Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах станом на 31.12.2021 року

Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах

станом на 31.12.2021 року

На виконання п.п.3.6 плану роботи Кременчуцького районного суду Полтавської області за 2021 рік, затвердженого наказом голови суду від 23.12.2020 року № 37-ОД, мною, діловодом суду Лесею Романовською було проведено аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах станом на 31.12.2021 року.

Аналіз проведено на підставі: копії ухвал (рішень) колегій суддів судової палати з розгляду цивільних справ (наряд № 02-03 « Копії рішень Полтавського апеляційного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) та копій постанов колегій суддів судової палати Касаційного цивільного суду (наряд № 02-04 «Копії рішень Великої палати Верховного суду Касаційного цивільного, кримінального, адміністративного судів у складі Верховного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) кожного із суддів, працюючих впродовж 2021 року.

Станом на 31.12.2021 року встановлено, що у 2021 році в порядку цивільного судочинства за захистом своїх законних прав, свобод та інтересів звернулось 1092 громадян.

В порівнянні з аналогічним періодом минулого року кількість цивільних справ кількість цивільних справ позовного провадження не змінилась та склала 594 справ . Кількість справ окремого провадження збільшилась на 6 справ – та становить 57 справ, кількість справ наказного провадження збільшилась на 1 справу та становить 106 справ, кількість заяв про забезпечення доказів, позову до подання позовної заяви збільшилась на 13 заяв та становить 16 заяв, кількість заяв про перегляд заочного рішення зменшилось на 1 заяву та становить – 7 заяв, кількість заяв про перегляд рішень не змінилась та становить 0 справ, кількість скарг на дії або бездіяльність виконавчої служби не змінилась та становить 10 справ, кількість клопотання, подання, заяви, у порядку виконання судових рішень та рішень інших органів зменшилась на 52 справ – та становить 86 справу, клопотання про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню зменшилась на 1 справу та становить 0 справ, доручення судів України /іноземних судів зменшилось на 1 справу та становить 0 справ.

Згідно статистичних даних впродовж зазначеного періоду до Полтавського апеляційного суду направлено 58 цивільних справ, з них: 39 справ повернулось з Полтавського апеляційного суду, та 19 цивільних справ перебувають на рогляді в Полтавськоиу апеляційному суді.

Якість розгляду цивільних справ станом на 31.12.2021 року по суддям становить:

суддя Клименко С.М. – по 19 цивільним справам рішення суду оскаржено, з них 4 цивільних справ повернулось по якій рішення суду першої інстанції скасовано, 7 справ залишено без змін, 1 справа змінено частково по 1 справі провадження закрито та 6 цивільних справ перебувають на розгляді;

суддя Колотієвський О.О. – по 29 цивільним справам рішення суду оскаржено, з них 23 справ повернулись з Полтавського апеляційного суду, з яких 13 справ залишено без змін, 6 – справ скасовано, 3- справи змінено частково по 1 справі апеляційну скаргу повернуто скаржнику та 6 цивільних справ перебувають на розгляді;

суддя Даніліна Ж.О. – по 10 цивільним справам рішення суду оскаржено, з них 1 – справу скасовано, 2 –справи залишено без змін та 7 справ перебувають на розгляді.

Як правило, рішення суду відповідають вимогам ст. 263 ЦПК України, тобто є вмотивованими і ясно викладеними. Поряд з цим мають місце факти постановлення рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість.

Причинами скасування рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області протягом вказаного періоду були:

Порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права;
Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;
Невідповідність висновків суду обставинам справи.

Вважаю за необхідне розглянути випадки скасування рішень суду з метою недопущення подібних порушень в подальшій роботі суду.

Найчастіше причинами скасування (зміни) рішень (ухвал, постанов) у справах є порушення судом норм процесуального права (рішення суду основане на висновках, які не відповідають обставинам справи або не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не повно з’ясовано обставини справи, без належної оцінки доказів).

Порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення, тільки тоді коли це порушення привело до неправильного вирішення справи. Істотними порушеннями при ухваленні рішення суду є відсутність вказівки у рішенні про те, на яких доказах ґрунтуються висновки суду, відсутність мотивів прийняття рішення, відсутність висновку про задоволення однієї частини позову і про відмову в другій його частині.

З урахуванням викладеного, вважаю за необхідне звернути увагу суддів на дотримання норм матеріального та цивільно-процесуального права, на недоліки, які мали місце при розгляді суддями справ та шляхи їх усунення.

Непоодинокі випадки скасування (зміни) рішень (ухвал) є невідповідність висновків суду обставинам справи.

Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи – це означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою.

Станом на 31.12.2021 року повернуто 5 цивільних справ, які були направлені в 2020 році по яким рішення скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:

Цивільна справа № 536/2/19 за позовом П. до Х., третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету кременчуцької міської ради – про захист прав та інтересів малолітнього сина шляхом зміни встановленого порядку та способу участі батька у вихованні дитини.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 серпня 2020 року про захист прав та інтересів малолітнього сина шляхом зміни встановленого порядку та способу участі батька у вихованні дитини – відмовлено.

Не погодившись з даним рішенням суду першої інстанції, П. оскаржила його в апеляційному порядку.

Посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог Х., а її позовні вимоги задовольнити наступним чином: змінити незаконні, необґрунтовані та такі, що суперечать інтересам дитини способи участі у вихованні та спілкуванні з малолітнім сином Х., встановлені рішенням виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Полтавської області від 06 грудня 2018 року №1654, встановивши:

-систематичні побачення першої та третьої суботи місця з 16 годин до 20 годин у присутності матері дитини з відвідуванням культурно-масових, спортивних, розважальних, оздоровчих закладів, в залежності від стану дитини, погодних умов та режиму дитини, якщо останні це дозволять;

-систематичні побачення кожної другої та четвертої неділі місяця з 09 годин до 13 годин у присутності матері дитини П. , з відвідуванням культурно-масових, спортивних, розважальних, оздоровчих закладів, в залежності від стану дитини, погодних умов та режиму дитини, якщо останні це дозволять;

-періодичні побачення щороку у день народження дитини з 09 годин до 13 годин у присутності матері дитини П. з відвідуванням культурно-масових, спортивних, розважальних, оздоровчих закладів, в залежності від стану дитини, погодних умов та режиму дитини, якщо останні це дозволять;

-періодичні побачення щороку 1 січня на Новий Рік та в День Святого Миколая 19 грудня в узгоджений час та місці з матір`ю дитини у присутності матері дитини П. з відвідуванням культурно-масових, спортивних, розважальних, оздоровчих закладів, в залежності від стану дитини, погодних умов та режиму дитини, якщо останні це дозволять;

-побачення батька з сином здійснювати у присутності матері дитини у громадських місцях культурно-масових, спортивних, розважальних, оздоровчих закладах, що призначені для повноцінного розвитку, оздоровлення, відпочинку дитини та відповідають віку та стану здоров`я дитини.

Вважає, що судом порушено вимогу публічного проголошення рішення суду, закріплену ст. 268 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод, оскільки 4 серпня 2020 року проголошено лише вступну та резолютивну частину оскаржуваного судового рішення, проте в зазначений судом день та час проголошення повного тексту вказаного судового рішення не відбулось.

Також порушено її право на справедливий суд, оскільки суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, встановив графік зустрічей дитини з батьком, не вважаючи при цьому за необхідне зважати на стан здоров`я дитини, режим дня, харчування, відпочинку, навчально-виховний процес, вирішивши, що вона повинна надавати дитину одну людині, яка не може сама, без неї, виконати всі функції по догляду за дитиною, та незрозуміло де має місце проживання, до того ж навіть в ті години, коли в дитини за режимом має бути денний сон. При цьому за рішенням суду вона повинна віддавати дитину одну не тільки в дні народження відповідача і сина, але й і в день народження багато- чисельних родичів. До того ж, задовольняючи позовні вимоги за зустрічним позовом, суд навіть не зазначив про обов`язок повернення дитини до місця проживання дитини з матір`ю.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, підтверджується наявними у справі доказами, та не заперечуються жодною зі сторін, що під час спільного проживання П. та Х. 16 березня 2017 року у них народився син Х .

Дитина проживає разом з матір`ю П.

При вирішенні даного спору районним судом встановлено, що Х. цікавиться життям дитини, бажає спілкуватися з сином, брати участь у його вихованні, що підтверджується поясненнями позивача, про те, що вона ніколи не чинила відповідачу перешкод у спілкуванні та зустрічах із сином, зокрема, 15 грудня 2018 року надала можливість відповідачу бачитися з дитиною без її присутності, що свідчить про те, що П. була впевнена у тому, що Х. , як батько дитини, зможе виконати свої батьківські обов`язки без її присутності, хоча заявляє про зворотне.

Також, судом встановлено, що Х., піклується про свого малолітнього сина, придбає дитині іграшки та одяг, що зокрема підтверджено в судовому засіданні відповідними доказами, а також не заперечувалось матір`ю дитини П.

При цьому, суд при вирішенні справи також враховував активне бажання батька брати участь у вихованні та спілкуванні зі своїм сином, тому вважав, що періодичні тимчасові побачення та спілкування батька з дитиною без присутності матері є доцільними, оскільки право батька на спілкування з дитиною є його незаперечним правом, а спілкування дитини з батьком відповідає його інтересам.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками районного суду, як правомірними, об`єктивними та обґрунтованими. Також не вбачає порушення вимог публічного проголошення рішення суду, з огляду на те, що нормами ч. 1 ст. 268 ЦПК України передбачена можливість проголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення суду.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції щодо відмови у повному обсязі в задоволенні позовних вимог П., а також в частині визначеного судом способу участі Х. у вихованні та спілкуванні з дитиною.

При цьому апеляційний суд виходить з наступного.

Згідно зі ст. ст. 18, 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20.11.1989, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 №789-ХII, чинної для України з 27.09.1991, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.

Згідно з п. 3 ст. 9 Конвенції про права дитини, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з кожним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відповідно до положень ч. 8 ст. 7 Сімейного кодексу України, ст.11Закону України«Про охоронудитинства» регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини; предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів дитини.

Мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини (стаття 141 СК України).

Статтею 153 СК України передбачено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Відповідно до ч. 1 ст.12Закону України«Про охоронудитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки та особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст.157 СК України той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

09 грудня 2020 року постановою Апеляційного суду Полтавської області Апеляційну скаргу П. – задоволено частково. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/432/20 за позовом К. до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про захист прав споживача послуг та відшкодування майнової і моральної шкоди.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 квітня 2020 року заяву К. про забезпечення позову задоволено.

Не погодившись з даним рішенням суду першої інстанції, П. оскаржила його в апеляційному порядку.

Не погодившись з даною ухвалою, представник ПрАТ «СК «ВУСО» подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні заяви К. про забезпечення позову.

Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги.

Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Повноваження суду апеляційної інстанції визначено статтею 374 ЦПК України, згідно пункту 2 частини першої якої за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пунктів 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України є невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

По справі встановлено, що 15 квітня 2020 року К. звернувся до Кременчуцького районного суду Полтавської області з позовом до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про захист прав споживача страхових послуг та відшкодування майнової і моральної шкоди на загальну суму 607847,02 грн.

Ухвалюючи про забезпечення вказаного позову, суд першої інстанції виходив з того, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду та дійшов висновку про необхідність накладення арешту на кошти відповідача на суму стягнення, вважаючи такий захід забезпечення позову належним та співмірним із заявленими позовними вимогами.

Колегія суддів апеляційного суду з висновками суду першої інстанції погодитись не може, зважаючи на таке.

Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують обґрунтовані побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.

Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову К. шляхом накладення арешту на поточні банківських рахунки страховика - ПрАТ «СК «ВУСО», суд першої інстанції не здійснив оцінки обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття таких заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, не встановив імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів та не забезпечив збалансованості інтересів сторін та запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу, що призвело до ухвалення помилкового судового рішення.

Оскільки наявність реальної загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду у разі задоволення позову К. про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди по справі не встановлено, заява позивача про забезпечення позову є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення.

11 січня 2020 року постановою Апеляційного суду Полтавської області Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» - задоволено.

Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 квітня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення

Цивільна справа № 536/58/20 за позовом за позовом К. до К. про зменшення розміру аліментів.

У січні 2020 року позивач К. звернувся до суду із позовом до К. про зменшення розміру аліментів.

Відповідно до рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 8 жовтня 2020 року позов К. задоволено.

Не погодившись з вказаним рішенням, відповідач К. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог К. відмовити в повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог визначено статтею 374 ЦПК України, згідно пункту 2 частини першої якої, за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального права, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про зменшення розміру аліментів, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Колегія суддів рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 жовтня 2020 року скасовує та ухвалює нове рішення.

Цивільна справа № 536/1310/18 за позовом Г. до К., Приватного акціонерного товариства «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп», третя особа: В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної злочином, стягнення страхового відшкодування.

Рішенням Кременчуцького районного судуПолтавської області від 22 липня 2020 року позов Г. до К., Приватного акціонерного товариства «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної злочином, стягнення страхового відшкодування - задоволено частково.

Стягнуто з К. на користь Г. 1563,81 грн. 81 коп. матеріальної шкоди та 10000 гривень моральної шкоди.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з К. на користь держави 352 гривні 40 копійок судового збору.

Додатковим рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 грудня 2020 року стягнуто з К. на користь держави 1057 гривень 60 копійок судового збору.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив Г.,та просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог до відповідача ПрАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп», та ухвалити в цій частині нове рішення, яким вимоги позивача в цій частині задовольнити, стягнувши з ПрАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп» на користь Г. страхове відшкодування в сумі 50000 грн.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до полісу серії АС № 8430552 цивільно-правова відповідальність відповідача К. була застрахованаза договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів устраховій компанії «Княжа Вієнна Іншуранс Груп». На момент настання страхового випадку зазначений договір страхуваннята самполіс ОСЦПВ були чинними. Розмір страхової суми за шкоду, заподіяну майну потерпілого, становить 50000, 00 грн.

Таким чином,з оглядуна зазначені положення чинного законодавства та на явні у матеріалах справи докази, колегія суддіввважає, що з ПрАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп» на користь Г. підлягає стягненню страхове відшкодування в сумі 50000,00 грн

Разом з тим, заперечення відповідача ПрАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп» про те, що позивач не звертався до страховика у встановлений законом строк для отримання страхового відшкодування, підлягають відхиленню з огляду на наступне.

Право особи у випадку завдання шкоди кримінальним правопорушенням, передбаченим статтею 286 КК України, порушене саме фактом заподіяння такої шкоди. А тому особа вправі самостійно обирати способи відшкодування такої шкоди. Це також узгоджується зі статтями 15, 16 ЦК України.

Судді апеляційної інстанції перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції прийшли до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог до відповідача ПрАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп», з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення вимог позивача.

Колегія суддів рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 22 липня 2020 року скасовує та ухвалює нове рішення.

Цивільна справа № 2-751/2007 за скаргою П. на дії державного виконавця Крюківського відділу державної виконавчої служби міста Кременчук Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Д. щодо неправомірно складеної довідки-розрахунку заборгованості по аліментам.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 червня 2020 року скаргу П. на дії державного виконавця Крюківського відділу державної виконавчої служби міста Кременчук ГТУЮ у Полтавській області Д. щодо неправомірно складеної довідки-розрахунку заборгованості по аліментам за доволено частково.

Не погодившись з ухвалою місцевого суду її в апеляційному порядку оскаржив К. посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просив скасувати ухвалу місцевого суду та відмовити в задоволенні скарги П.

Також, не погодившись з ухвалою місцевого суду її в апеляційному порядку оскаржила П. посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просила скасувати ухвалу місцевого суду в частині відмови в задоволенні скарги та постановити в цій частині нове рішення про задоволення скарги. Вважаючи, що їй безпідставно було відмовлено в проведенні перерахунку боргу за період до 08.02.2018 року.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Петрової О.М. залишено без задоволення. Апеляційну скаргу задоволено частково.

Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 червня 2019 року скасовано та постановлено нову ухвалу, якою у задоволені скарги П. відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 13 січня 2021 року скасовано постанову Полтавського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Також, апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених в суді першої інстанції, дійшов висновку, що апеляційні скарги слід задовольнити частково з таких підстав.

Згідно п. 2 ч. 1ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Колегія суддів не може погодитись з таким висновком місцевого суду з наступних підстав.

Згідно ст. 194 СК України аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за десять років, що передували пред`явленню виконавчого листа до виконання. Якщо за виконавчим листом, пред`явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв`язку з розшуком платника аліментів або у зв`язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час. Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу, - до досягнення нею двадцяти трьох років.

Отже, при вирішенні спорів щодо розміру заборгованості із сплати аліментів слід керуватися тим, що аліменти обраховуються не тільки із заробітної плати, отриманої боржником, але також і з інших видів доходів.

При цьому у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року (справа №760/4569/18-ц), на яку зроблене посилання в апеляційній скарзі П. відсутні висновки про можливість ігнорування (незастосування) приписів пункту 13 Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів, затвердженого постановою КМУ №146 від 26.02.1993 року, про те, що утримання аліментів провадиться з суми заробітку (доходу), що належить особі, яка сплачує аліменти, після утримання з цього заробітку (доходу) податків.

Отже, апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги К. про відсутність підстав для скасування довідки розрахунку від 27.11.2019 року.

Виконуючи вимоги ч.4 ст.263 ЦПК України, апеляційний суд визнає слушними доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про відсутність підстав для включення у дохід боржника сум, отриманих від продажу нерухомого майна у 2018 році, для обчислення розміру аліментів.

Що стосується тверджень Петрової О.М. про застосування присів ст.61 СК України у питанні визначення суми доходу боржника, тобто врахування також і доходів його дружини, апеляційний суд вважає їх необґрунтованими з таких підстав.

За змістом ст.60, ст.61 СК України майно, у тому числі і грошові кошти, набуті під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя.

Разом з тим, відповідно до ч.1 ст.73 СК України за зобов`язанням одного з подружжя стягнення може накладене лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.

При вирішенні будь-якого спору щодо дитини у першу чергу мають бути забезпечені права ті інтереси самої дитини.

Проте, аналіз наведених норм права дає підстави обґрунтовано стверджувати, що стягувач у виконавчому провадженні про стягнення аліментів має право на отримання аліментів у межах строку, на який вони були присуджені. При цьому допускається неодноразове пред`явлення виконавчого листа до примусового виконання у межах строку стягнення і за минулий час аліменти стягуються за десять років, що передували пред`явленню виконавчого листа до виконання.

Виходячи з наведеного, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що апеляційні скарги К. та П. задовольнити частково та урахуванням встановленого ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про визнання неправомірною довідки-розрахунку від 27.12.2019 року та зобов`язання державного виконавця Крюківського ВДВС м.Кременчука ГТУЮ у Полтавській області здійснити розрахунок заборгованості з урахуванням заборгованості за станом на 08.02.2018 року, а також отриманого боржником К. доходу за весь період примусового виконання виконавчого листа 2-751/2007, виданого Кременчуцьким районним судом м.Кременчука Полтавської області 19.07.2007 року.

Станом на 31.12.2021 рік повернуто 15 справ за 2021 рік, які були направлені в 2021 році по яким рішення скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:

Цивільна справа № 536/296/20 за за позовом Т. до Т. про стягнення аліментів

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 січня 2021 року Т. в задоволенні позову до Т. про стягнення аліментів відмовлено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржила Т., та просила скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 січня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити повністю.

У відповідності до ч.ч.1-5ст.263ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законнимі обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права .Судове рішеннямає відповідатизавданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені впостановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення,ухвалене напідставі повноі всебічно з`ясованих обставин,на якісторони посилаютьсяяк напідставу своїхвимог ізаперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно звимогами ч.1ст.264цього Кодексу під часу хвалення рішення суд вирішує такі питання: 1)чи мали місце обставини(факти),якими обґрунтовувалисявимоги тазаперечення,та якимидоказами вонипідтверджуються; 2)чи єінші фактичнідані,які маютьзначення длявирішення справи,та доказина їхпідтвердження; 3)які правовідносинисторін випливаютьіз встановленихобставин; 4)яка правованорма підлягаєзастосуванню доцих правовідносин; 5)чи слідпозов задовольнитиабо впозові відмовити; 6)як розподілитиміж сторонамисудові витрати; 7)чи єпідстави допуститинегайне виконаннясудового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.27 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 року, яка ратифікована постановою ВерховноїРади України№789-ХІІвід 27.02.1991року танабула чинностідля України27.09.1991року,держава визнаєправо кожноїдитини нарівень життя,необхідний дляфізичного,розумового,духовного,морального ісоціального розвиткудитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про обгрунтованісь позовних вимог та вимог апеляційної скарги Т., відтак, на її корить підлягають до стягнення з Т., 15.04.1976 р.н. аліменти на утримання неповнолітнього сина Т. , 03.05.2006 Р.Н. , в розмірі 1/4 частини з усіх видів доходу відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову по досягнення дитиною повноліття.

Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального права, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про стягнення аліментів, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/1414/19 за позовом Приватного акціонерного товариства Акціонерна страхова компанія «Інго Україна» (в подальшому ПрАТ « АСК «Інго Україна») до М. про відшкодування шкоди.

Рішенням Кременчуцького районного суду від 24 вересня 2020 року позовні вимоги було задоволено .

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив М., та просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача відмовити.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що місцевим судом невірно витлумачено зміст ст. 1172 ЦК України та невірно дано оцінку наявним в матеріалах справи доказам.

Згідно із частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Аналіз норм статей 1187 та 1172ЦК України дає підстави стверджувати, що особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду , оренди тощо) володіє транспортним засобом, не є суб`єктом, який несе відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку таким суб`єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець.

Шкода, завдана внаслідок ДТП з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебуває у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції з посиланням на норми права , місцевим судом ухвалено помилкове рішення про відшкодування шкоди, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/1695/19 за позовом Б. до Державного підприємства «Агенство місцевих доріг Полтавської області», третя особа Полтавська обласна державна адміністрація, про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Рішенням Кременчуцького районного суду від 13 листопада 2020 року позовні вимоги було відмовлено .

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив Б., та просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити .

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права,бути законнимі обґрунтованим.

Колегія суддів апеляційного суду з висновками суду першої інстанції погодитись не може, зважаючи на таке.

Відповідно до частин першої-третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частини перша та друга статті 1166 ЦК України).

З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка зав дала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (стаття 1192 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 14, частини першої статті 16 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху мають право на безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. Водій має право на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху.

Таким чином, ДП «Агентство місцевих доріг Полтавської області» має відшкодувати понесені позивачем матеріальні збитки.

Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Б., що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 13 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/1990/18 за позовом О. до Кременчуцького районного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області, головного державного виконавця Кременчуцького районного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області М., старшого державного виконавця Кременчуцького районного ВДВС ГТУЮ у Полтавській області Н., Державної казначейської служби України, Ч. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Рішенням Кременчуцького районного суду від 09 листопада 2020 року позовні вимоги було відмовлено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив О., та просив скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 09 листопада 2020 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити .

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно п. 3 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до такого висновку, що позовні вимоги О. про стягнення збитків в порядку ст. 625 ЦК України підлягають до часткового задоволення, а стягнення вказаних коштів підлягає з Ч., як відповідача у даний цивільній справі.

Крім того, колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції в частині відмови у стягненні моральної шкоди з огляду на те, що дії (бездіяльність) державних виконавців Кременчуцького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Полтавській області щодо виконання рішення суду від 27 лютого 2014 року та контролю за здійснення виконавчих проваджень з його виконання відповідно були визнанні неправомірними ухвалами, які набрали законної сили, а саме ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 09.08.2018 р. у справі №536/183/18 та ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 27.01.2015 р. у справі №536/2257/14.

У пункті 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» судам роз`яснено, що підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів.

Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог О., що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 09 листопада 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/247/15 за позовом Р. до Г. про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання права власності на майно, його розподіл в натурі та вселення в житловий будинок. Ухвалою Кременчуцького районного суду від 15 вересня 2020 року позовні вимоги було задоволено.

Не погодившись із ухвалою місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив Г., та просив скасувати ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення, про відмову в задоволенні заяви.

При постановленні оскаржуваної ухвали місцевий суд виходив із того, що, оскільки виконавчий лист був загублений при пересилці, то, відповідно до п.17.4 Перехідних положень ЦПК України, наявні підстави для задоволення заяви Р. про видачу його дублікату.

Проте, такі висновки місцевого суду не відповідають матеріалам справи та не ґрунтуються на нормах закону, виходячи з наступного.

У статті 1 Закону України«Про виконавчепровадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з п.17.4 Перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Про видачу дубліката виконавчого документа постановляється ухвала у десятиденний строк із дня надходження заяви.

При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв`язку з його втратою заявник повинен повідомити суду обставини, за яких виконавчий лист було втрачено, подавши відповідні докази.

Із заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу можна звернутися лише в межах строків пред`явлення їх до виконання. У разі пропуску такого строку одночасно із заявою про видачу дубліката слід подати і заяву про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Згідно ст.433 ЦПК України у разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено. Заява розглядається в судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Їх неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пунктах 44 - 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 2-836/11 (провадження № 14-308цс19) зроблено висновок, що «стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина шоста статті 12 Закону № 1404-VIII). У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України; близький за змістом припис відображений у частині першій статті 329 ГПК України). Відповідно до підпункту 17.4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення»ЦПК України до дня початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих документів: у разі втрати виконавчого документа, суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред`явлення виконавчого документа до виконання (аналогічний припис відображений у підпункті 19.4 пункту 1 розділу «Перехідні положення» ГПК України). Якщо строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред`явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви».

Так, зі змісту вищезазначених норм законодавства вбачається, що дублікат виконавчого листа може видаватись у випадках втрати його оригіналу та в межах строку пред`явлення його до виконання.

Таким чином, під час розгляду заяви про видачу дубліката виконавчого листа суд повинен належним чином перевірити, чи дійсно виконавчий лист втрачено. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання.

Колегія суддів апеляційного суду з висновками суду першої інстанції погодитись не може, зважаючи на таке. що строком пред`явлення виконавчого листа, виданого 13.10.2015 року Кременчуцьким районним судом Полтавської області про стягнення з Г. на корить Р. боргу в сумі 59715,00 грн. є рік, до виконання та такий сплинув 14.10.2016 року.

При цьому, у поданій у серпні 2020 року Р. до місцевого суду заяві про видачу дублікату виконавчого листа, виданого на виконання рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 червня 2015 року по справі №536/247/15-ц, взагалі відсутнє клопотання про поновлення строку на його пред`явлення до виконання.

Колегія суддів звертає увагу, що стягувач, який подав до відповідного органу заяву про відкриття виконавчого провадження (отриманий Р. 13.10.2015 року виконавчий лист) та не отримав у визначений законом строк задоволення своїх вимог, вважається обізнаним про ймовірність порушення його прав у виконавчому провадженні незалежно від того, чи отримав він від державного виконавця певні процесуальні документи та чи ознайомлений він з матеріалами виконавчого провадження.

Матеріали справи свідчать лише про те, що стягувач фактично не цікавився ходом виконання судового рішення близько чотирьох років.

Доказів, які б свідчили про добросовісну реалізацію стягувачем своїх процесуальних прав та належне виконання процесуальних обов`язків, зокрема, вчинення усіх можливих та залежних від нього дій, спрямованих на своєчасний контроль за виконанням судового рішення, заявник не надав ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції.

Окрім того, апеляційний суд зауважує, що подана Р. заява про видачу дублікату виконавчого листа не містить конкретизації, в якій саме частині щодо виконання рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 24 червня 2015 року по справі №536/247/15-ц необхідно видати дублікат виконавчого листа, оскільки вказаним судовим рішенням передбачено вчинення кількох дій (ч.5 ст.431 ЦПК України).

Судова колегія приходить до висновку, що судом першої інстанції ухвалу про задоволення заяви про видачу дубліката виконавчого листа постановлено без додержанням вимог закону, з порушенням процесуальних норм, що є обов`язковою підставою для її скасування з постановленням нового судового рішення з цього питання про відмову в задоволенні заяви Р.

Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, місцевим судом ухвалено помилкова ухвала у задоволенні позовних вимог Р., що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нову ухвалу.

6. Цивільна справа № 536/232/19 за позовом Х. до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» про визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, позовні вимоги Х. задоволено повністю.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що оскільки зміна трудових відносин із безстрокових на строкові проведена відповідачем з порушенням прав працівника, за відсутності визначених законом підстав і обставин для укладання строкового трудового договору, то відповідач помилково застосував до спірних правовідносин положення пункту 2 статті 36 КЗпП, незаконно припинив трудові відносини з Х.

Не погодившись з рішенням місцевого та апеляційного судів в касаційному порядку оскаржило дочірнє підприємство «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове.

У лютому 2021 року Х. надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін. Відзив мотивований тим, що відповідач не мав права застосовувати пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП. Наведена у касаційній скарзі судова практика не може бути підставою для скасування рішень у справі, оскільки обставини справ різні.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 569/11722/16-ц (провадження № 61-31573сво18 ) зазначено, що «у приватному праві, частиною якого є трудове право, недійсність може стосуватися або «вражати» різноманітні договори, не є винятком й колективні договори. При цьому для трудового законодавства є характерним, з урахуванням того, що імперативні норми гарантують не тільки мінімальні соціально-трудові стандарти, але і визначають підстави нікчемності договорів (їх умов) у сфері праці. В частині другій статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачений спеціальний випадок нікчемності умови колективного договору у разі, коли відповідна умова погіршує порівняно з чинним законодавством становище працівника. В трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні того чи іншого колективного договору, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що положення колективного договору не погіршують, порівняно з чинним законодавством, становище працівників».

Аналіз статті 9 КЗпП свідчить, що у приватному праві, частиною якого є трудове право, недійсність може стосуватися або «вражати» різноманітні договори, не є винятком й трудові договори. При цьому для трудового законодавства є характерним, з урахуванням того, що імперативні норми гарантують не тільки мінімальні соціально-трудові стандарти, але і визначають підстави нікчемності договорів (їх умов) у сфері праці. В статті 9 КЗпП передбачений спеціальний випадок нікчемності умови, якщо відповідні умови договорів погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю. В трудовому законодавстві не міститься правил, які мають засовуватися при тлумаченні того чи іншого трудового договору, а тому з врахуванням принципів, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо його дійсності, чинності та виконуваності повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності, за умови, що не погіршують становище працівників, порівняно з законодавством України про працю. Позовна вимога про визнання недійсною умови трудового договору для якої встановлено нікчемність на рівні закону не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

У пункті 2 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є, зокрема, закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Також, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2020 року у справі №757/34139/18-ц (провадження №61-6954св19) вказано, що: «відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною першою статті 36 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того , що роботодавець, звільнивши позивача у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору, діяв у межах та у відповідності до норм чинного трудового законодавства, а позивачем не доведено порушення відповідачем вимог законодавства під час його звільнення.

Судами попередніх інстанцій враховано, що Х., працюючи у ПАТ «Українська залізниця», виявив бажання щодо переведення його за погодженням сторін на іншу посаду з іншим окладом та на умовах строкового трудового договору, про що свідчить його заява від 09 червня 2017 року, в якій позивач просив призначити його на посаду першого заступника директора з питань економіки та фінансів філії «Центр охорони здоров`я» ПAT «Укрзалізниця» саме на умовах трудового договору.

При укладенні трудового договору сторонами було узгоджено строк дії трудового договору - з 13 червня 2017 року по 12 червня 2018 року включно (пункт 8.1. трудового договору), а також умови про те, що договір припиняється, зокрема, у зв`язку із закінченням строку його дії (пункти 7.3., 7.3.1. трудового договору).

Таким чином, волевиявлення В. на укладення строкового трудового договору підтверджується його заявою від 09 червня 2017 року, особистими підписами позивача на кожній сторінці трудового договору, в якому зазначений строк його дії, а також на виданому на підставі укладеного трудового договору наказі роботодавця, в якому вказано, що працівника прийнято на роботу на умовах строкового трудового договору із зазначенням відповідного строку його дії, з яким позивача ознайомлено під підпис.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно встановив відсутність підстав, які виключають можливість звільнення Х. на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП.

Доводи касаційної скарги, що у заяві про прийняття на роботу не зазначено про строковість трудових правовідносин з роботодавцем, а тому позивача прийнято на роботу на безстроковій основі, є безпідставними, оскільки останній за власним волевиявленням уклав з відповідачем трудовий договір з визначеним строком дії договору, підписавши його».

Верховний Суд зазначає, що укладення строкового трудового договору можливе за погодженням сторін, без згоди працівника укладення такого договору є неможливим».

Виходячи з наведеного, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційну скаргу дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» задоволено.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 березня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року скасовані та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/964/20 за позовом Б. до Б. про стягнення додаткових витрат на дитину.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 березня 2021 року Б. в задоволенні позову до Б. про стягнення додаткових витрат на дитину задоволено частково.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржила Б., та просила скасувати рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 березня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким вимоги позивача задовольнити повністю.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою доведено понесення витрат на навчання дитини у «Школі іноземних мов» на суму 12600,00 грн., тому суд дійшов висновку про стягнення половини цих витрат у сумі 6300,00 грн. на її користь з відповідача.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення половини витрат, понесених позивачкою на лікаря-стоматолога, місцевий суд виходив з недоведеності цих вимог.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення витрат на лікування дитини, з огляду на таке.

Згідно ч.2 ст.141 СК України розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

За змістомстатті 180 СК Українибатьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Статтею 185 СК Українивизначено, що той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.

Вирішуючи питання щодо розміру коштів, які підлягають стягненню на додаткові витрати, суди повинні враховувати, в якій мірі кожен із батьків зобов`язаний брати участь у цих витратах з огляду на матеріальне та сімейне становище сторін та інші інтереси й обставини, що мають істотне значення. У випадку, коли матеріальне становище батьків не дозволяє забезпечити повну оплату додаткових витрат, вони можуть бути компенсовані лише частково.

Ураховуючи наведене, суд визначає розмір додаткових витрат на дитину, зумовлених особливими обставинами, одному з батьків у твердій грошовій сумі.

Наявність таких додаткових витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про їх стягнення. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову Б. щодо стягнення витрат на лікування дитини у лікаря-стоматолога за недоведеністю.

Виходячи з викладеного, внаслідок порушення судом першої інстанції, місцевим судом ухвалено помилкове рішення про стягнення додаткових витрат на дитину, що відповідно до ст. 376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 березня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/1006/20 за позовом Х. до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року, з урахуванням виправленої описки ухвалою цього ж суду від 23 лютого 2021 року в абзаці шостому резолютивної частини рішення суду, позов Х. до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», третя особа: В., про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу задоволено частково.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржило ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз посилаючись на порушення норм матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.

Як встановив суд першої інстанції, доводи позивача про його звільнення без погодження з первинною профспілковою організацією є безпідставними, оскільки у справі наявний протокол №05 від 12.05.2020 р., зі змісту якого вбачається, що відповідач звертався до голови Об`єднаного профспілкового комітету ДП «Укравтогаз» з проханням надати згоду на звільнення з роботи Х. в зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці згідно п.1 ст.40 КЗпП України, але рішення не приймалася в зв`язку зтим, що Х. не є членом профспілки (т.1 а.с. 121,122).

Розглядаючи вимогу позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції керувався Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», якою передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються з середньої заробітної плати за останні два мiсяцi роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично вiдпрацьованi протягом двох мiсяцiв робочі (календарні) днi на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Середньоденна заробітна плата позивача обраховується шляхом ділення нарахованої заробітної плати на кількість робочих днів за попередні повні два місяці до звільнення з роботи (травень та червень 2020 р.).

З огляду на викладене, суд першої інстанції визнав, що позов в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 681 106,32 грн. підлягає задоволенню у повному обсязі.

Отже, по справі вбачається, що відповідачем дотримано процедуру звільнення Х. у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, а саме про імовірне майбутнє вивільнення він був повідомлений завчасно згідно повідомлення №1 від 30.03.2020 р.; позивачу було запропоновано усі вакантні посади, що мали місце на підприємстві у період попередження працівника про майбутнє вивільнення та могли бути ним заміщені, але позивач не погодився на переведення на жодну із запропонованих посад, що підтверджується повідомленням № 3 від 05.05.2020 р., № 8 від 15.06.2020 р. та № 10 від 06.07.2020 р.; відповідач виконав обов`язок щодо звернення до органу профспілки для отримання погодження на звільнення позивача, що підтверджується повідомленням № 1992/01-06-20 від 07.05.2020 р. та протоколом № 5 від 12.05.2020 р.; відповідачем вчасно проведено усі належні розрахунки з позивачем при звільненні та видана трудова книжка.

В апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що посади, які були вакантними до 30.03.2020 р. та могли бути вільними після 06.07.2020 р., пропонувати позивачеві не зобов`язаний, як і не зобов`язаний відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України, пропонувати ті вакантні посади, для виконання яких у працівника недостатня кваліфікація, а факт пропозиції позивачу усіх вакантних посад у період з 30.03.2020 р. по 06.07.2020 р. підтверджується наданими на ухвалу суду про витребування доказів копіями наказів з кадрових питань, що узгоджується з фактичним обставинам справи.

Також сторона відповідача вказує на те, що усі посади, які не були запропоновані позивачу, перелік яких наведено вище, потребують наявності профільної освіти та відповідного досвіду роботи, які у позивача відсутні, у зв`язку із чим відповідач не був зобов`язаний пропонувати їх позивачу, позивачем не надано доказів наявності у нього юридичної освіти і досвіду роботи у галузі права, а також профільної освіти і досвіду роботи у сфері кадрового адміністрування, а тому ним не доведено можливість виконання роботи за посадами провідного інженера відділу кадрового адміністрування управління по роботі з персоналом, провідного юрисконсульта відділу договірної роботи управління правового забезпечення, провідного юрисконсульта відділу загально-правової роботи управління правового забезпечення, або начальника відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення.

Колегія суддів приходить до висновку про те, що ці доводи заслуговують на увагу, оскільки судом першої інстанції в цій частині заперечень відповідача проти позову не надана відповідна правова оцінка відносно тих обставин, чи міг виконувати позивач роботу на цих посадах без відповідної освіти.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідачем при звільненні Х. дотримана процедура його звільнення, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу прозвільнення, поновлення його на роботі, вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від первісних вимог, тому задоволенню також не підлягає.

Як вбачається по справі, що ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 лютого 2021 року виправлена допущена у рішенні суду від 19.01.2021 р. описка при вирішенні питання розподілу понесених судових витрат у справі, ця ухвала суду є похідною від рішення суду, тому також підлягає скасуванню.

Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції не грунтується на вимогах матеріального права, є незаконним та є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року та ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 лютого 2021 року - скасовано та ухвалено нове рішення.

9. Цивільна справа № 536/590/20 за позовом Х. до Д. про стягнення заборгованості по аліментах та нарахування пені на заборгованість.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 березня 2021 року позовні вимоги Х. задоволено частково.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку адвокат Ш., представник Д. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач допустив заборгованість зі сплати аліментів, внаслідок чого у позивачки як одержувача аліментів виникло право на стягнення з відповідача неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів в розмірі, що не перевищуватиме розмір заборгованості по аліментах 89 464,57 грн, застосувавши при обрахуванні постанову ВП ВС у справі № 572/1762/15-ц від 25 квітня 2018 року та у справі № 333/6020/16-ц від 03 квітня 2019 року.

Відмовляючи взадоволенні позовнихвимог щодостягнення заборгованостізі сплатиаліментів судпершої інстанціївиходив зтого,що ч.3 ст.194 СК України передбачена можливість стягнення заборгованості за аліментами лише у разі, якщо ці аліменти стягуються у відповідності до статті 187 цього Кодексу (відрахування аліментів на дитину лише за ініціативою платника, тобто якщо аліменти утримувалися не на підставі рішення суду, а на підставі письмової заяви платника за місцем його роботи із заробітної плати і лише у цьому разі якщо виникає заборгованість, одержувач аліментів може звернутися до суду з позовом про її стягнення), а тому вирішувати питання щодо стягнення заборгованості за аліментами повинен не суд, а виконавча служба.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції апеляційний суд виходить з наступного. Законним та обґрунтованим є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено і не заперечується сторонами, що аліменти стягуються на підставі рішення суду, відповідач не заперечує факт наявності у нього заборгованості по аліментам та розмір самої заборгованості.

Основними доводами апеляційної скарги є самостійний перерахунок судом першої інстанції заборгованості по пені, однак дані доводи є безпідставними виходячи з наступного.

За ч.ч.5, 6 статті 81ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Норми ЦПК України не містять заборони для суду першої та апеляційної інстанції для проведення перевірки розрахунків наданих сторонами, а також не позбавлені права провести самостійний розрахунок, в даному випадку пені на заборгованість зі сплати аліментів.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 16 березня 2021 року змінено та ухвалено часткове рішення.

Цивільна справа № 536/371/18 за позовом М. до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, треті особи: Третя кременчуцька державна нотаріальна контора Полтавської області, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу С., Комунальне підприємство «Кременчуцьке міжміське бюро технічної інвентаризації Полтавської обласної ради», К. про скасування державної реєстрації права власності.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 червня 2020 року позовні вимоги М. відмовлено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку М. просить скасувати рішення та ухвалити нове.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, приходить до такого висновку.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 17 листопада 1998 року К. видано свідоцтво про право на спадщину після спадкодавця С., відповідно до якого К. отримала у спадщину житловий будинок глиномазаний, критий соломою, розмір жилої площі 15,3 кв.м., господарчий сарай цегляний критий шифером, що знаходиться в селі Піщане Кременчуцького району Полтавської області по вул. Весела, буд. 22, розташований на земельній ділянці державного фонду розміром 0.31 га (т.1, а.с. 15).

27 листопада 2008 року К., яка є матір`ю позивача М. та третьої особи К. - померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Піщанською сільською радою Кременчуцького району Полтавської області від 27 листопада 2008 року серії 1-КЕ №120311 (т.1, а.с. 14).

Зі спадкової справи вбачається, що К. та М. отримали у спадщину після померлої К. по 1/2 частини двох земельних ділянок розмірами 2,3800 га та 1,0178 га (т.1, а.с. 89-120).

К. - батько К. та М. з заявою про прийняття спадщини не звертався.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 червня 2020 року змінено та ухвалено часткове рішення.

Цивільна справа № 536/371/18 за позовом К. до Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ВУСО» - про захист прав споживача страхових послуг та відшкодування майнової і моральної шкоди,

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року позовні вимоги К. відмовлено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку К. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

У відповідності до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Отже, місцевий суд, належним чином не дослідивши обставини справи та підстави позову, безпідставно відмовив позивачу в задоволенні його вимог з посиланням на те, що в основу заявлених позовних вимог покладено саме електронний Поліс №118380591 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 27.03.2019 року, за яким страхова компанія відшкодовує майнову шкоду, завдану Страхувальником ( К. ) потерпілим особам та несе свої зобов`язання саме перед третіми особами, а не позивачем.

При цьому, долучення, як додатку до позову, відповідного Електронного Полісу №118380591 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 27.03.2019 року, а не Електронного Полісу добровільного страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту за пакетом «Наша Автоцивілка» від 27.03.2019 року, є явною помилкою, що могла бути усунута шляхом залишення позову без руху, та не може спростовувати обставини, наведені К. в позовній заяві, де чітко визначено, на який саме договір (Електронний Поліс добровільного страхування цивільно-правової відповідальності власників наземного транспорту за пакетом «Наша Автоцивілка» від 27.03.2019 року) посилається позивач, як на підставу своїх вимог.

Відтак, оскільки матеріли справи не містять належних та допустимих доказів, на підтвердження дотримання позивачем наведених вище Умов страхування, не здійснено належним чином Кошторису збитків, не погоджено зі Страховиком відповідного СТО, на рахунок якого будуть перераховані кошти для здійснення відновлення належного К. автомобіля, то підстав для стягнення з відповідача на користь позивача будь яких сум страхового відшкодування не вбачається.

Відповідно до п.4 ст.376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Так, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог К., суд першої інстанції помилково вказував, як на підставу для відмови на те, що в основу заявлених позовних вимог покладено саме електронний Поліс №118380591 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 27.03.2019 року, за яким страхова компанія відшкодовує майнову шкоду, завдану Страхувальником ( К.) потерпілим особам та несе свої зобов`язання саме перед третіми особами, а не позивачем.

Окрім того, суд неправильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, щодо поширення на них положень ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Ураховуючи, що зазначене не призвело до неправильного вирішення спору, колегія суддів дійшла висновку про необхідність зміни мотивувальної частини оскаржуваного рішення, виклавши її в редакції цієї постанови.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року змінено в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог, наведених в мотивувальній частині.

Цивільна справа № 536/371/18 за позовом К. до Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ВУСО» - про захист прав споживача страхових послуг та відшкодування майнової і моральної шкоди,

Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу К. задоволено частково.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року, - змінено, в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог, наведених в мотивувальній частині.

24.05.2021 року на адресу суду надійшла заява представника ПрАТ «ВУСО» - адвоката С. про розподіл судових витрат, в якій остання прохала стягнути з К. на користь ПрАТ «ВУСО» понесені судові витрати у розмірі 14100,00грн; судові витрати, понесені Капінос М.С. в рамках даної судової справи, покласти на позивача.

Так, установлено, що постановою апеляційного суду від 20.05.2021 року, позовні вимоги К. залишені без задоволення, а тому з позивача на користь відповідача підлягає до стягнення сума коштів, витрачена на оплату послуг з надання правової допомоги у визначеному розмірі 14100,00грн, що відповідає критерію співмірності, з урахуванням складності справи та суми позовних вимог (спір не є малозначним).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про необхідність ухвалення додаткового рішення до постанови Полтавського апеляційного суду від 20.05.2021 року.

Заяву представника Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія "ВУСО" - адвоката С. про розподіл судових витрат, - задоволено.

Ухвалено додаткове рішення до постанови Полтавського апеляційного суду від 20 травня 2021 року по справі за позовом К. до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ВУСО» про захист прав споживача страхових послуг та відшкодування майнової та моральної шкоди.

Цивільна справа № 536/2127/18 за позовом позовом Г. до К., третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького міськогонотаріального округу Г., - про визнання недійсним заповіту.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 лютого 2021 року позовні вимоги Г. задоволено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржив приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г., який в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.

Колегія суддів, перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги з таких підстав:

Судом першої інстанції вірно встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 17 травня 2018 року помер батько позивача – К.

За життя - 15 травня 2018 року К. склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г., про те, що все своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати К. на час смерті він заповідав своїй дружині К.

У зв`язку з тим, що заповідач хворів на його особисте прохання та його дорученням, в його присутності та в присутності нотаріуса та свідків, текст заповіту підписано Р.

Г. вважає, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

У статті 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним та зазначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено,що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у ч.3 ст.203 цього Кодексу.

Більш того, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 зазначено, що колегія суддів для вирішення подібної категорії спорів вважає за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс13 від 20 лютого 2013 року, на яке посилався суд в оскаржуваному рішенні.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/1818/20 за позовом Акціонерного товариства «Універсал Банк» до К. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 серпня 2021 року позовні вимоги АТ «Універсал Банк» відмовлено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, представник АТ «Універсал Банк» посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно частини першої статті 376 ЦПК України є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

По справі встановлено, що 30 листопада 2017 року між К. та АТ «Універсал Банк» укладено кредитний договір шляхом підписання анкети-заяви до договору про надання банківських послуг (monobank), відповідно до умов якого АТ «Універсал Банк» відкрив ОСОБА_1 поточний рахунок у гривні та надав кредит у вигляді відновлювального кредитного ліміту на картковий рахунок, встановленого у розмірі 60 000 грн.

Факт укладення між сторонами кредитного договору підтверджується доданими до позовної заяви Анкетою-заявою до Договору про надання банківських послуг від 30.11.2017 та витягом з Умов обслуговування рахунків фізичної особи, затверджених рішенням Правління ПАТ «Універсал Банк» протокол № 33 від 27.09.2017, та паспортом споживчого кредиту «Картка monobank», які містять підпис позичальника та свідчать про погодження сторонами істотних умов кредитування, у тому числі реальної річної процентної ставки та загальної вартості кредиту для споживача.

Як вбачається з довідки про рух коштів по картці клієнта К. від 10.09.2021, з 01.12.2017 відповідач користувався кредитними коштами, здійснюючи перерахування на інші платіжні картки, знімаючи готівку в банкоматах, розраховуючись кредитною карткою через мобільний застосунок «Monobank», частково погашав кредит, поповнюючи картку через термінали ТАСКОМБАНК, ПриватБанк, ІВОХ, каси А-Банку та ТАКСОМБАНКу, що свідчить про визнання ним кредитного зобов`язання.

Станом на 30.09.2020 прострочення зобов`язання відповідача із сплати щомісячного мінімального платежу за договором сягнуло понад 90 днів, у зв`язку з чим, на підставі положення підпункту 5.16. пункту 5 Розділу II Умов відбулося істотне порушення клієнтом зобов`язань, вся заборгованість за кредитом стала простроченою.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову АТ «Універсал Банк», суд першої інстанції вказаного не врахував та дійшов помилкових висновків про недоведеність заявлених позовних вимог.

Суд першої інстанції не застосував вказаних норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та за наявності невиконаного відповідачем зобов`язання за кредитним договором, правомірність якого в установленому порядку не спростована, необґрунтовано відмовив у задоволенні позову банку за недоведеністю.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог АТ «Універсал Банк» у повному обсязі.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 серпня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Цивільна справа № 536/1335/20 за позовом У. до У., У., треті особи: Орган опіки та піклування Кременчуцької районної державної адміністрації, Відділ служби у справах дітей виконавчого комітету Піщанської сільської ради - про усунення перешкод у спілкування баби з онуком та визначення способу участі у вихованні та спілкуванні.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 квітня 2021 року позовні вимоги У. задоволено.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, відповідач У. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове.

Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.

По справі встановлено, що позивачка є бабою малолітнього У., який народився 22 лютого 2018 року у шлюбі її сина У. та У (дошлюбне прізвище –Б.).

Дитина проживаєразом зісвоїми батьками-відповідачами У. та У.

Згідно довідки про склад сім`ї № 3458, виданої виконавчим комітетом Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області 23.09.2020, У. зареєстрована та проживає зі своїм чоловіком У.

Задовольняючи позовні вимоги У., суд першої інстанції обґрунтовано виходив із наявності у позивачки права на спілкування з онуком, що доводами апеляційної скарги не заперечується. Разом з тим, визначаючи спосіб участі баби у вихованні малолітнього У. шляхом особистих побачень з онуком по 3,5-4,5 години двічі на тиждень, суд не дотримався справедливої рівноваги між інтересами баби та інтересами дитини, його права на батьківське виховання з урахуванням віку дитини, індивідуальних потреб в цьому віці для здорового розвитку, сімейних зв`язків та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що достатнім для спілкування баби з онуком є встановлення періодичних особистих побачень з 10 до 13 години кожної першої та третьої неділі місяця з урахуванням розпорядку дня дитини та стану його здоров`я. Беручи до уваги малолітній вік дитини, побачення мають відбуватися за місцем його проживання та у присутності одного з батьків. Саме такий спосіб спілкування забезпечить реалізацію права баби на участь у вихованні онука та відповідатиме принципу розумності, справедливості, збалансованості між інтересами усіх учасників сімейних відносин, пріоритетному інтересу дитини, першоосновам розвитку його особистості та підтримки зв`язків між родичами.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 квітня 2021 року змінено.

Встановлено спосіб участі баби У. у вихованні онука У., 22 лютого 2018 року народження , шляхом періодичних побачень з дитиною кожної першої та третьої неділі місяця з 10 до 13 години з урахуванням розпорядку дня дитини та стану його здоров`я за місцем проживання дитини та у присутності одного з його батьків.

В іншій частині рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 28 квітня 2021 року залишено без змін.

Цивільна справа № 536/1755/20 за позовом Х. до Дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», третя особа – В., про поновлення на роботі та стягнення коштів за час вимушеного прогулу.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 липня 2021 року позовні вимоги Х. відмовлено у повному обсязі.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, Х. посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права просить скасувати рішення та ухвалити нове, а саме:

- визнати незаконним та скасувати наказ Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» №499к від 11.11.2020 року про звільнення Х.;

- поновити Х. на роботі на посаді головного інженера регіонального виробничого управління «Харківавтогаз» Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України»;

- стягнути з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь Х. заробітну плату за час вимушеного прогулу у сумі 1 154 676 грн.;

- судові витрати покласти на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи Х. щодо незаконності його звільнення є обґрунтованими. Оцінка цих доводів зроблена апеляційним судом в мотивувальній частині та повторного аналізу не потребує.

Доводи відповідача у справі щодо розміру середнього розміру за час вимушеного прогулу також є обґрунтованими, були враховані апеляційним судом та їм надано відповідний аналіз.

Доводи відповідача щодо законності медичної документації, наданої позивачем, є припущеннями, які не можуть бути покладені в основу доказування.

Оскільки суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Отже, апеляційну скаргу Х. задоволено частково.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 06 липня 2021 року скасовано.

Ухвалено у справі нове рішення, яким позовні вимоги Х. задовольнено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» №499к від 11.11.2020 року про звільнення Х.

Поновлено Х. на посаді головного інженера регіонального виробничого управління «Харківавтогаз» Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України».

Стягнуто з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь Х. середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у сумі 172199,52 грн. з вирахуванням із цієї суми податків та обов`язкових платежів.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь держави 840,80 грн. судового збору.

Стягнуто з Дочірнього підприємства «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь Х. 4230,72 грн. витрат по сплаті судового збору.

Судовий розпорядник Леся РОМАНОВСЬКА