Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах станом на 01.07.2024 року

Аналіз причин скасування та зміни судових рішень Кременчуцького районного суду Полтавської області по цивільних справах

станом на 01.07.2024 року

Відповідно до п.3.4.плану роботи Кременчуцького районного суду Полтавської області на 2024 рік, затверджений наказом в.о. голови суду № 54/ОД від 11.12.2023 року,  мною,  діловодом Антоніною Кардашевою був проведений аналіз щодо дотримання строків розгляду цивільних справ суддями Кременчуцького районного суду Полтавської області станом на 01.07.2024 року.

Аналіз проведено на підставі: копії ухвал (рішень) колегій суддів судової палати з розгляду цивільних справ (наряд № 02-03 «Копії рішень Полтавського апеляційного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) та копій постанов колегій суддів судової палати Касаційного цивільного суду (наряд № 02-04 «Копії рішень Великої палати Верховного суду Касаційного цивільного, кримінального, адміністративного судів у складі Верховного суду стосовно перегляду судових рішень постановлених судом у цивільних справах) кожного із суддів, працюючих впродовж  2024 року.

Аналізом роботи Кременчуцького районного суду встановлено, що за перше півріччя 2024 року за захистом своїх законних прав, свобод та інтересів звернулось 276 громадян.

Слід звернути увагу на те, що в порівнянні з аналогічним періодом минулого року кількість цивільних справ позовного провадження   збільшилась на 382 справи та склала 946 справ, справ окремого провадження –  збільшилось на 33 справи  та становить 67 справ, кількість заяв про видачу судового наказу  збільшилась на 194 справи та становить 393 заяви, кількість заяв про забезпечення (скасування забезпечення) позову або доказів  збільшилась на 14 справ та становить 23 заяви, справ про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду зменшилось на 1 заяву та становить 1 справу, кількість заяв про виправлення помилки у судовому рішенні  збільшилася на 9 справ та становить 24 справи, заяви про ухвалення додаткового рішення - кількість не змінилась та становить 7 справ,  кількість заяв про роз’яснення судового рішення  збільшилась на 1 справу та становить 3 справи,  заяв про перегляд рішень, ухвал суду чи судових наказів у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами  не змінилась та становить 1 справу, кількість інших скарг та заяв в процесі виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) збільшилась на 157 справ та становить 183 справи, справ щодо виконання судових доручень іноземних судів –  не змінилась та становить 1 справу, заяв про скасування судового наказу  збільшилось на 18 справ та становить 21 справу,  справ, що стосуються інших процесуальних питань збільшилось на 1 справу та становить 15 справ,  кількість заяв про відвід судді збільшилось на 2 справи.

Згідно статистичних даних впродовж зазначеного періоду до Полтавського апеляційного суду всього направлено 35 справ, з них: 11 справ повернулось з Полтавського апеляційного суду та 24 цивільних справ перебувають на розгляді в Полтавському апеляційному суді.

 

Якість розгляду цивільних справ станом на 01.07.2024 року по суддям становить:

 

суддя  Світлана Клименко  – по 12 цивільним справам , з яких:

• 4 справи  повернулися з Полтавського апеляційного суду, з яких:
• рішення по 2 справам скасовано;
• рішення по 1 справі залишено без змін;
• апеляційну скаргу повернуто і вважати не поданою по 1 справі.
• 8 цивільних справ перебувають на розгляді в Полтавському апеляційному суді

 

суддя Олександр Колотієвський  – по 9 цивільним справам, з яких:

• 3 справи повернулися з Полтавського апеляційного суду,
• рішення по 2 справам скасовано;
• апеляційну скаргу повернуто і вважати не поданою по 1 справі.
• 6 справ перебуває на розгляді у Полтавському апеляційному суді

 

суддя Жанна Баранська –  по 5 цивільним справам з яких:

• 1 справа повернулися з Полтавського апеляційного суду:
• рішення по 1 справі скасовано;
• 4 справи перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді;

 

суддя Анна Река –  по 9 цивільним справам з яких:

• 3 справи повернулися з Полтавського апеляційного суду:
• рішення по 2 справам залишено без змін;
• рішення по 1 справі скасовано та направлено до суду для продовження розгляду;
• 6 справ перебуває на розгляді в Полтавському апеляційному суді.

 

Варто зазначити, що з Полтавського апеляційного суду повернулося 34 справи, які були направлені до апеляційної інстанції у 2022-2023 роках, але розглянуті у 2024 році. Із цієї кількості справ по 14 справам було винесено постанови про скасування рішення (ухвал) Кременчуцького районного суду Полтавської області, по 5 справам – повернуто апеляційну скаргу скаржникам, по 10 справам – рішення суду першої інстанції залишено без змін; по 3 справам – скасовано ухвалу про відмову у відкритті провадження та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції; по 3 справах – рішення суду першої інстанції змінено частково.

Як правило, рішення суду відповідають вимогам ст. 263 ЦПК України, тобто є вмотивованими і ясно викладеними. Поряд з цим мають місце факти постановлення рішень, які не відповідають вимогам про їх законність і обґрунтованість.

Причинами скасування рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області протягом вказаного періоду було:

• порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права;
• неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи;
• невідповідність висновків суду обставинам справи.
• справа розглядалась не за встановленою юрисдикцією.

Вважаю за необхідне розглянути випадки скасування рішень суду з метою недопущення подібних порушень в подальшій роботі суду.

Найчастіше причинами скасування (зміни) рішень (ухвал, постанов) у справах є порушення судом норм процесуального права (рішення суду основане на висновках, які не відповідають обставинам справи або не досліджено обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не повно з’ясовано обставини справи, без належної оцінки доказів).

Порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення, тільки тоді коли це порушення привело до неправильного вирішення справи. Істотними порушеннями при ухваленні рішення суду є відсутність вказівки у рішенні про те, на яких доказах ґрунтуються висновки суду, відсутність мотивів прийняття рішення, відсутність висновку про задоволення однієї частини позову і про відмову в другій його частині.

З урахуванням викладеного, вважаю за необхідне звернути увагу суддів на дотримання норм матеріального та цивільно-процесуального права, на недоліки, які мали місце при розгляді суддями справ та шляхи їх усунення.

Неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи – це означає, що суд не дослідив усіх передбачених нормою матеріального права юридичних (доказових) фактів, наявність чи відсутність яких впливає на остаточний результат справи, або дослідив факти, не передбачені такою нормою.

 

Станом на 01.07.2024 року повернуто 14 цивільних справ, які були направлені в 2022, 2023 та 2024 роках по яким рішення скасовано Полтавським апеляційним судом, а саме:

 

1.Цивільна справа № 536/243/23 за заявою П., заінтересована особа - Кременчуцький відділ державної реєстрації актів цивільного стану Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), про встановлення факту визнання батьківства.

У лютому 2023 року П. звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що К, є батьком П, та зобов`язання Кременчуцького відділу державної реєстрації актів цивільного стану Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) внести зміни до актового запису № 22 про народження П., де у відомостях про батька вказати батьком дитини К.

Вказувала, що з 2003 по 2008 роки проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу з К. разом вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет. 18.04.2005 в них народився син – С., в свідоцтві про народження якого за її вказівкою в графі «батько» був вказаний: «П.», оскільки К. на той час не мав документів і вона не змогла записати його батьком дитини, хоча останній визнавав себе батьком, дбав про сина, утримував та виховував його.

Відповідно до сповіщення сім`ї № 10/7037 від 03.11.2022 К. зник безвісті 12.10.2022 під час виконання бойового завдання поблизу м. Соледар Донецької області. У зв`язку із вказаними обставинами, заявник вказувала, що встановлення факту визнання батьківства має значення для реалізації особистих немайнових та майнових прав їх сина.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 20 червня 2023 року у задоволенні заяви П., заінтересована особа - Кременчуцький відділ державної реєстрації актів цивільного стану Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), про встановлення факту визнання батьківства – відмовлено.

Із вказаним рішенням не погодилась заявник П. та оскаржила його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі прохала рішення місцевого суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення заяви.

Вказувала на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина сьома статті 19 ЦПК України).

Апеляційний суд вважає, що місцевий суд вірно дійшов висновку, що на час розгляду справи факт смерті К. належними доказами у справі не підтверджений, що виключає факт встановлення батьківства згідно з вимогами ст. 130 СК України.

З поданої до суду заяви також вбачається, що К. уклав шлюб з К., яка отримала повідомлення від військової частини про те, що її чоловік К. зник безвісті, та що у неї є право на отримання відповідних пільг. (а.с. 16, 22)

На зазначену обставину місцевий суд уваги не звернув та не надав оцінки тому факту, що метою пред’явлення даної заяви є підтвердження особистих немайнових та майнових прав дитини, в тому числі, і на отримання відповідних пільг, передбачених для військовослужбовців та членів їх сімей.

Місцевий суд не залучив до участі у справі дружину К. - К., на права та інтереси якої безпосередньо впливає юридичний факт, за встановленням якого заявник П. звернулась до суду.

До участі у справі необхідно було також залучити і органи, які уповноважені державою надавати відповідні пільги військовослужбовцю та членам його сім’ї.

Зазначені обставини свідчать про наявність спору про право, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.

Згідно з ч. 4 ст. 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Частиною 6 статті 294 ЦПК України визначено, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

За таких обставин, місцевий суд повинен був залишити заяву без розгляду у зв’язку із наявністю спору про право, а не відмовляти в задоволенні заяви по суті. Заявник не позбавлена у такому разі можливості звернутися до суду в порядку позовного провадження з вимогою про встановлення факту батьківства.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Враховуючи вищезазначені висновки апеляційного суду щодо наявності спору про право апеляційну скаргу П. в інтересах неповнолітнього П. було задоволено частково, в результаті чого рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 20 червня 2023 року було скасовано, а заява П.- залишена без розгляду.

 

2.Цивільна справа №536/2137/21 за позовом Акціонерного товариства Комерційний Банк « ПриватБанк» до Г. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

У грудні 2021 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»(далі- АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до Г. про стягнення заборгованості

Позов мотивовано тим, що 31.01.2013 року відповідач звернувся до АТ КБ «ПриватБанк», з метою укладення договору про надання банківських послуг шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у АТ КБ«ПриватБанк».

Відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана Анкета-заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами банку складає договір про надання банківських послуг.

Згідно вказаного договору Г. отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

У зв`язку з неналежним виконанням умов кредитного договору, станом на 01.11.2021 Г. має заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 29 529,49 грн.

Вказану заборгованість за кредитним договором про надання банківських послуг №б/н від 31.01.2013 року АТ КБ «ПриватБанк» просив стягнути в судовому порядку з Г. на свою користь.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 лютого 2022 року, позов АТ КБ «ПриватБанк» до Г. про стягнення заборгованості задоволено . Стягнуто з Г. на користь АТ КБ«ПриватБанк» заборгованість у розмірі 29 529 ,49 грн. за кредитним договором №б/н від 31 січня 2013 року та витрати зі сплати судового збору у розмірі 2 270 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що фактично отримані та використані позичальником кошти за тілом кредиту в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а тому суд прийшов до висновку, що банк вправі вимагати захисту своїх прав шляхом зобов`язання виконання боржником обов’язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.

Г. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи , порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, вважає що рішення є необґрунтованим та незаконним , прийняте без повного, всебічного та об’єктивного дослідження матеріалів справи. Просить скасувати рішення суду першої інстанції ухвалити нове, яким позовні вимоги банку залишити без задоволення.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при розгляді справи судом першої інстанції прийнято рішення про задоволення позову без належного дослідження доказів , та без урахування того , що відповідачем у добровільному порядку повертались кошти кредитору, проте у зв’язку із наданням позивачем недостовірної інформації, суд вважав , що сума заборгованості за кредитом становить 29 529, 49 грн., хоча відповідач зазначає, що вказана сума складається із нарахованих відсотків, а заборгованість нарахована позивачем виникла у зв’язку із зарахуванням позивачем в рахунок погашення відсотків за користування кредитними коштами , сум які сплачувались відповідачем в рахунок повернення фактично використаних коштів .

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до слідуючого висновку.

Встановлено, що 31 січня 2013 року Публічне акціонерне товариство Комерційний Банк ПриватБанк, правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний Банк ПриватБанк і Г. уклали кредитний договір б/н шляхом підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку, згідно умов якого позивач зобов`язувався надати відповідачу кредит в сумі 4 000 грн. у вигляді встановленого початкового кредитного ліміту на платіжну картку та персональний ідентифікаційний номер для авторизації, а відповідач зобов`язувалася повернути кредит в порядку і на умовах передбачених договором та погодилася з тим, що ця заява разом із Умовами та Правилами надання банківських послуг і Тарифами становить між нею та банком договір про надання банківських послуг.

На виконання умов договору, позивач надав відповідачу кошти в сумі 4 000 грн., виконавши таким чином свої зобов`язання в повному обсязі.

Із матеріалів даної справи вбачається, що у анкеті-заяві позичальника від 31.01.2013 року, та додатковій інформації у відповідній заяві сторонами не було погоджено процентну ставку за кредитним договором. Анкета-заява не містить відомостей , щодо того яку конкретно карту із запропонованих банком отримує відповідач, не вказано суму кредиту , що надається , крім цього відсутня й інформація щодо відсотків за користування кредитними коштами та пені.

Підписавши анкету-заяву , яка є складовою частиною кредитного договору,  Г. відповідно до статей 3, 627 ЦК України добровільно погодила такі умови кредитного договору, взявши на себе відповідні зобов`язання.

Застосування норм права, оцінка доказів є саме прерогативою суду. У цій категорії справ розмір кредитної заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору, що узгоджується з висновком, викладеним в постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18).

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Виходячи з того, що у справах про стягнення кредитної заборгованості до предмета доказування включаються серед іншого обставини щодо розміру заборгованості, відповідно розрахунок заборгованості є належним доказом наявності та розміру заборгованості.

Крім того, як зазначив Верховний Суд у постанові від 23 вересня 2019 року у справі № 910/10254/18, банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій, а тому можуть підтверджувати факт передачі кредитних коштів позичальнику та заборгованість за кредитним договором.

Отже, виписки по картковому рахунку, що міститься в матеріалах справи є належним доказом щодо заборгованості відповідача, який повинен досліджуватися судом у сукупності з іншими доказами, зокрема, розрахунком заборгованості, що також узгоджується з правовими позиціями, викладеними в постановах Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18) та від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19).

У відповідності до вимог статей 263 - 264 ЦПК України належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором та виписку по рахунку позичальника), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ними повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

Як свідчать матеріали справи, відповідно до виявленого бажання у заяві від 31 січня 2013 року про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг у ПриватБанку відповідачу було відкрито кредитний рахунок у позивача, для користування яким видано кредитну картку № 4149437811906153 та 5211537426230418 та встановлено кредитний ліміт : 11.02.2013 року- 0,00 грн; 17.07.2013 року - 4 000 грн; 02.08.2013 року – 8 000 грн; 31.01.2017 року- 8 200 грн; 17.04.2019 року – зменшено кредитний ліміт 0, 00 грн.

Згідно наданих банком розрахунків заборгованості за договором у період часу кредитування відповідача з 31 січня 2013 року проценти за користування кредитними коштами нараховувалися позивачем за відсотковою ставкою 30,00 % річних, вже з 1 вересня 2014 року проценти нараховувалися за відсотковою ставкою 34,80 % річних, а з 1 квітня 2015 року - 43,20 % річних.

Із виписки по особовому рахунку позичальника та розрахунку заборгованості за договором № б/н від 31 січня 2013 року вбачається, що Г. систематично здійснювала погашення заборгованості шляхом внесення коштів на кредитний рахунок протягом всього часу користування кредитом. Проте, частину систематично сплачуваних коштів банк зарахував на погашення процентів , зокрема і за підвищеною відсотковою ставкою та в рахунок пені, а решту - в рахунок погашення тіла кредиту.

Внаслідок такого зарахування коштів у відповідача утворилась сума заборгованості за простроченим тілом кредиту, як вказує позивач у розмірі 29 529,49 грн, на яку позивач в подальшому почав нараховувати відсотки та штрафні санкції у вигляді пені.

Як зазначалося вище, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) зроблено свій висновок, що Умови та правила надання банківських послуг у ПриватБанку і Тарифи банку, які не підписані позичальником, не є складовою частиною кредитного договору, оформленого шляхом заповнення анкети-заяви.

Таким чином, за відсутності доказів того, що саме подані позивачем Умови та правила надання банківських послуг розуміла Г. під час підписання анкети-заяви, ознайомилася та погодилася із ними, ці Умови не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма укладеного із відповідачем договору про надання банківських послуг.

Виходячи з викладеного немає підстав вважати, що позивач має право на стягнення суми боргу у більшому розмірі, ніж фактично надані , та використані відповідачем , згідно розрахунку заборгованості та виписці по рахунку позичальника за період з 11.02.2013 по 03.11.2021, а тому вимоги АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення з Г. заборгованості за простроченим тілом кредиту є необґрунтованими, оскільки вони не узгоджуються з умовами укладеного між сторонами договору та вимогами законодавства.

Судом першої інстанції залишено поза увагою Виписку руху коштів надану позивачем до позовної заяви , з якої вбачається , що Г. за період з 11.02.2013 по 23.10.2020 фактично було використано – 37 996, 92 грн. , та повернуто банку кошти у сумі 44 854 , 06 грн., тобто погашено заборгованість за тілом кредиту.

Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції щодо реальної наявності заборгованості , та обов’язку з її сплати у Г. перед АТ КБ «ПриватБанк» , а відтак апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог є не законними і не обгрунтованими, не відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону, у зв’язку із чим рішення Кременчуцького районного суду Полтавської облаті від 08 лютого 2022 року підлягає скасуванню, з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.

Враховуючи викладене, Полтавським апеляційним судом було задоволено апеляційну скаргу Г., й тому рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 08 лютого 2022 року було скасовано й ухвалено у справі нове судове рішення.

 

3. Цивільна справа №536/1134/23 за заявою Б., заінтересована особа: Військова частина Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, перебування у фактичних шлюбних відносинах, перебування фізичної особи на утриманні.

09 червня 2023 року Б. звернулася до суду в порядку окремого провадження з заявою, в якій заінтересована особа: Військова частина Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, перебування у фактичних шлюбних відносинах, перебування фізичної особи на утриманні.

Заява мотивована тим, що у травні 2019 року вона створила сім`ю з Ш., вони вели спільне сумісне господарство, мали спільний побут, тобто знаходилися в фактичних шлюбних відносинах. Грошовим забезпеченням сім`ї займався Ш., а вона повністю перебувала на його утриманні. Доходи Ш. складалися з його пенсії військовослужбовця Збройних Сил України відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», крім того, він працював охоронцем на автосервісі. 27.02.2022 року Ш. був призваний за мобілізацію на службу в ЗС України Кременчуцьким РТЦК та СП. 15 березня 2023 року надійшло повідомлення, що капітан Ш. зник безвісти 07.02.2023 року в районі населеного пункту Красногорівка Донецької області, беручи участь в обороні держави та стримуванні збройної агресії рф. Метою встановлення зазначених фактів вказала подальшу реалізацію своїх прав як особи, що є членом сім`ї зниклого безвісти військовослужбовця.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 червня 2023 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою Б., заінтересована особа: Військова частина Полтавського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, знаходження у фактичних шлюбних відносинах, перебування фізичної особи на утриманні. Роз`яснено заявниці, що вказані вимоги розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Ухвала суду мотивована тим, що у даній справі спір стосується підтвердження за Б. певного соціально-правового статусу щодо призначення та виплати грошової допомоги сім`ї військовослужбовця, не пов`язаного з будь-якими цивільними правами та обов`язками заявниці, є адміністративно-правовим спором, тому така справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

В апеляційній скарзі Б., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, що звертаючись до суду, вона не просила одразу ж призначити їй виплати грошового забезпечення, а просила встановити їй правовий статус (перебування фізичної особи на утриманні, проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу, знаходженні у фактичних шлюбних відносинах), щоб у подальшому вже з визначеним статусом звернутися до військової частини для вирішення цього питання. За таких обставин, в адміністративного суду відсутні повноваження для відкриття провадження у справі, оскільки у неї відсутній публічно-правовий спір із суб’єктом владних повноважень, та на даний час будь-якій інший спір. Вважає, що публічно-правовий спір із суб’єктом владних повноважень, а в даному конкретному випадку з військовою частиною А7097 Полтавського ОТЦК та СП може мати місце тільки тоді, коли їй буде відмовлено у відповідних виплатах грошового забезпечення при підтвердженні свого правового статусу, а не за його відсутності.

Апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно матеріалів справи встановлено, що у червні 2023 року Б. звернулася до суду із заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю, в якій просила суд встановити факт проживання однією сім`ю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу Б. з Ш., їх перебування у фактичних шлюбних відносинах та перебування Б. на утриманні Ш.. В обґрунтування заяви зазначала, що встановлення факту проживання однією сім`ю їй необхідно для отримання у подальшому грошового забезпечення згідно Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що метою звернення Б. до суду є підтвердження її певного соціального статусу, що у свою чергу, має значення виключно у публічно-правових відносинах, оскільки впливає на підтвердження та можливість реалізації прав у сфері соціального забезпечення членів сім`ї військовослужбовця.

З таким висновком суду першої інстанції не погоджується колегія суддів апеляційного суду з врахуванням наступного.

Колегія суддів вважала, що справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав, не мають ознак публічно-правового спору та не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Як вказано вище, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Згідно матеріалів справи встановлено, що Б. в межах цієї справи заявлено виключно вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю (перебування у фактичних шлюбних відносинах, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу та перебування на утриманні). При цьому, вимог про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень ВЧ А7097 не заявлено.

Тобто, Б. звернулася до суду не за вирішенням публічно-правового спору з Військовою частиною, а виключно з питання встановлення факту, що має юридичне значення.

У даному випадку питання щодо наявності чи відсутності у Б. права на отримання відповідної інформації, отримання грошового забезпечення та додаткових виплат є передчасним за відсутності встановлення факту її проживання із особою -військовослужбовцем, що зник безвісти, однією сім`єю без реєстрації шлюбу. Без встановлення такого факту Б. взагалі не є особою, на яку поширюються вимоги Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відтак, колегія суддів зазначає, що такі вимоги не можуть бути предметом розгляду в адміністративному суді без вимоги про вирішення публічно-правового спору.

У пункту 24 рішення в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Крім того, ЄСПЛ у справі «Занд проти Австрії» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

Оскільки до компетенції адміністративного суду не відноситься питання встановлення фактів, що мають юридичне значення, адміністративний суд не є судом, що встановлений законом щодо розгляду такої категорії справ, відповідно, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що заяву Б. належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

При цьому, колегія судді звертає увагу, що адміністративний суд в силу приписів статті 19 КАС України не має компетенції із розгляду заяв про встановлення факту, який має юридичне значення, адже при розгляді таких заяв заявниками не заявляються вимоги про вирішення публічно-правового спору, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, тому такі заяви мають розглядатися в порядку цивільного судочинства. Заявлена мета звернення до суду із заявою про встановлення факту (як в цьому випадку для отримання інформації, актів, отримання грошового забезпечення та додаткових виплат) без оскарження рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, не робить цей спір таким, що належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, це напряму суперечить вимогам частини першої статті 19 КАС України, якою встановлено вичерпний перелік справ у публічно-правових спорах, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Вказані висновки відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 18 січня 2024 року у справі №560/17953/21, згідно яких справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України.

З урахуванням викладеного, колегія суддів прийшла до висновку, що відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції порушив норми процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, ухвала суду – скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Таким чином, ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12 червня 2023 року було скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

 

4. Цивільна справа №536/2127/18 за позовом Г. до К., третя особа - приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г., про визнання заповіту недійсним.

В грудні 2018 року Г. звернулась до суду із вказаним позовом, відповідно до якого прохала визнати недійсним складений К, що помер 17.05.2018, заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького нотаріального округу Г.15 травня 2018 року за реєстраційним номером 977.

В обґрунтування позову зазначено, що 17.05.2018 помер її батько, К., після смерті якого вона дізналася, що 15 травня 2018 року батьком був складений заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г., відповідно до якого все своє майно він заповів своїй дружині - К. (відповідачці у справі).

Вважає, що заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Зокрема, заповіт посвідчений нотаріусом за межами його нотаріального округу та в заповіті не зазначено по батькові К, не зазначено хворобу, яка позбавляла його можливості самостійно підписати заповіт, заповіт не був прочитаний особисто К.

Справа переглядалась судами неодноразово.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року позов Г. до К., третя особа - приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г., про визнання заповіту недійсним було задоволено. Заповіт, складений від імені К, померлого 17 травня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г. від 15 травня 2018 року, реєстраційний номер 977 - визнано недійсним.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Г. на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року - задоволено. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року - скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Постановою Верховного Суду від 31 серпня 2022 рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 23 жовтня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року - скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції Верховний Суд зазначив, що висновки суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову з підстав посвідчення заповіту поза межами нотаріального округу приватного нотаріуса відповідають положенням закону та правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження  № 14-173цс20). Як судом першої інстанції, так і апеляційним судом під час розгляду справи та ухвалення судових рішень не надавалася оцінка доводам позивача щодо іншої підстави позову, а саме посвідчення оспорюваного заповіту з порушенням вимог закону щодо його форми. Судами попередніх інстанцій неповно досліджено всі обставини справи, зокрема, судом першої інстанції не встановлено, чи був заповідач освіченою особою, чи міг він на момент вчинення заповіту прочитати та власноруч підписати заповіт, чи мав він фізичні вади або хвороби, та чи була необхідність у прочитанні та підписанні заповіту від його імені третіми особами та за участі свідків.

За результатом повторного перегляду рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 червня 2023 року позов Г.– задоволено.

Заповіт, складений від імені К., померлого 17 травня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г.від 15 травня 2018 року, реєстраційний номер 977 - визнано недійсним.

Із вказаним рішенням не погодилась відповідач К., а також третя особа у справі - приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г..

У своїй апеляційній скарзі К. прохала рішення місцевого суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Вказувала, що рішення місцевого суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд неповно з’ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Вказувала, що місцевий суд не врахував, що у судовому засіданні було доведено факт того, що заповідач на момент складення заповіту був важко хворий, тому підписання заповіту Р. не порушує вимоги матеріального права щодо порядку посвідчення заповітів. Заповіт був підписаний в присутності нотаріуса та двох свідків.

В апеляційній скарзі третя особа у справі, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Г., прохав рішення місцевого суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, вказував на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права, зазначивши, що посвідчення заповіту відбулося у відповідності до вимог Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України № 2965.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання заповіту недійсним, місцевий суд виходив з того, що в оспорюваному заповіті приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Г. не зазначено фізичних вад або хвороби спадкодавця, які заважали б йому особисто підписати та прочитати заповіт. Згідно із досліджених судом довідок з медичних установ, місцевим судом установлено, що К. за останні два роки до смерті в лікувальні установи за медичною допомогою не звертався, хвороби не мав, має місце єдиний випадок виклику лікаря додому незадовго до смерті, та, незважаючи на похилий вік, і це не заперечували сторони в судовому засіданні, він був освіченою людиною. Вказана в лікарському свідоцтві причина його смерті також не вказує на його такий стан здоров’я, що перешкоджало б йому прочитати та підписати заповіт.

Аналізуючи встановлені в судовому засіданні обставини, місцевий суд дійшов висновку про відсутність передбачених законом підстав для підписання заповіту замість заповідача іншою особою, що свідчить про порушення при посвідченні оспорюваного заповіту вимог щодо його форми.

Крім цього, місцевий суд звернув увагу, що оспорюваний заповіт був складений за два дні до смерті спадкодавця, та те, що згідно із записом № 36 від 14.05.2018 в Журналі обліку викликів нотаріуса для вчинення дій поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, із заявою про виклик нотаріуса додому К. зверталася особисто К., на користь якої було складено заповіт, що підтверджує, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, а тому такий заповіт є недійсним.

Щодо недійсності заповіту з підстав його посвідчення поза межами нотаріального округу приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Г., місцевим судом зазначено, що норми чинного законодавства України не передбачають заборони особі звернутися до будь-якого нотаріуса з метою вчинення нотаріальної дії - посвідчення заповіту. Положення ст.13-1 Закону України «Про нотаріат» містять вимоги до місця вчинення нотаріальної дії, але не встановлюють наслідків порушення цих вимог у вигляді позбавлення чинності заповіту шляхом визнання його недійсним.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Зі змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що місцевий суд дійшов висновку про те, що спірний заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми, оскільки в заповіті не зазначено фізичних вад або хвороби заповідача, які б заважали йому особисто підписати та прочитати заповіт. Одночасно, місцевий суд визнав заповіт недійсним з підстав відсутності волевиявлення заповідача.

Апеляційний суд зазначає, що фактично місцевий суд дійшов висновку про одночасну нікчемність оскаржуваного заповіту, констатувавши порушення вимог закону щодо форми його складання, та про його недійсність, оскільки заповіт, як односторонній правочин, не відповідає вимозі ч. 3 ст. 203 ЦК України, відповідно до якої волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Однак, в силу норм матеріального права нікчемний заповіт не може бути визнаний недійсним.

Щодо наявності підстав для визнання оскаржуваного заповіту нікчемним, апеляційний суд вважає, що висновки місцевого суду щодо недотримання форми та порядку його посвідчення є помилковими.

Зі змісту заповіту вбачається, що він складений в письмовому вигляді, зміст заповіту не суперечить вимогам ЦК України та Главі 3 наказу Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Зокрема, в заповіті зазначено особу заповідача: «К».  Жодна із сторін спору не оспорює факту ідентифікації особи заповідача.

Не зазначення по батькові заповідача у заповіті не є підставою для визнання такого заповіту нікчемним.

Місцевий суд установив, що лікар загальної практики, сімейний лікар Н. 26.04.2018 оглянув К. на дому та встановив, що останній перебував в тяжкому стані, та було рекомендовано госпіталізацію останнього в терапевтичне відділення. (а.с. 175 т. 1)

Зі змісту оскаржуваного заповіту також вбачається, що він складений в присутності двох свідків, зачитаний уголос свідками К. та Я. та за дорученням заповідача підписаний Р.

Як вбачається з матеріалів справи, перед посвідченням заповіту К. дійсно хворів, про що зазначає і позивач в позовній заяві, вказуючи, що заповідач не міг ходити.

В ході судового розгляду справи були допитані свідки, які були присутні при посвідченні спірного заповіту, які пояснили, що дійсно К. був слабким та попрохав, щоб заповіт зачитали йому вголос.

Покази свідків належними, достатніми та допустимими доказами у справі не спростовані.

Таким чином, хоча К. і був освіченою людиною, враховуючи його стан здоров’я, волевиявлення, зачитання заповіту свідками та посвідчення при свідках третьою особою не суперечило вимогам чинного законодавства.

Апеляційний суд, при цьому, враховує правові висновки Верховного Суду, висловлені у справі № 452/2368/19 (провадження № 61-12193св22), обставини у якій є подібними в частині не зазначення в заповіті конкретної хвороби чи фізичної вади заповідача, що перешкоджали йому підписати заповіт особисто. І цій справі суд дійшов висновку, що не зазначення таких відомостей у заповіті не є підставою для визнання його нікчемним у зв’язку із недотримання вимог щодо форми його складення).

Таким чином, за формою оскаржуваний заповіт не суперечить вимогам закону та відсутні підстави вважати його нікчемним.

Щодо наявності підстав для визнання оскаржуваного заповіту недійсним.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). (ст. ст. 12, 81, 89 ЦПК України)

В матеріалах справи відсутні докази про те, що заповідач К. був визнаний недієздатним чи обмежено дієздатним, та що заповіт не відповідав волі заповідача.

Все своє майно К. заповів своїй дружині – К.

Та обставина, що нотаріуса для вчинення нотаріальної дії (посвідчення оскаржуваного заповіту не за місцем розташування нотаріальної контори) було викликано особою, на користь якої складено заповіт - К., не свідчить про невідповідність волевиявлення К. його внутрішній волі заповісти все своє майно останній, як своїй дружині. Тому, ця обставина не є підставою для визнання оскаржуваного заповіту недійсним, як такого не відповідає вимозі ч. 3 ст. 203 ЦК України.

В ході розгляду справи встановлено, що оскаржуваний заповіт за формою та порядком посвідчення відповідає вимогам закону, тобто підстав вважати його нікчемним не вбачається. Протилежного стороною позивача не було доведено.

Позивачем не доведено і підстави для визнання оскаржуваного заповіту недійсним, зокрема, в частині невідповідності волевиявлення заповідача К. його внутрішній волі.

Сторони у справі не оспорювали висновки місцевого суду в тій частині, що посвідчення нотаріусом заповіту за межами нотаріального округу не є підставою для визнання заповіту недійсним, що, в силу меж розгляду справи апеляційним судом (ст. 367 ЦПК України), не дає підстав для апеляційного перегляду таких висновків.

Враховуючи вищевикладені висновки апеляційного суду, рішення місцевого суду підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Тому апеляційні скарги К. та приватного нотаріуса Кременчуцького міського нотаріального округу Г. було задоволено, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 червня 2023 року скасовано.

5. Цивільна справа №536/1375/22 за позовом Ш. до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

31 жовтня 2022 року Ш. звернувся до суду з позовом до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В. про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, в якому просив суд визначити йому додатковий строк для подачі заяви про прийняття спадщини після смерті 29.02.2020 року його бабусі Ш., тривалістю три місяці з моменту набрання рішенням у даній справі законної сили.

Позовна заява мотивована тим, що 29.02.2020 року померла його бабуся Ш., яка до дня смерті. У 2022 році від подруги його покійної бабусі йому стало відомо, що вона склала заповіт на його ім`я, посвідчений 04.12.2014 року заступником секретаря Недогарківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області М., в якому заповідала йому земельну частку (пай) площею 3,17 га та все інше майно, де б воно не знаходилося та з чого не складалося. Він отримав копію вказаного заповіту, зібрав пакет документів та звернувся до приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В. для оформлення спадкових прав та отримання свідоцтва про право на спадщину та 06.04.2021 року отримав відмову в зв`язку з пропуском ним шестимісячного строку прийняття спадщини та відсутністю документального підтвердження реєстрації його проживання разом з померлою на час відкриття спадщини. Вважає, що він пропустив строк подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, так як не знав про наявність щодо нього заповіту та у період часу, що визначений Законом для подачі заяви про прийняття спадщини, на території України було введено ряд обмежень, пов`язаних з поширенням вірусу COVID-19, були скасовані автобусні та інші регулярні перевезення, що ускладнювало можливість звернення до нотаріуса з відповідною заявою. Крім цього зазначає, що у період з 26.08.2020 до 01.09.2020 року він проходив стаціонарне лікування в Оржицькій районній центральній лікарні, що теж унеможливлювало його прибуття до нотаріальної контори.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавтської області від 07 вересня 2023 року Ш. у позові до Піщанської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, третя особа: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області В., про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач Ш.,  як на причини пропуску встановленого законом строку для прийняття спадщини, які він вважає поважними, посилається на те, що він не знав про наявність заповіту та спадкового майна, а також на те, що на території України був встановлений карантин для запобігання поширенню коронавірусу COVID-19 та на свою хворобу. Необізнаність позивача про наявність заповіту та спадкового майна не є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини. Об`єктивних перешкод для звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини він не мав, оскільки державні нотаріальні контори, незважаючи на встановлення на території України карантину для запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, продовжували працювати протягом шестимісячного строку з часу смерті спадкодавця і у відповідності до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, спадкоємці не позбавлені можливості реалізувати свої спадкові права шляхом подання відповідних заяв про прийняття спадщини засобами поштового зв`язку.

В апеляційній скарзі представник Ш. – адвокат С. просить рішення суду першої інстанції скасувати з підстав неповного з’ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції не надав жодної правової оцінки письмовим документам, які долучені позивачем на підтвердження поважності пропуску строку для подачі заяви про прийняття спадщини. Вказує, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини. Зазначає, що при вирішенні питання слід враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Також посилається на необхідність нотаріусів дотримуватися вимог Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом ИЮ України від 03.03.2004 року в частині повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини за заповітом. Також посилається на постанову Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №565/1145/17, яку суд першої інстанції не взяв до уваги.

Апеляційний суд у складі колегії суддів не погодився з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Предметом даного спору є визначення позивачу Ш. додаткового строку для подачі заяви про прийняття спадщини після смерті 29.02.2020 року його бабусі Ш., тривалістю три місяці з моменту набрання рішенням у даній справі законної сили.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що стало підставою для ухвалення незаконного і необгрунтованого рішення суду, виходячи з наступного. Ухвалюючи рішення у справі про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на те, що необізнаність позивача про наявність заповіту та спадкового майна не є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Однак, судом першої інстанції неповно було досліджено матеріали справи та встановлено фактичні обставини, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

На а.с. 18 міститься довідка, видана старостою Максимівського старостинського округу П. про те, що 17.02.2022 року останнім видано Ш. дублікат заповіту замість втраченого, який посвідчений М., заступником секретаря Недогарківської сільської ради 02.02.2016 року і зареєстрований в реєстрі за №5. Примірник заповіту зберігається в справах Максимівської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області. Особу гр. Ш., який отримав дублікат, встановлено. Факт смерті заповідача перевірено. Зареєстровано в реєстрі за №6-17 (а.с. 18). Довідка посвідчена круглою печаткою виконавчого комітету Піщанської сільської ради.

Таким чином, дублікат заповіту, який був посвідчений 02.02.2016 року, Ш. отримав лише 17.02.2022 року.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що Ш. достовірно знав про існування заповіту його баби Ш. на його користь, тому є усі підстави вважати, що на час звернення до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини позивачу не було відомо про існування заповіту на його користь.

Крім цього, по справі вбачається, що позивач на час відкриття спадщини не проживав із спадкодавцем Ш., згідно довідки старости Максимівського старостинського округу гр. Ш. була зареєстрована одна за місцем свого проживання (а.с. 14), позивач про наявність заповіту складеного на його користь дізнався поза межами строку, передбаченого ч. 1 ст. 1270 ЦК України, тобто ці обставини свідчать про поважність причин, пов`язаних з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця при поданні заяви про прийняття спадщини, що є підставою для визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

У постанові Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №565/1145/17 вказано, що поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо. Таким чином, необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

Крім цього, у вказаній постанові Верховний Суд зауважив, що у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права. Відповідно до положень статті 63 Закону України «Про нотаріат» в редакції, яка діяла на момент відкриття спадщини, нотаріус або в сільських населених пунктах - посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена   на вчинення нотаріальних дій, отримавши від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов`язана повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких відоме. Нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, уповноважена на вчинення нотаріальних дій, також може зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення у пресі.

По справі не вбачається, що спадкоємці повідомлялися нотаріусом про відкриття спадщини.

У наведеній судом першої інстанції постанові Верховного Суду від 13.04.2023 року у справі №607/13549/21 фактичні обставини є відмінними, в ній встановлено, що особа, дізнавшись у червні 2019 року про існування заповіту на її користь, не здійснивши жодних дій щодо прийняття спадщини, повернулася до іншої країни і звідти також не вчиняла будь-яких дій по прийняттю спадщини, і лише в липні 2021 року, тобто майже через два роки, звернулася усно до нотаріуса.

Апеляційний суд у складі колегії суддів, з урахуванням фактичних обставин по справі, а саме те, що позивач дійсно не знав про наявність заповіту на його користь, позивач проживав окремо від спадкодавця, заповіт є волевиявленням спадкодавця, відомості про інших спадкоємців відсутні, тобто відсутній спір між ними, також враховуючи встановлення з 12.03.2020 року (через 12 днів після смерті спадкодавця Ш.) на території України карантину для запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, які суд першої інстанції не взяв до уваги та безпідставно відмовив у позові, який є доведеним, обгрунтованим та підлягає задоволенню.

Таким чином, апеляційний суд у складі колегії суддів прийшов до висновку, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, неправильно застосував норми законодавства до спірних правовідносин, в зв'язку із чим ухвалив незаконне рішення, яке підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення.

Отже, Полтавським апеляційним судом у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційну скаргу представника Ш.– адвоката С. було задоволено, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 07 вересня 2023 року скасовано і ухвалено нове рішення.

6. Цивільна справа №524/9153/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХДОР» (далі – ТОВ «ТЕХТОР») до Ш. про стягнення матеріальної шкоди.

29.09.2021 ТОВ «ТЕХДОР» звернулося до суду з позовом до Ш. про стягнення матеріальної шкоди у розмірі 465 134,83 грн., заподіяної унаслідок пошкодження транспортних засобів, якими користується товариство, в ДТП, що сталася з вини відповідача.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 26.01.2021 близько 10-40 год. Ш., керуючи транспортним засобом Mercedes-Benz 813D д.н.з. ВІ 2832 ЕВ, по а/д М-22 Полтава-Олександрія на 99 км + 400 м, під час зміни напрямку руху не переконався, що це буде безпечно, виїхав на смугу зустрічного руху, скоїв зіткнення з автомобілем Ford 1842 TXHR д.н.з. АХ 6562 ІХ з напівпричепом ВАРЗНПВ-4713, д.н.з. АХ 1632 ХО, який рухався у зустрічному напрямку, унаслідок чого транспортні засоби отримали механічні пошкодження.

Постановою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02.06.2021 відповідач Ш. був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП.

Автомобіль Ford 1842 TXHR, д.н.з. АХ 6562 ІХ із напівпричепом на праві власності належить ТОВ «ДБП ЛІДЕР», з яким 01.02.2020 ТОВ «ТЕХДОР» укладено договір оренди транспортних засобів та механізмів №2020.02.01, у тому числі, щодо вказаного автомобіля з напівпричепом. 09.03.2021 між ТОВ «ТЕХДОР» та ТОВ «Торгівельно-сервісна компанія» укладено договір на гарантійне та сервісне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів №09-03-2021, на підставі якого проведено діагностику указаного автомобіля та складено Акт дефектовки №890 із зазначенням необхідних робіт, а також запчастин для відновлення транспортного засобу та їх вартості, що склала 626 718,83 грн.

Зазначає, що у зв`язку з тим, що власником транспортні засоби були застраховані в АСК «Омега», поліс №АР - 4931035, вартість відновлюваних робіт частково відшкодована цією страховою компанією, а саме: пошкодження автомобіля - Ford 1842 TXHR, д.н.з. АХ 6562 ІХ, відшкодовано в сумі 128 000,00 грн.; пошкодження напівпричепа ВАР3 НПВ-4317 д.н.з. АХ 1632 ХО - у сумі 40 400,00 грн., загалом сума страхового відшкодування склала 168 400,00 грн.

Оскільки Ш. у добровільному порядку відмовився відшкодувати завдану ним шкоду, а ТОВ «ТЕХДОР» власними коштами відновлено пошкоджений транспортний засіб із напівпричепом, за ремонт яких сплачено 633 534,83 грн., тому за вирахуванням суми страхового відшкодування відповідач має сплатити 465 134, 83 грн.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05.09.2023 позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХДОР» задоволено частково.

Стягнуто із Ш. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХДОР» матеріальну шкоду в сумі 232 737,73 грн. та судовий збір в сумі в сумі 3 491, 07 грн.

Із рішенням не погодився позивач та подав апеляційну скаргу. Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення в частині відмови в позовних вимогах скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Посилаючись на положення ч.2 ст.1166, ст.1187 ЦК України, ст.ст.29,35 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та на докази понесених товариством витрат по оплаті ремонту транспортних засобів, доводить, що відповідач має відшкодувати різницю між загальним розміром завданої майнової шкоди та страховим відшкодуванням, а саме 465 134,83 грн.

26.12.2023 адвокат Б., який діє як представник в інтересах відповідача Ш., подав відзив на апеляційну скаргу,в якому заперечує її доводи, просить залишити без задоволення, а рішення районного суду – без змін.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач має право на відшкодування шкоди у вигляді різниці між вартістю матеріального збитку, заподіяного внаслідок дорожньо-транспортної пригоди в сумі 401 137,73 грн., що визначена звітами про визначення вартості матеріального збитку, складених суб’єктом оціночної діяльності Б. від 15.02.2021, що становить 232 737,73 грн. та підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, що суд і стягує з відповідача на користь позивача.

Апеляційний суд із такими висновками не погоджується, оскільки вони прийняті з недотриманням норм процесуального права та порушенням норм матеріального права. Предметом спору у справі, що переглядається в апеляційному порядку, є розмір відшкодування.

Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За приписами ч.ч.1-2 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Згідно ч.1 ст.1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Із матеріалів справи убачається, що цивільно-правова відповідальність володільця автомобіля Мерседес Бенц, водій якого Ш. у встановленому порядку визнаний винним у даній ДТП, в якій пошкоджено транспортний засіб позивача, була застрахована у СК «Омега» та остання відповідно до вимог Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» відшкодувала завдану відповідачем шкоду в межах ліміту цивільної відповідальності.

При цьому розмір вартості матеріального збитку визначений на підставі Звітів про визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу Форд та причепу ВАРЗ ППВ4713, складених суб’єктом оціночної діяльності Б. відповідно 15.02.2021 та 03.02.2021 та значно перевищував ліміт відповідальності.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач передав пошкоджені транспортні засоби на ремонт ТОВ «ТС Компанія» згідно договору на гарантійне та сервісне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів №09-03-2021. На підставі вказаного договору останнє провело діагностику автомобіля Ford 1842 TXHR, д.н.з. АХ 6562 ІХ, із напівпричепом ВАР3 НПВ-431, д.н.з. АХ 1632 ХО, склало Акт дефектовки №890, в якому визначені необхідні роботи та запчастини для відновлення транспортних засобів, вартість яких склала 626 718,83 грн./а.с.35-43/

Відповідно до платіжного доручення №243 від 26.02.2021 позивач ТОВ «ТЕХДОР» сплатив на рахунок ТОВ «ТС Компанія» передоплату за каркас кабіни згідно рахунку №213 від 19.02.2021 в розмірі 316 965,00 грн, так як кабіна підлягала заміні. Згідно платіжного доручення №429 від 16.04.2021 позивач сплатив 106 785,00 грн. згідно рахунку №2013 від 10.02.2021, та платіжним дорученням №810 від 25.08.2021 – 209 784,83 грн. згідно рахунку №890 від 20.07.2021. Отже, загальна вартість ремонту автомобіля Ford 1842 TXHR, із напівпричепом ВАР3 НПВ-431, склала 633 534,83 грн. (316 965,00 + 106 785,00 + 209 784,83).

Із урахуванням викладеного колегія суддів робить висновок, що ці витрати позивача на ремонт пошкоджених транспортних засобів з вини відповідача є підтвердженими і обґрунтованими. Натомість відповідач не надав жодного доказу, який би спростовував необхідність вказаного обсягу ремонтних робіт, заміни запчастин та їх вартості. Тому за вирахуванням одержаного позивачем страхового відшкодування в сумі 168 400,00 до відшкодування підлягає 465 134,83 грн., які апеляційний суд стягує з відповідача для повного відшкодування заподіяної ним шкоди.

Отже, враховуючи викладене, Полтавським апеляційним судом апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕХДОР» було задоволено, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 05 вересня 2023 року скасовано.

7. Цивільна справа №536/2044/21 за позовом Ш. до Ш. про встановлення факту проживання, як чоловіка і дружини, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя.

23.11.2021 року Ш.. звернулася в суд із указаним позовом до Ш., у якому просить встановити факт спільного проживання сторін однією сім’єю як чоловіка і дружини у період із квітня 2009 року по 17 грудня 2011 року, визнавши їх спільною сумісною власністю будинок з господарськими будівлями, що розташований за адресою: пров.Тихий, буд.6 у с.Омельник Кременчуцького району Полтавської області та складається із: житлового будинку літ. «А», «А1», «ал», «а1», «аг», загальною площею 131,4 кв.м., житловою площею 40,3 кв.м.; вбиральні, літнього душу літ. «В», сараю літ. «Г», льоху літ. «Д», вигребу літ. «І», воріт, хвіртки №1, огорожі №2, огорожі №3, загальною площею 131,4 кв.м., житловою площею 40,3 кв.м.

В обґрунтування вимог позову зазначає, що 26.09.1991 Ш. на підставі договору дарування отримав у дар від Ш. указаний житловий будинок, 1968 року забудови, зроблений з цегли, критий шифером, розміром житлової площі 26 кв.м, сарай.

Рішенням виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області №73 від 22.09.2004 Ш. надано дозвіл на виконання будівельних робіт на будівництво прибудови до житлового будинку і господарських будівель; виробничим бюро при головному архітекторі Кременчуцького району Полтавської області розроблено проект забудови земельної ділянки індивідуального забудовника.

Із квітня 2009 року вони з відповідачем стали проживати однією сім`єю у спірному будинку, де її, позивачку, було зареєстровано у жовтні 2011 року. У червні 2010 року вони разом, за спільні кошти, почали перекриття даху будинку, восени розпочали роботи всередині будинку, а влітку 2011 року зовнішні роботи в прибудові та побудували сарай.

17.12.2011 сторони зареєстрували шлюб та продовжили будівництво будинку та господарських будівель за спільні кошти. Відповідач отримував пільгову пенсію шахтаря, підробляв. За взаємною домовленістю, вона, позивачка, до червня 2017 року займалася домашнім господарством, продавала отриману продукцію на базарі, а у 2017 році працевлаштувалася, а зароблені кошти вкладали у будівництво, залишаючи мінімум для проживання.

У 2019 році реконструкцію будинку та будівлю інших господарських споруд було закінчено, 24.07.2019 виготовлено технічний паспорт та зареєстровано Декларацію про готовність об`єкту до експлуатації, видану 07.08.2019. Тоді 09.09.2019 відповідач зареєстрував на своє ім`я право власності на спірний будинок з господарськими будівлями, який згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25.10.2021 складається із: житлового будинку літ. «А», «А1», «ал», «а1», «аг», загальною площею131,4 кв.м, житловою площею 40,3 кв.м., вбиральні, літнього душу літ. «В», сараю літ. «Г», льоху «Д», вигребу літ «І», воріт, хвіртки №1, огорожі №2, огорожі №3.

16.11.2021 шлюб між сторонами було розірвано. Зазначає, коли вони почали проживати як сім`я у квітні 2009 року, то в прибудові були стіни без даху, і вони разом з відповідачем фактично закінчили будівництво спірного будинку. Відтак, посилаючись на положення ст.ст.57, 60, 62, 69, 74 СК України просить захистити порушене право згідно заявлених вимог позову.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21.08.2023 у задоволенні позовних вимог Ш. до Ш. про встановлення факту проживання, як чоловіка і дружини, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя - відмовлено.

Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у заявлений період. Спірний будинок набутий відповідачем до шлюбу з позивачкою, а тому не є спільною сумісною власністю подружжя. Тоді як твердження позивача, що реконструкція будинку та будівництво господарських будівель було продовжено з квітня 2009 року, коли стали проживати однією сім’єю, і була завершена у 2019 році за їх спільні кошти, не підтверджені доказами.

Позивачка оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Посилаючись на неповне з’ясування фактичних обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Зазначає, що при постановленні оскаржуваного судового рішення поза увагою суду залишився зміст договору дарування від 26.09.1991, зокрема, пункт 2, за яким сторони оцінили дар на суму 5000 карбованців. Відтак, застосуванню підлягає положення ч.1 ст.244 ЦК УРСР, за якою договір дарування на суму понад 500 карбованців підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Недотримання цієї вимоги має наслідком недійсність договору з моменту його укладення згідно ч.1 ст.48, ч.1 ст.59 ЦК УРСР.

Вважає, що суд надав неправильну оцінку листу №61/772 Кременчуцького МБТІ, яким підтверджено відсутність за даними архівного обліку інвентаризаційної справи №146 на спірне домоволодіння.

Як на порушення норм процесуального права вказує на недотримання судом вимог ч.ч.3,8 ст.83 ЦПК України, що полягає у задоволенні клопотання про допит свідків після з’ясування обставин справи; у порушення ст.197 ЦПК України, суд залишив не вирішеною заявою про збільшення розміру позовних вимог від 09.12.2022 та протиправно ухвалою від 06.04.2023 відмовив у задоволенні заяви про уточнення позовних вимог від 06.04.2023.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Відмовляючи у задоволенні вимог позову в частині встановлення заявленого факту, районний суд виходив із того, що позивачка не надала належних та допустимих доказів того, що між сторонами у період із квітня 2009 року по 17.12.2011 мали місце усталені відносини, що притаманні подружжю, у розумінні ст.74 СК України без наявності інших ознак сім`ї.

При постановленні рішення в частині відмови у визнанні майна спільною сумісною власністю, районний суд дійшов висновку, що спірний будинок придбаний відповідачем до шлюбу з позивачкою, а тому не є спільною сумісною власністю подружжя.

Судом також враховано істотність збільшення вартості такого будинку. Проте суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами, що його реконструкція та будівництво господарських будівель було продовжено з квітня 2009 року, коли вони стали проживати однією сім`єю, і була завершена у 2019 році, за їх спільні кошти.

Твердження позивачки про вклад нею у будівництво особистих коштів, зокрема, від продажу городини та худоби, суд відхилив, як не підтверджені доказами, врахувавши також відсутність відомостей про розмір її зарплати та, що її робота була нетривалою. Надані позивачкою кредитні договори суд визнав такими, що не підтверджують її позовних вимог, оскільки вони були укладені після закінчення будівництва, а сума кредитів невеликою за розміром. Тоді як товарні чеки щодо придбання будівельних матеріалів не містять відомостей про особу покупця, тому судом до уваги не прийняті.

Суд також критично віднісся до показань свідків, як таких, що носять загальний характер та стосуються подій, тривалий сплив часу за якими, ставить під сумнів можливість їх запам’ятовування свідками. До того ж вони стали їм відомі або зі слів сторонніх осіб або безпосередньо від сторін, які є їх родичами, друзями, а значить зацікавленими особами.

Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції в повній мірі погодитися не може з таких підстав.

Щодо ухвали суду першої інстанції про відмову у збільшенні позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Відмовляючи у задоволенні заяви позивача Ш. та її представника - адвоката Б. про збільшення позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмета позову, а не через збільшення розміру позовних вимог. Такі висновки районного суду відповідають позиції Верховного Суду у справі №910/18389/20 від 22.07.2021, яка є обов’язковою для застосування.

Доводи апеляційної скарги правильність таких висновків не спростовують та зводяться до довільного трактування норм процесуального закону на власну користь. Тоді як твердження позивачки, що суд залишив невирішеною її заяву про збільшення позовних вимог від 09.12.2022, колегія суддів відхиляє, як неспроможні, оскільки ухвалою від 06.04.2023 судом вирішено по суті заяви як позивача так і її представника - адвоката Б., які є однаковими з урахуванням уточнення номеру будинку спірного домоволодіння.

При цьому апеляційний суд зазначає, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову. Наведене відповідає позиції Верховного Суду у справі №911/2139/19 від 30.08.2020.

Вирішуючи заявлену в межах цієї справи позовну вимогу про встановлення факту спільного проживання сторін, як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із квітня 2009 року по 17 грудня 2011 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позивачка не надала належних та допустимих доказів того, що між сторонами у заявлений період мали місце усталені відносини, що притаманні подружжю, у розумінні ст.74 СК України.

Доводи апеляційної скарги правильність таких висновків не спростовують, оскільки не ґрунтуються на належних та допустимих доказах. Тоді як зміст показань свідка П., сестри позивачки, через рівень спорідненості ставить під сумнів їх об`єктивність, як і показань свідка І., які є малоінформативними та стосуються обставин, відомих їй зі слів самої позивачки. Інших доказів на підтвердження вимог позову апеляційна скарга не містить, тоді як приєднані до справи фотознімки не можливо ідентифікувати за часом, як і підстав вважати спільний відпочинок сторін ознакою сім’ї.

Із матеріалів справи убачається, що спірний будинок набутий відповідачем Ш. до реєстрації шлюбу з позивачкою на підставі договору дарування від 26 вересня 1991 року.

Доводи апеляційної скарги щодо нікчемності такого договору через недотримання форми правочину, а саме, його обов’язкового нотаріального посвідчення, колегія суддів відхиляє, як неспроможні. Оскільки у населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, у тому числі посвідчення договорів, вчиняють уповноважені особи місцевих рад. Відтак, договір дарування будинку, посвідчений 26.09.1991 К., секретарем Омельницої сільської Ради народних депутатів, вважається укладеним із дотриманням встановленої законом форми договору. При цьому оформлений у сільській раді договір дарування належним чином зареєстрований в реєстрі за №110 та з моменту його державної реєстрації до відповідача перейшло право власності на будинок.

Посилання позивачки на відсутність у справі доказів на підтвердження, що 26.09.1991 відповідач набув право власності на житловий будинок «№8», а також відсутність у БТІ інвентаризаційної справи на такий будинок, як і наявність такої справи на будинок №6, колегія суддів визнає неспроможними. При цьому звертає увагу, що за змістом договору дарування від 26.09.1991 відповідач прийняв у дар жилий будинок без номеру, що знаходиться у с.Омельник, Кременчуцького району і розташований на земельній ділянці розміром 0,15 га. Тоді як оцінка довідки Омельницької сільської ради №1436 від 04.09.2019 надана судом не в контексті правовстановлюючого документу, а як доказ на підтвердження присвоєння адреси об’єкту нерухомості______.

Стосовно підставності застосування положень ч.2 ст.331 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 у справі №214/6174/15-ц зауважувала, що істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

Матеріалами справи у сукупності підтверджено, що будівництво спірного будинку тривало понад 10 років, установлено, що істотність збільшення вартості будинку невілює його первинну вартість; закінчення його будівництва та введення в експлуатацію (2019 рік) відбувалося у період зареєстрованого шлюбу сторін.

Отже вирішуючи питання щодо правового режиму заявленого до поділу майна, апеляційний суд приходить до висновку, що спірне майно, а саме, будинок, є спільною сумісною власністю сторін, оскільки набутий у період їх спільного проживання: сторони працювали, одержували доходи, які об’єднували для ведення спільного господарства та набуття спільного майна, його ремонт та утримання.

Такі висновки апеляційного суду не спростовуються твердженнями відповідача щодо здійснення реконструкції будинку за особисті кошти кожного. Тим більше, що ним вимоги про визнання спірного будинку особистою власністю не заявлялися, презумпція спільності права власності на майно не спростована, а наданими доказами підтверджено набуття будинку в інтересах обох сторін у спільну сумісну власність.

Інші доводи апеляційної скарги, зокрема, посилання позивача на порушення судом вимог ч.ч.3,8 ст.83 ЦПК України, колегія суддів відхиляє. Оскільки у розумінні ч.3 ст.376 ЦПК України наведене не є обов’язковою підставою для скасування судового рішення, а показанні жодного зі свідків не були враховані при постановленні оскаржуваного судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

На підставі викладеного апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню в частині відмови у визнанні спірного будинку спільною сумісною власністю, ухваливши в цій частині нове рішення про задоволення таких вимог позову. В іншій частині рішення залишити без змін. Таким чином, апеляційну скаргу Ш. було задоволено частково, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 серпня 2023 року скасовано в частині відмови у визнанні майна спільною сумісною власністю й ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення такої вимоги позову. В іншій частині рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 21 серпня 2023 року залишено без змін.

8. Цивільна справа №536/1658/17 за заявою Кам'янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, заінтересована особа: Кременчуцька районна державна адміністрація Полтавської області про визнання спадщини відумерлою.

У вересні 2017 року Кам'янопотоківська сільська рада Кременчуцького району Полтавської області звернулася до районного суду з заявою про визнання спадщини відумерлою посилаючись, що І., яка померла 14 грудня 1998 року, належала земельна ділянка (пай) згідно Сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ПЛ № 0252380. Відомості про спадкоємців І. відсутні, спадщину у передбачений законом строк ніхто не прийняв.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 20 грудня 2017 року заяву Кам'янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області про визнання спадщини відумерлою задоволено.

Визнано відумерлою спадщину, яка відкрилась після смерті 14 грудня 1998 року І. у вигляді земельної частки (паю) площею 3,97 умовних кадастрових гектарів відповідно до Сертифікату на право на земельну частку (пай) серія ПЛ №0252380 та передано її у власність територіальної громади Кам'янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.

Рішення суду мотивовано відсутністю спадкоємців померлої.

Рішення оскаржила адвокат П. в інтересах Ч., в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати, а заяву Кам'янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області про визнання спадщини відумерлою, яка залишилася після смерті І., померлої 14.12.1998 року залишити без задоволення.

Зазначає, що районним судом було помилково застосовано до спірних правовідносин діючого ЦПК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, адже І. померла 14.12.1998 року, на час дії норм ЦК Української РСР 1963 року, згідно з якими процедура визнання спадщини відумерлою не передбачена.

Окрім цього, зазначає, що рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 лютого 2022 року у справі №536/1535/21, було визнано за Ч. право на земельну частку (пай) відповідно до Сертифікату на право на земельну частку (пай), виданий на імя І. та право на земельну частку (пай) відповідно до Сертифікату на право на земельну частку (пай).

Перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги з таких підстав:

З матеріалів справи вбачається, що 14 грудня 1998 року в с. Садки Кременчуцького району Полтавської області померла І., що підтверджується актовим записом про смерть № 133, виданим 14 грудня 1998 року Кам'янопотоківської сільською радою Кременчуцького району Полтавської області.

Відповідно до сертифікату на право на земельну частку (пай) серія ПЛ №0252380 І. на підставі рішення Кременчуцької райдержадміністрації від 03 квітня 1997 року №204 належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП ім. Щорса розміром 3,97 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

Районний суд, задовольняючи заяву Кам'янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, рішення мотивував тим, що відсутні спадкоємці І. як за заповітом, так і за законом, і минув річний термін з часу відкриття спадщини, що передбачено ст.336 ЦПК України та керувався при цьому нормами ст.1277 ЦК України.

Однак колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, так як правовідносини виникли до набрання чинності Цивільним Кодексом України 2003 року.

Згідно із ст. 525 ЦК Української РСР 1963 року, чинного на час відкриття спадщини після смерті І., часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, тобто - з 14 грудня 1998 року.

Отже, для передачі у власність держави земельної ділянки, яка не прийнята спадкоємцем, слід виходити з положень ст. 555 ЦК УРСР, а тому спадщина померлої І. - не може бути визнана відумерлою.

Районний суд також не звернув увагу на те, що у заяві про визнання спадщини відумерлою, що розглядається за правилами глави 9 ЦПК України ( чинної на час ухвалення судового рішення), яке є видом непозовного цивільного судочинства, заявлені вимоги позовного характеру, зокрема, вимога про передачу земельної ділянки у власність територіальної громади (комунальну власність) Кам'янопотоківської сільською радою Кременчуцького району Полтавської області та помилково задовольнив їх.

Крім того, відповідно до рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 лютого 2022 року у справі №536/1535/21, яке набуло законної сили, Ч. набув право на земельну частку (пай) І. за сертифікатом серія ПЛ №0252380.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні заяви Кам'янопотоківської сільською радою Кременчуцького району Полтавської області.

Враховуючи викладене, Полтавський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу адвоката П. в інтересах Ч., а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 20 грудня 2017 року скасовано й ухвалено нове.

9. Цивільна справа №536/1252/23 за позовом заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області до Є., С. про стягнення шкоди, завданої злочином.

В червні 2023 року прокурор звернувся до суду з даним позовом.

Зазначав, що при здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 42020171090000028 від 20 лютого 2020 року за ч. 3 ст. 191 КК України щодо привласнення грошових коштів службовими особами ПП «Перша українська будівельна компанія» при будівництві футбольного міні-майданчика зі штучним покриттям на території опорного закладу Омельницької ЗОШ І-ІІІ ступенів виконавчого комітету Омельницької сільської ради, виділено матеріали з цього кримінального провадження від 25 червня 2021 року за ч. 2 ст. 367 КК України щодо неналежного здійснення технічного та авторського нагляду відповідачів при будівництві вказаного вище об`єкта.

Є. та С. неналежно виконували свої службові обов`язкі через несумлінне ставлення до них, не проконтролювали процес будівництва, у зв`язку з чим виконані роботи не відповідають проектно-кошторисній документації, роботи виконані не в повному обсязі, що призвело до завищення вартості фактично виконаних робіт на суму 247 568 грн., яку просив стягнути з відповідачів солідарно на користь держави в особі Відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області (далі Відділ освіти).

Прокурор вказував, що розмір шкоди повністю доводиться висновками судових експертиз.

Є. та С. було звільнено від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав у зв`язку з передачею на поруки.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 10 січня 2024 року позовні вимоги заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області до Є., С. про стягнення шкоди, завданої злочином задоволено.

Стягнуто солідарно з Є. та С. на користь держави в особі Відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області збитки за договором на виконання проектних робіт № 94 від 28 жовтня 2019 року в сумі 247 568 грн.

Рішення суду мотивовано доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з вказаним рішенням, його оскаржив адвокат К. в інтересах Є., в апеляційній скарзі, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, просив скасувати оскаржуване рішення та відмовити в задоволенні позову прокурора.

Вказував на відсутність підстав для солідарної відповідальності відповідачів, адже вони здійснювали різні види робіт – авторський та технічний нагляд, які відносяться до різних видів діяльності.

Зазначав, що судом не враховано, що кошти, які просить стягнути позивач солідарно з відповідачів, були перераховані на розрахунковий рахунок ПП «Перша українська будівельна компанія», з якого і має бути здійснено стягнення у відшкодування шкоди.

Крім того, суд не дав належної оцінки тому, що виконавцем будівельних робіт зазначеного об’єкту була будівельна компанія, яка отримала кошти від Відділу освіти та не виконала об’єм будівельних робіт.

Також вважає, що прокурором не надано суду достатніх доказів, які б свідчили про необхідність захисту інтересів держави у даній справі саме прокурором та не обгрунтовано підстав звернення до суду від імені Відділу освіти.

У відзиві на апеляційну скаргу заступник керівника Кременчуцької окружної прокуратури вважає рішення районного суду вірним та просить залишити його без змін.

Задовольняючи позовні вимоги, районний суд вважав обгунтованими доводи прокурора про те, що в ході кримінальних проваджень доведено винуватість Є. та С. у вчиненні злочинів з матеріальним складом, які потягнули за собою спричинення матеріальних збитків обласному бюджету на загальну суму 247 568 грн., яка підлягає солідарному стягненню з відповідачів.

Однак колегія суддів не погодилася з даним висновком районного суду.

Суд першої інстанції, взявши до уваги повноваження прокурора, визначені ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» та приписи ч.6 ст.82 ЦПК України вважав доведеними вимоги позову прокурора в інтересах держави щодо стягнення з Є. та С.  у солідарному порядку матеріальних збитків, завданих вчиненням кримінальних правопорушень.

Однак, при цьому районний суд не дав належної оцінки належності позивача – Відділу освіти, в інтересах якого прокурором пред’явлено позов.

У даній справі прокурор, пред’явивши позов в інтересах держави в особі Відділу освіти виходив з того, що Відділ освіти є виконавчим органом місцевої ради, який у розумінні статті 22 Бюджетного кодексу України є розпорядником бюджетних коштів, що уповноважений на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов`язань та здійснення видатків бюджету, та зобов`язаний ефективно та раціонально використовувати бюджетні кошти, чим сприяти недопущенню порушень інтересів держави у бюджетній сфері та публічних закупівель.

Суд першої інстанції повністю погодився з даною тезою, не звернувши увагу на те, що за умовами договору № 94 від 28 жовтня 2019 року з послідуючими змінами було визначено, що фінансування будівельних робіт здійснювалось за кошти обласного бюджету.

Більш того, висновками за результатами проведення комплексної судової будівельно-технічної та економічної експертизи у кримінальному провадженні № 42020171090000028 від 25.06.2021 року та додаткової судової економічної експертизи від 18.06.2021 року вказано, що невідповідність (завищення) обсягів та вартості фактично виконаних будівельних робіт по договору № 94 від 28 жовтня 2019 року призвели до збитків обласному бюджету (а.с.37-41,44-45).

Обмежившись визначенням Відділу освіти в якості процесуального статусу органу, інтереси якого представляє прокурор, суд першої інстанції не дав жодної оцінки зазначеній обставині щодо заподіяння збитків саме обласному бюджету та не вирішив питання про залучення до участі в справі органу, в повноваження якого входить розпорядження обласним бюджетом.

При цьому суд апеляційної інстанції в силу положень ст.367 ЦПК України позбавлений можливості вирішення даного питання.

Між тим, відповідно до частин 1 - 3 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків  у  результаті  порушення  її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);  2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Згідно зі ст. 1166 ЦК України єдиною підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, котра її завдала, причинний зв'язок між ними, а також вину заподіювача шкоди.

Доведення факту завдання реальних збитків та втрати доходів, які б особа могла отримати, якщо її право не було б порушено покладається на позивача. 

У справі, що переглядається, прокурор стверджував, а районний суд з цим погодився, що відповідачі неналежно виконували свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, не проконтролювали процес будівництва, що призвело до документального завищення обсягів фактично виконаних робіт на загальну суму 247568 грн.

Однак, колегія суддів звертає увагу на той факт, що Є. та С. у взаємовідносинах з відділом освіти діяли на підставі укладених договорів про здійснення відповідно авторського та технічного нагляду.

Проте, суду такі договори не надавались та ним не оцінювались.

Посилання прокурора на висновки судової будівельно-технічної та економічної експертиз у кримінальному провадженні № 42020171090000028 від 25.06.2021 року та додаткової судової економічної експертизи підтверджують завищення обсягів фактично виконаних робіт на загальну суму 247568 грн., проте жодним чином не підтверджують причинний зв'язок між завданими збитками обласному бюджету та протиправними діяннями відповідачів, позаяк у висновках зазначених експертиз вказано про те, що будівельні роботи виконувались безпосередньо ПП «Перша українська будівельна компанія», якому Відділом освіти і були перераховані кошти.

Так, в п.8-9 експертизи від 25.06.2021 року та в п.3 експертизи від 18.06.2021 року встановлено завищення вартості фактично виконаних обсягів робіт, проведених ПП «Перша українська будівельна компанія» при будівництві футбольного міні майданчика зі штучним покриттям на прибудинковій території опорного закладу Омельницької ЗОШ І-ІІІ ступенів в с.Омельник, Кременчуцького району, на підставі договору № 94 від 28 жовтня 2019 року ( з додатковими угодами), з урахуванням висновку будівельно-технічної експертизи, складеного з урахуванням висновку судово-товарознавчої експертизи № 741/Кр від 04.06.2020 року, підтверджується документально на суму 247568 грн. (а.с.40-41,45).

Отже, наведеними висновками експертиз для вирішення питання щодо цивільної відповідальності за заподіяну шкоду однозначно встановлено, що збитки обласному бюджету завдані ПП «Перша українська будівельна компанія», яка до участі в справі не була залучена.

Крім того, судом не дана оцінка п.6.1 договору № 94 від 28 жовтня 2019 року (в редакції додаткової угоди №2), укладеного між Відділом освіти та ПП «Перша українська будівельна компанія», згідно якого передбачена відповідальність сторін, а саме, що сторона, якій завдано збитків у результаті невиконання або неналежного виконання іншою стороною цього Договору, має право на відшкодування втрат, яких Сторона зазнала у зв’язку з порушенням умов Договору.

Між тим, відповідачі не є сторонами вказаного договору, в якому чітко визначені негативні наслідки у разі неналежного виконання договірних зобов’язань.

Проте, у даній справі не встановлено, а прокурором не доведено, що збитки обласному бюджету були заподіяні спільним злочинним наміром обох відповідачів, які несли відповідальність кожен окремо за свій напрямок роботи ( авторський та технічний нагляд), які підлягають розмежуванню в залежності від дій Є. та С. по контролю за процесом будівництва футбольного міні-майданчика в с.Омельник.

Відтак, не вбачається підстав для задоволення позовних вимог прокурора і в частині солідарного стягнення збитків, у зв’язку з чим рішення районного суду відповідно до положень ст.376 ч.1 п.3,4 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Отже, Полтавським апеляційним судом було задоволено апеляційну скаргу адвоката К. в інтересах Є., а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 10 січня 2024 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог заступника керівника Кременчуцької окружної прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області до Є., С. про стягнення шкоди було відмовлено.

10.Цивільна справа №536/1544/23 за заявою К., заінтересовані особи: Орган опіки та піклування Кременчуцької міської ради, Кременчуцького району Полтавської області; К. - про встановлення факту, що має юридичне значення.

У липні 2023 року К. звернувся до суду першої інстанції з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Заява обґрунтована тим, що заявник перебуває у зареєстрованому шлюбі з К. з 16 жовтня 2021 року. Від шлюбу мають спільну дитину К. Від попереднього шлюбу його дружина К. з колишнім чоловіком Г. має двох доньок: Г. та Г. У зв`язку з народженням спільної дитини К. його дружина К. перебуває у декретній відпустці, а тому він самостійно утримує сім`ю, у вигляді надання коштів на покриття всіх потреб малолітніх дітей, в тому числі повністю утримує дітей дружини від попереднього шлюбу, забезпечує як фінансово так і приймає участь в їх розвитку, постійно спілкується та проводить час разом.

Заявником зазначено, він призваний до лав Збройних Сил України та на даний час перебуває на військовій службі. Примусово з нього аліменти не стягуються, боргів не має.

Встановлення факту перебування дітей на його утриманні необхідно для розповсюдження на них соціальних пільг, гарантій та компенсацій, наданих Законом України «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей».

З урахуванням вказаного просив суд ухвалити рішення, яким встановити факт перебування на утриманні у К., неповнолітніх дітей: Г. та Г.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 серпня 2023 року заяву К., заінтересовані особи: Орган опіки та піклування Кременчуцької міської ради, Кременчуцького району Полтавської області; К. - про встановлення факту, що має юридичне значення задоволено.

Встановлено факт перебування на утриманні у К., неповнолітніх дітей: Г. та Г.

24.10.2023 до Полтавського апеляційного суду надійшла апеляційна скарга Військової частини, в якій представник Військової частини офіцер юридичної групи капітан юстиції Р. посилається на те, що оскаржуваним рішенням суду вирішено питання про інтереси та обов’язки Військової частини, оскільки заявник К. проходить військову службу у військовій частині в умовах воєнного стану.

Зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, не врахував обставини оголошення з 24.02.2022 в Україні воєнного стану, що призвело до мобілізації частини населення України та з 21.04.2022 К. зарахований до списків особового складу Військової частини на підставі мобілізаційного розпорядження і до цього часу проходить військову службу у вказаній частині.

Суд першої інстанції не перевірив відомості перебування заявника на військовій службі, з огляду на характер поданої ним заяви про встановлення факту, та не залучив Військову частину до участі у розгляді справи в якості заінтересованої особи.

Також суд застосував до правовідносин закон, якого не існує, а саме «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Не погоджується з висновками суду про те, що заявник утримує дітей від попереднього шлюбу його дружини К. з Г., фінансово їх забезпечує, бере участь у їх вихованні, розвитку, спілкується з ними, родина має статус багатодітної сім’ї.

Вказує, що суд безпідставно застосував до правовідносин положення глави 15 Сімейного кодексу України, якою встановлено обов’язки батьків утримувати їх дітей та його виконання, тоді як К. не є батьком малолітніх дітей від попереднього шлюбу його дружини. При цьому суд проігнорував приписи ст. 121 СК України.

Апелянт вважає, що оскаржуваним рішенням заявник намагається ухилитися від військової служби, про що також свідчить звернення К. до суду з позовом про позбавлення батьківських прав Г., яке в подальшому закрито у зв’язку з відмовою позивача від позову. Крім цього Крикленко О.В. звертався до іншого суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, щодо перебування на утриманні двох дітей. Рішенням суду від 14.06.2023 у справі № 399/288/23 відмовлено у задоволенні заяви К. У відповідному державному реєстрі опублікована вступна і резолютивна частини такого рішення. Аналогічна заява була подана до Кременчуцького районного суду Полтавської області (справа № 536/1544/23).

З наведених підстав просить скасувати вказане рішення суду та закрити провадження у справі.

Також апелянт вважає, що існують підстави для постановлення окремих ухвал стосовно адвоката Б. та головуючого судді, який ухвалив оскаржуване рішення.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта Р., який приймав участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції власними технічними засобами поза межами приміщення суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню, з огляду на таке.

Суд першої інстанції встановив, що з 16 жовтня 2021 року К. перебуває у зареєстрованому шлюбі з К., що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії І-КЕ №236728, виданим 16.10.2021 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми), копія якого міститься у справі (а.с. 27).

Задовольняючи заяву, суд першої інстанції виходив із того, що заявник виконує обов`язок, встановлений законодавцем щодо утримання дітей в грошовій і натуральній формі; неповнолітні діти Г. та Г. перебувають на утриманні К., а встановлення вказаного факту може породити юридичні наслідки.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

У судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки та від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і їх встановлення в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку.

Звертаючись до суду першої інстанції з вказаною заявою, К. послався на те, що встановлення факту перебування у нього на утриманні неповнолітніх дітей Г., та Г., необхідне для розповсюдження на них соціальних пільг, гарантій та компенсацій, наданих Законом України «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Проте Закону України «Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей», на який посилався заявник при зверненні до суду з заявою про встановлення факту перебування на утриманні дітей дружини від попереднього шлюбу, в національному законодавстві не існує.

Натомість Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлено єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантовано військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та врегульовано відносини у цій галузі.

Однак суд першої інстанції, задовольняючи заяву К., на вказане уваги не звернув та не врахував обставини оголошення з 24.02.2022 в Україні воєнного стану, що призвело до мобілізації частини населення України та з 21.04.2022 К. зарахований до списків особового складу Військової частини на підставі мобілізаційного розпорядження і до цього часу проходить військову службу у вказаній частині. Не перевірив відомості перебування заявника на військовій службі, з огляду на характер поданої ним заяви про встановлення факту, та не залучив Військову частину до участі у розгляді справи в якості заінтересованої особи.

Також колегія суддів апеляційного суду не погоджується з висновками про те, що заявник утримує дітей від попереднього шлюбу його дружини К. з Г., повністю фінансово їх забезпечує, бере участь у їх вихованні, розвитку, спілкується з ними.

При ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції застосував до правовідносин положення глави 15 Сімейного кодексу України, якою встановлено обов’язки батьків утримувати їх дітей та його виконання, тоді як К. не є батьком малолітніх дітей від попереднього шлюбу його дружини Г. та Г.

При цьому районний суд проігнорував приписи ст. 121 СК України, якою встановлено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Обов’язок вітчима, мачухи утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, встановлено у главі 22 Сімейного кодексу України, зокрема у ст. 268 ч.1 СК України, якою передбачено, що мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.

Як убачається з наданих до апеляційної скарги Військової частини документів, 27.12.2019 Крюківським районним судом м. Кременчука Полтавської області видано судовий наказ, яким стягнуто з Г. на користь Г. аліменти на утримання неповнолітніх дітей Г., 21.09.2016 р.н. та Г., 05.07.2013 р.н. (а.с. 99,100).

Ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 27.07.2023 закрито провадження по справі за позовом К. до Г. про позбавлення батьківських прав у зв’язку з відмовою позивача від позову (а.с. 101-103).

Отже Г. як батько малолітніх дітей Г. та Г., з яким К. перебувала у шлюбі, який розірвано рішенням суду від 06.04.2020 р. у справі № 537/816/20, що набрало законної сили, сплачує на користь К. аліменти на утримання дітей згідно судового наказу від 27.12.2019 р., виданого Крюківським райсудом м. Кременчука, який перебував на примусовому виконанні у відділі ДВС (а.с. 108). Зазначене свідчить про те, що Г. виконує обов’язок по утриманню своїх малолітніх дітей Г. та Г.

Також, вирішуючи питання щодо встановлення факту перебування малолітніх дітей Г. та Г. на утриманні К. суд безпідставно не залучив до участі в справі батька дітей Г. Тоді як вирішення питання щодо утримання його дітей безпосередньо впливають на його права та обов’язки.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення заяви та безпідставно встановив факт перебування на утриманні у К., неповнолітніх дітей: Г., 05.07.2013 року народження та Г., 21.09.2016 року народження.

Апелянт у поданій апеляційній скарзі просить закрити провадження у даній справі, посилаючись на те, що К. звертався до Онуфріївського районного суду Кіровоградської області з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, за участі заінтересованих осіб К., представника заявника Б., Онуфріївська селищна рада, щодо перебування на утриманні двох дітей. До апеляційної скарги надав вступну і резолютивну частини рішення суду від 14.06.2023 у справі № 399/288/23, яким відмовлено у задоволенні заяви К. (а.с. 105-106).

За таких обставин, апеляційна скарга Військової частини підлягає частковому задоволенню, рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 серпня 2023 року скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні заяви К., заінтересовані особи: Орган опіки та піклування Кременчуцької міської ради, Кременчуцького району Полтавської області; К.- про встановлення факту, що має юридичне значення.

Отже, Колегія суддів Полтавського апеляційного суду частково задовольнила апеляційну скаргу Військової частини, а рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 серпня 2023 року скасувала й ухвалила нове рішення, яким у задоволенні заяви К. про встановлення факту, що має юридичне значення, було відмовлено.

11. Цивільна справа №536/1663/17 за заявою Кам’янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, заінтересована особа: Кременчуцька районна державна адміністрація про визнання спадщини належної І. відумерлою.

У вересні 2017 року до Кременчуцького районного суду Полтавської області звернулася Кам`янопотоківька сільська рада Кременчуцького району Полтавської області, заінтересована особа: Кременчуцька районна Державна адміністрація з заявою про визнання спадщини належної І. - відумерлою.

В обґрунтування заяви вказано, що 16.05.1998 року помер І., який на дату своєї смерті був зареєстрований та проживав один.

Зазначали, що після його смерті залишилося спадкове майно - земельна ділянка (пай), що належала померлому на підставі Сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ПЛ № 0252381.

Відомості про спадкоємців померлого відсутні. Спадщину після померлого у встановлений законодавством термін ніхто не прийняв.

Враховуючи викладене, просили суд ухвалити рішення, яким визнати відумерлою спадщиною земельну ділянку (пай), що належав померлому І. на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ПЛ № 0252381 та передати земельну ділянку (пай), що належала померлому І. на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ПЛ № 0252381, як відумерлу спадщину, у власність територіальної громади Кам`янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 жовтня 2018 року заяву Кам`янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, заінтересована особа: Кременчуцька районна Державна адміністрація про визнання спадщини належної І. відумерлою задоволено.

Визнано відумерлою спадщиною земельну ділянку (пай) відповідно до сертифікату на право на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0252381, зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів за № 670, що належали померлому І.

Передано земельну частку (пай) відповідно сертифікату на право на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0252381, зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів за № 670, що належали померлому І. у власність територіальної громади Кам`янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області.

З рішенням районного суду не погодилася представник Ч. – адвокат П. як особа, яка не брала участі у справі, та вважає, що вказаним рішенням суду порушено її права, як власника спірної земельної частки ( паю).

В апеляційній скарзі, просить скасувати вищевказане рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні заяви.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що згідно рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15.02.2022 року за Ч. визнано право, в тому числі на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0252381, зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів за № 670, що належали померлому І. за набувальною давністю. Рішення набрало законної сили. З вказаного слідує, що визнання спадщини відумерлою спірної земельної ділянки порушує його право власності.

Від представника Кам’янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній спростовуючи доводи апеляційної скарги та підтримуючи рішення суду першої інстанції прохав апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Задовольняючи заяву та визнаючи спадщину відумерлою, районний суд, враховуючи викладені фактичні обставини, виходив із того, що спадкоємці за законом та заповітом протягом одного року після смерті спадкодавця до державної нотаріальної контори не зверталися, тому на підставі ст.1277 ЦК спадщина є відумерлою та підлягає передачі територіальній громаді за місцем відкриття спадщини.

Колегія суддів не погодилася з таким висновком районного суду з наступних підстав.

За змістом ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

Звертаючись до суду із заявою, Кам`янопотоківська сільська рада посилалася на те, що з часу відкриття спадщини після смерті І. відсутні законні спадкоємці за заповітом та за законом щодо спадкового майна, у вигляді земельної ділянки ( паю).

Однак як вбачається з матеріалів справи Д., яка померла 27.03.2006 року, являється дочкою І. та І. За життя остання не зверталася до нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини після смерті своїх батьків.

Разом з тим, І. та І. за життя, передали Ч. (онуку) належні їм сертифікати на земельні ділянки, (пай) в тому числі на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0252381, зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів за № 670, що належали померлому І.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15.02.2022 року за Ч. визнано право, в тому числі на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0252381, зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів за № 670, що належали померлому І. за набувальною давністю. Рішення набрало законної сили.

З вказаного слідує, що визнання відумерлою спірної земельної ділянки перешкоджає останньому вільно розпоряджатися належним йому майном, а отже стосується його прав та законних інтересів.

Таким чином, вбачається, що апелянт Ч. набув право на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0252381, зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів за № 670, що належали померлому І., тобто існує спір про право.

Крім того, на момент відкриття спадщини, діяв Цивільний кодекс в редакції 1963 року, нормами якого було передбачено інший порядок прийняття спадщини та був відсутній такий інститут спадкового права, як визнання спадщини відумерлою, що також зважаючи на обставини справи вказує на існування спору про право.

За таких обставин доводи заявника наведенні у відзиві на апеляційну скаргу є необґрунтованими та спростовуються обставинами справи.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про визнання спадщини відумерлою у порядку окремого провадження є те, що розгляд такої заяви не пов`язаний з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Спір про право це формально визнана суперечність між суб`єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб`єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом.

Отже, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також не доведенням суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права.

Таким чином, при розгляді справи в порядку окремого провадження встановлено наявність спору про право, який повинен вирішуватись в порядку позовного провадження, що зумовлює залишення заяви без розгляду.

Враховуючи те, що рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 жовтня 2018 року у справі за заявою Кам’янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, заінтересована особа: Кременчуцька районна державна адміністрація про визнання спадщини належної І. відумерлою безпосередньо стосується прав та законних інтересів Ч. на земельну частку (пай) серія ПЛ № 0252381, зареєстрованого в книзі реєстрації сертифікатів за № 670, що належали померлому І., наявні підстави для скасування рішення суду та залишення заяви без розгляду.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам про його законність і встановлені обставини дають підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 376 ЦПК України для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду та залишення заяви без розгляду.

Отже, Полтавським апеляційним судом було частково задоволено апеляційну скаргу представника Ч. – адвоката П., рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 11 жовтня 2018 року скасовано, а заяву Кам’янопотоківської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, заінтересована особа: Кременчуцька районна державна адміністрація про визнання спадщини належної І. відумерлою - залишено без розгляду.

12.Цивільна справа №536/2832/23 (2-з/536/33/23) за заявою представника позивача Т., адвоката К., про забезпечення позову у справі за позовом Т. до П., Т., Акціонерного товариства «Страхова компанія «МЕГА-ГАРАНТ», про зобов`язання вчинити дії, стягнення відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

У грудні 2023 року Т. звернувся до суду із вказаним позовом до відповідачів П., Т., Акціонерного товариства «Страхова компанія «МЕГА-ГАРАНТ», про зобов`язання вчинити дії, стягнення відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

Представником позивача, адвокатом К., було подано заяву про забезпечення позову шляхом встановлення заборони суб`єктам державної реєстрації, визначеним Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» в тому числі, але не виключно: державним реєстраторам, приватним та державним нотаріусам, які здійснюють діяльність на території України та іншим суб`єктам, що вчиняють реєстраційні дії з державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, будь-яким іншим особам, наділеним функціями державного реєстратора, вчиняти, здійснювати, проводити реєстраційну дію з державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі рішення про припинення юридичної особи, прийнятого учасниками юридичної особи, відносно/щодо Акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега_Гарант», заборони П. або будь-яким іншим особам на підставі довіреності останнього відчуження житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки кадастровий номер______. Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 грудня 2023 року у задоволені заяви представника позивача Т., адвоката К., про забезпечення позову – відмовлено.

В апеляційній скарзі Т. прохав ухвалу місцевого суду скасувати в частині відмови у вжитті заходів забезпечення позову шляхом заборони суб’єктам державної реєстрації вчиняти, здійснювати, проводити реєстраційну дію з державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі рішення, прийнятого учасниками юридичної особи відносно Акціонерного товариства Страхова компанія «Мега-Гарант» та ухвалити у справі нову постанову, якою його заяву про забезпечення позову задовольнити.

Вказував, що на даний час АТ «СК «Мега-Гарант» перебуває у стадії ліквідації та працює ліквідаційна комісія. Невжиття заходів забезпечення позову призведе до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе захистити свої права в межах одного судового провадження.

Висновки суду, що заборона вчиняти реєстраційні дії блокуватиме роботу юридичної особи, вважає є помилковими.

Як вбачається з матеріалів виділеної справи, у грудні 2023 року Т. звернувся до суду із позовом до відповідачів про зобов`язання вчинити дії, стягнення відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.

Разом з позовною заявою адвокатом подано заяву про забезпечення позову шляхом встановлення заборони суб`єктам державної реєстрації, визначеним Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» в тому числі, але не виключно: державним реєстраторам, приватним та державним нотаріусам, які здійснюють діяльність на території України та іншим суб`єктам, що вчиняють реєстраційні дії з державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, будь-яким іншим особам, наділеним функціями державного реєстратора, вчиняти, здійснювати, проводити реєстраційну дію з державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі рішення про припинення юридичної особи, прийнятого учасниками юридичної особи, відносно/щодо Акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-Гарант», заборони П. або будь-яким іншим особам на підставі довіреності останнього відчуження житлового будинку з господарськими будівлями.

Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, місцевий суд дійшов висновку, як заявником не надано доказів в обґрунтування співмірності видів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, оскільки вказані заходи не відповідають вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності, збалансованості інтересів сторін, наявності зв`язку між заходом забезпечення позову і предметом позову.

Так, відсутні докази вартості спірного майна - житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки, розташованої за вказаною адресою, що унеможливлює визначити співмірність виду забезпечення позову із заявленими позовними вимогам.

Крім того, вимогу про заборону проводити реєстраційну дію з державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі рішення про припинення юридичної особи, прийнятого учасниками юридичної особи, відносно/щодо Акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-Гарант» суд розцінює як втручання в його діяльність, оскільки такими заходами не повинна блокуватися діяльність юридичної особи, порушуватися права третіх осіб, що не є учасниками судового процесу, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

Апеляційний суд вважає, що висновки місцевого суду суперечать вимогам матеріального та процесуального права.

За змістом положень частин 3, 4 статті 112 ЦК України у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред`явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.

Позивач звернувся до суду з позовними вимогами у спосіб визначений ЦК України.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, судам слід виходити із його ефективності (ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відмовляючи в задоволенні заяви про забезпечення позову, місцевий суд не врахував, що в разі закінчення процедури ліквідації юридичної особи та виключення відповідача у справі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, позивач не зможе відновити своє право у випадку ухвалення судового рішення про задоволення позовних вимог про визнання Т. кредитором на суму 127 400 грн та включити грошову вимогу до проміжного ліквідаційного балансу АТ «СК «МЕГА-ГАРАНТ».

Висновок суду про те, що обраний позивачем спосіб забезпечення позову буде втручанням в діяльність юридичної особи, оскільки такими заходами не повинна блокуватися діяльність юридичної особи, порушуватися права третіх осіб, що не є учасниками судового процесу, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору, - є помилковим.

В даному випадку обраний позивачем спосіб забезпечення позову є співмірним з позовними вимогами та не суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Заборони забезпечення позову, передбачені ст. 150 ЦПК України, - відсутні.

Доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими.

Враховуючи вищевикладені висновки апеляційного суду, ухвала місцевого суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про забезпечення позову.

Отже, Полтавським апеляційним судом було задоволено апеляційну скаргу представника позивача Т., адвоката К., а ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від 14 грудня 2023 року в частині відмови в забезпеченні позову шляхом встановлення заборони суб`єктам державної реєстрації, визначеним Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» в тому числі, але не виключно: державним реєстраторам, приватним та державним нотаріусам, які здійснюють діяльність на території України та іншим суб`єктам, що вчиняють реєстраційні дії з державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, будь-яким іншим особам, наділеним функціями державного реєстратора, вчиняти, здійснювати, проводити реєстраційну дію з державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі рішення про припинення юридичної особи, прийнятого учасниками юридичної особи, відносно/щодо Акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-Гарант» - скасовано.

 

13. Цивільна справа № 536/802/22 за позовом Д. до Акціонерної страхової компанії «ІНГО», В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

14.07.2022 Д. звернулася в суд із указаним позовом. В обґрунтування підстав позову зазначає, що 17.09.2021 близько 20 год. 30 хв. В. у с.Садки Кременчуцького району Полтавської області по вул.Центральній, керуючи автомобілем «RENAULT Logan», д.н.з. ВІ 6786 ВМ, при здійсненні маневру розвороту ліворуч, не впевнився у безпеці маневру, внаслідок чого допустив зіткнення з автомобілем «VOLKSWAGEN Golf», д.н.з. ВІ 2359 ЕЕ під керуванням позивачки. Унаслідок ДТП її автомобіль зазнав пошкоджень у розмірі 116 189,17 грн. згідно висновку експертного автотоварознавчого дослідження №186 від 24.09.2021, що перевищує вартість самого автомобіля, яка з урахуванням пошкоджень складає величину 44 167,36 грн.

Після настання події вона звернулася до АСК «ІНГО», страховика В., із заявою про страхове відшкодування, за якою було заведено спадкову справу та виплачено страхове відшкодування у розмірі 48 528,20 грн. Такий розмір відшкодування є меншим, ніж сума завданого матеріального збитку, а тому різницю між фактично заподіяною шкодою та сумою виплаченого страхового відшкодування в межах ліміту, що становить 22 193,01 грн., просить стягнути із АСК «ІНГО», разом із витратами за проведення автотоварознавчої експертизи. Тоді як із В., як завдавача шкоди, просить стягнути на її користь 1 300,00 грн. франшизи, нарахування якої передбачено п.12.1. статті 12 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортів», а також 15 000,00 грн. моральної шкоди, зумовленої душевними стражданнями, яких позивачка зазначала, у зв’язку із фізичним знищенням належного їй майна, необхідністю захисту порушеного права в судовому порядку, а також тієї обставини, що на момент ДТП в автомобілі були діти і вона дуже злякалася за їх життя.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02.10.2023 у задоволенні позовних вимог Д. до Акціонерної страхової компанії «ІНГО», В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - відмовлено.

Додатковим рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18.12.2023 заяву представника відповідача В. - С. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі за позовом Д. до Акціонерної страхової компанії «ІНГО», В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - задоволено.

Стягнуто з Д. на користь В. понесені судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30 700,00 грн., а також понесені судові витрати, пов’язані з розглядом справи у розмірі 133,00 грн.

Рішення районного суду вмотивовано тим, що матеріали справи не містять належних доказів наявності вини та протиправної поведінки в діях В., а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають за недоведеністю.

Позивачка, в інтересах якої діяв представник - адвокат Ш., оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з’ясування обставин справи, порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та постановити нове, яким позов задовольнити.

Зазначав, що провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно В. закрито не з реабілітуючих обставин, а з підстав закінчення строку притягнення до відповідальності, що не звільняє особу від цивільно-правової відповідальності за спричинену шкоду.

Наголошував, що у суді першої інстанції АСК «Інго» фактично визнало позовні вимоги про необхідність здійснення страхового відшкодування, не погодившись лише із розміром стягнення, вважаючи за можливе його обраховувати, як різницю між розміром збитків, встановлених висновком КНДІСЕ та сумою вже виплаченого страхового відшкодування.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 29.01.2024 відкрито апеляційне провадження у вказаній справі; у справі закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду без проведення судового засідання в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, про що постановлена ухвала апеляційного суду від 05.02.2024.

19.02.2024 до Полтавського апеляційного суду надійшов відзив представника відповідача В. - адвоката С. на апеляційну скаргу, яку просить залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, як законне та обґрунтоване, наголошуючи на відсутності доказів наявності вини та протиправної поведінки в діях В. Повідомляє, що орієнтовний розмір правничих витрата в суді апеляційної інстанції становитиме 6 000,00 грн.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд встановив такі обставини.

    Відмовляючи у задоволенні вимог позову, суд першої інстанції виходив із того, що постанова суду про закриття провадження у справі про притягнення В. до адміністративної відповідальності за ст.124 КУпАП з підстав закінчення строку притягнення до відповідальності не встановлює факт скоєння ним такого порушення та його вину у вчиненому, а лише констатує зміст протоколу про адміністративне правопорушення. Здійснення АСК «Інго» страхового відшкодування позивачу суд до уваги не прийняв, вказавши, що викладене до доводить винуватості В.

    Установивши викладене та враховуючи, що головною умовою для покладення на особу цивільно-правової відповідальності у вигляді зобов`язання відшкодувати заподіяну шкоду є наявність повного складу цивільного правопорушення, а факт протиправної поведінки В. та наявності причинно-наслідкового зв`язку не підтвердився матеріалами справи, суд визнав відсутніми й правові підстави для покладення на нього відповідальності у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної майну позивача, та, відповідно і у АСК «ІНГО», як страховика цивільно-правової відповідальності.

Апеляційний суд із висновками суду першої інстанції не погодився. При цьому враховував наступне.

Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, передбачені статтею 1166 ЦК України, частиною першою якої встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частини перша, друга статті 1166 ЦК України).

Відповідно до статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Отже, закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків притягнення до адміністративної відповідальності, передбачених ст.38 КУпАП, не є реабілітуючою, тобто не є обставиною, яка спростовує факт наявності вини особи в скоєнні ДТП (постанова Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №686/4557/18).

Як убачається із матеріалів справи, провадження у справі про адміністративне правопорушення закрито з підстав закінчення строків, передбачених статтею 38 КУпАП, яка не є реабілітуючою обставиною і в ході судового розгляду цієї справи відповідачем В. не надано доказів, які б спростовувала факт наявності його вини в скоєнні ДТП, зокрема, експертом не було встановлено, що в діях водія В. не вбачається невідповідносте вимогам ПДР України, які б з технічної точки зору знаходились у причинному зв`язку з виникненням ДТП.

Суд першої інстанції викладене залишив поза увагою та на підставі припущень і довільного трактування змісту постанову, дійшов помилкового висновку про недоведеність належними доказами вини та протиправної поведінки в діях В.

При цьому колегія суддів враховує, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).

Наведений процесуальний обов’язок відповідачем В. не виконано, а тому за правилами частини четвертої статті 12 ЦПК України він несе ризик настання наслідків із цим пов’язаних. Відтак, доводи апеляційної скарги позивача в частині доведеності вини В. у ДТП знайшли свої підтвердження.

Стосовно відшкодування матеріальної шкоди, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стосовно стягнення моральної шкоди, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до частин першої-третьої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

 

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

При визначенні розміру моральної шкоди, апеляційний суд, керуючись вимогами ст.ст.1167,1168 ЦК України та враховуючи істотні обставини справи, тривалість порушення майнових прав позивачки, глибину її страждань, а також вимоги розумності та справедливості, вважає за необхідне стягнути з відповідача В. на користь позивачки на відшкодування моральної шкоди 1 000,00 грн. Доказів на підтвердження заявленого до стягнення розміру відшкодування, зокрема, що внаслідок ДТП постраждали діти, а також їх присутності в автомобілі матеріали справи не містять. Тоді як за змістом позиції Великої Палати Верховного Суду від 15.12.2020 у справі №752/17832/14-ц, розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.

Стосовно підставності стягнення франшизи, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до п.12.1. ст.12 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від страхованої суми, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих.

Таким чином, установивши, що згідно із полісом франшиза склала 1 300,00 грн., з відповідача В. на користь позивачки підлягає стягненню її сума. Доказів на спростування викладеного відповідачем не надано.

Установивши викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції з постановленням нового про часткове задоволення позову та стягнення на користь позивачки із АСК «Інго» матеріальної шкоди у розмірі 7 802,66 грн., та із В. 1 000,00 грн. моральної шкоди та 1 300,00 грн. франшизи. У іншій частині позову слід відмовити.

Враховуючи, що додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі з підстав його скасування ухвалене додаткове рішення від 18.12.2023 слід визнати таким, що втратило силу.

Враховуючи викладене Апеляційний суд постановив, що апеляційну скаргу Д., подану в її інтересах представником - адвокатом Ш., - задовольнити частково.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 02 жовтня 2023 року- скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов Д. до Акціонерної страхової компанії «ІНГО», В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - задовольнити частково.

Додаткове рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 грудня 2023 року визнати таким, що втратило чинність.

 

14. Справа № 536/705/23 за позовом П. до К. про стягнення заборгованості за договором співробітництва.

Ухвалою судді Кременчуцької районного суду Полтавської області від 19 травня 2023 року відкрито провадження у справі за позовом П. до К. про стягнення коштів.

Ухвалою Кременчуцької районного суду Полтавської області від 21 грудня 2023 року провадження у справі закрито з підстав наявності між сторонами господарських правовідносин.

Роз'яснено позивачу право звернутись до господарського суду, до юрисдикції якого віднесено розгляд даної справи.

Ухвалу оскаржив П., в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Вказвав, що позивач, укладаючи договір про відступлення права вимоги за договором від 28.12.2018 року з ФОП О., діяв виключно як фізична особа, а не як суб'єкт господарювання.

Наголошвав, що оскільки позивач у даній справі є фізичною особою, відповідно, як за суб'єктним складом, так і за правовою природою спірних правовідносин, які після відступлення права вимоги фізичній особі перейшли в площину витребування грошової заборгованості, даний спір не можна вважати таким, на який поширюється юрисдикція господарських судів, тому цей спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Апеляційний розгляд справи колегія суддів вважала за можливе провести у відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України у відсутність сторін, які належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання : позивач - шляхом надіслання судового повідомлення на його електронну адресу, відповідач - шляхом оголошення про виклик, розміщеного на офіційному сайті суду.

Перевіривши справу в межах заявлених вимог і апеляційного оскарження, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги з таких підстав:

Районний суд, постановляючи оскаржувану ухвалу, дійшов висновку, що спірні правовідносини, у яких брали участь з одного боку особи-підприємці О. і М., а з іншого - ФОП К., які уклали договір про співробітництво, виступали як суб’єкти господарювання, діяльність яких була спрямована на спільну діяльність в сфері торгівлі шляхом відкриття магазину та використання його для спільної підприємницької діяльності. П. є правонаступником ФОП О. за договором про відступлення права вимоги, а тому до позивача перейшли всі правовідносини за договором про співробітництво, які є господарськими, а відтак розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду.

Однак, колегія суддів не могла погодитись з вказаним висновком суду.

Згідно з ч. 1  ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ч. 1 ст.19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначені ст.20 ГПК України.

За змістом пункту 1 частини 1  цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.

У даній справі встановлено, що спір виник між позивачем, який є фізичною особою, яка не є підприємцем, та відповідачем з приводу стягнення коштів.

Саме у такому статусі П. набув право вимоги за договором про відступлення права вимоги від 08 липня 2020 року ( а.с.10).

Обґрунтовуючи висновок про підсудність даного спору господарському суду, районний суд виходив із того, що спір у даній справі, має ознаки господарського, оскільки він пов'язаний із підприємницькою діяльністю сторін, які 03 жовтня 2013 року уклали договір про співробітництво.

Однак вирішуючи питання щодо юрисдикції даної справи, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що на час звернення П. до суду із даним позовом він не мав статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Доказів того, що позовні вимоги П. стосуються захисту його прав на зайняття підприємницькою діяльністю у даній справі не вбачається.

Отже, встановивши, що між позивачем та відповідачем існує спір щодо стягнення коштів, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, апеляційний суд дійшов висновку про скасування ухвали Кременчуцької районного суду Полтавської області від 21 грудня 2023 року та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Помилковим є посилання в оскаржуваній ухвалі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Правовідносини у зазначеній як приклад справі та у справі, яка переглядається, не є подібними.

З огляду на вище вказану апеляційний суд постановив, що апеляційну скаргу П. задовольнити, ухвалу Кременчуцької районного суду Полтавської області від 21 грудня 2023 року скасувати, направивши справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

 

 

У першому півріччі 2024 року повернуто 2 цивільні справи , які були направлені в 2022, 2023 та 2024 роках по яким Полтавським апеляційним судом рішення було змінено частково, а саме:

 

1.Справа №536/1500/17 за об’єднаними в одне провадження позовами С. до Г., С. про стягнення заборгованості за договором позики; С. до С., Г. про визнання договору позики недійсним.

В серпні 2017 року С. звернулася до суду з позовом до Г., С. про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов мотивовано тим, що 20.05.2013 р. між нею та С. було укладено договір позики, за яким С. отримано в борг грошові кошти в сумі 4300 (чотири тисячі триста) доларів США та 127 000 (сто двадцять сім тисяч) гривень на придбання квартири за про що було видано розписку.

В подальшому, С. 21.05.2013 року було придбано квартиру. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 06.10.2014 р. у справі № 524/8665/14 - ц, шлюб, зареєстрований між С. (дошлюбне прізвище «К.») та С. 06.09.2008 року - розірвано.

16 липня 2016 року, між С. та Г., було укладено шлюб внаслідок чого змінено прізвище з С. на Г.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 05.04.2017 року у справі № 524/3853/16-ц, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 02.06.2017 року, було встановлено, що кошти надані С. у позику Г. ( С) були отримані для поліпшення житлових умов сім`ї С. та Г. (С.)., а звідти є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя у відповідності до ч. 3 ст. 61 СК України.

14.06.2017 року нею направлені вимоги про повернення коштів на адресу Г. та С., які отримані 15.06.2017 р.

21.06.2017 року нею повторно направлені вимоги про повернення коштів на адресу Г. та С., які отримані 21.06.2017 р.

Станом на 26.08.2017 р. грошові кошти за договором позики від 20.05.2013 року відповідачами їй не повернуто.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Зважаючи на наведене Г. та С. є солідарними боржниками за договором позики від 20.05.2013 року.

За таких обстави просила суд ухвалити рішення, яким:

- стягнути з Г. та С. як солідарних боржників на користь С. 383019,91 грн. (триста вісімдесят три тисячі дев`ятнадцять гривень дев`яносто одна копійка) з яких: 236 822 грн. (двісті тридцять шість тисяч вісімсот двадцять дві гривні) основна сума боргу за договором позики, 838,30 грн. (вісімсот тридцять вісім гривень тридцять копійок) 3% річних, 145 359,61 грн. ( сто сорок п`ять тисяч триста п`ятдесят дев`ять гривень шістдесят одна копійка) відсотки за користування грошовими коштами. - судові витрати покласти на відповідачів.

Позовна заява С. обгрунтована тим, що 20 травня 2013 року між С. та С. було укладено договір позики, відповідно до умов якого С. нібито отримала у борг грошові кошти у сумі 4300, 00 Доларів США та 127 000,00 грн.

Про існування такого договору позики йому стало відомо з позову до нього про поділ спільного сумісного майна подружжя, поданого 19 травня 2016 р. до Автозаводського районного суду м. Кременчука.

Вважав, що вищевказаний договір позики укладений з грубим порушенням вимог чинного законодавства, внаслідок чого підлягає визнанню недійсним, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 65 СК України передбачає, що для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Відсутність його підпису на оскаржуваному договорі має наслідком його недійсність, та не може створювати для нього будь-яких боргових зобов`язань.

Просив суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним договір позики, укладений 20 травня 2013 року та стягнути солідарно з С. та Г. на його користь моральну шкоду в сумі 10 000 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року позов   С. до Г., С. про стягнення заборгованості за договором позики – задоволено.

Стягнуто з Г.та С. в солідарному порядку на користь С. 383019,91 грн. (триста вісімдесят три тисячі дев`ятнадцять гривень дев`яносто одна копійка) з яких: 236 822 грн. (двісті тридцять шість тисяч вісімсот двадцять дві гривні) основна сума боргу за договором позики, 838,30 грн. (вісімсот тридцять вісім гривень тридцять копійок) 3% річних, 145 359,61 грн. (сто сорок п’ять тисяч триста п’ятдесят дев’ять гривень шістдесят одна копійка) відсотки за користування грошовими коштами.

       Стягнуто з Г. та С. в солідарному порядку на користь С. судові витрати пов’язані зі сплатою судового збору в розмірі 3830 гривень 20 копійок.

       У задоволенні позову  С. до С., Г. про визнання договору позики недійсним - відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука у справі №524/3853/16-ц від 05 квітня 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 02.06.2017 р. є встановленим факт отримання Г. від С. у борг грошових коштів в сумі 4300 (чотири тисячі триста доларів США та 127 000 ( сто двадцять сім тисяч), на підставі договору позики, а також встановлений факт, що вказані кошти, є спільною сумісною власністю подружжя, тобто спільною сумісною власністю Г. та С.

С. не спростовано обставини щодо надання коштів у позику, у тому числі не надано будь-які належні і допустимі докази на підтвердження наявності у сім’ї С. та Г. (С.) достатніх власних коштів та фінансової можливості без одержання коштів у борг від сторонніх осіб на поліпшення житлових умов, зокрема на придбання спірної квартири, її ремонту, придбання меблів. Надані С. у позику Г. кошти були отримані для поліпшення житлових умов сім’ї С. та Г. (С.).

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

Не погодившись із таким вирішенням спору, С. подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому суд не в повній мірі з’ясував усі фактичні обставини справи не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об’єктивному та неупередженому розгляду.

Апеляційна скарга мотивована тим, що розписка від 20 травня 2013 року не містить зобов’язання щодо повернення коштів в сумі 127 000 грн. та 4 300 доларів США, також не містить строків повернення коштів, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про можливість стягнення боргу.

Зазначає, що у правовому висновку, викладеному у Постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16-ц зазначено, що положення частини другої ст. 54 ЦПК України встанговлюють, що у разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред’явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або порзову, пред’явленого цією третьою особою до такої сторони.

Судом зроблено висновок, що застосування преюдиції особою , яка не приймала участі у справі на яку посилається як на джерело встановлених обставин – виключається.

Як встановлено судом першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні сторонами по справі, яка була розглянута Автозаводським районним судом м. Кременчука № 524/3853/16-ц були Г. та С. Натомість С. до участі у справі залучена не була.

Враховуючи зазначене, у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для встановлення в оскаржуваному рішенні факту отримання Г. від С. у борг грошових коштів в сумі 4300 доларів США та 127 000 грн. на підставі договору позики, а також для встановлення факту того, що вказані кошти, є спільною сумісною власністю подружжя Г.та С. – в преюдиційному порядку на підставі рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука у справі № 524/3853/16-ц.

Вказує, що суд першої інстанції не досліджував дійсної правової природи розписки від 20.05.2013, не з’ясовував чи надавав С. згоду на укладення такого правочину, а також не з’ясовував на які потреби Г. були витрачені отримані за розпискою грошові кошти.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 20.05.2013 р. між С. та С. укладено договір позики, за яким С. отримано в борг грошові кошти в сумі 4300 (чотири тисячі триста) доларів США та 127 000 (сто двадцять сім тисяч) гривень на придбання квартири про що було видано розписку.

В подальшому, С. 21.05.2013 року було придбано квартиру.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 06.10.2014 р. у справі № 524/8665/14 - ц, шлюб, зареєстрований між С. (дошлюбне прізвище «К.») та С. 06.09.2008 року - розірвано.

Задовольняючи позовні вимоги С. місцевий суд виходив з того, що вважав встановленим факт надання коштів С., Г. (С.)  в інтересах сім’ї останньої та С. та відхилив доводи про необхідність підпису С. при укладенні договору чи дозволу на укладення такого.

Колегія суддів з огляду на наступне, вважає висновок місцевого суду в частині стягнення коштів з Г.та С. в солідарному порядку не вірним і підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про стягнення з Г. та С. на користь С. по 191 509,95 грн. заборгованості за договором позики та по 1915,09 грн. судового збору з кожного.

У свою чергу, доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують по суті висновки суду першої інстанції, а є лише підставою для часткової зміни мотивувальної частини оскаржуваного рішення.

Колегія суддів вважає, що кваліфікація зобов’язання подружжя як солідарного суперечить статтям 540, 541 ЦК України і для кваліфікації зобов’язань подружжя повинні застосовуватись правила статті 540 ЦК України про часткові зобов’язання.

Відповідно до пункту 2 частини 1статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до пунктів 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та зміни рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року в частині порядку стягнення боргу, з урахуванням мотивів, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. В іншій частині рішення місцевого суду необхідно залишити без змін.

Враховуючи викладене, апеляційну скаргу С. було  задоволено частково, рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 квітня 2021 року змінено в частині порядку стягнення боргу. В іншій частині рішення суду було залишено без змін.

2. Справа № 536/1302/22 за позовною заявою П. до АТ «Полтаваобленерго» про визнання незаконними повідомлення від 19.09.2022 № 769 та акту без номера від 26.09.2022.

21.10.2022 П. звернувся в суд із указаним позовом. Підстави позову зумовлені незаконними діями АТ «Полтаваобленерго», працівниками якого на 26.09.2022, день святкування родиною позивача Йом ТРУА, заплановано здійснення планової повірки засобу обліку. Такі дії відповідача вважає свідченням релігійної ненависті до нього, як споживача електричної енергії, що мало місце шляхом створення та підписання повідомлення про планову повірку засобу обліку №769 від 19.09.2022, фальсифікацію інформації щодо назви підприємства та порушення гарантій статті 35 Конституції України на свободу світогляду і віросповідання.

Зазначав, що 26.09.2022 Я., електромонтер ГЕЗО та ВС, та Х., контролер енергонагляду, перешкоджали позивачу та його родині святкування Йом ТРУА, що зафіксовано донькою позивача П. на мобільний телефон, а також прихованою відеозйомкою, яку здійснював контролер Х., порушивши тим самим п.2 ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів».

Наголошував, що 26.09.2022 представниками АТ «Полтаваобленерго» у присутності позивача акт про не допуск до вузла обліку та ЗВТ не складався, підписати такий акт йому чи дочці не пропонували, і тільки 11.10.2022 його примірник було отримано позивачем засобами поштового зв’язку згідно відправлення номер 3962702598793. Викладені у акті відомості вважає недостовірними, зокрема, щодо присутності позивача при його складанні, причин недопуску, а також ознайомлення та отримання його примірника. Як на доказ умисної фальсифікації відомостей звертає увагу, що відомості, викладені в акті, записані різними кольорами ручок, а на відеозаписі зафіксовано відсутність в руках працівників підприємства ручок. При цьому в самому акті не зазначено норм чинного законодавства України, відповідно до яких споживач має право на його оскарження. Тоді як скорочення назви АТ «Полтаваобленерго» шляхом зазначення АТ «ПОЕ» не відповідає установчим документам товариства та є умисним введенням споживача в обману.

Із підстав викладеного, з метою захисту порушеного права, просив суд:

- визнати незаконним повідомлення про планову повірку засобу обліку №769 від 19.09.2022, заборонивши АТ «Полтаваобленерго» порушувати ч.1 ст.35 Конституції України шляхом перешкоджання П. святкувати Йом ТРУА;

- визнати незаконним та скасувати акт про недопуск до вузла обліку та ЗВТ від 26.09.2022, заборонивши АТ «Полтаваобленерго» здійснювати подібні дії під час надання послуг з розподілу електропостачання до П.;

- визнати незаконним порушення АТ «Полтаваобленерго» п.9.1.7. Правил роздрібного ринку електричної енергії, заборонивши відповідачу складати акт про не допуск до вузла обліку та ЗВТ шляхом порушення наведеної норми Правил та зобов’язавши відповідача обов`язково указувати в акті, що складений акт може бути оскаржено до суду та, що особи, винні в порушенні прав споживача будуть нести відповідальність згідно чинного законодавства України, відповідно до ступеня вини здійсненого правопорушення - адміністративну, цивільну та/або кримінальну;

- визнати незаконною пряму образу П. під час святкування ним та його родиною 26.09.2022 свята Йом ТРУА, що слов`яни поклоняються Богу, а євреї Аллаху, заборонивши відповідачу поширювати таку завідомо недостовірну інформацію, особливо у свято Йом ТРУА;

- визнати незаконним введення в оману споживача послуг з розподілу електропостачання П. з боку АТ «Полтаваобленерго» щодо назви філії від імені якої 19.09.2022 складали повідомлення про планову повірку засобу обліку №769, заборонивши відповідачу вводити в оману завідомо недостовірною інформацією щодо скороченої назви АТ «Полтаваобленерго» шляхом зазначення АТ «ПОЕ»;

- визнати незаконною приховану відеозйомку П. в день свята Йом ТРУА з боку АТ «Полтаваобленерго», яку здійснював Х., контролер енергонагляду, зобов`язавши останнього та безпосередньо відповідача принести вибачення за ігнорування усного волевиявлення позивача;

- зобов`язати АТ «Полтаваобленерго» та Я., електромонтера ГЕЗО та ВС, принести вибачення за пряму образу позивача П. під час святкування ним та його родиною свята Йом ТРУА;

- вирішити питання про розподіл судових витрат шляхом ухвалення додаткового рішення після розгляду справи по суті.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04.09.2023 у задоволенні позову П. до АТ «Полтаваобленерго» про визнання незаконними повідомлення про планову повірку засобу обліку та акту про недопуск до вузла обліку - відмовлено.

Рішення районного суду в частині визнання незаконними повідомлення про планову повірку засобу обліку від 19.09.2022 №769 та акту про недопуск до вузла обліку без номера від 26.09.2022 вмотивовано тим, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту прав споживача.

При цьому, встановленні чинним законодавством підстави для заборони проведення робіт планової повірки засобу обліку працівниками АТ «Полтаваобленерго» 26.09.2022 - суд визнав відсутніми; дій відповідача, які б відповідали ознакам дискримінації - не установлено, як і підстав вважати, що скорочення назви підприємства в повідомленні про планову перевірку засобу обліку є умисним введенням в оману позивача, який не довів істотність значення таких обставин, а також не надав доказів на підтвердження поширення відповідачем інформації, яка б ображала його віросповідання. Тоді як досліджений судом відеозапис «VID_20220926_105542» підтверджує, що проведення відеозапису працівниками АТ «Полтаваобленерго» здійснювалося відкрито у відповідності до п.8.2.5. ПРРЕЕ.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 12.10.2023 у прийнятті додаткового рішення за заявою П. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №536/1302/22 за позовом П. до Акціонерного товариства «Полтаваобленерго» про визнання незаконними повідомлення від 19.09.2022 №769 та акту без номера від 26.09.2022 - відмовлено.

При постановленні такої ухвали, районний суд виходив із того, що рішення від 04.09.2023 ухвалено щодо всіх заявлених П. позовних вимог, а тому відсутніми є підстави, передбачені ч.1 ст.270 ЦПК України, для ухвалення додаткового рішення.

Позивач оскаржив указані судові рішення в апеляційному порядку. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив їх скасувати та ухвалити рішення про задоволення вимог позову в повному обсязі.

Вважав порушенням вимог Закону України «Про запобігання та протидію Антисемітизму в Україні» висновки суду першої інстанції, що не є образою під час святкування позивачем з родиною 26.09.2022 свята Йом ТРУА висловлювання відповідачем неправдивих відомостей про осіб єврейського походження, що слов’яни поклоняються Богу, а євреї Аллаху.

Зазначав, що суд першої інстанції зневажливо віднісся до його дочки, виходячи з її віросповідання, у присутності якої відповідач поширив інформацію, яка ображає їх віросповідання. Наведене суперечить позиції Верховного Суду у справі №761/34282/18 від 07.09.2022, за змістом якої під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, переданні по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв’язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Вважав, що суд першої інстанції не виніс рішення по кожній із заявлених ним семи позовних вимог, безпідставно відмовивши у постановленні додаткового судового рішення.

Зазначав, що при постановленні оскаржуваного рішення, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, установивши відсутність дискримінації з огляду на відсутність доказів. Проте таких вимог позову він не заявляв, а за правилами ч.2 ст.81 ЦПК України доказування відсутності дискримінації покладається на відповідача.

Разом із цим, доказами на підтвердження дискримінації вважав показання самого позивача, допитаного в якості свідка, показання якого у мотивувальній частині оскаржуваного рішення не в повному обсязі відображені. Зокрема, що під час розгляду цієї справи в суді відповідачем вживалися дії з відключення домоволодіння позивача від електропостачання на понад добу без законних на те підстав; про його, позивача, активну громадянську позицію щодо недопущення розповсюдження «руського миру», звернення в інтересах громади до Кременчуцької міської ради стосовно незаконності дій відповідача; про офіційно опубліковану інформацію НКРЕКП, що відповідач незаконно застосував графік відключень електропостачання під час війни. Також судом не надано оцінку відповідям свідка на запитання представника позивача.

Вважав, що при постановленні оскаржуваного рішення районний суд порушив вимоги ч.2 ст.10 ЦПК України, ч.1 ст.35 Конституції України, залишивши поза увагою рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 у справі №4-р/2022 та позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №910/10011/19 від 06.04.2021, якими гарантовано забезпечення свободи світогляду та віросповідання, а отже право позивача безперешкодно святкувати Йом ТРУА, порушене відповідачем.

Зазначав, що рішення суду вмотивовано рішенням ЄСПЛ, якого не існує, що позивач трактвав, як незаконне вимагання у нього грошей та вчинення перешкод у захисті конституційних прав.

Наголошував, що у позовній заяві міститься низка обставин, які визнаються сторонами, зокрема, що дочка позивача фіксувала на мобільний телефон його приниження працівниками відповідача, які поширювали про євреїв недостовірну інформацію; а також, що упродовж 2018-2021 років відповідач вчиняв протиправні дії, заважаючи позивачу святкувати Кадош Шаббат; за відсутності заборгованості, що підтверджується судовими рішення, відключали його домоволодіння від електропостачання перед святом ПУРІМ.

Проте наведені обставини, як і відсутність відзиву відповідача, судом першої інстанції залишені поза увагою, ухвала про відмову у визнанні обставин такими, що визнаються сторонами, суд також не постановляв.

Як на обтяжуючу обставину порушеного права, посилався на наявність вини відповідача та тривалість порушення понад 15 років. Звертає увагу, що під час чергових відключень від електропостачання 29.09.2021, 25.11.2021, 14.02.2022 працівники відповідача мали змогу зняти лічильник, але не зробили цього.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Ухвалами Полтавського апеляційного суду від 28.02.2024 відмовлено у задоволенні клопотання П. про допит свідків; задоволено клопотання П. про розгляд справи за його участі у режимі відеоконференції з Кременчуцьким районним судом Полтавської області.

04.04.2024 на електронну адресу Полтавського апеляційного суду надійшли заперечення позивача П. на ухвалу від 28.02.2024 в частині відмови в допиті свідків та клопотання про застосування до АТ «Полтаваобленерго» заходів процесуального примусу, які розгляду не підлягають, оскільки не підписані електронним підписом позивача.

П., ініціювавши питання розгляду справи у режимі відеоконференції з його участю у режимі відеоконференції з Кременчуцьким районним судом Полтавської області, в судове засідання не з’явився, будучи належним чином повідомленим про день та час розгляду справи, що за правилами ч.2 ст.372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи за його відсутності.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечив, наполягаючи на законності оскаржуваних судових рішень.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд установив наступне.

Судом першої інстанції досліджено відеозапис «VID_20220926_105542», яким установлено, що представники АТ «Полтаваобленерго», які пред`явили посвідчення на ім`я Х. та Я. повідомили, що вони є представниками АТ «Полтаваобленерго», на що П. повідомив їм, що вони порушують його конституційне право вільно сповідувати віру, так як він святкує свято Йом ТРУА, а працівники АТ «Полтаваобленерго» мають намір осквернити свято. Працівники АТ «Полтаваобленерго» повідомляють, що П. направлялося повідомлення про необхідність заміни лічильника, у зв`язку із закінченням строку його експлуатації. П. повідомляє, що від АТ «Полтаваобленерго» він будь-якого повідомлення не отримував, натомість він отримав повідомлення від неіснуючого товариства. Під час бесіди працівник АТ «Полтаваобленерго» здійснює відеозйомку події на мобільний телефон. На запитання працівника АТ «Полтаваобленерго» щодо того, чи відмовляється П. допускати їх до проведення заміни лічильника, останній повідомляє, що він підкоряється Божим Заповідям.

Також, районним судом досліджено наданий позивачем DVD-диск та допитано його, П., в якості свідка у відповідності до статті 234 ЦПК України.

09.10.2023 позивач звернувся в суд із заявою про ухвалення додаткового судового рішення, яким ухвалити законне рішення по всім семи позовним вимогам щодо кожної з заявлених вимог, як то належить згідно статті 265 ЦПК України./а.с.227-228 т.1/

Відмовляючи у задоволенні вимог позову в частині визнання незаконними повідомлення про планову повірку засобу обліку та акту про недопуск до вузла обліку, районний суд, установивши, що фактичне відключення об`єкта позивача від постачання електричної енергії не відбулося, дійшов висновку, що такі вимоги є неналежним та неефективним способом захисту прав споживача.

Твердження позивача, що надсилання йому повідомлення про планову повірку засобу обліку та складення акту про не допуск до вузла обліку, зумовлене саме дискримінаційним ставленням через релігійні переконання, суд визнав такими, що не підтверджені доказами, а його посилання на намір відповідача завадити святкуванню, суд визнав припущеннями, які не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи.

Підстав заборони проведення робіт планової повірки засобу обліку працівниками АТ «Полтаваобленерго» 26.09.2022 районним судом не встановлено, оскільки вичерпний перелік святкових та неробочих днів в Україні визначено статтею 73 КЗпП України, а тому вчинені відповідачем дії узгоджуються із діючим законодавством України.

Оцінивши наявні у справі докази, суд першої інстанції визнав недоведеним, що дії відповідача зі скорочення назви підприємства в повідомленні про планову перевірку засобу обліку є умисними та спрямованими на введення в оману, тоді як позивачем не доведено істотність значення для нього такої обставини.

Долучені позивачем докази суд визнав такими, що не підтверджують факт поширення відповідачем недостовірної інформації, яка ображає його віросповідання. Тоді як здійснення відеозйомки відбувалося працівниками відповідача відкрито у відповідності до вимог абз.4 п.8.2.5 ПРРЕЕ.

Відмовляючи у задоволенні заяви П. про ухвалення додаткового рішення, суд виходив із того, що рішення від 04.09.2023 ухвалено щодо всіх заявлених П. позовних вимог, а тому відсутніми є підстави, передбачені ч.1 ст.270 ЦПК України, для ухвалення додаткового рішення.

Апеляційний суд із такими висновками суду першої інстанції в повній мірі погодитися не може з таких підстав.

Згідно зі статтею першою Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність» періодична повірка засобів вимірювальної техніки - повірка, що проводиться протягом періоду експлуатації засобів вимірювальної техніки через встановлений проміжок часу (міжповірочний інтервал).

Відповідальність за своєчасність проведення періодичної повірки, обслуговування та ремонту (у тому числі демонтажу, транспортування та монтажу) засобів вимірювальної техніки (результати вимірювань яких використовуються для здійснення розрахунків за спожиті для побутових потреб електричну енергію і газ), що є власністю фізичних осіб, спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку, покладається на суб’єктів господарювання, що надають послуги з електро- і газопостачання (частина 4 статті 12 цього Закону).

У цій справі матеріали справи підтверджено правомірність дій відповідача під час вжиття заходів щодо планової повірки засобів обліку, які узгоджуються із положеннями Кодексу комерційного обліку електричної енергії, зокрема, завчасного повідомлення про дату та час, коли споживачу необхідно було забезпечити доступ до засобу обліку електричної енергії. При цьому, отримавши таке повідомлення та будучи незгодним із датою відвідування, споживач мав право узгодити із уповноваженим представником АТ «Полтаваобленерго» іншу дату та час доступ до свого об’єкта та електроустановок для технічної перевірки, проте не реалізував таке право і не повідомив працівником товариства про поважність причин неможливості доступу. Отже, такі дії позивача у розумінні п.п.6.2.6, 6.2.7. Кодексу вважається недопуском до вузла обліку або ЗВТ та фіксується відповідним актом про недопуск.

Підстав вважати, що такі дій відповідача є антисемітизмом колегія суддів не вбачала, оскільки планова повірка призначена у робочий день за правилами законодавства про працю України, а позивач не надав доказів на підтвердження ініціювання ним питання дати періодичної повірки на більш зручну для сторін дату.

При цьому, апеляційний суд не вбачав підстав надавати оцінку доводам апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції Закону України «Про запобігання та протидію Антисемітизму в Україні» та незаконного вимагання у нього грошей, як таких, що дискредитують судові органи України та їх посадових осіб.

Твердження позивача, що суд першої інстанції зневажливо віднісся до його дочки, яка не є учасником справи, виходячи з її віросповідання, є його власними оціночними судженнями, а наведена ним позиція Верховного Суду у справі №761/34282/18 від 07.09.2022 застосована вибірково, оскільки, як правильно зазначив суд першої інстанції, відповідачем не здійснювалося поширення інформації, незалежно від того, що член сім’ї позивача самостійно здійснював відеозйомку на мобільний телефон.

Посилання позивача, що суд першої інстанції не виніс рішення по кожній із заявлених ним семи позовних вимог, а також вийшов за межі позовних вимог, установивши відсутність дискримінації, колегія суддів відхиляє як неспроможні. По-перше, такі твердження позивача зводяться до незгоди із висновками суду про відмову в задоволенні позову, а саме рішення містить висновки по кожній з вимог позову, частина з яких є похідними від визнання незаконними повідомлення про планову повірку засобу обліку та акту про недопуск до вузла обліку; по-друге, у процесуальному законодавстві діє принцип «суд знає закони» («jura novit curia»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин суперечки.

При цьому висновки суду про недоведеність дискримінації по відношенню до позивача, надані судом в контексті обґрунтування позову, а посилання на те, що за правилами ч.2 ст.81 ЦПК України доказування відсутності дискримінації покладається на відповідача, яким такий обов’язок не виконано, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, що у справі відсутні докази на підтвердження дискримінаційного відношення до позивача, як споживача послуг.

Посилання позивача на порушення судом вимоги ч.2 ст.10 ЦПК України, ч.1 ст.35 Конституції України та залишення поза увагою рішення Конституційного Суду України від 27.12.2022 у справі №4-р/2022, зводяться до їх загального цитування та довільного трактування на власну користь. При цьому, не повідомивши АТ «Полтаваобленерго» про поважність причин, за яких він не може забезпечити доступ до засобу обліку електричної енергії 26.09.2022 через святкування ним з родиною свята Йом ТРУА, тобто за відсутності належного правового підґрунтя, у позивача не виникло легітимне очікування, що у цей день повірка не відбудеться. Отже, саме з підстав помилкової оцінки споживачем певних обставин, його віросповідання не було враховано відповідачем при визначенні дати планової перевірки лічильника.

Наведені позивачем у доводах апеляційної скарги порушення вимог п.2 ч.3 ст.265 ЦПК України, а саме, що в оскаржуваному рішенні судом не вказано про заявлені ним, позивачем, письмові заяви та клопотання, у розумінні ч.3 ст.376 цього Кодексу не є обов’язковою підставою скасування судового рішення; при цьому в суді першої інстанції позивач, обґрунтовуючи підстави позову та заявлені вимоги, не вбачав потреби та не надав чи не ініціював питання витребування договору з розподілу електричної енергії, а отже посилаючись в суді апеляційної інстанції на постановлення рішення без його урахування суперечить вимогам п.6 ст.3 ЦК України.

Разом із цим, колегія суддів визнла помилковим висновок суду першої щодо обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту в частині вимог позову про визнання незаконними повідомлення, оскільки такий спосіб захисту узгоджується із положеннями ст.16 ЦК України, а тому у задоволенні таких позовних вимог слід відмовити за недоведеності з підстав, вище викладених.

При цьому апеляційний суд врахував позицію Верховного Суду у справі №308/7570/18-ц від 17.01.2024, за змістом якої зобов’язання судом вибачитися не присікають порушення цивільних прав та/або інтересів та не відновлюють їх, а тому саме такі позовні вимоги не є належним способом захисту права

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтується на доказах, обґрунтованих підстав для скасування ухвали про відмову в постановленні додаткового рішення, апеляційна скарга не містить, а сама ухвала ґрунтується на правильно застосованих положеннях статті 270 ЦПК України. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З огляду на шазначене, апеляційний суд постановив, що апеляційну скаргу П. на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 вересня 2023 року – задовольнити частково.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 04 вересня 2023 року– змінити, виклавши підстави відмови у задоволенні позову згідно мотивувальної частини цієї постанови.

Апеляційну скаргу П. на ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від12 жовтня 2023 року – залишити без задоволення.

Ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області від12 жовтня 2023 року– залишити без змін.

      Діловод                                                                                                                                                                    Антоніна КАРДАШЕВА