електронній) формі, за яким пред’явлено вимоги про стягнення грошової заборгованості; пункт 8 ч. 1 ст. 165 ЦПК України (із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення права грошової вимоги, за якою заявником подано заяву про видачу судового наказу.
Перелік документів, що додаються до заяви про видачу судового наказу, визначений частиною 3 статті 163 ЦПК України, не є вичерпним, оскільки до заяви заявник може долучити інші документи або їх копії, що підтверджують обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги.
Надання оцінки цим доказам з урахуванням передбачених норм матеріального права, на які сторона посилається як на підстави своїх вимог, є обов’язком суду у тому числі при розгляді справ у порядку наказного провадження.
Враховуючи специфіку виникнення договірних правовідносин з надання/споживання житлово-комунальних послуг у сфері енергетики, з урахуванням норм чинного законодавства щодо постачання електричної енергії та споживання електричної енергії побутовими споживачам, право вимоги суб’єкта постачання до споживача може бути підтверджене не тільки договором, укладеним в письмовій формі (в тому числі електронній), тобто підписаним між сторонами, але й іншими документами.
Заявником до заяви про видачу судового наказу на підтвердження заявлених вимог додано, зокрема:
- договір про користування електричною енергією № 3156013 від 26.03.2005, підписаний між Коханівською філією ВАТ «Полтаваобленерго» та Ф.
- роздруківку Публічного договору про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг (ТОВ «ПОЛТАВАЕНЕРГОЗБУТ») побутовим споживачам, а також Додатку № 3 до цього договору «Комерційна пропозиція №8-УП» (для побутових споживачів);
- розрахунок заборгованості за спожиту електричну енергію за спірний період;
- претензію про сплату заборгованості на докази її надіслання споживачу.
За змістом заяви про видачу судового наказу, заявником зазначено, що Ф., є побутовим споживачем, яка приєдналась до умов Договору про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг № 1020222938 від 01.01.2019 на умовах Комерційної пропозиції №8-УП відповідно чинного договору про користування електричною енергією № 3156013 26.03.2005, шляхом фактичного споживання електричної енергії на об'єкті за адресою: Полтавська область, Кременчуцький район, с. П’ятихатки, вул. Центральна, буд. 15, кв. 4, обсягом 17 090 кВт*год та оплати рахунків на суму 20 625,16 грн.
З моменту акцептування Споживачем оферти ТОВ «ПОЛТАВАЕНЕРГОЗБУТ» сторони набули всіх прав та обов'язків за Договором та несуть відповідальність за невиконання зобов’язань (чи неналежне виконання) згідно з умовами Договору та чинним законодавством України.
Відсутність письмово оформленого договору з не позбавляє споживача обов'язку оплачувати надані їй послуги.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року № 6-2951цс15, з яким також погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц.
Суд першої інстанції належним чином не дослідив зміст та доводи заяви про видачу судового наказу, не надав належної оцінки доданим до заяви про видачу судового наказу доказам щодо укладення між сторонами шляхом фактичного споживання та оплати рахунку Договору про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг, яким є з 01 січня 2019 року ТОВ «ПОЛТАВАЕНЕРГОЗБУТ», з точки зору їх достатності чи недостатності для висновку про фактичне надання послуг з постачання електричної енергії.
Таким чином, висновки місцевого суду щодо невиконання заявником вимог ст. 163 ЦПК України в частині ненадання письмового договору про надання послуг з постачання електричної енергії, а також про недоведеність факту виникнення у ТОВ «ПОЛТАВАЕНЕРГОЗБУТ» до споживача Ф. права грошової вимоги є необґрунтованими та передчасними.
3 Цивільна справа № 536/1117/20 справі за позовом К. до К. про припинення права на частку та визнання права власності та за зустрічним позовом К. до К. про розподіл житлового будинку, господарських будівель та присадибної ділянки в натурі.
Апеляційну скаргу К. – задовольнити частково.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02 грудня 2021 року в частині задоволення позову К. – скасувати.
У задоволенні позову К. до К. про припинення права на частку та визнання права власності – відмовити.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з К. на користь К. судовий збір сплачений за подачу апеляційної скарги у розмірі 2522 грн. 40 коп.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
4 Цивільна справа № 536/1135/20 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Агріс» до К., третя особа: приватне акціонерне товариство «Страхова група «ТАС» про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 13 січня 2020 року на автодорозі Хорол-Кременчук автомобіль Volkswagen Transporter, що належить ТОВ «Агріс», отримав механічні пошкодження, а підприємству були завдані матеріальні збитки. Згідно постанови Кременчуцького районного суду Полтавської області від 03 лютого 2020 року винним у вказаній дорожньо-транспортній пригоді визнано відповідача К., який керував транспортним засобом DaeWoo FSO Lanos TF 694, та застрахував свою цивільно-правову відповідальність згідно полісу АО 5456773 від 05 квітня 2019 році у ПАТ «СГ «ТАС», якій було повідомлено про настання страхового випадку 09 квітня 2020 року.
Матеріальний збиток завданий ТОВ «Агріс», як власнику транспортного засобу Volkswagen Transporter, номерний знак ВІ 1854 СВ, згідно акту виконаних робіт становить 41051,44 грн та послуги евакуатора 4500,00 грн, що разом дорівнює 45 551,44 грн.
ПАТ «СГ «ТАС» визначили суму страхового відшкодування в розмірі 13 653,12 грн та перерахували вказані кошти на рахунок позивача 09 липня 2020 року; відмовили у відшкодуванні витрат на послуги евакуатора в сумі 4500,00 грн. Позивач прохав суд стягнути з К., 05 травня 1979 року народження, на користь ТОВ «Агріс» матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди в розмірі 31898,32 грн та судовий збір.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 листопада 2021 року у задоволенні позову ТОВ «Агріс» до К., третя особа: ПАТ «СГ «ТАС» про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди відмовлено, бо позивач не надав суду доказів про характер та розмір механічних пошкоджень, які зазнав транспортний засіб Volkswagen Transporter, номерний знак ВІ 1854 СВ, в результаті даної дорожньо-транспортної пригоди, а судове рішення не може ґрунтуватись на припущеннях. Разом з тим, посилання позивача, що вказаний транспортний засіб власним ходом дістався до смт. Семенівка, де знаходиться ТОВ «Агріс», проте до сервісного центру в м. Полтава був доставлений евакуатором через сильне пошкодження ходової частини, не підтверджено документально.
У довідці Білецьківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області від 01 жовтня 2020 року, наданої на запит Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 вересня 2020 року, зазначено, що К. помер 11 квітня 2020 року, актовий запис №40 від 15 квітня 2020 року
З рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 листопада 2021 року не погодився позивач через необґрунтованість даного рішення, неправильність оцінки доказів по справі та неправильність застосування норм матеріального права та оскаржив його.
Колегією суддів апеляційного суду установлено, що К., 05 травня 1979 року народження, помер 11 квітня 2020 року, тобто до звернення ТОВ «Агріс» до суду із зазначеним позовом та вказано, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Вбачається, що правонаступників у справу можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася вже після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.
Вищевказане узгоджується із правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 127/328/17.
Отже, якщо позов пред`явлено до померлої особи, то відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, так як справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Оскільки на момент подачі позову К. помер, що свідчить про неможливість його залучення до розгляду справи у якості відповідача та, відповідно, неможливості залучення до даної справи його правонаступників, то рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 30 листопада 2021 року слід скасувати, а провадження у справі - закрити.
5 Цивільна справа № 536/1770/20 за позовом К. до Комунального некомерційного підприємства Кременчуцької районної ради «Кременчуцька центральна районна лікарня», треті особи Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Полтавській області, Управління Держпраці у Полтавській області про визнання протиправним та скасування акту розслідування гострого професійного захворювання.
У грудні 2020 року К. звернулась до суду з вказаним позовом в якому просила визнати протиправним та скасувати акт розслідування гострого професійного захворювання від 08.09.2020 року, що сталося 28 квітня 2020 року в Комунальному некомерційному підприємстві Кременчуцької районної ради «Кременчуцька центральна районна лікарня»; визнати захворювання на covid-19 таким, що пов’язане з виконанням професійних трудових обов’язків; зобов’язати Комунальне некомерційне підприємство Кременчуцької районної ради «Кременчуцька центральна районна лікарня», призначити комісію та провести повторне розслідування гострого професійного захворювання відносно неї та скласти відповідний акт.
Рішенням Кременчуцького разйонного суду Полтавської області визнано протиправним та скасовано акт розслідування гострого професійного захворювання від 08.09.2020 року, що сталося 28 квітня 2020 року в Комунальному некомерційному підприємстві Кременчуцької районної ради «Кременчуцька центральна районна лікарня».
Зобов’язано відповідача призначити комісію та провести повторне розслідування гострого професійного захворювання з лікарем К. та скласти відповідний акт з урахуванням висновків суду. В іншій частині позовних вимог позивача – відмовлено.
28 вересня 2021 року К. подала заяву про ухвалення додаткового рішення. В обгрунтування заяви вказувала, що суд при розгляді справи не вирішив вимогу про визнання захворювання таким, що сталося на виробництві та пов’язане з виконанням трудових відносин, оскільки лише в такий спосіб вона відновить своє порушене право. Додатковим рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 листопада 2021 року заяву К. задоволено.
Не погодившись із додатковим рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просило додаткове рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у прийнятті додаткового рішення за заявою К. про визнання захворювання лікаря К. - гостра респіраторна хвороба CОVID-19 спричинена коронавірусом SARS-CoV-2 таким, що пов’язане з виконанням трудових обов’язків. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що при ухваленні основного рішення суду всі позовні вимоги були розглянуті та на те, що визнання нещасного випадку або професійного захворювання, як такого, що пов'язане з виробництвом віднесено до виключної компетенції комісії спеціального розслідування.
Апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду.
Місцевий суд ухвалюючи додаткове рішення вступив в протиріччя з основним рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 листопада 2021 року, розглянувши повторно позовну вимогу про визнання захворювання лікаря К. – гостра респіраторна хвороба CОVID-19 спричинена коронавірусом SARS-CoV-2» таким, що пов’язане з виконанням трудових обов’язків, оскільки основним рішенням у задоволенні вказаної вимоги К. було відмовлено.
Визнання нещасного випадку або професійного захворювання як такого, що пов`язане з виробництвом віднесено до виключної компетенції комісії спеціального розслідування.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, скасування додаткового рішення місцевого суду , з ухваленням нового рішення про відмову в ухваленні додаткового рішення суду за заявою К. про визнання захворювання К. на гостру респіраторну хворобу COVID-19, спричинену корона вірусом SARS-CoV-2, таким, що пов’язане з виконанням трудових обов’язків.
6 Цивільна справа № 536/1974/21 за позовом акціонерного товариства «Акцент-банк» до Т. про стягнення заборгованості. У листопаді 2021 року АТ «Акцент-банк» звернувся до суду з позовною заявою про стягнення з Т. заборгованості за кредитним договором б/н від 07.09.2018 року в загальному розмірі 26642,57 грн та судові витрати 2270,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до укладеного кредитного договору б/н від 07.09.2018 року Т. отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 46.8% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Щодо зміни кредитного ліміту банк керувався п.п. 2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 Умов та Правил надання кредитних послуг, де зазначено, що клієнт дає свою згоду, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням банку, і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт. Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною картою», та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті, складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.
Відповідач не надавав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом та відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору, що підтверджується розрахунком заборгованості за кредитним договором.
Заочним рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 10 травня 2022 року АТ «Акцент-банк» до Т. про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з Т., на користь АТ «Акцент-банк», заборгованість за кредитним договором № б/н від 07.09.2018 року, а саме заборгованість за тілом кредиту в сумі 19994,19 грн, стягнуто судовий збір, в іншій частині позовних вимог відмовлено.
З вказаним рішенням суду в частині незадоволених позовних вимог не погодився АТ «Акцент-банк» та подав на нього апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, прохає скасувати рішення місцевого суду в частині відмови у стягненні заборгованості за відсотками та ухвалити в цій частині нове рішення, задовольнивши позовні вимоги АТ «Акцент-банк» в цій частині у повному обсязі, в іншій частині рішення залишити без змін.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції не звернув уваги та не надав правової оцінки наявним в матеріалах справи Заяві-анкеті та Довідці про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна», які підписані відповідачем. Вказує на те, що з урахуванням наявної в матеріалах справи Довідки, підписаної позичальником, вважає, що останній був обізнаний з умовами кредитування, зокрема, з розміром відсоткової ставки за процентами. Тому місцевий суд, зробив помилковий висновок про відсутність підстав для стягнення з відповідача відсотків по кредиту, допустивши грубе порушення норм цивільного права. Встановивши, що банк надав відповідачу кредит, а відповідач його не повернув, місцевий суд не мав жодних підстав відмовляти у стягненні відсотків по кредиту.
Апеляційний суд не може погодитись із висновком місцевого суду в частині відмови у стягненні процентів, оскільки суд в цій частині не в повній мірі встановив дійсні обставини справи.
Висновок суду першої інстанції щодо відсутності погодження розміру відсотків за користування кредитними коштами та неустойки за порушення виконання зобов’язань за Договором б/н від 07.09.2018 року є помилковими та не ґрунтуються на матеріалах справи, оскільки відповідач Т. підписала Анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в АТ «Акцент-банк», та фінансові умови надання кредитки «Універсальна», якими погоджено тарифи банку, порядок та розмір нарахування процентів та неустойки. Під час користування кредитом та під час розгляду справи у суді не заперечувала, що вони є частиною договору, а відповідно прийняла їх.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, скасування рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 10 травня 2022 року, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог АТ «Акцент-банк».
7 Цивільна справа № 760/31702/19 за позовом Товариства з додатковою відповідальністю Страхова компанія «Альфа-Гарант» до Р. про стягнення регресної заборгованості.
В обґрунтування позову позивач посилався на те, що 09 вересня 2018 року відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «TOYOYA CAMRY», д.н.з. АЕ1690ІН, під керуванням Р. та автомобіля «VOLKSWAGEN PASSAT», д.н.з. АА1234ВЕ, під керуванням Л., який був застрахований згідно договору добровільного страхування транспортних засобів №06-GR\01-024-0279 від 27 лютого 2018 року в ТДВ СК «Альфа-Гарант».
Постановою Солом’янського районного суду м. Києва від 05 квітня 2019 року по справі №760/23656/18 Р. було визнано винним у вчиненні вказаної дорожньо-транспортної пригоди, у зв’язку з чим ТДВ СК «Альфа-Гарант» було здійснено виплату страхового відшкодування за завдані збитки потерпілому Л. у розмірі 72259 грн.
Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 січня 2022 року позовну заяву ТДВ СК «Альфа-Гарант» до Р. про стягнення регресної заборгованості - залишено без розгляду.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що позивач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце слухання справи, як засобами поштового зв’язку, так і через підсистему «Електронний суд», повторно не з’явився в судове засідання без поважних причин, про причини неявки не повідомив, із заявою про відкладення розгляду справи до суду не звертався, а тому наявні підстави для залишення його позовної заяви без розгляду.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ТДВ СК «Альфа-Гарант» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційна скарга мотивована тим, що висновок місцевого суду про повторну неявку позивача в судове засідання без поважних причин є безпідставним та суперечить фактичним обставинам справи, а матеріалами справи підтверджується направлення до суду першої інстанції двох заяв ТДВ СК «Альфа-Гарант» про розгляд справи за відсутності його представника.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, приходить до такого висновку.
Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу; заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.
При цьому відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 310/12817/13 (провадження №61-36375св18), повторна неявка позивача є підставою для залишення позову без розгляду незалежно від причин такої неявки.
Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.
Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Правове значення в такому разі має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача.
Колегія суддів зазначає, що в справі, яка є предметом перегляду, встановлено, що представник позивача дійсно не з`явився в судові засідання призначені на 23 грудня 2021 року та 17 січня 2022 року. У свою чергу, апеляційний суд наголошує, що в матеріалах справи містяться заяви уповноважених представників позивача ТДВ СК «Альфа-Гарант» від 17 лютого та 16 грудня 2021 року про розгляд справи за їх відсутності, подані до місцевого суду через систему «Електронний суд».
На підставі викладеного, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити апеляційну скаргу ТДВ СК «Альфа-Гарант», ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 17 січня 2022 року скасувати, а справу направити в суд першої інстанції для продовження розгляду.
8 Цивільна справа № 536/2127/18 за позовом Г. (ОСОБА_1) до К. (ОСОБА_2), третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г. – про визнання недійсним заповіту.
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до районного суду із вказаним позов. Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько, після смерті якого, вона дізналася, що 15 травня 2018 року батьком було складено заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г., відповідно до якого все своє майно заповів своїй дружині ОСОБА_2. Вважає, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Просила визнати недійсним, складений від імен ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького нотаріального округу Г. 15 травня 2018 року за реєстраційним номером 977. Рішенням Кременчуцьког орайонного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним заповіт, складений від імені ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г. від 15 травня 2018 року, реєстраційний номер 977.
Рішення обґрунтовано тим, що оспорюваний заповіт було посвідчено нотаріусом поза межами свого нотаріального округу, що дає підстави для визнання його недійсним. Рішення оскаржив приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г., який в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову. Вважає, що законодавство України не мстить прямої норми права, за якою вчинення нотаріусом нотаріальної дії поза межами нотаріального округу є безумовною підставою для визнання такої нотаріальної дії недійсною, а тому таке порушення є лише підставою для дисциплінарної відповідальності нотаріуса і не впливає на дійсність нотаріальної дії. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просила задовольнити апеляційну скаргу нотаріуса.
Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги з таких підстав:
Судом першої інстанції вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3.
За життя - 15 травня 2018 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г., про те, що все своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати ОСОБА_3 на час смерті він заповідав своїй дружині ОСОБА_2.
У зв`язку з тим, що заповідач хворів на його особисте прохання та його дорученням, в його присутності та в присутності нотаріуса та свідків, текст заповіту підписано ОСОБА_4
Задовольняючи позовні вимоги, районний суд своє рішення мотивував тим, що Приватний нотаріус Г. є нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу. В останньому абзаці посвідчувального напису зазначено: «У зв`язку з хворобою заповідача, заповіт складено та посвідчено за адресою: АДРЕСА_1», отже нотаріальна дія вчинена у Кременчуцькому районі тобто поза межами міського нотаріального округу. У зв`язку з вказаним, районний суд прийшов до висновку про недоцільність надавати обґрунтування іншим обставинам, які викладені у позові, оскільки встановлення судом порушення порядку посвідчення заповіту, в даному випадку за межами нотаріального округу, є самостійною та достатньою підставою для визнання заповіту недійсним.
Висновки суду першої інстанції щодо недійсності заповіту з підстав його посвідчення поза межами нотаріального округуприватного нотаріуса Кременчуцького нотаріального округу Г., оцінюються колегією суддів з огляду на те, що норми чинного законодавства України не передбачають заборони особі звернутися до будь-якого нотаріуса з метою вчинення нотаріальної дії - посвідчення заповіту.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення районного суду фактично через зміну судової практики та не застосував практику Верховного Суду, яка є обов`язковою для застосування на підставі частини четвертої статті 263 ЦПК України. При цьому апеляційний суд зазначив, що «суду не надано належних та достатніх доказів на підтвердження того, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі», хоча вона посилалася на порушення вимог щодо форми та посвідчення заповіту.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 756/10183/16-ц (провадження № 61-6108св19).
Колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову через недоведеність позовних вимог з огляду на таке.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що «для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля – це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення – це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України».
Судами попередніх інстанцій неповно досліджено всі обставини справи, зокрема, судом першої інстанції не встановлено, чи був заповідач ОСОБА_3 освіченою особою, чи міг він на момент вчинення заповіту прочитати та власноруч підписати заповіт, чи мав він фізичні вади або хвороби, та чи була необхідність у прочитанні та підписанні заповіту від його імені третіми особами та за участі свідків. Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне рішення по суті спору. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належно оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Станом на 31.12.2021 рік повернуто 15 справ за 2021 рік, які були направлені в 2021 році по яким рішення скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 січня 2021 року Т. в задоволенні позову до Т. про стягнення аліментів відмовлено.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржила Т., та просила скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 січня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити повністю.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
У відповідності до ч.ч.1-5ст.263ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законнимі обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права .Судове рішеннямає відповідатизавданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені впостановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення,ухвалене напідставі повноі всебічно з`ясованих обставин,на якісторони посилаютьсяяк напідставу своїхвимог ізаперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно звимогами ч.1ст.264цього Кодексупід часу хвалення рішеннясуд вирішуєтакі питання: 1)чи малимісце обставини(факти),якими обґрунтовувалисявимоги тазаперечення,та якимидоказами вонипідтверджуються; 2)чи єінші фактичнідані,які маютьзначення длявирішення справи,та доказина їхпідтвердження; 3)які правовідносинисторін випливаютьіз встановленихобставин; 4)яка правованорма підлягаєзастосуванню доцих правовідносин; 5)чи слідпозов задовольнитиабо впозові відмовити; 6)як розподілитиміж сторонамисудові витрати; 7)чи єпідстави допуститинегайне виконаннясудового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.27 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 року, яка ратифікована постановою ВерховноїРади України№789-ХІІвід 27.02.1991року танабула чинностідля України27.09.1991року,держава визнаєправо кожноїдитини нарівень життя,необхідний дляфізичного,розумового,духовного,морального ісоціального розвиткудитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про обгрунтованісь позовних вимог та вимог апеляційної скарги Т., відтак, на її корить підлягають до стягнення з Т. , 15.04.1976 р.н. аліменти на утримання неповнолітнього сина Т. , 03.05.2006 Р.Н. , в розмірі 1/4 частини з усіх видів доходу відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову по досягнення дитиною повноліття.
Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального права, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про стягнення аліментів, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду від 24 вересня 2020 року позовні вимоги було задоволено .
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив М., та просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача відмовити.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що місцевим судом невірно витлумачено зміст ст. 1172 ЦК України та невірно дано оцінку наявним в матеріалах справи доказам.
Згідно із частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.
Аналіз норм статей 1187 та 1172ЦК України дає підстави стверджувати, що особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду , оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб`єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб`єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець.
Шкода, завдана внаслідок ДТП з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебуває у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції з посиланням на норми права , місцевим судом ухвалено помилкове рішення про відшкодування шкоди, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду від 13 листопада 2020 року позовні вимоги було відмовлено .
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив Б., та просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити .
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права,бути законнимі обґрунтованим.
Колегія суддів апеляційного суду з висновками суду першої інстанції погодитись не може, зважаючи на таке.
Відповідно до частин першої-третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частини перша та друга статті 1166 ЦК України).
З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка зав дала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (стаття 1192 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 14, частини першої статті 16 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху мають право на безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. Водій має право на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху.
Таким чином, ДП «Агентство місцевих доріг Полтавської області» має відшкодувати понесені позивачем матеріальні збитки.
Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Б. , що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду від 09 листопада 2020 року позовні вимоги було відмовлено.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив О., та просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 09 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити .
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 3 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до такого висновку, що позовні вимоги О. про стягнення збитків в порядку ст. 625 ЦК України підлягають до часткового задоволення, а стягнення вказаних коштів підлягає з Ч., як відповідача у даний цивільній справі.
Крім того, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції в частині відмови у стягненні моральної шкоди з огляду на те, що дії (бездіяльність) державних виконавців Кременчуцького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області щодо виконання рішення суду від 27 лютого 2014 року та контролю за здійснення виконавчих проваджень з його виконання відповідно були визнанні неправомірними ухвалами, які набрали законної сили, а саме ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 09.08.2018 р. у справі №536/183/18 та ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 27.01.2015 р. у справі №536/2257/14.
У пункті 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» судам роз`яснено, що підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.
Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів.
Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог О., що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 09 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Не погодившись із ухвалою місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив Г., та просив скасувати ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення, про відмову в задоволенні заяви.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
При постановленні оскаржуваної ухвали місцевий суд виходив із того, що, оскільки виконавчий лист був загублений при пересилці, то, відповідно до п.17.4 Перехідних положень ЦПК України, наявні підстави для задоволення заяви Р. про видачу його дублікату.
Проте, такі висновки місцевого суду не відповідають матеріалам справи та не ґрунтуються на нормах закону, виходячи з наступного.
У статті 1Закону України«Про виконавчепровадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з п.17.4 Перехідних положеньЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви.
При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його втратою заявник повинен повідомити суду обставини, за яких виконавчий лист було втрачено, подавши відповідні докази.
Із заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу можна звернутися лише в межах строків пред`явлення їх до виконання. У разі пропуску такого строку одночасно із заявою про видачу дубліката слід подати і заяву про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Згідно ст.433ЦПК України у разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява розглядається в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Їх неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк.
Відповідно до частини четвертої статті 263ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пунктах 44 - 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 2-836/11 (провадження № 14-308цс19) зроблено висновок, що «стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII). У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України). Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ«Перехідні положення»ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів: у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України). Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви».
Так, зі змісту вищезазначених норм законодавства вбачається, що дублікат виконавчого листа може видаватись у випадках втрати його оригіналу та в межах строку пред`явлення його до виконання.
Таким чином, під час розгляду заяви про видачу дубліката виконавчого листа суд повинен належним чином перевірити, чи дійсно виконавчий лист втрачено. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання.
Колегія суддів апеляційного суду з висновками суду першої інстанції погодитись не може, зважаючи на таке. що строком пред`явлення виконавчого листа, виданого 13.10.2015 року Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з Г. на корить Р. боргу в сумі 59715,00 грн. є рік, до виконання та такий сплинув 14.10.2016 року.
При цьому, у поданій у серпні 2020 року Р. до місцевого суду заяві про видачу дублікату виконавчого листа, виданого на виконання рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 червня 2015 року по справі №536/247/15-ц, взагалі відсутнє клопотання про поновлення строку на його пред`явлення до виконання.
Колегія суддів звертає увагу, що стягувач, який подав до відповідного органу заяву про відкриття виконавчого провадження (отриманий Р. 13.10.2015 року виконавчий лист) та не отримав у визначений законом строк задоволення своїх вимог, вважається обізнаним про ймовірність порушення його прав у виконавчому провадженні незалежно від того, чи отримав він від державного виконавця певні процесуальні документи та чи ознайомлений він з матеріалами виконавчого провадження.
Матеріали справи свідчать лише про те, що стягувач фактично не цікавився ходом виконання судового рішення близько чотирьох років.
Доказів, які б свідчили про добросовісну реалізацію стягувачем своїх процесуальних прав та належне виконання процесуальних обов`язків, зокрема, вчинення усіх можливих та залежних від нього дій, спрямованих на своєчасний контроль за виконанням судового рішення, заявник не надав ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції.
Окрім того, апеляційний суд зауважує, що подана Р. заява про видачу дублікату виконавчого листа не містить конкретизації, в якій саме частині щодо виконання рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 червня 2015 року по справі №536/247/15-ц необхідно видати дублікат виконавчого листа, оскільки вказаним судовим рішенням передбачено вчинення кількох дій (ч.5 ст.431 ЦПК України).
Судова колегія приходить до висновку, що судом першої інстанції ухвалу про задоволення заяви про видачу дубліката виконавчого листа постановлено без додержанням вимог закону, з порушенням процесуальних норм, що є обов`язковою підставою для її скасування з постановленням нового судового рішення з цього питання про відмову в задоволенні заяви Р.
Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, місцевим судом ухвалено помилкова ухвала у задоволенні позовних вимог Р., що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нову ухвалу.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, позовні вимоги Х. задоволено повністю.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що оскільки зміна трудових відносин із безстрокових на строкові проведена відповідачем з порушенням прав працівника, за відсутності визначених законом підстав і обставин для укладання строкового трудового договору, то відповідач помилково застосував до спірних правовідносин положення пункту 2 статті 36 КЗпП, незаконно припинив трудові відносини з Х.
Не погодившись з рішенням місцевого та апеляційного судів в касаційному порядку оскаржило дочірнє підприємство «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове.
У лютому 2021 року Х. надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що відповідач не мав права застосовувати пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП. Наведена у касаційній скарзі судова практика не може бути підставою для скасування рішень у справі, оскільки обставини справ різні.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 569/11722/16-ц (провадження № 61-31573сво18 ) зазначено, що «у приватному праві, частиною якого є трудове право, недійсність може стосуватися або «вражати» різноманітні договори, не є винятком й колективні договори. При цьому для трудового законодавства є характерним, з урахуванням того, що імперативні норми гарантують не тільки мінімальні соціально-трудові стандарти, але і визначають підстави нікчемності договорів (їх умов) у сфері праці. В частині другій статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачений спеціальний випадок нікчемності умови колективного договору у разі, коли відповідна умова погіршує порівняно з чинним законодавством становище працівника. В трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні того чи іншого колективного договору, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що положення колективного договору не погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників».
Аналіз статті 9 КЗпП свідчить, що у приватному праві, частиною якого є трудове право, недійсність може стосуватися або «вражати» різноманітні договори, не є винятком й трудові договори. При цьому для трудового законодавства є характерним, з урахуванням того, що імперативні норми гарантують не тільки мінімальні соціально-трудові стандарти, але і визначають підстави нікчемності договорів (їх умов) у сфері праці. В статті 9 КЗпП передбачений спеціальний випадок нікчемності умови, якщо відповідні умови договорів погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю. В трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні того чи іншого трудового договору, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що не погіршують становище працівників, порівняно з законодавством України про працю. Позовна вимога про визнання недійсною умови трудового договору для якої встановлено нікчемність на рівні закону не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
У пункті 2 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є, зокрема, закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Також, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2020 року у справі №757/34139/18-ц (провадження №61-6954св19) вказано, що: «відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того , що роботодавець, звільнивши позивача у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору, діяв у межах та у відповідності до норм чинного трудового законодавства, а позивачем не доведено порушення відповідачем вимог законодавства під час його звільнення.
Судами попередніх інстанцій враховано, що Х., працюючи у ПАТ «Українська залізниця», виявив бажання щодо переведення його за погодженням сторін на іншу посаду з іншим окладом та на умовах строкового трудового договору, про що свідчить його заява від 09 червня 2017 року, в якій позивач просив призначити його на посаду першого заступника директора з питань економіки та фінансів філії «Центр охорони здоров`я» ПAT «Укрзалізниця» саме на умовах трудового договору.
При укладенні трудового договору сторонами було узгоджено строк дії трудового договору - з 13 червня 2017 року по 12 червня 2018 року включно (пункт 8.1. трудового договору), а також умови про те, що договір припиняється, зокрема, у зв`язку із закінченням строку його дії (пункти 7.3., 7.3.1. трудового договору).
Таким чином, волевиявлення В. на укладення строкового трудового договору підтверджується його заявою від 09 червня 2017 року, особистими підписами позивача на кожній сторінці трудового договору, в якому зазначений строк його дії, а також на виданому на підставі укладеного трудового договору наказі роботодавця, в якому вказано, що працівника прийнято на роботу на умовах строкового трудового договору із зазначенням відповідного строку його дії, з яким позивача ознайомлено під підпис.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно встановив відсутність підстав, які виключають можливість звільнення Х. на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП.
Доводи касаційної скарги, що у заяві про прийняття на роботу не зазначено про строковість трудових правовідносин з роботодавцем, а тому позивача прийнято на роботу на безстроковій основі, є безпідставними, оскільки останній за власним волевиявленням уклав з відповідачем трудовий договір з визначеним строком дії договору, підписавши його».
Верховний Суд зазначає, що укладення строкового трудового договору можливе за погодженням сторін, без згоди працівника укладення такого договору є неможливим».
Виходячи з наведеного, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Касаційну скаргу дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» задоволено.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 березня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року скасовані та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 березня 2021 року Б. в задоволенні позову до Б. про стягнення додаткових витрат на дитину задоволено частково.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржила Б., та просила скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 березня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити повністю.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою доведено понесення витрат на навчання дитини у «Школі іноземних мов» на суму 12600,00 грн., тому суд дійшов висновку про стягнення половини цих витрат у сумі 6300,00 грн. на її користь з відповідача.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення половини витрат, понесених позивачкою на лікаря-стоматолога, місцевий суд виходив з недоведеності цих вимог.
Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення витрат на лікування дитини, з огляду на таке.
Згідно ч.2 ст.141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.
За змістомстатті 180 СК Українибатьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Статтею 185 СК Українивизначено, що той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов`язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково.
Ураховуючи наведене, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі.
Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову Б. щодо стягнення витрат на лікування дитини у лікаря-стоматолога за недоведеністю.
Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про стягнення додаткових витрат на дитину, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 березня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року, з урахуванням виправленої описки ухвалою цього ж суду від 23 лютого 2021 року в абзаці шостому резолютивної частини рішення суду, позов Х. до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», третя особа: В. , про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу задоволено частково.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржило ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз посилаючись на порушення норм матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.
Як встановив суд першої інстанції, доводи позивача про його звільнення без погодження з первинною профспілковою організацією є безпідставними, оскільки у справі наявний протокол №05 від 12.05.2020 р., зі змісту якого вбачається, що відповідач звертався до голови Об`єднаного профспілкового комітету ДП «Укравтогаз» з проханням надати згоду на звільнення з роботи Х. в зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці згідно п.1 ст.40 КЗпП України, але рішення не приймалася в зв`язку зтим, що Х. не є членом профспілки (т.1 а.с. 121,122).
Розглядаючи вимогу позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції керувався Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», якою передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються з середньої заробітної плати за останні два мiсяцi роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично вiдпрацьованi протягом двох мiсяцiв робочі (календарні) днi на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Середньоденна заробітна плата позивача обраховується шляхом ділення нарахованої заробітної плати на кількість робочих днів за попередні повні два місяці до звільнення з роботи (травень та червень 2020 р.).
З огляду на викладене, суд першої інстанції визнав, що позов в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 681 106,32 грн. підлягає задоволенню у повному обсязі.
Отже, по справі вбачається, що відповідачем дотримано процедуру звільнення Х. у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, а саме про імовірне майбутнє вивільнення він був повідомлений завчасно згідно повідомлення №1 від 30.03.2020 р.; позивачу було запропоновано усі вакантні посади, що мали місце на підприємстві у період попередження працівника про майбутнє вивільнення та могли бути ним заміщені, але позивач не погодився на переведення на жодну із запропонованих посад, що підтверджується повідомленням № 3 від 05.05.2020 р., № 8 від 15.06.2020 р. та № 10 від 06.07.2020 р.; відповідач виконав обов`язок щодо звернення до органу профспілки для отримання погодження на звільнення позивача, що підтверджується повідомленням № 1992/01-06-20 від 07.05.2020 р. та протоколом № 5 від 12.05.2020 р.; відповідачем вчасно проведено усі належні розрахунки з позивачем при звільненні та видана трудова книжка.
В апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що посади, які були вакантними до 30.03.2020 р. та могли бути вільними після 06.07.2020 р., пропонувати позивачеві не зобов`язаний, як і не зобов`язаний відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України, пропонувати ті вакантні посади, для виконання яких у працівника недостатня кваліфікація, а факт пропозиції позивачу усіх вакантних посад у період з 30.03.2020 р. по 06.07.2020 р. підтверджується наданими на ухвалу суду про витребування доказів копіями наказів з кадрових питань, що узгоджується з фактичним обставинам справи.
Також сторона відповідача вказує на те, що усі посади, які не були запропоновані позивачу, перелік яких наведено вище, потребують наявності профільної освіти та відповідного досвіду роботи, які у позивача відсутні, у зв`язку із чим відповідач не був зобов`язаний пропонувати їх позивачу, позивачем не надано доказів наявності у нього юридичної освіти і досвіду роботи у галузі права, а також профільної освіти і досвіду роботи у сфері кадрового адміністрування, а тому ним не доведено можливість виконання роботи за посадами провідного інженера відділу кадрового адміністрування управління по роботі з персоналом, провідного юрисконсульта відділу договірної роботи управління правового забезпечення, провідного юрисконсульта відділу загально-правової роботи управління правового забезпечення, або начальника відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення.
Колегія суддів приходить до висновку про те, що ці доводи заслуговують на увагу, оскільки судом першої інстанції в цій частині заперечень відповідача проти позову не надана відповідна правова оцінка відносно тих обставин, чи міг виконувати позивач роботу на цих посадах без відповідної освіти.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідачем при звільненні Х. дотримана процедура його звільнення, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу прозвільнення, поновлення його на роботі, вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від первісних вимог, тому задоволенню також не підлягає.
Як вбачається по справі, що ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 лютого 2021 року виправлена допущена у рішенні суду від 19.01.2021 р. описка при вирішенні питання розподілу понесених судових витрат у справі, ця ухвала суду є похідною від рішення суду, тому також підлягає скасуванню.
Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції не грунтується на вимогах матеріального права, є незаконним та є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року та ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 лютого 2021 року - скасовано та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 березня 2021 року позовні вимоги Х. задоволено частково.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку адвокат Ш., представник Д. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач допустив заборгованість зі сплати аліментів, внаслідок чого у позивачки як одержувача аліментів виникло право на стягнення з відповідача неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів в розмірі, що не перевищуватиме розмір заборгованості по аліментах 89 464,57 грн, застосувавши при обрахуванні постанову ВП ВС у справі № 572/1762/15-ц від 25 квітня 2018 року та у справі № 333/6020/16-ц від 03 квітня 2019 року.
Відмовляючи взадоволенні позовнихвимог щодостягнення заборгованостізі сплатиаліментів судпершої інстанціївиходив зтого,що ч.3 ст.194 СК України передбачена можливість стягнення заборгованості за аліментами лише у разі, якщо ці аліменти стягуються у відповідності до статті 187 цього Кодексу (відрахування аліментів на дитину лише за ініціативою платника, тобто якщо аліменти утримувалися не на підставі рішення суду, а на підставі письмової заяви платника за місцем його роботи із заробітної плати і лише у цьому разі якщо виникає заборгованість, одержувач аліментів може звернутися до суду з позовом про її стягнення), а тому вирішувати питання щодо стягнення заборгованості за аліментами повинен не суд, а виконавча служба.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходить з наступного. Законним та обґрунтованим є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено і не заперечується сторонами, що аліменти стягуються на підставі рішення суду, відповідач не заперечує факт наявності у нього заборгованості по аліментам та розмір самої заборгованості.
Основними доводами апеляційної скарги є самостійний перерахунок судом першої інстанції заборгованості по пені, однак дані доводи є безпідставними виходячи з наступного.
За ч.ч.5, 6 статті 81ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.1 ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Норми ЦПК України не містять заборони для суду першої та апеляційної інстанції для проведення перевірки розрахунків наданих сторонами, а також не позбавлені права провести самостійний розрахунок, в даному випадку пені на заборгованість зі сплати аліментів.
Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції не грунтується на вимогах матеріального права, є незаконним та є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 березня 2021 року змінено та ухвалено часткове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 червня 2020 року позовні вимоги М. відмовлено.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку М. просить скасувати рішення та ухвалити нове.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, приходить до такого висновку.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 17 листопада 1998 року К. видано свідоцтво про право на спадщину після спадкодавця С., відповідно до якого К. отримала у спадщину житловий будинок глиномазаний, критий соломою, розмір жилої площі 15,3 кв.м., господарчий сарай цегляний критий шифером, що знаходиться в селі Піщане…..
27 листопада 2008 року К. , яка є матір`ю позивача М. та третьої особи К. - померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Піщанською сільською радою Кременчуцького району Полтавської області від 27 листопада 2008 року…..
Зі спадкової справи вбачається, що К. та М. отримали у спадщину після померлої К. по 1/2 частини двох земельних ділянок розмірами 2,3800 га та 1,0178 га (т.1, а.с. 89-120).
К. - батько К. та М. з заявою про прийняття спадщини не звертався.
Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції не грунтується на вимогах матеріального права, є незаконним та є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 червня 2020 року змінено та ухвалено часткове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року позовні вимоги К. відмовлено.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку К. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
У відповідності до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Отже, місцевий суд, належним чином не дослідивши обставини справи та підстави позову, безпідставно відмовив позивачу в задоволенні його вимог з посиланням на те, що в основу заявлених позовних вимог покладено саме електронний Поліс №118380591 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 27.03.2019 року, за яким страхова компанія відшкодовує майнову шкоду, завдану Страхувальником ( К. ) потерпілим особам та несе свої зобов`язання саме перед третіми особами, а не позивачем.
При цьому, долучення, як додатку до позову, відповідного Електронного Полісу №118380591 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 27.03.2019 року, а не Електронного Полісу добровільного страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту за пакетом «Наша Автоцивілка» від 27.03.2019 року, є явною помилкою, що могла бути усунута шляхом залишення позову без руху, та не може спростовувати обставини, наведені К. в позовній заяві, де чітко визначено, на який саме договір (Електронний Поліс добровільного страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту за пакетом «Наша Автоцивілка» від 27.03.2019 року) посилається позивач, як на підставу своїх вимог.
Відтак, оскільки матеріли справи не містять належних та допустимих доказів, на підтвердження дотримання позивачем наведених вище Умов страхування, не здійснено належним чином Кошторису збитків, не погоджено зі Страховиком відповідного СТО, на рахунок якого будуть перераховані кошти для здійснення відновлення належного К. автомобіля, то підстав для стягнення з відповідача на користь позивача будь яких сум страхового відшкодування не вбачається.
Відповідно до п.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Так, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог К., суд першої інстанції помилково вказував, як на підставу для відмови на те, що в основу заявлених позовних вимог покладено саме електронний Поліс №118380591 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 27.03.2019 року, за яким страхова компанія відшкодовує майнову шкоду, завдану Страхувальником ( К.) потерпілим особам та несе свої зобов`язання саме перед третіми особами, а не позивачем.
Окрім того, суд неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, щодо поширення на них положень ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Ураховуючи, що зазначене не призвело до неправильного вирішення спору, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни мотивувальної частини оскаржуваного рішення, виклавши її в редакції цієї постанови.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року змінено в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог, наведених в мотивувальній частині.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року позовні вимоги К. відмовлено.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу К. задоволено частково.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року, - змінено, в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог, наведених в мотивувальній частині.
24.05.2021 року на адресу суду надійшла заява представника ПрАТ «ВУСО» - адвоката С. про розподіл судових витрат, в якій остання прохала стягнути з К. на користь ПрАТ «ВУСО» понесені судові витрати у розмірі 14100,00грн; судові витрати, понесені К. в рамках даної судової справи, покласти на позивача.
Так, установлено, що постановою апеляційного суду від 20.05.2021 року, позовні вимоги К. залишені без задоволення, а тому з позивача на користь відповідача підлягає до стягнення сума коштів, витрачена на оплату послуг з надання правової допомоги у визначеному розмірі 14100,00грн, що відповідає критерію співмірності, з урахуванням складності справи та суми позовних вимог (спір не є малозначним).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про необхідність ухвалення додаткового рішення до постанови Полтавського апеляційного суду від 20.05.2021 року.
Заяву представника Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія "ВУСО" - адвоката С. про розподіл судових витрат, - задоволено.
Ухвалено додаткове рішення до постанови Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року по справі за позовом К. до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про захист прав споживача страхових послуг та відшкодування майнової та моральної шкоди.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року позовні вимоги Г. задоволено.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г., який в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.
Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги з таких підстав:
Судом першої інстанції вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 17 травня 2018 року помер батько позивача – К.
За життя - 15 травня 2018 року К. склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г., про те, що все своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати К. на час смерті він заповідав своїй дружині К.
У зв`язку з тим, що заповідач хворів на його особисте прохання та його дорученням, в його присутності та в присутності нотаріуса та свідків, текст заповіту підписано Р.
Г. вважає, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
У статті 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним та зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено,що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у ч.3 ст.203 цього Кодексу.
Більш того, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 зазначено, що колегія суддів для вирішення подібної категорії спорів вважає за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс13 від 20 лютого 2013 року, на яке посилався суд в оскаржуваному рішенні.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 серпня 2021 року позовні вимоги АТ «Універсал Банк» відмовлено.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, представник АТ «Універсал Банк» посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.
Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно частини першої статті 376 ЦПК України є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
По справі встановлено, що 30 листопада 2017 року між К. та АТ «Універсал Банк» укладено кредитний договір шляхом підписання анкети-заяви до договору про надання банківських послуг (monobank), відповідно до умов якого АТ «Універсал Банк» відкрив ОСОБА_1 поточний рахунок у гривні та надав кредит у вигляді відновлювального кредитного ліміту на картковий рахунок, встановленого у розмірі 60 000 грн.
Факт укладення між сторонами кредитного договору підтверджується доданими до позовної заяви Анкетою-заявою до Договору про надання банківських послуг від 30.11.2017 та витягом з Умов обслуговування рахунків фізичної особи, затверджених рішенням Правління ПАТ «Універсал Банк» протокол № 33 від 27.09.2017, та паспортом споживчого кредиту «Картка monobank», які містять підпис позичальника та свідчать про погодження сторонами істотних умов кредитування, у тому числі реальної річної процентної ставки та загальної вартості кредиту для споживача.
Як вбачається з довідки про рух коштів по картці клієнта К. від 10.09.2021, з 01.12.2017 відповідач користувався кредитними коштами, здійснюючи перерахування на інші платіжні картки, знімаючи готівку в банкоматах, розраховуючись кредитною карткою через мобільний застосунок «Monobank», частково погашав кредит, поповнюючи картку через термінали ТАСКОМБАНК, ПриватБанк, ІВОХ, каси А-Банку та ТАКСОМБАНКу, що свідчить про визнання ним кредитного зобов`язання.
Станом на 30.09.2020 прострочення зобов`язання відповідача із сплати щомісячного мінімального платежу за договором сягнуло понад 90 днів, у зв`язку з чим, на підставі положення підпункту 5.16. пункту 5 Розділу II Умов відбулося істотне порушення клієнтом зобов`язань, вся заборгованість за кредитом стала простроченою.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову АТ «Універсал Банк», суд першої інстанції вказаного не врахував та дійшов помилкових висновків про недоведеність заявлених позовних вимог.
Суд першої інстанції не застосував вказаних норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та за наявності невиконаного відповідачем зобов`язання за кредитним договором, правомірність якого в установленому порядку не спростована, необґрунтовано відмовив у задоволенні позову банку за недоведеністю.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог АТ «Універсал Банк» у повному обсязі.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 квітня 2021 року позовні вимоги У. задоволено.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, відповідач Устименко В.В. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.
Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
По справі встановлено, що позивачка є бабою малолітнього У, який народився 22 лютого 2018 року у шлюбі її сина У. та У. (дошлюбне прізвище –Б.).
Дитина проживаєразом зісвоїми батьками-відповідачами У. та У.
Згідно довідки про склад сім`ї № 3458, виданої виконавчим комітетом Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області 23.09.2020, У. разом зі своїм чоловіком У.
Задовольняючи позовні вимоги У., суд першої інстанції обґрунтовано виходив із наявності у позивачки права на спілкування з онуком, що доводами апеляційної скарги не заперечується. Разом з тим, визначаючи спосіб участі баби у вихованні малолітнього У. шляхом особистих побачень з онуком по 3,5-4,5 години двічі на тиждень, суд не дотримався справедливої рівноваги між інтересами баби та інтересами дитини, його права на батьківське виховання з урахуванням віку дитини, індивідуальних потреб в цьому віці для здорового розвитку, сімейних зв`язків та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що достатнім для спілкування баби з онуком є встановлення періодичних особистих побачень з 10 до 13 години кожної першої та третьої неділі місяця з урахуванням розпорядку дня дитини та стану його здоров`я. Беручи до уваги малолітній вік дитини, побачення мають відбуватися за місцем його проживання та у присутності одного з батьків. Саме такий спосіб спілкування забезпечить реалізацію права баби на участь у вихованні онука та відповідатиме принципу розумності, справедливості, збалансованості між інтересами усіх учасників сімейних відносин, пріоритетному інтересу дитини, першоосновам розвитку його особистості та підтримки зв`язків між родичами.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 квітня 2021 року змінено.
Встановлено спосіб участі баби У. у вихованні онука У., 22 лютого 2018 року народження , шляхом періодичних побачень з дитиною кожної першої та третьої неділі місяця з 10 до 13 години з урахуванням розпорядку дня дитини та стану його здоров`я за місцем проживання дитини та у присутності одного з його батьків.
В іншій частині рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 квітня 2021 року залишено без змін.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 липня 2021 року позовні вимоги Х. відмовлено у повному обсязі.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, Х. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове, а саме:
- визнати незаконним та скасувати наказ Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» №499к від 11.11.2020 року про звільнення Х. ;
- поновити Х. на роботі на посаді головного інженера регіонального виробничого управління «Харківавтогаз» Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України»;
- стягнути з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь Х. заробітну плату за час вимушеного прогулу у сумі 1 154 676 грн.;
- судові витрати покласти на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи Х. щодо незаконності його звільнення є обґрунтованими. Оцінка цих доводів зроблена апеляційним судом в мотивувальній частині та повторного аналізу не потребує.
Доводи відповідача у справі щодо розміру середнього розміру за час вимушеного прогулу також є обґрунтованими, були враховані апеляційним судом та їм надано відповідний аналіз.
Доводи відповідача щодо законності медичної документації, наданої позивачем, є припущеннями, які не можуть бути покладені в основу доказування.
Оскільки суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Отже, апеляційну скаргу Х. задоволено частково.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 липня 2021 року скасовано.
Ухвалено у справі нове рішення, яким позовні вимоги Х. задовольнено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» №499к від 11.11.2020 року про звільнення Х.
Поновлено Х. на посаді головного інженера регіонального виробничого управління «Харківавтогаз» Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України».
Стягнуто з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь Х. середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у сумі 172199,52 грн. з вирахуванням із цієї суми податків та обов`язкових платежів.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь держави 840,80 грн. судового збору.
Стягнуто з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь Х. 4230,72 грн. витрат по сплаті судового збору.
Судовий розпорядник Валерія ПОХИЛА
_03_03.png)
